Діалог культур у соціумі Київської Русі

Діалог культур у соціумі Київської Русі

Історична традиція українського етносу неодноразово перетиналась з історією як близьких сусідів - східнослов'янських, польських, литовських, румунських, болгарських, турецьких, татарських етносів, так й з історією грецької, візантійської, романо-германської, арабо-мусульманської традиції, започатковуючи діалог культур. Багатонаціональні реалії буття української культури, на кожному етапі її історичного розвитку, артикулювали актуальність діалогу. Категорія «діалогу культур» виступає важливим орієнтиром сучасних процесів євроінтеграції. Наукове осмислення діалогу культур у конкретному історичному зрізі залишається актуальним завданням філософської рефлексії та потребує нового методологічного розв'язання бо, як відомо «без історії предмету немає теорії предмету» (М.Г. Чернишевський).

Діалог культур, як практична галузь реалізації культурного досвіду етносу, обумовлює онтологію розвитку полікультурних вимірів соціуму загалом та культурного середовища окремої країни, що не мислиться без зв'язку та взаємодії культур різних етносів. Водночас, полікультурний досвід соціуму виробляє певні нормативні правила спілкування, які, легітимуючись на законодавчому рівні, впливають на діалог культур різних етносів, що проживають на території конкретної країни. Діалог культур українських етносів, виступаючи фактором формування полікультурних вимірів українського соціуму, ґрунтується на усвідомленні окремими етносами автентичності своєї власної культурної традиції та закріпленні цього усвідомлення в історичній пам'яті. Міжетнічний культурний діалог реалізується, з одного боку, у практичних галузях діяльності етносів - мистецтвотворенні, політичній взаємодії, наукових пошуках тощо, з іншого - в основних соціальних формах існування етнічного життя в умовах конкретного національно-культурного середовища. Основні форми існування етносу, що виражаються у концепціях адаптації, акультурації, асиміляції, інтеграції, колонізації, представляють, по суті, основні форми міжетнічного співіснування, що змінювались протягом історичної традиції.

Культура Київської Русі (ІХ - ХІІІ ст.) являє собою феноменальне явище середньовічної європейської культури, що не може розглядатись ізольовано, без усієї складності духовних зв'язків, без діалогу культур як з попередньою історичною традицією (Зарубинецькою (ІІ ст. до н.е. - ІІ ст. н.е.), пшеворською (ІІ ст. до н.е. - ІV ст. н.е.), Черняхівською (ІІ - VІІ (V) ст. н.е.), Київською (друга чверть першого тисячоліття) культур), так й духовною культурою своїх сучасників - Візантією, Хозарією, Грецією, Болгарією, Скандинавією, Арабським Сходом, країнами Центральної та Західної Європи. Високого авторитету давньоруська культура набула завдяки вкрай вигідному геополітичному розташуванню та вмінню правителів скористатись цією перевагою. Перебуваючи на перехресті торгівельних шляхів, Давня Русь саме через економічну сферу започаткувала міжкультурний діалог як із західною, так і зі східною культурною традицією. Цьому сприяли чисельні ремісничі вироби (посуд, предмети побуту, зброя тощо), що потрапляли на ринки давньоруських міст та окремі витвори мистецтва, які потрапляли у будинки знаті в якості подарунків та становили певну цінність. Разом з військовими трофеями вони репрезентували світ Іншого і, насамперед, його естетичні уподобання. Було й безпосереднє спілкування з іноземцями - торгівцями та послами, відвідували далекі землі й русичі. Проте, подібні контакти викликали радше зацікавлення, ніж діалог, можна сказати, що до справжнього діалогу свідомість русича тільки готувалась. Близькість та почуття інтимності у діалозі культур виникає тоді, коли представник одного народу відчуває ці почуття щодо представника іншої культури не залежно від особистих контактів. Це означає, що культури мають бути «знайомими», вони повинні упізнаватись з першого погляду, тобто, мати чисельні міжкультурні зв'язки у багатьох галузях соціального, політичного, світоглядно-духовного світовідчуття.

Високого авторитету культура набуває не завдяки своїй силі та військовій звитязі, навіть не завдяки своїй високій духовності та витонченості, а завдяки вмінню знаходити компроміси, йти на діалог: не знищувати ворога, а шукати спільної мови із ним. Після успішних військових походів східних слов'ян на Візантію та, особливо, після хрещення та встановлення династичних зв'язків з Європою, Русь набуває міжнародного статусу, постає у свідомості Іншого як рівноправний опонент, як цінність. Зрілість та гнучкість політичної системи Київської Русі плекала культурні здобутки через призму зв'язку рівноправного з рівноправним у багатьох галузях художньої культури, зокрема, літератури, архітектури, образотворчого мистецтва, музики, тобто, насамперед, у тих видах мистецтв, що висвітлювали православний дух віри. З'явились і світські варіанти згаданих мистецтв: ткацтво, килимарство та вишивка, світська музика і танок, проте, можна зробити припущення, що в часи Середньовіччя саме сакральне мистецтво відігравало формотворчу роль у процесі становлення своєрідності етнокультури та її зв'язків з іншими культурними контекстами. Після офіційного хрещення Русі князем Володимиром йде наслідування візантійського стилю сакрального мистецтва у вигляді загартованого добою іконоборства та остаточно сформованого естетичного канону класичної зрілості, що не відповідає естетичним смакам русича, відлякує «іноземною» довершеністю. Тому візантійське мистецтво підлягало творчому переосмисленню, адаптації до місцевих умов.

Діалог культур сприяє творчому піднесенню староруських митців - монахів-літописців та іконописців, архітекторів - обдарованих учнів грецьких майстрів та місцевих умільців, що працюють у традиціях сакрального мистецтва Візантії. Навіть відображення суто національної тематики (фреска «Сім'я Ярослава Мудрого» у Софії Київській) наслідує візантійські джерела демонстрації богообраності князя (імператора). Адаптаційний потенціал вітчизняної культури розкривався на кожному етапі її культурно-історичного розвитку. За доби Середньовіччя він репрезентувався у пристосуванні класичного візантійського мистецтва до місцевих умов, що відбувалось через естетичну свідомість русича та мало відображення у його естетичній діяльності - мистецтвотворенні. Діалог давньоруської та візантійської культурних традицій фіксувався у чисельних прикладах формотворення специфіки, власне, давньоруського культурного простору через адаптацію. Дослідники виділяють, принаймні, п'ять відмінностей давньоруського образотворчого мистецтва від візантійського, які можна розподілити на два аспекти. У плані розміщення фрескового розпису: 1) відсутність суворої геометричності; 2) покриття масиву стіни у вигляді «суцільного килима»; 3) зображення не маскують масив стіни, а виявляють його тектоніку та у плані синтезу мистецтв: 1) органічним сполученням фресок та мозаїк; 2) орнаментальним колоритом.

Зупинимось більш детально на останньому зразкові творчого переосмислення художнього контексту Іншого - вироблення орнаментальної специфіки сакрального мистецтва. Звичайно, орнамент належить до більш архаїчних уявлень про світобудову, ніж християнська картина світу, орнамент своїм корінням сягає часів язичництва, очевидно, відведення певного місця під орнаментальний розпис храмів свідчить про світоглядний синкретизм язичницької та християнської віри, з одного боку, з іншого - відбувається адаптація нової релігії до місцевих умов ще сильного язичництва. Міфологічний імпульс язичництва кодований у орнаменті та закладений у свідомості людини, починаючи ще з доісторичних часів, продовжує розкриватись у сучасних етнокультурних вимірах, особливо, у різних видах декоративно-прикладного мистецтва: вишивці, ткацтві, килимарстві, різьбленні; обрядовості народних свят, чисельних прикметах. Далі звернемось до символіки орнаментального розпису. За М. Поповичем [1, с. 33], різьблення російських прялок засвідчує орнаментальне вираження уявлень про символіку Всесвіту, де відбувається протиставлення круглого верху - неба та квадратного низу - землі. Чи відбувається подібне орнаментальне протиставлення у давньоруському храмі? Дійсно, православ'я, на відміну від католицизму, розуміє людину як істоту, що поєднує у собі два начала - божественне та гріховне, небесне та земне, проте, людину, що знаходиться за межами сакральної архітектоніки. Храм, за догматикою християнства, це - образ неба на землі: «Ми не знали, де перебуваємо - на землі чи на небі» - із захопленням ділилися своїми враженнями посли князя Володимира після літургії у соборі Святої Софії у Константинополі. Тому в храмі як образі неба на землі має панувати гармонія та лад, лише тоді архітектура як синтез мистецтв у «застиглій музиці» форми несе високий зміст - викликає піднесені почуття і, разом з ними, спонукає особистість до роздумів над високими ідеалами моральності. Саме тому орнаментальне оздоблення собору «примиряє» верх і низ одномірним рисунком, що підіймається з низу, через високопіднесені арки, сягає підкупольного простору - верху. А сам орнамент має не тільки декоративну функцію, а виступає у свідомості русича у ролі світоглядної об'єднавчої основи буття, що виражається у «зримому образі» як синтезуючій засаді усього архітектурного ансамблю.

Міфологічна та релігійна, естетична та моральна, правова та політична свідомість давнього русича формувалась під впливом діалогу культур двох найбільших етносів Київської Русі - полян і древлян. Звернемось до історичних першоджерел, які описують міжетнічні взаємовідносини цього часу. У «Повісті минулих літ» Нестора Літописця описується подія мирного співіснування етносів: «І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і вятичі, і хорвати» [2]. Хоча перебіг подальших історичних подій, описуваних Нестором, засвідчує порушення принципів діалогу культур і, насамперед, загальнолюдських принципів, що перетворює мирне співіснування етносів на вороже ставлення до Іншого. У 945 році, після успішного походу «у Древляни», військо полян - Ольги та Ігоря повертається до Києва. Та чим керується князь Ігор, коли говорить Ользі про бажання повернутись до древлян - прагненням наживи та самовпевненістю, чи легковажністю та політичною непослідовністю? В будь-якому разі князь Ігор порушує «неписані» правила оподаткування, що ґрунтуються на суто людському ставленні до Іншого, князь порушує міру встановлених взаємовідносин давньоруських етносів. за що платить своїм життям. Така суто людська риса як жадібність у поєднанні з силою князя характеризує вже іншу, тваринну ознаку - хижість. Мабуть тому древляни порівнювали ясновельможного князя з вовком, що внадився до овець, і тому, як хижак, що прийшов з Іншого світу та порушує закони цього світу, він опиняється на шляху фізичного знищення. Та чи набагато гуманніше за древлян чинить Ольга? Княгиня також діє з позицій сили, а більша сила перемагає меншу. Ольга мстить древлянам за свого чоловіка, вчинивши тризну - вбиває землею, вогнем та мечем, опісля чого не заспокоївшись, знову нищить місто та старійшин за допомогою вогню, інших б'є, а тих, що залишилися - віддає в рабство та обкладає даниною. Так би повів себе, напевно, будь-який непересічний стратег Середньовіччя, для якого гуманістичні принципи зовсім не виступають в ролі принципів життєдіяльності, його світ це - світ жорстокого існування. У «Повісті…» Звертає на себе увагу образність у відображенні винахідливості та «вишуканості» тортур, що могло бути художнім прийомом автора - полянина Нестора з ідеологічною метою залякування непокірних. Інші особливості описуваних подій свідчать про непримиримість до ворога, хитрість, обман, тортури вогнем (що, очевидно, за задумом автора, несе очищувальний ефект), вони артикулюють не стільки ідею смерті як спокути, скільки ідею страждання ворога, який все одно, рано чи пізно, буде слабший за ясновельможного князя. Чи у таких категоріях описується діалог культур? Напевно - ні. Очевидно - мова повинна йти про такі форми існування етносу як акультурація і асиміляція. Говорячи сучасною мовою, Нестор Літописець описує процеси економічного та політичного тиску одного етносу на інший, примітно й те, що етнос древлян у «Повісті…» більше не згадується, що засвідчує факт його зникнення під впливом асимілятивного тиску.

Полікультурні виміри соціального життя Київської Русі формувались не лише під впливом війни та миру двох найбільших автохтонів - етносів полян і древлян. Чимало етнокультурних й археологічних даних засвідчують факти поліетнічної наповненості соціальної сфери життя міст, особливо це стосується великих міст - Києва, Новгорода, Чернігова, Галича, Володимира та інших (до монгольського нашестя налічувалось близько 300 міст), що сприяло діалогу культур, налаштовувало культуротворчість етносів на спільну дію в якій синтезувались різні культурні традиції. У спеціальному дослідженні М.Г. Рабиновича «Нариси етнографії руського феодального міста» (М., 1978) говориться, що етнічна специфіка міста полягає у тому, що «його етнічний склад неодмінно повинен бути значно складнішим, ніж склад сільського населення. Вона обумовлена самим характером міста як центра ремесел і торгівлі, центра культурного і політичного, військового і адміністративного, центра, що притягує до себе населення не тільки найближчих передмість, а й більш віддалених земель і країн…» [Цит. За 3, с. 20]. Отже, іноземці приймали активну участь у соціальному та культурному житті міст Київської Русі, вони були тими «каталізаторами» діалогу культур, що привносили традицію Іншого у давньоруський культурний контекст. Великі міста Стародавньої Русі мали між собою міцні культурні взаємозв'язки. Пізніше, в умовах феодальної роздрібненості ХІІ - ХІІІ ст., культурні зв'язки не розривались, вони продовжували духовний діалог давньоруських етносів у багатьох галузях наукової та художньої творчості. Вітчизняні дослідники відзначають культурну специфіку феодальної роздрібненості давньоруського міста: падіння влади центру над регіонами супроводжувалось не занепадом (аграризацією) міст, як це було, наприклад, у Візантії, а розквітом міського життя, найвищим за доби староруського Середньовіччя піднесенням освіти, науки, мистецтва. Однією з причин найвищого культурного злету руських земель кін. ХІІ - поч. ХІІІ ст., на нашу думку, є зміни у етносвідомості. Коли, на світоглядному рівні не спрацьовує етностереотип «центр - периферія» та з'являється рівноправність і повага до Іншого, що править за основу діалогу культур давньоруських етносів. Тісні культурні взаємозв'язки давньоруських етносів знайшли своє відображення у літописних джерелах, зокрема у Київському та Галицько-Волинському літопису.

Таким чином: 1) адаптація іншого культурного контексту, на відміну від його знищення (асиміляції) є основною формою діалогу культур в соціумі Київської Русі; 2) адаптація мистецьких здобутків Візантійської культури по відношенню до давньоруського художнього контексту відбувалась у світоглядному синкретизмі язичницької та християнської віри, що, у символіці архітектури як синтезу мистецтв, виражалось у орнаментальному примиренні «верху» і «низу».