До питання про Чортківське повстання 1940 року

До питання про чортківське повстання 1940 року

Володимир Ханас

Радянський окупаційний режим став повною несподіванкою і справжнім випробуванням не тільки для пересічних галицьких поляків, а й для організованого польського підпілля, оскільки набутий раніше в боротьбі з царизмом та цісарською імперією досвід створення підпільних організацій і військових одиниць партизанського типу виявився цілком непридатним. Колишні архаїчні методи конспіративної діяльності були неспроможними вберегти підпілля, неминуче призводили до непоправних втрат, яких завдавав полякам вишколений самими поляками (Ф.Дзержинським, В.Менжинським, П.Балицьким та іншими) могутній репресивний апарат. Діяльність органів НКВС, без сумніву, була набагато ефективнішою, ніж царської та австрійської жандармерії і навіть німецьких спецслужб.

Радянський репресивний апарат зумів сповна використати суспільні, політичні, національні суперечності серед багатонаціонального населення і демографічну ситуацію на «возз`єднаних» територіях.

Основним завданням, яке вирішували репресивні органи СРСР, зокрема НКВС у Західній Україні, було шляхом вилучення радикальних елементів зробити польське суспільство аморфним і швидко його зліквідувати.

Як говорив свого часу генерал Владислав Андерс, органи НКВС були задіяні сталінізмом для «обезглавлення суспільства, тобто для знищення будь-яких потенційних лідерів, котрі могли організувати опір радянському режимові» [1].

НКВС тримав свої пальці на пульсі життя польської меншини і володів достатньою інформацією про її стан та настрої. Дії енкаведистів у цей період на кілька кроків випереджували реальні можливості опозиції. Працювати енкаведистам було легко, їх правам могла позаздрити будь-яка спецслужба світу. Відомча інструкція НКВС від 1939 року перераховувала 14 категорій поляків, які підлягали депортації, від політиків, військових до есперантистів та філателістів [2]. (Дивно, що в інструкцію не включили представників сексуальних меншин). При нагальній потребі кожного можна було підвести під одну з цих категорій.

Перетворення польського суспільства в аморфну масу, нездатну до опору, відбувалось трьома основними шляхами:

- вилученням найдієвішого елементу (офіцерського корпусу, політиків) шляхом інтернування та репресій;

- повною ізоляцією польського населення Західної України від впливу опозиції з окупованої Великопольщі та емігрантського уряду, шляхом «залізного заслону» і перехоплення можливих каналів зв`язку;

- комунізацією та інтернаціоналізацією окремих представників польського суспільства.

Найбільш ефективно (можна сказати бездоганно) репресивна система працювала у справі руйнування фундаменту польського суспільства. Особливо постраждало офіцерство. Незважаючи на те, чи брали офіцери участь у бойових діях, чи ні, перебували в запасі чи у відставці, всі вони, як правило, були інтерновані. Виявити їх не вимагало особливої праці, адже штаби розквартированих частин, мобілізаційні заклади, поліційні установи з їх документацією, майже цілком потрапили до рук НКВС. У цілому біля 1,5 млн. «класових ворогів» (в основному із Західної України і Західної Білорусії) були депортовані в пустинні місцевості Сибіру і Казахстану. До амністії, оголошеної після вторгнення Німеччини на територію СРСР, половина інтернованих померли [3].

Швидко розправившись з офіцерством та іншим «буржуазними елементами», енкаведисти наприкінці 1939 року взялись за молодь, яка кілька місяців була, очевидно, поза їх увагою; до неї через завантаженість роботою не дійшли руки.

Патріотично настроєна польська молодь, з притаманним їй максималізмом, боляче сприйняла вересневу катастрофу 1939 року. Молоді уми прагнули до дії. Вони були тим порохом, який очікував іскри.

Кінець 1939 року на Тернопіллі ознаменований активізацією діяльності польських молодіжних угрупувань, які базувались на фундаменті «Стшельців», «Харцерів», «Соколів» та інш. Одне з таких молодіжних угрупувань оформилось у грудні 1939 року в м. Чорткові. У його діяльності дуже багато білих плям, наносного і незрозумілого. Кістяк підпілля становила гімназійна молодь віком від 16 до 18 років, більшість з якої належала до парамілітарної організації «Стшельци».

Учасники польської конспірації визначились у своїх політичних симпатіях і стали на платформу партії «Строніцтво народовє». На квартирі Тадеуша Сходніцького вони провели кілька нелегальних зібрань, у яких брали участь Алоїз Петровський, Олександр Чайковський, Францішек Зігель, Тадеуш Ельбергер, Юрій Коліюшек, Зигмундт Кшижановський, Тадей Марцинкув, Зигмундт Шаклевський, Адам Згода та інші [4].

Усі учасники підпільної організації, побудованої за клітинним принципом (5-6 чол.), давали клятву, в якій наголошено, що за зраду польській державі винуватця очікує смертна кара (чомусь через повішення). В загальних дискусіях щодо політичної ситуації, яка склалась на цих теренах після розвалу Польщі, визріла ідея (цілком можливо, під впливом «Попелу» С. Жеромського, або ж внесена агентами НКВС) Деякі польські дослідники намагаються якось поєднати Чортківське повстання з намірами керівництва польського руху Опору, яке спланувало провести навесні 1940 року збройний виступ на Західній Україні, а також операцію перекидання підпільних відділів до Угорщини та Румунії [10]. Коли це справді так, то такі дії інакше як злочинними не назвеш. Адже задля тимчасового і сумнівного політичного ефекту вони віддавали під безжалісний ніж енкаведистської гільйотини майбутнє нації 16-17-річних юнаків. нелегально перейти радянсько-румунський кордон, а звідти податися до Франції з тим, щоб приєднатися до польської армії і у її складі спільно з альянтами боротися з фашизмом [5].

Щоправда, до такого кроку декого з учасників підпілля спонукали особисті мотиви. Так, Т.Сходніцький хотів виїхати до Франції через те, що там воювали двоє його двоюрідних братів [6].

У загальних рисах скомпонували план, який був авантюрою чистої води. Передбачали шляхом повстання захопити зброю, боєзапаси та автотранспорт Чортківського гарнізону, після чого на автомобілях добратися до Заліщиків і переправитись через скутий кригою Дністер до Румунії. Опрацьовували також змогу здійснити перехід кордону у Карпатах на Станіславівщині [7].

Такі важливі деталі, як наявність провідників, «вікон» з румунського боку обговорювали лише у загальних рисах. Навіть при успішній реалізації першої половини цього плану (захоплення зброї та автотранспорту), з урахуванням тодішньої високої концентрації радянських військ у прикордонній зоні, повстанці не зуміли б доїхати і до містечка Товсте. Протягом січня 1940 року учасники підпілля вербували до організації польську молодь, причому переважну більшість залучили безпосередньо перед «повстанням», яке запланували здійснити вночі 21 січня.

У матеріалах слідства, яке вели «специ» з НКВС Скляр та Фрідланд, проглядається лише надводна частина айсберга. Інша - оперативна для нас назавжди залишилась недосяжною. Із куцих свідчень відомо, що повстанням «керували» польські офіцери зі Львова, які мали зв`язок з генералом Токаржевским та іншим керівником під псевдонімом «Католик Єжи» Через обмеженість документальної бази сьогодні важко встановити масштаби діяльності т. зв. «львівського центру», котрий репрезентували, принаймні, кілька організацій. Так, у вересні 1939 року після вступу військ Червоної армії у місті сформувались Польська організація боротьби за свободу (Polska Organizacja Walki o Wolnosc) - ПОВВ, відома також під назвою Польська організація боротьби з ворогом (Polska Organizacja Walki z Wrogiem). Це була, мабуть, перша організація, яка претендувала на те, щоб відігравати провідну роль у польському підпіллі Західної України. Її комендантами були по черзі: генерали Маріан Жегота-Янушайтіс і Мєчіслав Борута-Спєховіч, полковник Єжи Добровольський та майор Зигмунт Добровольський. Ця підпільна структура проіснувала до початку 1940 року [11]. Пізніше керівництво підпіллям перебрав К. Жебровський. НКВС розкрило цю групу, і 14 її активних учасників було розстріляно [12]. Після виникнення у Варшаві в 1939 році організації Служба перемоги Польщі - СЗП(Sluzba Zwyciestwu Polsce) до Львова та інших окупованих «совєтами» земель стали прибувати її емісари. Згодом на території трьох галицьких воєводств сформували СЗП на чолі з підполковником Максиміліаном Соколовським («Ян», «Тжаска»). Незабаром виникла ще одна військова організація загальнопольського значення - ЗВЗ(Zwiazek Walki Zbrojnej), котра поглинула структури СЗП. Було створено Обшар № 3 на терені колишніх Львівського, Тернопільського, Станіславівського та Волинського воєвудств. Проте внаслідок неузгодженості дій між Варшавою і Парижем процес формування цієї структури у Галичині та Волині був непростим. У результаті у Львові виникли два командування обшару. До червня 1940 року Головному командуванню ЗВЗ у Парижі безпосередньо підпорядковувався ЗВЗ-1, який очолювали: полковник Владислав-Казімєж Жебровський - «Жук», підполковник Владислав Котарський - «Друг», підполковник Еміль Мацєлінський - «Корнель». Друга організація ЗВЗ-2 підтримувала зв`язок із Варшавою. До червня 1941 року її комендантами були: підполковник «Тжаска», майор Зигмунт Добровольський - «Зигмунт», підполковник Адам Пашковський - «Задора» і підполковник Тадеуш Слонєвський - «Север Вартоновіч». Спроба Варшавського центру об`єднати їх у єдину структуру не дала бажаних результатів. Направленого зі столиці генерала Міхала Карашєвіча-Токаржевського - «Столярського», який мав стати комендантом підпілля під радянською окупацією, заарештували енкаведисти під час переходу кордону. Така ж доля спіткала його наступника - полковника Леопольда Окуліцького - «Яна» [13]..

Дехто з арештованих назвав їх прізвища: поручик Януш та капітан Домбровський [8].

Інші учасники повстання знали трохи більше й уточнили окремі деталі. Так, Генрік Камінський ствердив, що в грудні 1939 року в м.Чортків прибув з Помор`я колишній капітан польської армії Януш Ковальский, який у розмовах з членами молодіжного угрупування висунув ідею роззброєння чортківського гарнізону з тим, щоб великою групою патріотів перейти радянсько-румунський кордон і влитися в польську армію для продовження боротьби. Його підтримав інший учасник організації, Гізік Малявський, який висловився про те, що «захоплення Чорткова є метою нашої організації». Якщо повстання пройде успішно, то «виступлять Станіславів і Львів» [9].

Ковальський, як військовий спеціаліст, розробив план повстання. Для оволодіння містом Чортковом було намічено створити три ударні групи. Перед першою групою кількістю біля 60 чоловік стояло завдання роззброїти радянську військову частину, розташовану на південно-західній окраїні міста. Друга група - біля 120 чоловік повинна була роззброїти військову частину, яка дислокувалася на відстанні 500 м південніше від Чорткова. Третя група (біля 60 чол.), розділена на підгрупи, мала оволодіти залізничною станцією, тюрмою, приміщенням НКВС. У випадку успішного завершення операції передбачали проведення загальної мобілізації польського населення.

Для реалізації плану Ковальський обіцяв доставити підпільникам зброю (два важких кулемети ЦКМ та карабіни), проте слова не дотримав [14].

Інструктував «повстанців» у парку біля кладовища поручик Волтінський у шкірянці і чорному береті, на якому «череп і перехрещені кістки» (реквізит для оперети. - авт.) Він поділив їх на групи, призначив старших і наказав з двох боків атакувати військові казарми, приміщення НКВС, залізничний вокзал та інші об`єкти. Авантюризм та дилетанство проглядалися у всьому. Атакуючі були озброєні камінням, дрючками та ножами. Лише С.Корніковський, Ю.Коліюшек та К.Кратус нібито мали вогнепальну зброю.

Коли дехто з «повстанців» обурився тим, що у них нема зброї, то поручик відповів, що «ми йдемо на допомогу іншим, котрі мають зброю, і нас чекають біля будинків, на які ми повинні напасти» [15].

«Повстання», як і слід було очікувати, завершилося повним провалом. Характерними є окремі його епізоди. Вогнепальна зброя у «повстанців» хоч і стріляла, але чомусь не вбивала, навіть на відстані кількох метрів. Керівники повстання (польські офіцери та дантист Малявський) зразу ж зникли з місця події, і їх енкаведисти так і не знайшли. Причому, озброєний червоноармієць міг би затримати одного з польських офіцерів, проте дав йому змогу втекти, що помітили недосвідчені молоді підпільники.

Так, заарештований учасник повстання Казимир Кратус на допиті в УНКВС дав з цього приводу наступні зізнання: «як тільки вийшли на вулицю Міцкевича, напроти кладовиша нас зустрів червоноармієць. Побачивши червоноармійця, поручик крикнув «Стій! Руки догори!» і в той же час двічі вистрелив у червоноармійця. Червоноармієць відповів пострілом з гвинтівки по нас. Я і зі мною 5 чоловік сховалися в глибокий сніг зліва від дороги, а поручик праворуч. Червоноармієць, спостерігаючи за нами, дав можливість втекти поручику...» [16].

Проте в ході цієї драми-феєрії були й жертви: загинули червоноармійці Геннадій Симонов та В.М.Пасічник. Їх смерть стала, очевидно, подією, яка вийшла за рамки плану НКВС. Опис сцени вбивства залишив у протоколі допиту заарештований Генрік Камінський: «Плютоновий кинувся на вартового, який стояв, вирвав гвинтівку, а поручик, схопивши його, вдарив одночасно багнетом у живіт. Потім били всі разом Піотровський, Баньковский...» [17].

Заарештовані енкаведистами учасники Чортківського повстання Адам Згода та Олександр Чайковський, очевидно, під тиском слідчих мотивували свою антирадянську діяльність так:

«Основною причиною, що штовхнула мене до участі в контрреволюційній організації і повстанні є те, що я з дитячих років виховувався у націоналістичному дусі, в дусі відданості Польщі. Я був її патріотом. З іншого боку, в мені виховали за 13 років навчання в гімназії ворога більшовизму і ненависть до СРСР» [18].

«Мене підштовхнуло те, що я вчився 9 років у польській гімназії, належав до організації харцерів; я виховувся в націоналістичному і релігійному дусі, вірив у бога, любив польську державу. Батько працював машиністом на залізниці, і ми жили добре. А коли польської держави не стало, прийшли Червона Армія і Радянська влада, впровадили в школі українську та інші мови, говорять, що закриють костьоли. Полякам стало жити погано, і я не міг примиритися з Радянською владою» [19].

За кримінальною справою Чортківського «повстання» 25-28 вересня 1940 року в м.Тернополі проходили судові засідання, на яких, незважаючи на вік звинувачениих, були винесені надзвичайно тяжкі вироки 27-ми підпільникам Головою суду був Роздайбіда, який «роздав» «біду» сповна. Смертну кару отримали навіть ті, які ледь мали 17 років (авт).. А 27-30 вересня Одеський обласний суд довершив розправу ще з 15 «повстанцями», матеріали щодо яких виділені в окрему справу.

Лише 11 чоловік дочекалися в грудні 1942 р. звільнення і потрапили до армії генерала Андерса, яку формував польський емігрантський уряд на території СРСР [20].

«Чортківське повстання» стало своєрідним стимулом, який надалі розкручував маховик репресій. Енкаведисти ретельно розпрацьовували всі (навіть епізодичні) зв`язки заарештованих учасників «повстання». Здавалося, цьому не буде кінця. Нерідко заарештовували за надуманими звинуваченнями, які у наш час видаються смішними, абсурдними та безглуздими.

Так, професійний музикант Збігнєв Корсак під час святкування Дня залізничника у Чорткові (1940 р.) довший час сидів з оркестрантами в оркестровій ямі. Святкування затяглося, марш змінювався маршем. На біду, Корсаку вкрай необхідно було сходити до туалету. Щоб привернути увагу керівника оркестру до своєї природної потреби, він витягнув з штанів чоловічу гордість і покрутив її руками, чим, як вказано у матеріалах слідства, «вчинив політичне хуліганство при виконанні пролетарського гімну «Інтернаціонал» [21]. У процесі дізнання чекісти виявили додатковий букет компроматів: грав в оркестрі 25 батальону КОП, був членом організації «Стшельці». З м`ясорубки ГУЛАГу Корсак так і не вийшов.

За апробованими в ході викриття учасників польського підпілля м.Чорткова схемами та сценарієм протягом 1940-1941 рр. енкаведисти «тихо» знешкодили й інші подібні зародки підпілля ЗВЗ на Тернопіллі.

Список використаних джерел

1. Гордиевский О., Эндрю К. КГБ. История внешнеполитических операций от Ленина до Горбачева. - Москва,1992. - С.265.

2. Там само.

3. Зоря Ю. Режиссер катынской трагедии//Берия: конец карьеры. - Москва,1991. - С.176-179.

4. АУСБУТО. - Спр. 9775-П.Т.1. - С.25

5. Там само.

6. Там само. - С.19.

7. Там само. - С.7,23.

8. Там же С.114,122.

9. Там само. - С.13

10. Піскунович Г. Польське підпілля на південно-східних кресах Другої Річпосполитої у 1939-1945 рр//Україна-Польща: Важкі питання... - С.177.

11. Там само. - С.175.

12. Україна і Польща: важкі питання... С.194.

13. Піскуновіч Г. Польське підпілля...С.176.

14. АУСБТО. - Спр9775-п. Т.1. - С. 28-29,120-122.

15. Там само. - С.7,120-122,185.

16. Там само. - С.29,185.

17. Там само. - С.114,122.

18. Там само. - С.146.

19. Там само. - С. 173.

20. Там само. - Т.3. - С.201.

21.АУСБУТО. - Спр.16906-П. - С.13