Греко-католицьке духовенство – носій національної свідомості в Галичині

свідомості в Галичині

Історія Української греко-католицької церкви у ХХ столітті насичена і світлими, і трагічними сторінками. За цей невеликий для історії проміжок часу УГКЦ пройшла шлях від будителя національної ідеї до мученика за неї, а, зрештою, до провідника національного Відродження в часи відновлення Української Держави.

Уже на початку століття греко-католицьке духовенство торувало шляхи для утвердження національної ідеї. «Вистарчило 150 років приналежності до західної церкви і західної культури, - писав дослідник історії УГКЦ о.І. Нагаєвський, - щоб переродити ментальність українського народу... Він віднайшов своє «я» та виріс на модерний народ з усіма його прикметами» [13: 53-54].

Національна ідея, ідея національної церкви їх Україні сягають глибоких витоків духовної культури. Вони одночасно викристалізовувались, разом переслідували і викорінювали ворожі імперські режими, які панували на нашій землі.

Історія переконливо довела, що, попри все, національна церква стала могутньою духовною силою у збереженні національної самосвідомості, у формуванні живих клітин нації для боротьби за свободу та державну незалежність.

Із часом наближення війни загроза російського поневолення вимагала негайної відповіді від українського народу, щоб хоч частково вплинути на свою майбутню долю. Ось тут частково цю відповідь підказала тогочасна польська ідеологічна національно-військова література, бо ситуація польського народу була аналогічною до ситуації українського народу - українці повинні були зорганізовувати свої власні збройні сили, мобілізовувати кращі патріотичні серця, щоб не лише обороняти Галичину, а й використати, якби трапилось, нагоду для визволення частини Наддніпрянщини з-під російського панування з метою спроби оформлення самостійного державного життя. І хоча ці плани не відповідали реальності, все ж саме таким чином українська національна ідея діставала новий поштовх, ставала зрозумілою метою [6: 9].

Митрополит Шептицький був добре проінформованим про основні напрямки передвоєнного українського політичного проводу в Галичині. Вже тоді в його уявленні, яке передавалось іншим священнослужителям греко-католицької церкви, праця задля здійснення національного ідеалу була не лише виявом здорового патріотизму, а й вимогою до справжньої християнської свідомості людини. «Праця в ім`я побудови власної держави, - стверджував митрополит, - є овіяна Божественним благословенням і освячена Церквою» [4: 227].

З початком Першої світової війни Українська греко-католицька церква була змушена ставати в оборону національної ідеї. Царська Росія наперед підготовляла основи до наступу на Австро-Угорщину, стараючись чи то високими грошовими допомогами для товариств, що перебувало тоді в руках москофілів (як, наприклад, «Общество Русских Дам», «Союз русских дружин в Австрії», «Общество русских женщин «Жизнь», «Кружок русских студентов «Друг», Ставропігія, Народний Дім та ін.) [9: 537], чи масовою пропагандивною літературою, яка надходила з-за кордону або таки просто поширювалась «Обществом імені Качковського», розколоти український галицький загал та створити собі якнайкращі можливості для «об`єднання усіх русскіх земель» [9: 537]. Орган москофілів «Прикарпатська Русь» вів завзяту промосковську пропаганду, яка, незважаючи на всі об`єктивні й суб`єктивні моменти, все ж залишала певні сліди в свідомості народу.

Щоби попередити у галичанах прихильне ставлення до Росії, передове українське духовенство видало відозву до народу, в якій закликало не співробітничати з росіянами. Ще на ХІХ конференції руського єпископату, яка відбулася 12 жовтня 1912 року, було схвалено текст послання до цісаря.

«Понеже час єсть грізний з огляду війни на Балкані, - говорилось у посланні, - і з огляду на можливість війни в Австрії, постановляємо, що по оголошенні маніфесту цісарського кожний із нас видасть коротке письмо до духовенства і вірних своєї Єпахії. В відозві тій споминемо... о вірности і преданости для монархії і трону, покликуючись на обов`язок моральний совісти, на вдячність зглядом династії, і на спільні інтереси, які нас в`яжуть з монархією, і виразимо надію, що наші руські полки сповнять відповідно до давніх своїх традицій свої обов`язки і хоробро будуть боронити свої вітчини, а тих, котрі залишаються вдома, заохотимо до молитви» [5: 41]. Послання підписали митрополит Андрей Шептицький, єпископ Перемишський Констянтин Чехович та єпископ Станиславський Григорій Хомишин [5: 41].

З початком війни (28 липня 1914 р.) український загал потрапив зразу в два вогні: з одного боку - переможний, у своїх початках, наступ московських військ на Галицьку землю нищив вогнем і мечем усе українське, а з другого боку - масові арешти австрійською владою галицького духовенства і селянства, смертні вироки, виконувані без суду. Тисячі арештованих чи розстріляних українців, сотні вивезених до концентраційних таборів Талєргофу, Гнасу, Гмінду і Терезієнштадту священиків - це наслідок «оздоровчої акції», яку провів тоді австрійський уряд [9: 538].

Під час виселення траплялися випадки розстрілу або повішання священнослужителів, що було виявом повної безвідповідальності і жорстокості мадярських гонведів. Так, 28 вересня 1914 року було повішано о.Романа Березовського, пароха Протесів, Жидачівського повіту. Серед розстріляних греко-католицьких священиків були: о.Петро Сандович, парох Брунарів, пов. Новий Санч (присуд виконано 28 вересня 1914 року), о.Набака, парох Нагорців, пов. Жовква (30 вересня 1914 року під селом без суду) [9: 683].

Лише завдяки старанням Митрополита Шептицького, його численним зверненням до уряду вдалося припинити цю так звану «оздоровчу акцію» [1: арк.16].

Взагалі Шептицький із початком війни розгорнув жваву діяльність, особливо щодо долі Наддніпрянської України, адже в цей час серед населення Австро-Угорщини ніхто не сумнівався в тому, що Росія буде швидко подоланою, і на її територію переноситимуться закони Відденського уряду. В цьому сенсі 15 серпня 1914 року Шептицький видав «Меморандум до урядів центральних держав». «Меморандум» охоплював різні сторони життя суспільства, і тому варто відзначити окремі моменти.

Читаємо: «Як тільки переможна австрійська армія вступить на територію російської України, буде потрібно розв`язати потрійне завдання, а саме військової, суспільно-правної і церковної організації краю. Розв`язка цих питань повинна частинно випередити яку-небудь мирову конференцію не тільки тому, щоб підтримати дії нашої армії і урегулювати сподіване повстання України та допомогти йому, але також, щоб ті області на всяку евентуальність відділити від Росії по змозі якнайбільш відрубно, щоб надати їм симпатичний для населення характер національної території, незалежної від Росії, чужої держави царів. Для тієї мети треба використати всі гноблені Росією традиції України, щоб їх так виразно пригадати свідомості народних мас, щоб ніяка політична комбінація не змогла усунути вислідів нашої перемоги...

Військову організацію слід би будувати на традиціях запорізьких козаків. Ці традиції є ще в Україні типові і мають рідний український характер... Національний характер повинен би проявитися в назвах військових ступенів (отамани, осаули, полковники, сотники), далі в уніформуванні, в командуванні та ін. Гетьманові слід би дати право проголошувати «універсали» (накази й заклики) до армії і до населення, іменувати отамана, осаулів та ін. Йому треба б дати для допомоги людину, ознайомлену з історією України, що могла б бути йому дорадником. Така мілітарна організація легко поширилась би на цілий край та підтримувала б і регулювала б український рух...

У час війни треба взяти до уваги також правну й суспільну організацію, щоб населенню виразно доказати, як у багатьох напрямках російське законодавство було несправедливим до населення і гнобило його. Крім виголошення свободи, толеранції та інших основних законів треба видрукувати книгу австрійських громадянських прав (в українському перекладі з підтвердженням його автентичності) та інші австрійські книги законів. Комісія, складена з австрійських і російських (українських) правників, повинна б підготувати сумаричну кодифікаційну працю. Треба б брати до уваги передовсім ті сторінки прилюдного і приватно-правного життя, в яких українці чуються найбільш пригніченими...

Церковна організація мала б ту саму мету - по змозі якнайбільше відділити церкву в Україні від російської церкви. Не торкаючись наук, догматичної ділянки, треба б було видати ряд церковних документів (відділення Церкви від Петербургського Синоду, скасування молитов до царя та ін). Одначе всі ці декрети повинні б виходити від церковної, а не від цивільної і не від військової влади - щоб розірвати з російською системою; також встановлення Синоду (наслідування петербургського) не було б доцільним. митрополит Галицький («і всієї України») міг би видавати всі ці декрети, що було б природнім і легальним за принципами Східної Церкви і за традиціями митрополії. Якщо мої розпорядження (які міг би опробовувати військовий провід) знайдуть послух - а так станеться - то тим буде створена центральна церковна влада в Україні, а та церква, як одноцілий організм буде відділена від російської церкви. Якесь число єпископів, а саме тих, які не підчиняються, можна буде зараз суспензувати й заступити іншими єпископами, наставленими в українському та австрійському дусі. Патріярхи зі Сходу - на заходи уряду одобрили б усі ці декрети, Рим також апробував би їх...

Коли залишають народові все, що йому може бути дороге в обрядах і звичаях, підносять рівень духовенства, звільняють його від тяжкого ярма Синоду і Консисторій, під яким те духівництво має багато терпіти, і відкликають його від дотеперішньої політично-поліційної діяльности на його церковну і християнську ділянку, то можна бути певним щодо загального послуху. Таким способом єдність української церкви буде збережена і виразно вона буде відділена від російської церкви. Канонічні основи для такого діяння є з католицької сторони сприйнятливі, а з православно-східної сторони вони є легальні, логічні і самозрозумілі. Я подбав би про признання того всього в Римі або вже раніше я підготовив би це в більшій частині» [11: 39-41].

Щодо «Меморандуму» знаходимо цікаве твердження у І.Нагаєвського: «Під кінець липня 1914 року у Відні відбулася таємна нарада найвищих державних радників, серед яких був також Митрополит Андрей. Рада просила його підготувати і переслати Австрійському й Німецькому урядам вказівки для їх майбутньої політики в Україні в випадку розпаду Москви...

Можна думати, що діючи в дусі цього «Меморандуму», австрійський уряд вислав 20 листопада ноту до всіх союзників, в якій повідомлялось, що метою австрійської політики в цій війні буде відірвання від Москви українського народу й заснування самостійної України [12: 53-54].

Всупереч цим планам саме російська армія мала спершу блискучі успіхи на австрійському фронті. 3 вересня (21 серпня за старим стилем) російські війська вступили до Львова. З самого початку окупації Галичини почалися обшуки, арешти. Тільки через київські тюрми перевезено вглиб Росії, до Сибіру понад 12 тисяч осіб, серед яких було багато греко-католицьких священиків [14: 445].

19 вересня 1914 року арештовано митрополита Андрія Шептицького і вивезено до монастирської тюрми у Суздалі. По дорозі на заслання у Києві, використавши нагоду, Шептицький висвятив таємно двох нових єпископів - Йосифа Боцяна і Дмитра Яремка [15: 26].

Після вивезення митрополита зі Львова львівська архієпархія опинилась у дуже важкому становищі. З одного боку, сотні вивезених священиків до концентраційних таборів австро-угорською владою, з другого - постійні арешти і вивезення духовенства московською владою, безперервні воєнні дії на землях Галичини принесли руїну і занепад. Не краще становище було в Перемиській та Станиславській єпархіях: під час воєнних дій 1915 року помер перемиський владика Констянтин Чехович, а станиславський єпископ Григорій Хомишин виїхав до Відня [9: 540]. Обидві єпархії залишили без архієреїв, і сотні сіл та містечок без душпастирів, з поваленими або висадженими у повітря храмами.

Війна завжди падає тягарем на народи, відбираючи життя у кращих синів і дочок, руйнуючи села й міста, завдаючи збитків як матеріальній, так і духовній культурі. Але є у війни одна риса, яку, попри всі страхіття, можна назвати позитивною. Війна кристалізує все найкраще, найяскравіше, що роками виношується всередині цього народу, що не може так гучно заявляти про себе в мирний час.

Саме так можна сказати і про повстання в період Першої світової війни легіону Українських Січових Стрільців.

Уже 6 серпня 1914 року австрійський консул Урбас своєю телеграмою зі Львова доносив шефові Кабінету Міністрів Гойосу про акцію у Львові в справі формування українського добровільного легіону; на їхньому жовто-синьому прапорі, крім австрійського орла, мав бути галицький лев. Він говорив, що акцію повністю підтримали митрополит Шептицький і голова Української Головної Ради К.Левицький [12: 35].

З благословіння А.Шептицького десятки греко-католицьких духівників відправилися із новоутвореними корпусами до місць дислокації для підтримки морального духу вояків та проведення богослужінь. На жаль, багато імен щезло у полум`ї війни, та й до сьогоднішнього дня доходять факти діяльності військових капеланів. Так, відомі приклади прийняття військової присяги при польових духівниках [12: 55], їхня душпастирська робота спричинилася до панування послуху в рядах стрільців. Часто також військовим капеланам доводилося виконувати і сумну місію - хоронити загиблих воїнів легіону УСС [7: 62].

Аналізуючи вплив греко-католицьких священиків на Січових Стрільців, не можна не згадати той факт, що в лавах УСС змагалося чимало вихідців із сімей священиків. Серед них у першу чергу слід назвати першого командира Легіону Михайла Галущинського, а також видатного полководця Мирона Тарнавського [8: 25]. Тому й не виглядає дивним, що Січові Стрільці прославились як героїзмом, так і милосердям, як безстрашністю, так і набожністю. Відомий навіть факт братерського єднання з українцями, які воювали на боці російської армії, під час святкування Великодня [7: 68].

Такі факти сприяли тому, що вже в 1915 р. українське Січове Стрілецтво прийшло до переконання, що «його головне завдання ще не тепер, у розпалі австрійсько-російської війни, бо поки що йде ще все не за українську державу, а за існування австрійської монархії, а що головне його завдання прийде щойно наприкінці війни, коли знесилять обидві ворогуючі сторони й поява української збройної сили на арені подій зможе поважніше вплинути на майбутню долю України» [10: 26].

Цей висновок і підштовхував Січових Стрільців проводити лінію духовного об`єднання українців. Наприклад, під час перебування на Володимирщині у 1916 році січовики в релігійному питанні прийшли на допомогу тамтешньому населенню. Православні священики перед відступом російського війська у 1915 році повтікали до Росії, і місцева людність залишилася без духовних наставників. На допомогу їм прийшли греко-католицькі військові капелани, і населення швидко зживалось із ними, оскільки відчувало у них таких самих українців. Наука релігії навіть у таборах полоненних була обов`язковою. Зокрема відомо, що в таборі Дойч-Габлю релігію викладав польовий духівник стрілецької бригади о. сотник Лев Вань [9: 685]. Серед інших відомих капеланів УСС, а згодом і УГА були - о. мітрат Василь Лаба, о.Іжак, о. М.Каровець (який повернувся до Львова аж у квітні 1930 року, бо до цього часу працював таємно як католицький душпастир на Наддніпрянщині), о.І.Лучинський, о.Дидик, о.Я.Фещак [9: 685-686].

Говорячи про діяльність українських греко-католицьких священиків у таборах полонених, не можна не згадати про їхні активні дії і в австрійських таборах у Талєргофі, Гмінді та ін. Завдяки настирливості вивезених священиків у цих таборах створювались парохіяльні уряди, які опікувались над українськими (і не лише) виселенцями. Діяльність парохіяльних урядів охоплювала різні ділянки життя в таборах. Де вдавалося, там проводили чіткий облік народжуваності, смертності, одружень, тощо [2: арк.7-8].

Перечислені дії військових капеланів та виселених священиків не могли виникнути на голому місці. У передвоєнний час митрополит Шептицький був оформив певний кодекс щодо діяльності греко-католицьких священиків у громадському житті. В ньому, зокрема, відзначалось: «Поза Церквою вільно священикові брати уділ у горожанськім життю... рішуче фальшивим і шкідливим єсть напрям занедбування сторони суспільно-економічної. Церква тих речей дочасних і матеріальних не занедбує, бо через них веде до віри і моральности. Священик, що навіть на жадання парохіян не хоче утворити читальні, склепину, шпихліра громадського і т.ін. і всім подібним установам єсть противний, не відповідає своєму становищу...» [11: 37].

У часи війни греко-католицьке духовенство самостійно, зважаючи на обставини, впроваджувало пункти цього «кодексу». Вдало використовуючи свій авторитет і впливовість, які були заслужені попередньо, греко-католицька церква намагалася захищати український народ у часи воєнного лихоліття.

Зрештою, навіть уже в лютому 1918 року митрополит Шептицький, який повернувся на цей час із заслання, зініціював «Звернення колишніх в`язнів концентраційного табору у Талєргофі до Крайового Комітету і Галицького сейму». У цьому «Зверненні» колишні в`язні детально описали звірства, які вчинили у 1914 - 1916 роках мадярські гонведи й австрійсько-польські жандарми над західноукраїнським населенням, запідозреним у симпатіях до росіян [3: арк.2].

Згадуючи про діяльність митрополита А.Шептицького після повернення із заслання, неможливо обминути факт митрополит освятив 28 жовтня 1917 року прапор полку УСС [8: 26]. На той час Січових Стрільцях Шептицький уже чітко бачив основу для майбутніх українських збройних сил, тому часто відвідував їхні становища, спілкувався з командирами та рядовими стрільцями.

Тобто, за роки війни УГКЦ і її провідники, хоча й зазнали утисків та поневірянь, все ж зберегли, а навіть, і вигострили своє чітко національне спрямування. І серед вояків легіону УСС, і серед солдатів-українців австрійської армії, і серед окупованого населення, щодня проводились ідейно витримані греко-католицькі священики підтримку національної самосвідомості.

Отже, греко-католицька церква реально може претендувати на роль стержневого і об`єднуючого центру українства під час подій Першої світової війни. В середині цього центру якраз і визріли сили для майбутньої української революції та боротьби за незалежність. Війна переконливо довела, що Галицька митрополія, попри вимушену лояльність до Відня в 1914 році, вже в 1915 році твердо перейшла на ідеї окремішності, які разом з тим набирали все більшої популярності серед передової інтелігенції та простого народу.

1.Центральний державний історичний архів у м.Львові (далі ЦДІАУ). - Ф. 201. - Оп.1. - Од.зб.66. 2.ЦДІАУ. - Ф. 201. - Оп.1. - Од.зб.793. 3.ЦДІАУ. - Ф. 201. - Оп.1. - Од.зб.1148. 4.Гель І. Митрополит Андрей Шептицький і українська національна ідея//Світло. - Торонто. - 1996. - № 6. - С.31-40. 5.Конференції Архиєреїв УГКЦ (1902-1937) (документ) - Львів: Свічадо, 1997. - 123 с. 6.Кучабський В. Корпус Січових Стрільців. - Чікаго, 1969. - 325 с. 7.Лисоня. Документи, щоденники, спогади, листи, поезії, знимки. - Бережани, 1996. - 246 с. 8.Литвин М., Науменко К. Українські Січові Стрільці. - Київ, 1992. - С.174. 9.Лужницький Г. Українська Церква між сходом і заходом. - Филадельфія: Провидіння, 1954. - 689 с. 10.Матейко р., Мельничук Б. Воєнними дорогами синів Галичини. - Тернопіль, 1991. - 69 с. 11.Меморандум Митрополита А. Шептицького до урядів центральних держав 3-5 серпня 1914 р.(документ)//Богослівія. - Рим, 1968. - Т. ХХХІІ. - С. 38-73. 12.Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. - Київ, 1993. - 412 с. 13.Нагаєвський І. Католицька церква в минулому і сучасному України. - Філадельфія, 1950. - 132 с. 14.Полонська - Василенко Н. Історія України. - Київ: Либідь, 1993. - Т.ІІ.- 604 с. 15.Шахович І. Правдивий образ Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького//Церковний Календар. - Чікаго, 1976. - С.25-32.