Генерал УПА Леонід Венедиктович Ступницький

Генерал УПА Леонід Венедиктович Ступницький

Галина Стародубець

В історичній мозаїці подій, постатей, імен інколи не вистачає незначної частинки, без якої загальне полотно картини втрачає свою цілісність. На жаль, чи не найбільшою мірою це стосується української історії. Іноді вона змушена була під пластами століть, років ховати до кращих часів імена своїх достойних патріотів. Останнє десятиліття ХХ століття дало можливість сучасникам оцінити своє минуле з позиції громадянина України, а не Росії, Польщі, Німеччини... І виявилося, що ми таки маємо чим і ким гордитися.

Одним з найбільш складних і заплутаних періодів новітньої доби стали роки Другої світової війни. Важливе місце в дослідженнях сучасних істориків займає проблема взаємовпливу, взаємозалежності тогочасних подій і особистостей. У контексті сказаного не може не викликати зацікавлення постать людини, яка була першим начальником штабу УПА в 1943 році. Мова про полковника УНР Леоніда Венедиктовича Ступницького. Його імя з певних причин мало відоме не тільки пересічному загалу, а й спеціалістам-історикам. Проте воно заслуговує на гідне місце в Пантеоні Борців за незалежну Українську Державу.

Леонід Ступницький народився у травні 1882 року в с. Романівці Сквирського повіту Київської губернії. Його дід, Тадей Рильський, брав активну участь у народницькому русі. А малий Леонід в дитячі роки дружив з Максимом Рильським. Батьки прагнули дати своєму синові хорошу освіту. По закінченні Сквирської гімназії Ступницький вступив на агрономічний факультет Київського університету. Але завершити навчання не вдалося, бо з четвертого курсу його забирають до царської армії. Перед 1914 роком Ступницький навчається в офіцерській школі. Оскільки його послужний список досі не знайдено в сучасному архіві Російської армії, ми не маємо точних даних про військову діяльність у цей період. Проте відомо, що Ступницький брав участь у боях під час Першої світової війни на австрійсько-угорському фронті, що проходив через Галичину. Був удостоєний багатьох нагород. Найпочеснішою вважав «Солдатський георгієвський орден». Такою бойовою відзнакою нагороджували офіцерів, які користувалися особливим авторитетом серед рядових солдатів.

Відомо, що під час війни Ступницький певний час виконував функції ад`ютанта царського коменданта м. Львова. Разом із старшинами-українцями він підтримував дружні стосунки з галицькою інтелігенцією. Часто зустрічалися, обмінювалися думками з приводу сучасних подій. У той важкий, особливо для цивільного населення, період - українські офіцери знайшли час, щоб відвідати хворого Івана Франка й передати зібрані для нього продукти. І, взагалі, вони намагалися в силу своїх можливостей такі благодійницькі акції проводити якомога частіше.

1917 рік вніс зміни в життя як України, так і українців. Революційні події в Росії не могли не знайти відображення в політичних процесах на українських землях. Молодого штабс-ротмістра російської царської армії революція зустріла в Одесі. Пізніше він так згадував про своє сприйняття Лютневої революції: «Серед офіцерського складу було процентів вісімдесят українців. Більшість з них добре володіла рідною мовою і були свідомі свого походження. Серед рядових українців було ще більше. Всі ми тоді відчули, що нарешті прийшов час самим вирішувати свою долю, але ніхто не знав, що саме треба робити нам конкретно в цей вирішальний період» [1]. Ступницький разом зі своїми товаришами офіцерами-українцями бере на себе ініціативу створення українських полків для захисту інтересів Центральної Ради, яка була для них уособленням законної влади в тодішній Україні. Він також досить активно включається в роботу з формування Української Народної Армії. Так Ступницький бере участь у всіх військових зїздах того періоду.

Після падіння Ценральної Ради в Україні встановлюється гетьманський режим. Відомо, що в період Гетьманату Леонід Венедиктович залишає військову службу. Можна припустити, що основною причиною такого кроку було несприйняття політичної лінії Скоропадського, орієнтованої на зовнішній чинник - Німеччину.

Відразу ж із встановленням Директорї Ступницький повертається до військової служби. Він був одним із перших, хто долучився до формування власне українських полків.

Маючи на 1920 рік військове звання сотника української армії, Ступницький від травня того ж року стає офіцером Четвертого кінного полку Четвертої Київської дивізії генерала Тютюнника. Це відбулося якраз після завершення першого Зимового походу. Згідно з архівними даними, «командир цього полку, колишній студент Політехніки Михайло Палій-Сидорянський шукав собі гарного помічника, яким і став сотник Л.Ступницький [2]. Між іншим, останній не брав участі у Першому Зимовому поході лише з тієї причини, що хворів на тиф.

Ставши кадровим офіцером української армії, Ступницький разом з дивізією брав участь у всіх боях воєнної кампанії 1920 року.

У листопаді 1921 року відбувся так званий Листопадовий рейд генерала Тютюнника в Радянську Україну. За своїм командиром у похід вирушила майже вся Київська дивізія, в тому числі й Леонід Ступницький. Відповідно до наказу генерала Тютюнника від 23 жовтня 1921 року полковник Ступницький був призначений командуючим 2-ою Повстанчою групою [3]. За іншими джерелами, у Другому поході він очолив окремий загін у складі головної Волинської групи [4]. Я.Тинченко у статті, присвяченій Л.Ступницькому, стверджує, що останній «при штабі Тютюнника виконував функції офіцера для спеціальних доручень» [5].

Відомою військовою операцією цього періоду, безпосереднім учасником якої став Ступницький, було визволення Коростеня. «Він отримав завдання очолити відділ в силі 60 вояків і вдарити з ним на місто з півдня [6], а також «визволити політичних вязнів з міської тюрми [7]. Ступницький справився зі своїм завданням. Його загін визволив з Коростенської тюрми до 470 політичних вязнів, розігнав міліцію та захопив склади зброї і обмундирування. Та, оскільки основні сили військової групи через обєктивні причини не прорвалися до міста, Л.Ступницький змушений був його покинути [8].

Завершаючим трагічним акордом Листопадового рейду став бій 17 листопада 1921 р. з червоною кіннотою Г.Котовського. Солдати Волинської групи зазнали поразки. Дуже небагатьом вдалося уникнути полону або ж смерті. Серед них був і полковник Ступницький. «Ставши на чолі 18 кіннотників, полковник повів рештки групи до польського кордону, який стомлені вояки перейшли 20 листопада» [9].

Після невдалого завершення другого Зимового походу відбуваються події, що змушують полковника Ступницького знову відійти від військової справи. По-перше, учасники походу стають, так би мовити, політичними ізгоями в середовищі української еміграції, яка не могла пробачити їм провалу повстання в Україні і відверто демонструвала свою зневагу. По-друге, в 1923 році Юрій Тютюнник виїзджає до Радянської України. Разом з ним повертається на батьківщину дехто з його колишніх соратників, зокрема, полковник О.Добротворський, а також близько 700 вояків із таборів інтернованих. Трохи згодом у галицькому щоденнику «Діло» від 9 листопада 1923 року зявився лист, у якому генерал наголошував на обдуманості і виваженості свого кроку. Він закликав сконцентрувати національні сили під прапором Української Соціалістичної Радянської Республіки, оскільки саме вона є уособленням того, за що боровся український народ, - власної державності. Ступницький не міг зрозуміти, тим більше прийняти таку точку зору. Думається, саме тому він відходить від державного центру УНР, але і не підтримує ідей та політичної лінії генерала Тютюнника.

У 1922 році Леонід Венедиктович одружується з Лідією Федорівною Беднарською, яка вчителювала в місті Остріг. Ступницький у цей час працює агрономом, або як тоді називали, інспектором плантацій цукрових буряків від Бабинського цукрового заводу що на Рівненщині. Проживав він до 1939 р. в с. Колесниках. Часто йому доводилося майже весь тиждень перебувати далеко від сімї, повертаючись додому лише на вихідні. Він багато спілкувався з місцевим населенням, зокрема селянами із довколишніх від заводу сіл: Стадників, Сіянців та ін. Вони його дуже любили і поважали, часто шукали в нього поради як у освіченої людини. Ступницький використовував всяку нагоду для просвітницької діяльності, брав участь у громадському житті. Він був дописувачем «Червоної калини» під псевдонімом «Чайка». Відомо, що полковник Ступницький не належав до жодної політичної партії, але після створення Української військової організації (УВО) Євгена Коновальця став її прихильником. Він пропагував ідеї УВО серед місцевого населення, розяснював йому суть і мету її програмних настанов. Так само Леонід Венедиктович симпатизував і новій політичній організації - ОУН, активно співпрацював з її членами місцевих осередків.

У 1940 році, після встановлення радянської влади на Західній Україні, за Ступницьким прийшли з НКВС. Але йому разом із старшим сином Юрієм вдалося уникнути арешту. Проте вони змушені були покинути домівку і податися до західного кордону. Там, разом з групою втікачів з Радянської України, переважно поляків, вони зробили спробу нелегального переходу до Польщі, але втеча не вдалася. Батька і сина заарештували, але Юрію, якому на той час виповнилося лише 16 років, вдалося виплутатися зі скрутного становища. Леоніда Венедиктовича ж затримали і під чужим прізвищем засудили на 5 років увязнення в Брест-Литовську. Вязнів готували до відправки в Котлас, але 22 червня 1941 року вибухнула війна. Дружина ж полковника Ступницького з меншим сином Сергієм і матірю Феодосією Лаврентіївною були вивезені в Північний Казахстан.

Влітку 1941 року Л.Ступницький після 3-хрічного увязнення вийшов з вязниці. Тогочасна політична ситуація в Україні була доволі неоднозначною. Населення західних областей зустрічало німецьку армію як визволительку від більшовицького режиму. У Львові 30 червня проголошується Акт відновлення державної незалежності. Учасники Похідних груп обох ОУН, шо прямували на Східні та Ценральні землі, пропагували ідею самостійності і соборності України. Природно, що колишній полковник армії УНР теж прагнув допомогти своєму народові, тим паче, що за плечима мав знання та досвід професійного військового. Як відомо, у липні 1941 року в м. Рівному під керівництвом С.Качинського («Остапа»), військового референта ОУН(б) на північно-західних українських землях було створено полк Холодного Яру (10). Військово-вишкільною роботою його особового складу займався Л.Ступницький. Офіційне завдання полку полягало у формуванні поповнення для німецького Першого Армійського корпусу. Якийсь час німці толерували існування цієї своєрідної військової одиниці, але згодом, зміцнивши свої позиції, переорганізували полк в поліційну школу. Шефом даного закладу став Ступницький. За його сприяння школа була надійним прикриттям для підготовки військових кадрів із членів і симпатиків ОУН, які склали основу майбутньої УПА. Крім того, начальник поліційної школи використовував кожну сприятливу нагоду для того, аби передавати українському націоналістичному підпіллю зброю та боєприпаси. Восени 1941 року німці, цілком усвідомлюючи потенційну небезпеку збереження школи в столиці Рейхскомісаріату України, перепрофілювали її на пожежну частину. На полковника Ступницького покладалося завдання навчити курсантів протипожежному ремеслу. Не погоджуючись на таку роль, в лютому 1942 року він подає у відставку.

У 1942 році Леонід Венедиктович працює в Українському Допомоговому Комітеті на Рівненщині. Коло людей, з якими доводилося спілкуватися Ступницькому, значно розширилося. За його участі було здійснено багато справ, які принесли користь, перш за все, конкретним людям. Як відомо, зима-весна 1942 року стали початком розгорнутої німецькою владою кампанії вивозу населення краю на роботу до Німеччини. Ступницький, використовуючи свою посаду в Комітеті, допомагає багатьом чоловікам і жінкам уникнути примусової мобілізації.

Навесні 1943 року в північно-західних землях український націоналістичний збройний антифашистський опір поступово набуває все організованіших форм. Уже від квітня діють збройні загони, які називають себе Українською Повстанською Армією. В травні формується Головна Команда УПА. Як відомо, на діяльність українського націоналістичного антифашистського Руху Опору великий вплив мала Організація Українських Націоналістів, зокрема, під керівництвом Степана Бандери. Природно, лідерами Української Повстанської Армії були здебільшого члени ОУН(б). Тому призначення колишнього полковника УНР Леоніда Ступницького 13 травня 1943 року начальником штабу УПА стало неординарною подією [11]. Хоча, як уже зазначалося, ідеї націоналізму йому були завжди близькі, він ніколи не входив до складу Організації Українських Націоналістів. Ступницький не з усіма програмними положеннями Організації погоджувався, але вважав її на той час єдиною здатною вести боротьбу з окупантами [12]. Після подальшої структуризації УПА від серпня 1942 року Леонід Венедиктович обіймає посаду начальника штабу групи УПА - Північ. На жаль, нам досі невідомі документи, які б вказували на причини усунення полковника Ступницького з цього поста взимку 1944 року. Можна лише припустити, що не останню роль у цьому відіграли політичні моменти, зокрема його принципова позапартійність. Більше того, будучи силою обставин втягнутим в епіцентр бандерівського націоналістичного руху на Волині, Ступницький мав змогу спостерігати за його внутрішньополітичними процесами зсередини, що давало йому змогу досить реально оцінювати тогочасну ситуацію в реґіоні.Очевидно, його власна думка, як військового фахавця, щодо доцільності розгортання масового збройного опору окупантам далеко не завжди збігілася з офіційною позицією як керівництва ОУН(б), так і УПА.Так, за свідченнями колишнього інструктора бойової підготовки УПА Ровенської округи Яроша Олександра Андріяновича, доброго приятеля сина Ступницького Юрія, «Леонід Венедиктович при зустрічі з ним у другій половині 1943 р. висловлював своє розчарування в націоналістичній діяльності і стверджував, що збройний виступ в боротьбі за самостійність України призведе лише до знищення народу» [13].

30 липня 1944 року Леонід Ступницький разом з провідником ОУН(б) на середньо-східних українських землях Лемком виїхав в інспекторську подорож по Острожчині. Саме тут його загін потрапив у більшовицьку пастку. Відбиваючись до останнього набою, Ступницький і Лемко 5 серпня 1944 року загинули. Згодом, посмертно Українська Головна Визвольна Рада підвищила полковника Ступницького до рангу генерал-хорунжого.

Безперечно, імя Леоніда Венедиктовича Ступницького гідне того, аби бути викарбуваним на скрижалях історії національно-визвольних змагань України. Все своє життя він присвятив служінню Вітчизні. Але на вчинки Ступницького-солдата великою мірою впливали переконання філософа-ідеаліста, що становили його, так би мовити, іншу, духовну сутність. Саме вона не дозволяла йому погоджуватись на політичні компроміси. «Якщо ми збережемо істину, то держава не загине, може відродитися знову; якщо ж зречемося істини, то держава, навіть коли буде процвітати, врешті загине. Любов до батьківщини містить у далеко більшій мірі вірність істині, ніж вірність державі» [14], вважав Л.Ступницький.

Список використаних джерел

1. Шумук Д. За східним обрієм. - Париж - Балтімор, 1974. - С. 84.

2. Центральний державний архів вищих органів влади України. - Ф. 107. - Оп.2. - Спр. 219. - Арк. 98.

3. Верига В. Листопадовий рейд. - Київ, 1995. - С. 46.

4. Шпилинський О. Базар//За державність. - Варшава, 1932. - №3. - С.114.

5. Тинченко Я. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття. - Київ, 1995. - С. 226.

6. Верига В. Вказана праця. - С. 105.

7. Рембалович І. Рейд 1921//За державність. - Варшава, 1932. - №3. - С.159.

8. Отмарштайн М. До історії повстанчого рейду генерала Тютюнника в листопаді 1921 року//Літопис Червоної Калини. - Львів, 1930. - №7. - С. 18.

9. Шпилинський О. Вказана праця. - С. 131.

10. Центральний державний архів вищих органів влади України. - Ф. 3833. - Оп.1. - Спр. 15. - Арк. 7.

11. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Львів, 1993. - С. 116.

12. Шумук Д. Вказана праця. - С.88.

13. Центральний державний архів громадських об`єднань України. - Ф.57. - Оп.4. - Спр.351. - Арк.15. 14. Там само. - С.88.