Битви на Тернопіллі козацько-селянської армії Б. Хмельницького та їх роль у національно-визвольній війні українського народу

Надія Процик

Битви на Тернопіллі козацько-селянської армії Б. Хмельницького та їх роль у національно-визвольній війні українського народу

Навесні 1648 р. на Запоріжжі вибухнуло повстання проти польсько-шляхетського гніту в Україні, яке невдовзі переросло у національно-визвольну війну українського народу. Керівником визвольної війни, завоювавши довір`я мас, став Богдан Хмельницький. Протягом 1648 року повстанська армія здобула ряд блискучих перемог над польськими військами: 16 травня 1648 р. у битві під Жовтими Водами, 26 травня 1648 р. - під Корсунем, 23 вересня 1648 р. - під Пилявцями на Волині.

Події 1648 р. докорінно змінили тактичні й стратегічні плани Б.Хмельницького. Розпочинаючи повстання Б.Хмельницький та його прибічники, висували лише ідею політичної автономії для козацького регіону України у складі Речі Посполитої. Національно-політична свідомість старшини й козацтва в цілому обмежувалася прагненням домогтися відновлення прав і вільностей війська запорізького. По суті, про державність на початку повстання не думав ніхто: ні гетьман, ні старшина. Але в ході битв і великих перемог 1648 року, під впливом масового всенародного повстання, враховуючи всі великі здобутки, зокрема, звільнення великої території української землі від польського гніту, в гетьмана і козацької старшини на кінець 1648 р. - поч.1649 р. визріває ідея визволення всіх українських земель від польсько-шляхетського панування та їх об`єднання в одну незалежну державу. Найрельєфніше ці плани Б.Хмельницького проявилися під час переговорів з польськими послами у лютому 1649 року в Переяславі. Польські дипломати після першого року війни привезли згоду короля на збільшення реєстру до 12 тис. козаків і скасування унії. Цим самим уряд Речі Посполитої сподівався ублажити козацтво й знову поставити у свою залежність. Однак ситуація вже докорінно змінилася. Б.Хмельницький перетворився з проводиря козацтва на вождя всієї української народності. На висловлені посольством пропозиції гетьман відповів коротко, але експресивно: «Виб`ю з лядської неволі народ весь руський (український - авт.)… Поможет мі то чернь всяя по Люблін і Краков… Бог мені дав, що я є єдиновладцем, самодержцем руським. Досить тепер маю вигоди, достатку і пожитку в землі і князівстві своїм - по Львів, Холм і Галич. А ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам: сидіть і мовчіть ляхи. Не залишиться тут нога жодного князя і шляхетки в Україні, а схоче котрий з нами хліб їсти, хай буде послушний Війську Запорізькому» [1: 282-283].

Отже, Б.Хмельницький чітко сформулював свою політичну програму, а саме: визволити етнічні українські землі від польських гнобителів і створити незалежну державу. Гетьман навіть визначив кордони Української держави по Львів, Холм, Галич, де дозволялося жити лише тій польській шляхті, що визнавала владу Війська Запорізького. Проте Польща не могла змиритися з втратою панівних позицій в Україні і не хотіла слухати таких заяв Б.Хмельницького. Ні польський уряд, з одного боку, ні козацька старшина і гетьман, з другого, не бажали йти на компроміси, і тому не могло бути й мови про стабільний мир між державами, одна з яких щойно вирвалася з колоніального гніту, а інша намагалась її знову туди повернути. Єдине, про що змогли домовитися обидві сторони, то це про перемир`я до весни й встановлення кордону по р.Горині. Одна і друга сторони використали це перемир`я для підготовки до нової війни. Одна сторона хотіла завершити намічене, друга - повернути втрачене.

Український гетьман за будь-яку ціну намагався створити антипольську коаліцію держав і спільними силами завдати поразки Речі Посполитій. Він вів переговори з Молдавією, Кримом, Росією, Туреччиною, Трансільванією. Однак уряди зарубіжних країн не виявили зацікавлення до подій, що розгорталися в Україні й ухилялися від конкретних зобов`язань. Єдиним винятком став кримський хан Іслам-Гірей. Дбаючи насамперед про власні інтереси, він зголосився подати Б.Хмельницькому істотну військову допомогу. Гетьман змушений був робити ставку на власні сили [2: 285].

Не розраховуючи на тривалий мир, Хмельницький почав готуватися до нової війни. Вже в березні 1649 р. з Переяслава на правий берег Дніпра було перевезено артилерію. У квітні всі полки одержали гетьманські універсали з наказом готувати коней і харчі до походу.

Зі свого боку, польська шляхта теж готувалася до війни. Мало того, вона навіть не збиралася виконувати умови Переяславського перемир`я і виводити свої війська за р. Горинь. Навпаки, князь Корецький і Кам`янецький каштелян Станіслав Лянцкоронський захопили деякі території: на Волині - Межиріч, на Брацлавщині - Бар (Вінницька обл.). По всій Речі Посполитій збиралося військо. На літо 1649 р. воно складалося з трьох армій. Одна, 15-титисячна армія зосереджувалася на межі Галичини і Волині у верхів`ях Південного Бугу. Друга, 25-титисячна польська армія на чолі з королем Яном Казимиром йшла з Варшави їй на допомогу. Литовський гетьман Януш Радзивіл мав наступати на Україну з півночі та захопити Київ [3: 98-99].

Головний козацький табір стояв у Білій Церкві, і звідси полки йшли на захід проти польських військ. У Зборівському поході військо налічувало 360 тис. чоловік. Проте частину війська було вислано на північний фронт, щоб стримати наступ литовських військ на Україну. Загроза прориву литовських військ Я.Радзивіла на Київ і Лівобережжя була настільки небезпечною, що для її відвернення Б.Хмельницький направив з табору на Білу Русь одного з найкращих своїх полковників - М.Кричевського. У битві під Лоєвим 21 липня 1649 р. загинуло 30-титисячне козацьке військо. Помер і важкопоранений М.Кричевський в оточенні противників, тих противників і самого Радзивіла, котрі за кілька років перейдуть на бік шведського короля й разом з козаками будуть воювати проти Речі Посполитої. Зазнавши великих втрат і вистрілявши весь порох, Радзивіл не наважився наступати далі на Україну і відійшов на північ [4: 66-67].

Сам Б.Хмельницький ще на початку травня з основними силами рушив на Староконстантинів біля річки Случ. Польські війська відступили до Збаража. У невеликому містечку всі розміститися не могли, і Вишневецький наказав будувати під самим замком укріплений табір. 30 червня 1649 р. наспіли передові загони козаків і татар й атакували табір. Знищивши до двох тисяч німецьких найманців і захопивши чимало військового спорядження, вони відійшли назад і отаборилися за чверть милі від поляків. Незабаром до них приєдналися головні сили української армії. Повстанці зайняли всі навколишні села й хутори і так ізолювали Збараж від світу, щоб обложені не мали змоги виходити за провізією і пашею, щоб взагалі ніхто не міг вийти на другий бік. Зважаючи на могутнє укріплення Збаразького замку, Б.Хмельницький приготувався до довгої облоги. Одночасно здійснювали штурми укріпленого табору. Під Збаражем загинуло багато славних козаків, як, наприклад, полковник Станіслав Морозовицький (відомий під іменем Морозенка), був важко поранений вінницький полковник Іван Богун [5: 137]. 27 липня козаки здійснили генеральний наступ, але укріплений Збараж взяти не змогли. У наступні дні атаки припинилися, відбувалися тільки невеликі сутички. Становище обложених було важким. Починався голод. Тим часом розвідка встановила, що на допомогу обложеним під Збаражем шляхтичам іде польський король Ян Казимир з новим військом, яке пересувається з Варшави на Люблін, Замостя, Сокаль, Золочів. За голову Б.Хмельницького Ян Казимир пообіцяв винагороду в сумі 10 тис. золотих [6: 334-335].

Б.Хмельницький подбав про те, щоб до короля не доходили відомості про його воєнні плани. Коли гетьман висилав загони на розвідку, то тільки з довірених людей. Б.Хмельницький готувався до того, щоб лише у вирішальну хвилину виступити проти королівських військ з усіма своїми силами. Як тільки надійшла звістка про похід короля, Б.Хмельницький негайно забрав більшу частину війська з-під Збаража й виступив назустріч королеві під Зборів, аби не допустити з`єднання польських сил. Менша частина козацького війська під командуванням військового обозного Черняти залишилася під Збаражем і мала поводитися так, щоб обложені польські війська не здогадувалися про відхід основних сил і не відважилася на наступальні дії. Поляки не мали добрих відомостей про рух українського війська. Польські війська просувалися вздовж р. Стрипи, розтягнувшись довгою лінією. Перед тим випали великі дощі, річка розлилася і позривала мости, пересування військ проходило повільно і в незручних умовах. Козаки потайки зайняли вигідні позиції на р. Стрипі, і коли поляки переправлялися через річку, вдарили на польські війська з тилу і з флангів. Козакам допомагали татари. «Не битва це була, а справжня різанина», - згадували пізніше її учасники. Польські втрати обчислювалися у 4 тис. чоловік. Окремі польські частини пробували оборонятись, але командири не могли ліквідувати метушню. У той час, як розгорівся бій у тилах польських військ на північ від Зборова, основна частина польської армії зайняла м.Зборів. Але і тут на передові польські полки вдарила українська й татарська кіннота. Король наказав будувати оборонний табір з обозних возів. Польське військо встигло підготуватися до бою і почало контратаку. Але шляхетська кіннота не витримала наступу козаків і почала відступати, шукаючи захисту в оборонному таборі. Тільки настання ночі врятувало польську армію від розгрому [7: 51-52].

У ніч з 5 на 6 серпня Б.Хмельницький перегрупувавши війська, оточив королівський табір і містечко Зборів, в якому ховалася частина польського війська. Козацька піхота з різних боків почала штурм польських укріплень. Оволодівши Зборовом, Б.Хмельницький здійснив першу частину плану: оточення з усіх боків королівського табору, польської армії. На Зборівських валах було поставлено запорізьку артилерію, яка обстрілювала королівське військо, а піхота постійно відновлювала штурм польського табору. Обложене польське військо перебувало у вкрай важкому стані, почалася паніка [5: 135].

Успішні бойові дії повстанців - оточення королівських військ - відкривали перед Б.Хмельницьким перспективу добитися вигідного для України миру і здійснити ті широкі соціально-політичні вимоги, які він висував у Переяславі. Тепер Б.Хмельницький міг сміливо диктувати свої умови королю. Але до поляків прийшов порятунок. Кримський хан, не бажаючи остаточного розгрому Польщі й зміцнення на її руїнах України, вивів татар з бою і поставив перед Б.Хмельницьким вимогу: замиритися з польським королем. Остаточна поразка аж ніяк не влаштовувала татар, оскільки вони втрачали чудове джерело воєнної здобичі. Поляки в критичний момент зуміли нав`язати зносини з кримським ханом і щедрими дарунками та обіцянками схилити його до миру. В противному випадку хан грозив стати на бік поляків [8: 30].

Переговори між воюючими сторонами завершилися 8 серпня 1649 року підписанням Зборівського договору. Згідно з ним офіційно закріплювалася частина визволеної української території: Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства. Ці землі переходили виключно під володіння гетьмана та його адміністрації. Сюди не мали права заходити коронні польські війська, єзуїти та євреї. На всі урядові посади могли претендувати тільки особи православної віри. Мала бути скасована унія, православний київський митрополит діставав місце в польському сенаті. Встановлювався реєстр у 40 тис. козацького війська, що мало перебувати на цій території [10: 114-115]. На звільнених землях було повалено польсько-шляхетське панування й розпочато творення Української національної держави республіканського типу. Усю територію, закріплену Зборівським договором, поділено на полки і сотні, які стали територіальними одиницями управління. У селах і містах влада належала виборним отаманам та старшинам. Полковники, сотники і міські отамани здійснювали військову й цивільну владу в своїх районах. Міста стали самостійні. Вся звільнена територія підлягала владі гетьмана, який опирався на раду генеральної старшини як дорадчий орган. Гетьман разом з генеральною старшиною тримали в руках адміністративну, судову, фінансову владу, становили уряд визволеної частини України. До ради генеральної старшини входили: обозний - керував постачанням армії; суддя - очолював генеральний суд; писар - відав діловодством і зарубіжними зв`язками; підскарбій - відав фінансами, податковою політикою; осавул - відповідав за організацію і боєздатність військових частин; хорунжий відповідав за технічні справи.

Верховним органом влади на звільненій території була загальнокозацька рада. Хоча в її роботі могли брати участь тільки козаки, але в умовах вільного доступу в ряди козацтва інших верств населення рада мала в деякій мірі загальнонародний характер. Вона вирішувала всі найважливіші питання [10: 17-18; 12: 227-228].

На звільненій території здійснювалися і соціально-економічні зміни.

По-перше, було ліквідовано велику земельну власність польських магнатів та полонізованих українських феодалів. Частина їх землі переходила в руки селян і козаків, які могли її продавати, дарувати, передавати у спадщину. Залишене панством рухоме майно, худоба - все перейшло до повстанців. Свої володіння зберегли православні монастирі та шляхта, що перейшла на бік повсталих. Однак вона втратила владу над підданими.

По-друге, було ліквідовано кріпосне право - найтяжчу форму експлуатації селянства. Селяни отримали особисту свободу і можливості для занять сільським господарством, промислами.

По-третє, створювалися можливості для розвитку дрібних господарств, що базувалися на сімейній і вільнонайманій праці. Але уряд на одне з центральних місць у державотворчому процесі поставив затвердження особливих пільг для козацтва, як своєрідну платню за повалення польсько-шляхетського режиму.

Зборівська угода виявила бачення козацькою старшиною майбутнього устрою України, яке полягало у висуненні на чільне місце в суспільстві привілейованого стану козацтва. Фактично намічалася можливість для переходу до буржуазного суспільства. Але цього не сталося. Згодом відбудеться реставрація колишнього станового ладу, але вже на національній основі.

З одного боку, Зборівська угода завдала морального удару повстанцям. Адже значна частина України знову опинялася під владою Польщі, і селяни змушені були повертатися у підданство до панів. Над ними нависла реальна загроза повернення у кріпацтво. Боролися всі, а волю отримали не всі. І це було найбільшою несправедливістю. Б.Хмельницькиий розумів, що Зборівська угода не відповідає його грандіозним задумам. Значні поступки полякам були вимушеними через обставини. З другого боку, Зборівська угода дала правові основи козацькій державі. Навіть ці невеликі здобуті права, закріплені угодою, Б.Хмельницький зумів використати для державного будівництва. Зборівською угодою була визнана окрема козацька територія, де і відбувалося це державне будівництво. Хоч і обмежено склад козацького війська до 40 тис. чоловік, але це була все ж таки велика, фактично незалежна від Польщі армія, яка могла захищати край від іноземного вторгнення. І найосновніше: було організовано різні ланки державного апарату. В ході війни створювалися основи державності України, закріплені Зборівським договором, що був укладений на Тернопіллі. З часу Зборівського договору бере початок своєрідний устрій козацької державності, що виправдовуватиме себе в Україні до того часу, доки існуватиме Гетьманщина.

Список використаних джерел

1. Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К.: Наукова думка, 1922. - С.282-299.

2. Голобуцкий В. Запорожское козачество. - К.: Изд. полит. л-ры, 1957. - С.285-286.

3. Крип`якевич І. Богдан Хмельницький. - Львів.: Світ, 1990. - С.97-107; 159-308.

4. Степанков В. Антифеодальна боротьба в роки визвольної війни та її вплив на формування Української держави (1648 - 1654). - Львів.: Світ, 1991. - С.99-106.

5. Грабовецький В. Західноукраїнські землі в період народно-визвольної війни 1648 - 1654 рр. - К.: Наукова думка, 1972. - С.131-143

6. Крип`якевич І. Зборівська битва 1649//Життя і знання. - Львів.: Просвіта, 1929. - №10-11. - С.334-337.

7. Томашівський Р. Один момент під Зборовом//Записки НТШ. - Львів.: НТШ, 1914. - Т.117-118. - С.50-54.

8. Терлецький О. Історія України. - Львів.: Просвіта, 1936. - С.30-31.

9. Крип`якевич І. Студії над державою Б. Хмельницького//Записки НТШ. - Львів.: НТШ, 1931. - Т.151. - С.111-150.

10. Крип`якевич І. Історія Української держави//Лекції. Рукопис. - Львів, 1922. - С.17-18.