До питання викорінення українського селянства через обмеження його прав протягом 30-х рр.

Викорінення українського селянства через обмеження його прав протягом 30-х рр. ХХ ст.

Побудова правової національної держави в Україні потребує нагального перегляду сучасного становища різних груп населення з точки зору забезпечення їх правового статусу у державі. На жаль, остання президентська і парламентська виборча кампанія та сучасні політичні перегони недостатньо враховують національні та соціальні права великих мас населення в Україні, зокрема селянства - безпосереднього носія національної самоідентифікації в державі. Але суспільство знов не враховує уроків історії, наприклад, 30-х рр. ХХ ст., коли діюча радянська влада шляхом приборкання національної гідності серед українського населення прагнула до встановлення повного контролю над людьми в УРСР. Головними засобами такої політики була колективізація та впровадження колгоспного ладу з подальшими наслідками у вигляді голодомору, провідною метою якого був геноцид українців. І тоді найбільш потерпілою частиною населення стали селяни-колгоспники. Але й після голодомору продовжилася більшовицька політика щодо подальшого обмеження прав українського селянства.

Дослідження цього періоду з точки зору його правового аналізу на сучасному етапі розвитку української науки є неповним та фрагментарним. Автор ставить на меті більш детально проаналізувати процес обмеження прав селянства, надані їм радянською владою під час побудови та зміцнення колгоспного ладу, та причини цього явища. Висвітлено головні різновиди фактичних правових порушень у цій сфері, методи та засоби, за допомогою яких уряд та органи НКВС врегульовували відносини між селянами-колгоспниками та владою в окреслений період.

Представлена автором проблема ще не була комплексно розв'язана внаслідок ідеологічних заборон та недоступності матеріалів партійних, радянських та спеціальних архівів України. Частково цієї проблеми торкалися у своїх роботах такі радянські та українські фахівці, як М. Вилцан, С. Білокінь, Ю. Шаповал та ін. [1]. Проте вони та інші автори аналізували переважно соціально-економічне становище селянства, але не проводили паралелей з сучасним становищем аграрного сектора у державі, не визначали причин викорінення українського селянства шляхом колгоспного ладу. Скласти реальну картину ситуації можуть допомогти зафіксовані спогади колишніх колгоспників. Певні факти реальних відносин між радянським урядом та селянством містяться у матеріалах архівів України та окремих приватних фондах, зібраних протягом десятиліть істориками-краєзнавцями та просто свідомими громадянами, яким була небайдужа подальша доля українського селянства. Пропонована стаття є лише однією з частин комплексного дослідження причин поступового, але невпинного знищення українського селянства діячами комуністичної партії та уряду з часу їх виходу на політичну арену.

Обмеження прав селянства з часу згортання НЕПу та початку колективізації відіграли значну роль у формуванні та зміцненні господарчого механізму, який ґрунтувався на засадах тотального планування, жорсткої централізації та командно-бюрократичних методах керування економікою. Таке становище колгоспників, коли вони втратили право самостійного користування власною землею, не мали паспортів, пенсій, відпусток та інших соціальних гарантій, якими користувалися представники робітничого класу [2, с. 239-242], було стержнем процесу поступового переведення радянського суспільства на рейки тоталітарного однопартійного режиму, при якому національна гідність, приватновласницькі інтереси селянства та, відповідно, права особистості були підпорядковані абстрактним державним.

Після приборкання українського селянства шляхом проведення штучного голодомору 1932-1933 рр., наслідки якого остаточно не були подолані і до початку Другої світової війни, дискримінація колгоспників залишалась реальним явищем. Протягом 1934 р. катастрофічно збільшилось число випадків незаконного виключення колгоспників з господарств, що було грубим порушенням принципів соціалістичної демократії. Причиною цього було побоювання влади нових виступів селянства в окремих повітах України. Так, у вересні 1934 р. завідувач сільгоспвідділу ЦК ВКП(б) У Євроїмський доповідав секретарям ЦК про випадки та причини таких порушень. Підґрунтям цієї доповідної записки було спеціальне обстеження, проведене уповноваженими сільгоспвідділу по 23 колгоспах Одеської, Дніпропетровської, Донецької, Вінницької та Київської областей. Виявлено, що по цих колгоспах було виключено всього 294 колгоспники. За мотивами виключення останні ділилися на категорії: 1) за порушення трудової дисципліни (104 колгоспники); 2) ті, хто не працював без поважної причини до 30 трудоднів (78); 3) вибули самостійно (85); 4) класово ворожий елемент (27 селян) [3, с. 158-159].

Щоб стабілізувати становище у колгоспах, в 1935 р. був прийнятий Примірний статут сільськогосподарської артілі, який мав врегулювати права та обов'язки колгоспників. Ще в середині 40-х рр. радянський історик Н. Анісімов визнавав, що Примірний статут дозволив колгоспникам мати своє господарство тому, що в артілях не було такого добробуту, кількості сільгосппродуктів, які б дозволяли мати колгоспникам та їх сім'ям все необхідне, щоб задовольнити всі його особисті потреби [4, с. 37]. Тому і т.зв. «демократизація» правового статусу колгоспника була вкрай необхідна для стабілізації становища на селі, для відволікання населення від національного питання та швидшого стирання з пам'яті селян наслідків геноциду 1921-1923 та 1932-33 років.

Проте повної та фактичної реалізації положень т.зв. «колгоспної демократії» так і не відбулося, хоча протягом всього свого існування органи радянської влади та сучасні окремі політичні сили лівого спрямування стверджували протилежне.

Загальні збори ставали вищим органом управління в колгоспі. Збори скликалися правлінням колгоспу, але вони могли бути скликаними також і на вимогу ревізійної комісії або самих колгоспників, за вказівкою органів державної влади. Головні питання, заради яких скликались загальні збори колгоспу, були викладені в Примірному статуті сільгоспартілі. Так, ст. 19 документа проголошувала, що «справами артілі керують загальні збори членів артілі, а в проміжку між ними - вибране загальними зборами правління» [5, с. 24-28].

У ст. 20 говорилося, що загальні збори також скликаються для затвердження прибутково-витратних кошторисів, прийому та виключення з колгоспу, виборів голови, затвердження річних планів виробництва та будівництва, затвердження норм трудоднів, затвердження договорів з МТС, встановлення розмірів різних фондів тощо [2, с. 247-248].

За статутом, кожен член колгоспу мав право вибирати та бути обраним в органи керівництва колгоспу. Посадові ж особи повинні були регулярно давати звіт про свою роботу, колгоспники мали право перевіряти діяльність органів управління та посадових осіб як особисто, так і через т.зв. «ревізійні комісії» [6, с. 20-21; 7, с. 138].

Щоб тримати колгоспників під постійним контролем, відвідування зборів були обов'язковими для всіх селян. Згадки селян про ті часи свідчили: якщо хтось пропускав збори, на які йому наказували з'явитися, то найчастіше це тягнуло за собою візит місцевих партійних лідерів з метою покарання. Колишній колгоспник І.І. Бібик на запитання, чи примушували ходити на збори, відповів: «Обов'язково… Один був не хотів, так його чуть не судили».

Інший колгоспник М.П. Масло додав: «Сходки уже не відбувалися, а збори, диктат був. І привчили піднімати руки, бо як не піднімеш і тебе замітять - це погана прикмета - попадеш на килимок до начальства, і тобі щось пришиють…» [9]. На жаль, зараз неможливо встановити статистику масовості таких порушень, бо згадки про них збереглися переважно у пам'яті людей, які були сучасниками тих подій.

Були керівники, які ставилися до загальних зборів як до пустої формальності. Так, голова колгоспу «Червона Зірка» Чорнобаївського району Київської області Міняйло взагалі загальних зборів не скликав, говорячи: «Я - голова, і ніхто мені не указ». Таких голів-сатрапів колгоспники намагалися переобирати, що далеко не завжди підтримувалось районними парторганізаціями. Доволі частими були випадки протидії з боку районного керівництва законному бажанню колгоспників переобирати голову або навіть його захисту [10]. Звичайно, селяни добре розуміли, що їхні права, задекларовані в нових статутах, залишалися переважно тільки на папері, як це було з самого приходу радянської влади. Тож з прийняттям Примірного статуту вони почали саботувати надане їм право на організацію колгоспного самоврядування. Людей хвилювали власні проблеми, а загальнодержавні гасла щодо розвитку та зміцнення колгоспної демократії їх мало цікавили. Уповноважений райкому партії по роботі в колгоспі «Нове життя» с. Безпальче Гільмязівського району Київської області в своєму щоденнику, датованому червнем-липнем 1935 р., писав: «На вечір 19 червня 1935 р. були призначені загальні збори. Колгоспників на розмови витягнути не вдалося. Мовчать. Ну рівнесенько, як в 1930 році! В чому річ? На пропозицію розпочати соцзмагання колгоспники знов промовчали. Назвати тих, хто зриває в бригаді роботу, відмовились. Люди більше непокоїлися про оплату своєї праці. У доводи про покращання їхнього життя завдяки гарному врожаєві не вірили. Жінки кричали: «Доки врожай зберемо, і коси повилазять!». Показовим фактором настроїв колгоспників стала відмова жінок шити червоний перехідний прапор [11, с. 16-18]. І їх можна було зрозуміти, адже в 30-х роках на колгоспних зборах з вуст місцевих політичних лідерів (голови колгоспу, його заступників, комсомольських ватажків та інших представників місцевої і районної влади) або представників влади здалеку пропагувалися лише соціалістичні ідеали, які для відволікання свідомості селян супроводжувались виступами місцевого хору, ансамблю. Пересічні колгоспники часто просто не розуміли, про що йдеться на зборах, на яких вони були ще й «повновладними особами». Наприклад, письменник Адам Шоррер у своєму листі до друзів у Німеччині, датованому вереснем 1935 р., описує загальні збори колгоспів Одеської області: «Парторг час від часу проводить доповіді про імперіалізм, ленінізм, історичний матеріалізм, протиріччя капіталізму тощо. Мені було просто шкода людей - вони не розуміли ані слова…» [12, с. 9].

Крім того, зневіру селян у своїх (або задекларованих державою) правах поглиблювало ставлення до них окремих керівників. Так, той же А. Шоррер в іншому листі констатував (на прикладі с. Клейнлібенталь Спартаківського району Одеської області), що, наприклад, «за всі негаразди районне керівництво лише лає колгоспників, називаючи їх «куркулями», «шкідниками», «фашистами». Таким чином, воно насправді розпалювало негативне ставлення їх до влади. Манери обходитися тут з людьми зворушили мене до глибини душі… Тут оперують лише планом, який з вбивчою жорстокістю фізично знищує людей, які виказували небачену трудову дисципліну. Таким чином, систематично підривається довіра населення радянському уряду, хоча воно, в основному, не було налаштоване антирадянська. Люди тут залякані» [12, с. 4]. Така ситуація, що тривала протягом років, мала на меті не тільки фізичне знищення українського селянства, але й його інтелектуальне спотворення та залякування, яке далі просто передавалося генетично наступним поколінням, штовхаючи націю у безповоротне каліцтво.

Положення Примірного статуту сільськогосподарської артілі, прийняті в 1935 р., порушувалися і протягом другої половини 30-х років. РHК СРСР та ЦК ВКП(б) неодноразово інформували місцеві партійні та радянські організації про випадки зухвалих виключень з колгоспів, але безрезультатно. Особливо широкого розмаху порушення набули в колгоспах Кам'янець-Подільської, Житомирської, Вінницької областей. У ході перевірок було встановлено, що переважна більшість виключень з колгоспу не була виправдана жодним з вагомих приводів [2, с. 252]. Серед масових прикладів найбільшого розповсюдження дістало виключення з колгоспу членів родин, батьки яких пішли на тимчасову або постійну роботу в міста, на підприємства. А тим, кого визнали «ворогами народу» (засланцям, сім'ям розкуркулених), не дозволялося навіть відвідувати колгоспні збори, що підтвердила Н.Г. Семеняка: «Це як розкуркулили, то тим уже заборонялося - ворог народу» [13].

Секретар Дніпропетровського облвиконкому Гаврилов у листі до секретаря ЦК КП(б) У П.П. Постишева констатував, що на місцях керівництво не дотримувалось елементарного порядку виключення селян з колгоспів. Все робилося засобами голого адміністрування. Наприклад, в Оріхівському районі Запорізької області, в с. Новоіванівка, яке мало 2 колгоспи (ім. Леніна та ім. Маркса), одночасно за загальним списком з них було виключено 28 сімей колгоспників. Коли селяни почали вимагати голосування окремо за кожного, президія сільради та правління заявили, що це питання нібито було обговорене з колгоспниками, тому виключити треба всіх [14]. Проте виявилось, що «за» проголосували близько 20 колгоспників, а більше 100 взагалі утримались. Не зважаючи на це, всім 28 господарствам були доведені фінансові плани як куркульським, а внаслідок цього - 24 години на їх виконання. В результаті цього заходу кілька господарств продали силами місцевої влади, і те ж саме було б з іншими, якби раптово ситуація не викрилася. І ніякого не те що вибачення, елементарного виправлення ситуації. Бо такі дії саме і мали на меті викорінення місцевого селянства. Посадовець Гаврилов вважав цей випадок характерним. Абсолютна кількість тих, хто традиційно виключався, - діти колишніх заможних селян. У листі до П. Постишева секретар обкому писав: «Я вважаю, Павле Петровичу, що без жорсткого рішення ЦК з цього приводу позитивно упорядкувати цю справу неможливо, бо виключення відбуваються, частіше за все, як зведення особистих рахунків, за окремими доносами, дуже часто - необґрунтованими. Адже наші люди не усвідомлюють того, що в наш час виключення з колгоспу - це, по суті, «вовчий квиток» людині на все життя; часто тягне за собою зняття з роботи дітей такого «куркуля», звільнення з лав Червоної Армії тощо. Таким чином, - резюмував Гаврилов, - тисячі людей ні за що викидаються з колгоспів, накопичуються десятки тисяч господарств, які вибиті з виробництва, тепер бродять селом та розкладають інших проти влади» [14, с. 122].

У грудні 1935 р. Голова РНК УРСР П.П. Любченко та Секретар ЦК КП(б) У С.В. Косіор, звертаючись до обкомів, райкомів партії, облвиконкомів, директорів МТС, правлінь колгоспів, наголосили: перевірки, які були організовані ЦК та Раднаркомом України після прийняття Примірного статуту, довели, що у всіх областях в багатьох випадках брутально порушуються основні статті документа. Так, крім згаданих безпідставних виключень з колгоспів, існували також факти порушень у багатьох колгоспах норми виробітку та розцінки по трудоднях (вони затверджувалися не загальними зборами, а правлінням). Таким чином, порушувалися елементарні норми обліку праці. Записи трудоднів робили невчасно, не розписувалися в трудкнижках, бригадири їх зберігали у себе. Списків членів артілі з заробленими трудоднями за минулі місяці не вивішувалися. Брутально застосовувались стягнення щодо членів колгоспів. Їх накладали бригадири без санкції правління. За статутом, вагітні жінки звільнялися на 2 місяці від робіт зі збереженням половини середнього заробітку. Але і в цьому питанні були великі порушення [15, с. 41-42].

Порушення статуту фіксувалися й органами прокуратури. Наприклад, у березні 1937 р. Донецькою обласною прокуратурою була організована перевірка 123 колгоспів області з метою викриття фактів порушень статутів колгоспів. Результати перевірки свідчили про незаконне відрізання землі від колгоспів, здачу її в оренду, безпідставне притягнення до відповідальності колгоспників та накладання стягнень. У документі також зафіксовані конкретні приклади порушень по колгоспах [16, с. 47-51].

19 квітня 1938 р. вийшла постанова уряду «Про заборону виключень колгоспників з колгоспів» [17]. Документ забороняв проведення чисток у колгоспах з будь-якого приводу. Було встановлено, що виключення може бути застосовано лише як останній адміністративний захід щодо до тих членів колгоспів, яких явно вже не можна виправити, хто підривав та дезорганізував колгосп [2, с. 252].

Велике значення для подальших правових взаємовідносин між колгоспниками України та державою мала нова «сталінська» Конституція, схвалена у липні 1936 р. Пленумом ЦК ВКП(б) та Президією ЦВК Союзу РСР [18, с. 237]. Ми не можемо впевнено стверджувати, що всі селяни не знали зовсім положень Конституції. Проте проблема була, мабуть, у іншому: вони не знали, яким чином можна захистити свої права. Крім того, колгоспне селянство крім декларації нових прав отримали ще й нову образу: за своїм соціальним станом колгоспник знов залишався другорядним членом суспільства - після робітничого класу. Так, наприклад, ст. 119 Конституції залишала право на щорічну обов'язкову відпустку лише робітникам та службовцям. Уряд пояснював це тим, що ще не подолана сезонність робіт у колгоспах, яка призводила до неповної зайнятості колгоспників у зимовий час. А відповідно до Примірного статуту сільгоспартілі від 1935 р. відпустка, що оплачувалась державою, надавалася лише вагітним колгоспницям, та й то, на термін, менший, ніж робітницям. Крім того, ст. 120 Конституції СРСР гарантувала матеріальне забезпечення старості (пенсію), а також надання її у випадкові хвороби та втрати непрацездатності знов лише робітникам та службовцям. Колгоспники надіслали не одну тисячу пропозицій поширити цю статтю і на них, але зміни були прийняті лише у 1964 р. [2, с. 239-242].

Таким чином, викорінення національної та особистої гідності українського селянства відбувалося шляхом декларації нібито прав колгоспного селянства, яке регулювалося Примірним статутом сільськогосподарської артілі 1935 р., Конституцією 1936 р., місцевими колгоспними статутами. Метою створення цих документів було регулювання практично всіх галузей суспільного та господарського життя колгоспників. Але місцеве керівництво, представники органів місцевої влади часто навіть більше (ніж закон і статут) визначали реалії життя окремого селянина. Тож верховенство закону в радянській державі було реально фактом другорядним, бо не захист прав населення був їх метою. На сучасному етапі розвитку української держави верховенство права та закону теж далеко не завжди є фактом, який захищає національну гідність українського населення. Відсутність гідного механізму реалізації прав різних груп населення завжди приводить до дестабілізації державного життя та росту недовіри населення до свого уряду. Жахливий досвід минулого має зупинити політику влади щодо дискримінації прав своїх громадян, якщо ми прагнемо мати незалежну правову національну державу - Україну.

Література

1. Білокінь С.І. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.): Джерелознавче дослідження. - К., 1999; Бут А.Н., Добров П.В. «Экономическая контрреволюция» в Украине в 20-30-е годы ХХ века: от новых источников к новому осмыслению / Под общ. ред. А.Н. Бут. - Донецк: КИТИС, 2000; Важнейшие постановления Коммунистической партии и Советского правительства, 1927-1935 гг. - М.: Партиздат, 1957; Важнейшие постановления Коммунистической партии и Советского правительства, 1927-1935 гг. - М.: Партиздат, 1957; Шаповал Ю.І. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. - К.: Наук. думка, 1993.

2. Вылцан М.А. Завершающий этап создания колхозного строя (1935-1937 гг.). - М.: Наука, 1978.

3. Бензин М.А., Димони Т.М. Крестьянство и власть в СССР в конце 30-х - 50-е годы // Менталитет и аграрное развитие России (ХІХ - ХХ вв.): Матер. междунар. конф. Москва, 14-15 июня 1994. - М., 1996. - С. 155-166.

4. Анісімов Н. Радянське селянство. - К.: Політвидав України, 1946.

5. Примерный Устав сельскохозяйственной артели. - М.: Партиздат, 1935.

6. Вылцан М.А. Советская деревня накануне Великой Отечественной войны. - М.: Политиздат, 1970.

7. Куц М.Т. Питання колгоспного будівництва на Україні (1929-1941 рр.). - Львів: Вид-во Львівського ун-ту, 1965.

8. Бібік Іван Іванович, 1925 р., с. Олешня Ріпкинського району Черкаської області // Нолл В. Трансформація громадянського суспільства. Усна історія української селянської культури 1920-30-х років. - К.: Центр досліджень усної історії та культури РОДОВІД, 1999. - С. 245.

9. Масло Михайло Павлович, 1911 р., с. Квітки Корсунь - Шевченківського району Черкаської області // Нолл В. Вказ. праця, - С. 247.