Депортація українців Польщі в УРСР: історіографія проблеми

Протягом останнього тисячоліття українсько-польські відносини дали немало прикладів плідної співпраці двох народів. Проте чорних сторінок у взаєминах двох гілок слов`янської нації було значно більше. ХХ сторіччя лише загострило цю давню неприязнь. Згідно з угодою від 9 вересня 1944 року між урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським Комітетом Національного Визволення був розпочатий процес «евакуації» українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР. З ідеологічних міркувань дослідження даної теми тривалий час перебувало під забороною.

Радянська історіографія взаємовідносини між країнами Варшавського договору розглядала тільки як дружні та взаємовигідні. Саме тому в праці І. Євсеєва лише викладені ряд урядових рішень й розглядаються вони як такі, що дозволили повністю нормалізувати відносини між УРСР та Польщею. Критичний та об`єктивний їх аналіз не поданий взагалі [10].

Після розпаду табору країн «розвинутого соціалізму» і повернення їх у звичне цивілізаційне русло ця тема набула значної актуальності. Встановлення добросусідських відносин між Україною та Польщею неможливе без визнання та дослідження злочинів урядів тоталітарних Польщі та СРСР.

Об`єктивне вивчення теми депортацій розпочали ще українські вчені діаспори. Проте відсутність доступу до фондів радянських архівів, що містили основну кількість необхідних документів, не дозволили дати цілісний аналіз проблеми. Спочатку були опубліковані невеличкі статті в періодичних виданнях, пізніше почали виходити комплексніші дослідження [4]. В ряді нарисів, вміщених у колективній праці «Лемківщина. Земля - історія - культура», розглянуто депортацію українців Польщі як одну з найтрагічніших сторінок нашого народу, описано діяльність УПА [13].

У спеціальному розділі праці «Українці Польщі після другої світової війни 1944-1984» М. Трухан робить бібліографічний огляд досліджень на дану тематику, а також аналізує переселення українців Польщі в УРСР, акцентуючи увагу на насильному характері цього процесу [23].

Із розпадом Радянської імперії та здобуттям Україною незалежності вітчизняні вчені розпочали і неупереджене дослідження теми депортацій на основі як людських свідчень, так і відкритих тепер державних архівів.

Зняття цензури дозволило з`явитись у періодичних виданнях значній кількості спогадів переселенців, публіцистичних виступів, що давали політичну оцінку явищу депортацій та невеликих наукових досліджень. Саме такі підходи містить праця І. Оленича «Доля Лемківщини». Це своєрідний екскурс в історію лемківського села Радошиці, де, крім етнографічних матеріалів, вміщені свідчення очевидців про способи й методи депортації українців Лемківщини [17].

У 1994 році в Польщі вийшов збірник документів, який упорядкував М. Сівіцький [20]. У вступній частині автор заперечує досить поширений у Польщі стереотип українця-різуна і вказує на роль УПА як захисника української людності Закерзоння. На основі численних документів він визначає справжніх винуватців екстермінації українців Польщі. Ними є:

еміграційний польський уряд, котрий запланував, організував та провадив екстермінацію за допомогою підлеглих йому партизанських загонів;

прокомуністична польська влада, котра прийняла від попереднього уряду спосіб вирішення українського питання та розв`язала його за допомогою акції «Вісла».

У збірці вміщено документи й спогади, взяті з польських та еміграційних видань, а також з архівів колишньої УРСР.

Значний доробок у вивченні даної теми й відомого українського дослідника з Польщі Євгена Місила. У Польщі вийшли дві збірки архівних документів, яким передують змістовні й великі за обсягом авторські передмови. В першому томі збірника «Repatriacja czy deportacja. Przesiedlenie Ukraincow z Polski do USRR 1944-1946» [14] автор робить спробу відповісти на запитання: чи переселення 482 тисяч українців з Польщі в УРСР було однією з найбільших репатріацій, що провадились у консеквенції змін кордонів повоєнної Європи, чи це класична депортація, яка становила невід`ємний елемент сталінської національної політики. 144 документи Війська Польського, Української Повстанської Армії, а також переселенчих комісій висвітлюють увесь процес приготувань та перебіг виселенчої акції на першому її етапі в 1944-45 рр. На основі поданих документів автор руйнує десятилітями насаджуваний комуністичною пропагандою стереотип «добровільної репатріації». В міру прочитання документів та свідчень очевидців ця «репатріація» постає як легалізована форма примусового виселення, що часто набирала форми брутальної депортації.

Автор подає детальну періодизацію переселенчих акцій, поділяючи їх на чотири етапи, даючи хронологічні рамки й детальне обгрунтування кожного.

Особливу увагу автор звертає на наступні питання:

Де закінчувалось завдання Війська Польського щодо боротьби з УПА та охорони польської людності перед загрозою з її сторони і починався збройний примус українців до залишення отчих земель та брутальна пацифікація українських сіл?

Де закінчувався захист Українською Повстанською Армією цивільного населення Закерзоння перед виселенням, й наскільки воно виправдовувало збройні акції проти цивільного польського населення, військ та адміністрації? І чи не переростав цей захист у змушення українців залишитись на польських теренах?

У 1999 р. побачив світ другий том збірки - «Repatriacja czy deportacja. Przesiedlenie Ukraincow z Polski do USSR 1944-1946. - Tom 2. Dokumenty 1946» [15]. У нього включені 175 українських і польських документів за період з січня по грудень 1946 р. Їм передує вступна стаття, де автор висловлює думку, що виселення українців з Польщі мало одну рису, яка вирізняла його на фоні виселення поляків з УРСР та німців з Польщі, - це надзвичайна брутальність, з якою проводили депортаційні процеси. Як вважає Євген Місило, в останній фазі депортація набрала форми класичної етнічної чистки, що супроводжувалась паленням сіл, нищенням цивільної людності й масовими екзекуціями мешканців, які провадило Військо Польське.

Єдиним захисником української людності на Закерзонні перед брутальністю польських і радянських військ, а також польських неурядових формувань була Українська Повстанська Армія. Для всього періоду існування УПА на Закерзонні характерна боротьба між нею та AK-WiN. Проте в 1945-47 рр. непоодинокими були випадки співпраці між цими мілітарними організаціями. Саме цьому аспектові спільної українсько-польської історії присвячена книга Гжегожа Мотики та Рафала Внука «Pany i rezuny. Wspolpraca AK-WiN i UPA. 1945-1947» [16]. У ній зроблена перша з польської сторони спроба дати опис військових стосунків УПА та WiN. Дано нарис діяльності АК й УПА, найважливіші моменти українсько-польського конфлікту в 1943-48 рр. Автор детально розглянув реакцію інших підпільних організацій Польщі на порозуміння між УПА та WiN. Особливу цінність становить опис спільних дій WiN та УПА проти польських урядових формувань і військ НКВС з метою запобігти виселенню українців із Закерзоння, який даний окремо для трьох реґіонів - Пряшівщини, Підляшшя та Люблінщини.

У книзі Андрія Леона Сови «Stosunki polsko-ukrainskie. 1939-1947. Zarys problematyki» [21], окрім загального нарису взаємодії українців та поляків в означених хронологічних рамках, подано в ХІ розділі «Проблеми українські на терені польської держави в 1944-1947 рр.» нарис стосунків двох націй на Закерзонні. Автор дає перелік сотень УПА, які оперували на українських територіях Польщі, й аналізує їх боротьбу проти виселення українців, бої проти загонів АК, ВП, УБП та ін. Досить невдалою, на нашу думку, є спроба пояснити прагнення всього польського суспільства позбутись «української проблеми» діяльністю УПА. Автор детально простежує причини депортації українського населення Закерзоння й перебіг самої виселенчої акції 1944-46 рр., а також акції «Вісла». Новим є те, що автор не замовчує злочинів АК, ВП та інших польських урядових і неурядових організацій проти цивільної української людності. В останньому розділі подані цифри українських втрат від польського терору на Закерзонні.

Першою монографією, що вийшла друком в Україні й в значній мірі стосувалася депортацій українського населення, був двотомник І. Біласа «Репресивно-каральна система в Україні. 1917 - 1953» [2]. Автор подає історико-правовий аналіз угоди від 4 вересня 1944 р., доводить, що безпосереднім керівником і виконавцем депортації були органи НКВС. Наведена досить велика збірка документів про діяльність сотень УПА на Закерзонні, зокрема про сотню, а пізніше курінь «Ягоди»-«Черника». Важливі й дані про кількість українців у Польщі до початку переселенчих акцій. Більшість підібраних автором документів зберігаються в Архіві головного інформаційного бюро МВС України та Державному архіві Російської Федерації.

В Україні опублікована тритомна збірка документів «Депортації» (вийшло друком два перших томи). Перший том, що побачив світ у Львові в 1996 р., становлять архівні та інші матеріали з червня 1938 р. до грудня 1945 р. [7]. Публікації 230 документів передує велика за обсягом вступна стаття Ю. Сливки, де автор визначає переселенські процеси як вузлову центрально-східно-європейську проблему, до якої були причетні як СРСР, так і гітлерівська Німеччина, а пізніше й більшість членів антигітлерівської коаліції. Подано основні напрямки й цілі «української» політики держав, в тій чи іншій мірі причетних до вирішення українського питання. Автор визначає й пояснює причини впертого бажання урядових чиновників УРСР поселити більшість закерзонців в областях Східної України, акцентує увагу на опорі населення депортації. На думку Ю. Сливки, терор Війська Польського під час виселення 1944-46 рр. і сама акція «Вісла» були не тільки узгоджені, а й ініційовані радянським керівництвом.

У другому томі «Депотрацій» подано документи, що стосуються закінчення процесу депортації українців в УРСР у 1946 р., а також операції «Вісла», ряд інших матеріалів [8].

Важливою у вивченні проблеми депортацій українців стала публікація у 1997 році книги Володимира Сергійчука «Трагедія українців Польщі» [19]. Фактично це збірка архівних документів, поділена на шість розділів, кожному з яких передує невелика вступна стаття, де автор дає загальний огляд подій, спростовує нав`язувані радянською та шовіністичною польською пропагандою стереотипи, наводить цитати із ніде досі не публікованих документів, пропонує свій погляд на події, відображені в архівних матеріалах. Монографію становлять різноманітні за змістом і джерелом походження матеріали, проте більшість є документами вищих урядових та партійних інстанцій того часу, а також інформативні звіти, інструкції та листівки ОУН-УПА. Майже всі вони зберігаються у сховищах Центрального державного архіву громадських об`єднань України та Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України.

У вступному розділі «З сивини віків на землі батьків» дано стислу історію розселення наших предків на землях сучасної Польщі аж по Краків починаючи з Х століття, й доводиться їх автохтонність у даному реґіоні. В період існування Галицько-Волинської держави Лемківщина, Надсяння, Холмщина й Підляшшя були невід`ємною частиною її території. Екскурс тягнеться з тих часів до сучасності й переконливо доводить українськість цих земель [19: 4-20].

У вересні 1994 року у Львові відбувся Світовий конгрес українців Холмщини і Підляшшя. В 1996 році вийшов збірник праць учасників наукової конференції, що відбулась у рамках Конгресу [18]. Серед надрукованих матеріалів звертає на себе увагу стаття Г. Щерби про переселення українців Холмщини, що грунтується на спогадах очевидців цих подій. Безсумнівну наукову вартість мають матеріал Й. Пацули, де він обгрунтовує тезу про примусовість депортації українців Польщі та простежує розселення закерзонців в УРСР, а також оперті на київські архіви статистичні викладки У. Хомри та М. Секели про зміни кількості депортованих з Республіки Польща українців у областях Східної, Південної та Західної України.

У 1997 році у Львові була проведена Міжнародна наукова конференція «Депортації українців і поляків: кінець 1939 - початок 50-х років», присвячена п`ятдесятій річниці операції «Вісла». Її матеріали були опубліковані у 1998 році в однойменному збірнику [9]. Цікавою є стаття Івана Біласа, в якій він дає характеристику політико-правовому аспекту депортаційних акцій й підкреслює, що основним винуватцем примусових переселень українського і польського народів був імперський уряд у Москві. Заслуговує на серйозну увагу матеріал Р. Внука та Г. Мотики про спроби українсько-польського порозуміння в 1945-1947 рр., а також стаття І. Ільюшина, де він вивчає питання ставлення аківського підпілля до переселень поляків та українців.

15-16 квітня 1999 р. в Тернополі відбулася міжнародна наукова конференція «Українсько-польські відносини у ХХ столітті: державність, суспільство, культура». В цьому ж році був виданий збірник матеріалів згаданої конференції [24]. Серед наведених матеріалів звертають на себе увагу подана Т. Гонтар історіографія питання депортацій українського населення Польщі, де зроблено ретельний аналіз праць вчених української діаспори, польських та вітчизняних науковців. У статті М. Ревуцького розглянуті проблеми культурно-психологічної адаптації переселенців з Польщі у повоєнній Україні. Зазначається, зокрема, що місцеве населення досить недружелюбно зустріло депортованих, а державна адміністрація практично не втручалась у їх конфлікти.

Вихід у світ великих збірок архівних документів, а також праця в реґіональних архівах дозволила значно розширити дослідження переселенської тематики та конкретизувати її окремі аспекти. Таким чином побачила світ велика кількість окремих невеликих статей, що деталізують проблему депортацій [5; 6; 11; 12; 25]. В об`ємній монографії С.Ткачова «Польсько-український трансфер населення 1944 - 1946 рр. виселення поляків з Тернопілля», окрім розгляду питання виселення поляків, частково розроблена тема депортації українців. Важливі й роздуми автора щодо правомірності використання термінів «переселення», «репатріація», «депортація», «трансфер» [22].

У 1997 році була опублікована монографія О. Буцко «Украина - Польша: миграцыонные процесы 40-х годов», в якій на основі документів центральних архівів розглянуто багато малодосліджених аспектів депортації [3]. Проте монографії, що дала б цілісний аналіз даної проблеми на основі архівних матеріалів України, Польщі та Росії, а також врахувала б напрацювання українських і польських вчених, ще нема. Нема й праць, що розглянули б соціально-економічну та морально-психологічну адаптацію закерзонців у новому оточенні з повоєнних часів до сучасності. Наскільки далекий науковий світ від згаданої проблеми, свідчить хоча б те, що ввезення в УРСР 482 тисяч закерзонців у найсучаснішій п`ятнадцятитомній історії України згадано лише в трьох абзацах [1: 21-22].

Можна констатувати, що вчені обох країн потрохи скидають вантаж стереотипів та емоційних кліше й разом шукають шляхів вирішення болючих проблем минулого.

1. Україна крізь віки. Т. 13. - Баран В., Даниленко В. Україна в умовах системної кризи (1946-1980-і рр.). - Київ, Видавничий Дім «Альтернативи», 1999. - С. 21-22.

2. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917 - 1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. У 2 кн. - Київ, 1994. - Кн. 1. - 630 с.

3. Буцко О. Украина - Польша: миграцыонные процесы 40-х годов. - Київ, 1997. - 217 с.

4. Гвозда І. «Евакуація-депортація українців в Польщі в 1945-1947 роках//Лемківський календар на 1972 рік. - Торонто: Вид-во ООЛ, 1972. - С. 33-50.

5. Гонтар Т. Переселення українців з Жешувського воєводства в УРСР у 1944 - 1946 рр.//Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Вип. VI. Серія: Історія: Збірник наукових праць. - Тернопіль, 1997. - С.69-74.

6. Гонтар Т. Становище переселенців з Польщі в південних та східних областях УРСР у 1944-1945 рр.//Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Вип. VIІ. Серія: Історія: Збірник наукових праць. - Тернопіль, 1998. - С. 146-155.

7. Депортації. Західні землі України кінця 30-х - початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади. У трьох томах, т.1. 1939 - 1945 рр. - Львів, 1997. - 754 с.

8. Депортації. Західні землі України кінця 30-х - початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади. У трьох томах, т.2. 1946 - 1947 рр. - Львів, 1998. - 540 с.

9. Депортації українців і поляків: кінець 1939 - початок 50-х років (До 50-річчя операції «Вісла»)//Матеріали Міжнародної наукової конференції. - Львів, 1998. - 132 с.

10. Евсеев И. Сотрудничество Украинской РСР и Польской Народной Республики (1944-1960). - К., 1962. - 267 с.

11. Кіцак В. адаптація українців Закерзоння в Україні: урядові документи і реалії часу//Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Вип. VIІ. Серія: Історія: Збірник наукових праць. - Тернопіль, 1998. - С.137-146.

12. Кіцак В. Житлове влаштування переселенців з Польщі в УРСР та наділення їх землею у 1944-1947рр.)//Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Вип. ІХ. Серія: Історія: Збірник наукових праць. - Тернопіль, 1999. - С.152-157.

13. Лемківщина. Земля - історія - культура. - Т.І. - Ню-Йорк - Париж - Сідней - Торонто, 1988. - 356 с.

14. Misilo E. Repatriacja czy deportacja. Przesiedlenie Ukraincow z Polski do USRR 1944-1946. - T.1. Dokumenty 1944-1945. - Warszawa,1996. - 336 s.

15. Misilo E. Repatriacja czy deportacja. Przesiedlenie Ukraincow z Polski do USSR 1944-1946. - T.2. Dokumenty 1946. - Warszawa,1999. - 400 s.

16. Grzegorz Motyka, Rafal Wnuk. Pany i rezuny. Wspolpraca AK-WiN i UPA. 1945-1947. - Warszawa,1997. - 232 s.

17. Оленич І. Доля Лемківщини. - Львів, 1992. - 119 с.

18. Світовий конгрес українців Холмщини і Підляшшя. Матеріали наукової конференції. - Львів, 1996. - 180 с.