Грошова політика воюючих країн та місцевих влад у ході Першої світової війни на Волині в 1914-1918 рр.

Григорій Сапожник

ГРОШОВА ПОЛІТИКА ВОЮЮЧИХ КРАЇН ТА МІСЦЕВИХ ВЛАД У ХОДІ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ НА ВОЛИНІ В 1914-1918 рр.

У березні 1917 р. Україна однією з перших серед складових колишньої Російської імперії здійснила спробу розпочати будівництво власної національної держави. 7 березня, одразу після лютневої революції і падіння царського самодержавства, у Києві утворилася Центральна Рада. Саме вона поставила собі за мету відновлення в Україні державності.

В умовах організаційного та ідейного становлення нової влади до кола першочергових завдань не висувалося питання про введення власної національної валюти. Центральна Рада мала на меті досягнути тільки права на автономію України у складі федеративної демократичної Російської республіки. Отже, власні гроші для України за умов федерації та єдиного економічного простору не передбачалися.

У процесі розвитку подій, коли стало очевидним, що принесуть Україні єдиний економічний простір та федерація з ближнім могутнім сусідом, у політичних та державних колах почала визрівати думка про необхідність запровадження власної грошової системи. Спричинили до цього кілька суттєвих обставин. Господарська руїна, викликана війною, перервала традиційні господарські зв`язки не тільки між регіонами Росії, а й між українськими губерніями: Київською, Харківською, Чернігівською, Подільською, Полтавською, Волинською, Катеринославською, Херсонською та Таврійською. Центробіжні тенденції призвели до виникнення економічних зон, які намагалися перейти на забезпечення власними ресурсами. Україна, де і за умов війни не припинялося виробництво товарів, у першу чергу продукції сільського господарства, потребувала значної кількості готівкових грошей для забезпечення нормального товарообігу між товаровиробниками.

Після проголошення 2-го Універсалу, 3 липня 1917 р., запопадливість українських урядовців перед Росією зумовлена була, крім міркувань політичного плану, і тактичним кроком - вирішити на даному етапі свої фінансові проблеми за рахунок великого сусіда. Якщо в 1-му Універсалі зроблений закид у бік центрального російського уряду з приводу того, що «гроші, які збираються з нашої землі», він відмовляється повернути на потреби школи, освіти й організації політичного та економічного життя в Україні, то тепер про фінанси взагалі не йшлося [1: 17-19]. Та скоро стало зрозуміло, що суттєвих змін у цій галузі не відбулося «Золотий дощ» так і не випав на спраглу від безгрошів`я економіку України.

Український уряд, якому невідкладно потрібно було вирішувати комплекс проблем соціально-економічного розвитку держави, був зв`язаний по руках і ногах залежністю від Росії.

Протягом 1914-1918рр. Волинська губернія була складовою частиною Російської держави, а це означало, що на її території мали обіг гроші, які випускав російський уряд. За час правління Тимчасового уряду Росія для покриття потреб ринку в грошах звернулася до перевіреного способу - випуску великої кількості паперових грошей. У цьому російські урядовці вбачали вихід із становища, до якого привели велика виснажлива війна та революційні руйнування. У результаті державні витрати перевищили загальні доходи в кілька разів. Уряду не залишалося нічого іншого, як використати принаду, тобто кинути на ринок у необмеженій кількості паперові гроші, спершу «думки», а потім і «керенки».

Випуск великої кількості паперових грошей неминуче призвів до інфляції. Населення України, найбільше селянство, вже не довіряло грошам російського уряду.

Однак, незважаючи на те, що ринок був наповнений великою грошовою масою, на місцях її катастрофічно не вистачало. На початку літа 1917 року Тимчасовий уряд зовсім припинив постачання грошей в Україну. Корніловський наступ на Петроград у серпні 1917 р. розірвав всілякі відносини з урядом Росії, а у листопаді почалась активна підготовка більшовиків до завоювання влади в Україні. Це призвело до того, що всі банки та відділення Державної скарбниці в Україні залишилися зовсім без грошей. Без асигнувань залишились урядовці та службовий персонал всіх установ, підприємств, залізниць тощо. Перед Українським урядом постала проблема винайти своє джерело постачання грошової маси.

У жовтні 1917 року Секретаріат фінансів скликав представницьку нараду за участю директорів державних та приватних банків, кредитних установ. Обговорення велося навколо важливого питання - випуск власних грошей та цінних паперів.

Після проголошення 3-го Універсалу, 7 листопада 1917 року, Центральна Рада постала перед необхідністю виготовлення власних грошей, бо цього вимагав не тільки престиж новоутвореної самостійної держави, а й завдання термінового поліпшення фінансової ситуації.

З огляду на нестачу в касах банку та фінансових установах дрібних кредитових білетів передбачалося, що замість грошей вони видаватимуть цінні папери державної скарбниці, 5-процентні зобов`язання Державної скарбниці попередніх років, купони 4-процентної серії воєнних позик 1914, 1915, 1916 р.р. та позики Свободи 1917 р. [2: арк.69]. Усі громадські та державні фінансові установи зобов`язувалися приймати зазначені цінні папери при сплаті всіляких внесків, а також за товари і послуги. За порушення цих вимог передбачалось покарання.

Наступним важливим кроком стало прийняття 19 грудня 1917 р. Центральною Радою «Тимчасового закону про випуск Державних Кредитових білетів Української Народної Республіки». В ньому, зокрема, вказувалося:

Кредитові білети УНР випускаються Державним банком УНР у розмірі, строго обмеженому дійсними потребами грошового обігу під забезпечення тимчасово, до утворення золотого фонду, всім майном Республіки: нетрями, лісами, залізницями і прибутками УНР від монополій...

Кредитові білети УНР випускаються в карбованцях, при цьому один карбованець містить 17, 424 долі щирого золота і ділиться на 200 шагів...

Українські кредитові білети ходять на рівні з золотою монетою.

Російські кредитові білети ходять на попередніх підставах».

Відтак УНР створила свою власну грошову систему з назвою основної державної одиниці - карбованець.

29 квітня 1918 р. в Києві відбувся безкровний переворот, який вивів на державну вершину гетьмана Павла Скоропадського.

Вагомим заходом уряду у напрямку налагодження фінансової справи став Закон Ради міністрів «Про випуск до 20 серій білетів Державної скарбниці» від 12 травня 1918 р., затверджений гетьманом 27 травня [3: арк.4].

6 січня 1919 року Рада народних міністрів ухвалила закон про українську грошову одиницю, затверджений Директорією УНР, за яким передбачалося виведення російських грошових знаків з обігу до 26 січня 1919 року. Спершу (до 16 січня) вилучали російські кредитові білети номіналом 1000 та 500 рублів, а з 21 січня - 250 рублів. Право визначати курс інших російських грошових знаків після зазначеного терміну надавалося міністру фінансів.

«Державною українською грошовою одиницею» визнавалася гривня, яка «містить 8,712 долі щирого золота» і поділялася «на 100 шагів»; дві гривні складали карбованець [4: арк.28].

Реалізація реформи зводилася до кількох основних заходів: «1. Єдиним законним платіжним засобом на території УНР призначається гривня (або карбованець); 2. Всі гроші чужих держав позбавляються права бути законним платничим засобом, наприклад, російські, німецькі, австро-угорські й румунські; 3. Російські царські і румунські гроші по 500 і 1000 рублів уневажнюються і українська державна скарбниця, державний банк та інші державні установи перестають їх приймати; 4. Російські гроші від 1 до 100 рублів підлягають виміні на українську валюту в коротких реченцях (тобто у стислий термін) від 15-го до 31-го січня 1919 року по курсу 1 рубель = 1 карбованець, а від 31 січня до 15 лютого 1919 по зниженому курсу: 1 рубель = 75 копійок; після 15-го лютого 1919 року ніякі російські гроші не приймаються державними установами, а для приватних розрахунків вони - необов`язкові; 5. Після 15-го лютого 1919 року всі повітові державні скарбниці пересилають зібрану ними чужу валюту негайно до губерніальних відділів державного банку, а ті відділи до Київської контори державного банку...» [5]. Порядок виведення з грошового обігу іноземної валюти, зокрема курси обміну валют, регулювалися особливими наказами та оголошеннями Міністерства фінансів. Спеціальними оголошеннями за підписом Міністра фінансів УНР Б.Мартоса від 10 січня 1919 р. з грошового обігу виводилися 4% білети Російської державної скарбниці. Встановлювався курс обміну 180 шагів за 1 рубель до 26 січня і 150 шагів за 1 рубель з 29 січня для російських кредитових білетів 100, 50, 25, 10, 5, 3, 1 рубель; знаків Російського казначейства в 20 та 40 рублів 5% зобов`язання Російського казначейства «Заштамповані» відповідно до закону від 4 листопада 1918 року, залишалися чинними платіжними знаками [6: арк.11]. Наказом Міністерства фінансів скасовувалося використання замість грошових знаків купонів від облігацій російських державних позичок вартістю від 10 карбованців і вище, а також чинність циркулярів від 4 грудня 1917 р., 11 січня та 3 травня 1918 року, якими регулювалися правила їх функціонування у грошовому обігу [7: арк.11]. Відповідні листи розсилалися до міністерств та департаментів й доводилися до відома їх керівництва. Уряд Директорії так і не зумів вилучити з обігу російські та інші іноземні грошові знаки. Коли взяти до уваги реальне соціально-політичне становище, безперервні воєнні дії, територіальні зміни, кризу економіки, то можна дійти висновку, що січнева реформа не виконала та й не могла виконати своїх завдань, хоча ціни на певний час стабілізувалися [8: арк. 44-45].

Важливий вплив на стан грошової системи справляли й зовнішньо-фінансові операції держави. 25 травня 1918 р. гетьманська Україна підписала з Німеччиною та Австро-Угорщиною угоду про встановлення обмінного курсу їх валют [9].Україні вдалося добитися закріплення досить вигідного для неї еквівалентного грошового паритету. Ця угода свідчила про відсутність у тодішній Україні гнучкого грошового курсу, який залежить від попиту і пропозицій на іноземні грошові знаки. Держава таким чином встановлювала контроль над обмінною вартістю валют.

Зазначеною вище угодою, яка закріпила попередню домовленість між цими країнами (ще при УНР) від 10 квітня 1918 р., в Україні було встановлено такий фіксований курс: 2 австро-угорські корони дорівнювали 1 українському карбованцю, а 11/3 німецької марки - одному карбованцю (або 0,665 марки = 1 грн). Такий узгоджений договірними сторонами розрахунковий валютний курс було зафіксовано у спеціальному обіжнику української, німецької й австро-угорської фінансових комісій [10].

Важливим чинником української монетарної політики став Державний банк. Його створення передбачалося ще в «Деклярації Генерального Секретаріату України», що з`явилася 29 вересня 1917 року. 9 грудня 1917 року на засіданні Малої Ради УНР було схвалено відповідний законопроект, де вказувалося: «Киевскую контору Государственного банка» перетворити на Український Державний банк, який має тимчасово керуватися «Уставом Государственного банка». Цей же банк мав взяти на себе тимчасово всі функції Київської контори Українського Державного банку.

Усі місцеві установи «Государственного банка» на території Української Народньої Республіки стають відділами Українського Державного банку» [11: 175-176]. 22 грудня 1917 року Центральна Рада УНР прийняла закон про перетворення «Київської контори Державного банку Російської імперії» на «Український державний банк» на чолі з М. Кривецьким, якого наприкінці березня 1918 року замінив В. Ігнатович [12: 274-275].

Щоправда, керуючись тимчасовим статутом російського Держбанку, його київська контора ще не стала (і не могла стати) українським державним банком, а лише виконувала його функції. Згідно з «російським» статутом київська контора Держбанку отримала права й повноваження центробанку в УНР і могла офіційно виконувати емісію державних кредитних білетів України.

За гетьманування Скоропадського підготовка до відкриття банківського закладу тривала майже три місяці. Український Державний банк було засновано 10 серпня 1918 р. із затвердженням тоді ж його статуту. Його перший пункт чітко визначав мету і завдання банку: «Український Державний банк має на меті полекшу (полегшення - Г.С.) грошового обігу, допомогу шляхом короткострочного кредиту державному торгу і промисловости і сільському господарстві в Україні, а також забезпеку грошової системи» [13: арк.22-24]. Банк мав відділення і контори в всіх губерніях. Установчий фонд (основний капітал) банку становив 100 млн. крб., запасний - 10 млн. крб.. Свої операції Державний банк офіційно розпочав 2 вересня 1918 р. як емісійний, депозитний банк банків. Він мав право приймати внески і надавати позики квазідержавним та різним фірмам та банкам [14: арк.26].

Іншим важливим фінансовим закладом, що виник під час існування гетьманської держави, став Державний земельний банк, заснований 23 серпня 1918 р. Його основним завданням було сприяти «створенню міцних мілких господарств і співдія підняттю виробничості сільського господарства» [15]. Земельний фонд банку становив 142 тис. дес. вартістю 19 800 тис. крб., а резервний - 50 млн. крб. [16]. Банк мав 8 відділень у всіх губерніях України й 1 вересня розпочав свої операції [17]. Як зазначалося в аналітичному звіті про діяльність уряду Ф. Лизогуба, «установленням Державного земельного банку Кабінет поклав на широкий шлях державний іпотечний кредит в інтересах підтримки і розвитку нового земельного укладу, встановленого земельним законом» [18: 151]. І хоча Державний земельний банк через політичні обставини не встиг розпочати активну діяльність, створення його, як і Державного банку, мало непересічне значення для фінансової системи незалежної України.

Започатковане Центральною Радою створення національної фінансової системи набуло дальшого розвитку за часів гетьманської держави. Крім того, уряд останньої активно нагромаджував капітал всередині країни. Фінансовий фонд держави поповнювався за рахунок не тільки друкування паперових грошей, а й частини виробленої продукції. Як заявив П.Скоропадський 15 жовтня 1920 р. швейцарській «Gazette de Lousenne» (№ 287), Українська Держава наприкінці 1918 р. мала у сховищах 6 400 тис. т. (4 млн. пудів) пшениці та 48 тис. т. цукру, а наприкінці існування Гетьманату зберігалося 8,16 млн. т. збіжжя. За свідченням гетьмана, наприкінці 1918 р. Україна була забезпечена грошовою масою - мала понад 4 млрд. в закордонній валюті. Це були офіційні валютні резерви держави [19: 182-184].

У період існування Директорії УНР було продовжено курс на створення грошової системи країни, започаткований фінансовими відомствами попередніх українських урядів. Виділимо закони від 26 червня та 31 липня 1919 р., спрямовані на реформування митних тарифів. Нововведення мали на меті зменшити дореволюційні російські тарифи. Але вони не були втілені в життя внаслідок складного воєнно-політичного становища тогочасної України.

Поряд із загальнообов`язковими, тобто державними грошовими знаками, обіг яких визначається відповідними законами, у 1917-1920 рр. дуже поширилося місцеве «грошотворення», як своєрідне, самостійне емісійне явище.

Незагальнообов`язкові - місцеві й приватні або внутрішні грошові знаки - це тимчасові бони, які випускають на регіональному рівні. Вони надходять в обіг від імені владних структур міста, органів міського самоврядування, відділень великих банків, підприємств, кооперативів, общин під забезпечення матеріальними цінностями, що перебувають в їх власності - валюти, майна місцевих властей тощо. Емітенти сподівались, що згодом зможуть викупити їх шляхом обміну на загальнодержавні гроші. Приватні або внутрішні бони перебували в обігу тільки на взаємодовірі.

Появу бон завжди зумовлюють об`єктивні причини - війни, революції, інфляції, спад виробництва, різке зниження податкових надходжень у місцеві бюджети, складний фінансовий стан держави [20].

Згідно, прийнятою у боністиці класифікацією грошових документів до місцевих випусків належать: випуски всіх видів самоуправління - губернських, міських, повітових, волосних, сільських дум, управ, магістратів, земств, рад, місцевих відділень Державного або Народного банків, місцевих скарбниць, ощадних кас; інших кредитних установ; центральних, регіональних, обласних товариств, великих кредитово-ощадних, кредитних, позиково-ощадних товариств; сурогати місцевих грошей - облігації та купони Позики Свободи, купони інших позик, чеки, різновиди інших цінних паперів, що акцептовані на рівні відділень держбанку, а також великих підприємств та установ.

На Волині у період 1917-1920 рр. з`явилися гроші місцевих випусків, що забезпечували потребу у дрібних, розмінних купюрах на певній території, оскільки на місцях відчувалась їх гостра нестача.

За підрахунками у Волинській губернії, свої гроші (назви різні: чеки, бони, товарні знаки, квитанції, гривні, ордери, решта, знаки, здача, розмінні чеки тощо і без назв) у 1917-1920 рр. випускала чимала кількість емітентів у 17 населених пунктах. За тодішнім адміністративно-територіальним поділом гроші друкували у таких містах, що належали до Волинської губернії: Гальчині (тепер Житомирська область), 1918-1919 рр.; Гощі, 1920 р., Дубно - 10 різних емітентів від міської управи до жіночого кооперативу та споживчих товариств (тепер Рівненська область), 1918-1919 рр.; Житомир - 25 емітентів, 1919-1920 рр.; Житин, рафінадний завод (Волинська область), 1918-1919 рр; Западинці (нині Хмельницька область); Зв`ягель (Новоград-Волинський, Житомирська область); Із`яслав (тепер Хмельницька область); Корець (тепер Рівненська область); Кременець (Тернопільська область); Луцьк, 1918-1919 рр. (Волинська область); Острог, 1919 р. (Рівненська область); Пілява (Хмельницька область); Рівне - 26 емітентів - від міської управи, народних кооперативів, телеграфу, пошти до товариств дрібної торгівлі, 1918-1920 рр.; Соболівка (товариство працівників цукрового заводу, районна багата крамниця) (Житомирська область), 1919 р.; Староконстянтинів (Хмельницька область); Тельшин (комітет допомоги тим, хто постраждав від воєнних дій) (Волинська область); Шепетівка (розподільний евакопункт) (Хмельницька область).

На початку Першої світової війни волинські землі перебували у складі держав, які волею історичної долі опинились у різних військово-політичних блоках. Західноукраїнські землі - під владою Австро-Угорської монархії, Наддніпрянська Україна - під скіпетром Російської імперії. Перебіг подій на східноєвропейському театрові Першої світової війни впродовж 1914-1917 рр. призвів до окупації значної частини Волинської губернії військами Німеччини та Австро-Угорщини. Розпад Російської імперії і початок національної революції в Україні та громадянської війни на просторах колишньої імперії мали наслідком появу іноземних військ багатьох держав. За ними потягнувся довгий шлейф з купюр найрізноманітніших назв, емітентів, термінів виготовлення тощо.

Залежно від історичних подій, на Західній Волині та у Південно-Західній Україні (тепер Волинська, Рівненська та північна частина Тернопільської області) у грошовому обігу перебували різні за номіналом та назвами купюри іноземних валют: банкноти Австро-Угорського банку та Угорської поштової ощадкаси - корони, Державні касові білети та банкноти кайзерівської Німеччини; білети Польської крайової позичкової каси - марки, білети Польського банку - марки.

Тривалий час на теренах Волині у грошовому обігу домінувала австрійська корона, яку неодноразово намагалися витіснити українською валютою.

І хоча у квітні 1919 р. Українська національна рада ухвалила закон про введення карбованців та гривень, російські рублі, австрійські корони та інші іноземні банкноти протягом тривалого часу залишались у грошовому обігові реґіону.

Політичні режими, які перебирали владу у певному регіоні, вилучали з ужитку іноземну валюту, грошові знаки інших держав, або обмежували їх обіг заниженим курсом, сферою використання тощо. Ті ж банкноти, що ще донедавна становили основу грошового обігу Волині, витискувалися у райони прифронтової зони, а звідти потрапляли туди, де були узаконені в обігу. Обіг грошової маси між окремими регіонами призводив до нових стрибків цін, гіперінфляції, занепаду промислового виробництва та сільського господарства. Ринок наповнювався такою великою масою різних валют, що розгублені селяни втрачали голову, не знаючи врешті, скільки просити за свій сільськогосподарський товар. Втрачався й стимул виробляти більше сільськогосподарської продукції, що сприяло натуралізації господарських відносин та переходу до мінової торгівлі, внаслідок чого докорінно деформовувалися основні функції грошового обігу, а на долю населення випадали тяжкі поневіряння, зумовлені надзвичайною дорожнечою та знеціненням грошової маси.

Список використаних джерел

1.Дмитрієнко М. Гроші в Україні. - К., 1998. - С.17-19.

2.Центральний Державний архів вищих органів влади України (далі ЦДАВО України). - Ф.2109. - Оп.1. - Спр.29. - Арк.69.

3.ЦДАВО України. - Ф.1509. - Оп.5. - Спр.20. - Арк.4.

4.ЦДАВО України. - Ф.1509. - Оп.5. - Спр.7. - Арк.28.

5.Дмитрієнко М.Ф. Волинські гроші//Народна трибуна. - 1993 р. - 22 грудня.

6.ЦДАВО України. - Ф.1509. - Оп.1. - Спр.120. - Арк.11.

7.ЦДАВО України. - Ф.1509. - Оп.1. - Спр.120. - Арк.11.

8.ЦДАВО України. - Ф.1064. - Оп.1. - Спр.15. - Арк.44-45.

9.Нова рада. - 1918. - 10 квітня.

10.Народна воля - 1917 - 12 грудня.

11.Державні гроші України 1917-1920 рр. - Клівленд, Огайо, 1974. - С.175-176.

12.Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. - Ужгород, 1930, - Т2. - С.274-275.

13.ЦДАВО України. - Ф.1064. - Оп.1. - Спр.71. - Арк.22-24.

14. ЦДАВО України. - Ф.1064. - Оп.1. - Спр.2. - Арк.26.

15.Державний вістник. - 1918. - 6 вересня.

16.Державний вістник. - 1918. - 13 жовтня.

17.ЦДАВО України. - Ф.1064. Оп.1. - Спр.2. - Арк.26.

18. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття - К., 1993. - С.151.

19.Хліборобська Україна - Кн.ІІІ. - С.182-184.

20.Дмитрієнко М.Ф. Волинські гроші//Народна трибуна. -1993. - 22 грудня.