Скіфсько-сарматський світ та античність в Україні

Скіфсько-сарматський світ та античність в Україні

Винайдення заліза в середині ІІ тисячоліття до н.е., здавалося б, не віщувало особливих потрясінь у житті людства, скільки знаменних відкриттів було зроблено до того, та якраз це досягнення дало небачений поштовх прискоренню в усіх сферах життя.

Уже кінець другого - початок першого тисячоліття до н.е. ознаменувалися суттєвими змінами в господарстві, побуті та культурі тогочасного населення України. Це була епоха, коли на зміну бронзовим ножам, списам та серпам прийшли залізні знаряддя праці і зброя. На просторах Причорноморських степів з'являються величезні отари овець, череди великої рогатої худоби, незліченні табуни коней. Усе це багатство належало багатолюдним і могутнім кочовим племенам кіммерійців.

Кіммерійці - це перший народ Східной Європи, чия справжня назва, зафіксована в писаних джерелах, дійшла до наших часів. Вперше назва цього народу згадується в знаменитій поемі Гомера “Одіссея” (Гомер жив між ХІІ-VІІ ст. до н.е.), реальність існування кіммерійців підтверджується також і Ассірійськими джерелами VІІІ ст. до н.е.

Довгий час кіммерійці були загадковим етносом для вчених, бо старожитності цих кочовиків губилися серед знахідок, що належали до пам'яток інших степовиків.

Лише після ІІ світової війни вчені, застосувавши нову методику, виділили основні риси кіммерійської культури. Це дало змогу легко визначати поховання її носіїв серед усієї маси степових могил ранньої залізної доби.

Археологічні знахідки підтверджують свідчення писемних джерел, кіммерійська культура формувалася в період із Х до початку VІІ ст. до н.е. Коріння її сягає в історію племен зрубної культури Північного Причорномор'я. Спорідненість кіммерійців з іраномовними зрубниками дає підставу багатьом дослідникам стверджувати, що цей етнос має іраномовну основу.

Кочове скотарство було основою господарства кіммерійців. Для його розвитку в Північному Причорномор'ї були надзвичайно сприятливі умови. Конярство відігравало провідну роль у цій галузі. Кінь був не тільки головним засобом пересування в безкрайніх степах, але й давав значну кількість продуктів харчування. З конем у кіммерійців пов'язане епохальне відкриття - вони навчилися їздити верхи на цій дивовижній тварині.

Осідлавши коня, цей народ створив могутнє кінне військо - одну з головних інституцій державності. Відтоді в житті кіммерійців велику роль почала відігравати війна.

Численні походи на країни Малої й Передньої Азії давали можливості здобути продукти землеробства і ремесел. Відчутного і постійного тиску з боку кіммерійців зазнавало осідле населення українського лісостепу. У розглядувані часи в південних районах цієї землеробської зони почали виникати укріплені поселення з розвинутою фортифікаційною системою.

Войовничість і кочовий спосіб життя відбилися перш за все в матеріальній культурі кіммерійців.

Яскраво про це свідчать озброєння та облаштунки бойового коня. Улюбленою зброєю степовиків були далекобійний лук і стріли з бронзовими наконечниками. Для ближнього бою використовувався меч - суцільнозалізний або скомбінований із залізного клинка та бронзового держака. Довжина меча сягала 1 м.

Група харківських дослідників на чолі з відомим археологом проф. Б.А. Шрамком здійснила ґрунтовне металографічне вивчення деяких кіммерійських мечів і кинджалів.

Було встановлено, що металурги тих часів могли виробляти не тільки кричне залізо, а й високовуглецеву сталь; місцеві ковалі знали цементування металу, знали ковальську зварку.

З археологічних знахідок та зображень кіммерійських воїнів можна зробити висновки, що армія цих степовиків становила легкоозброєну кінноту. Облаштунки воїна - це вже згадані меч та лук зі стрілами, а також захисний шкіряний панцир і легкий щит. Та гордістю вояка-степовика був його бойовий кінь. Кінське облаштування кіммерійців було одним із найкращих у навколишньому світі. Його знаходять у великій кількості серед археологічних пам'яток сусідніх народів.

Кіммерійці й самі, контактуючи з народами Закавказзя, Західної Європи, українського лісостепу, запозичували кращі зразки військового спорядження та побуту цих народів.

Соціальний розвиток кіммерійського суспільства також зазнав на собі впливів характерних особливостей кочового способу життя. У господарстві степовиків головною цінністю завжди була худоба, яка могла досить легко переходити з рук у руки під час збройної боротьби, епідемій, посух.

Ці багатства зосереджувалися в найудачливіших і наймогутніших одноплемінників, які забирали собі і більшу частину воєнної здобичі. Усе це сприяло активному майновому й соціальному розшаруванню тогочасного кіммерійського суспільства. Про такі процеси свідчать наявність багатих та бідних могильників. Вождів ховали з пишнотою, про що свідчать знахідки цінних речей, а рядових воїнів - без усяких почестей.

Отже, кіммерійське суспільство вже пройшло більшу частину шляху до остаточної ліквідації первіснообщинних відносин і стояло на порозі рабовласницької системи.

Наступило VІІ ст. до н.е. - це був початок кінця кіммерійського панування в Причорномор'ї.

Уже в цей час на території сучасних Краснодарського, Ставропольського країв, Чечні, Інгушетії та Кабарди Російської Федерації виникає могутнє у військовому відношенні скіфське суспільство. Скориставшись надзвичайно сприятливою геополітичною ситуацією і використавши зручні шляхи вздовж узбережжя Чорного та Каспійського морів, скіфські вожді втрутились у політичні сварки країн Передньої та Малої Азії, при тому казково збагатившись.

Мідія, Вавилон, Лідія, Єгипет та інші держави цього регіону відчули на собі важку руку скіфських вояків. Однак уже в кінці VІІ - на початку VІ ст. до н.е. ситуація радикальним чином змінюється, і вожді північнокавказьких кочовиків повертають свої армії додому, - треба було переглядати стратегію зовнішньополітичних відносин в усіх напрямках.

Коли в Північному Причорномор'ї безроздільно панували кіммерійці, а на Північному Кавказі тільки-тільки поставало скіфське суспільство, в інших регіонах України формувалося надзвичайно строкате за складом і культурою населення. Археологи визначають його як носіїв різних культур. Представники населення цих культур в основному займалися землеробством, але рівень їхнього господарства був різним.

Та не ці відмінності були визначальними, а відмінності зовсім іншого характеру. На початок ранньої залізної доби, з переходом степовиків до кочового скотарства й поступовим становленням у північних районах орного землеробства, ці відмінності набули остаточного завершення. Відтоді межа між Степом і Лісостепом була й межею між культурно-господарськими зонами, взаємодія яких виявилась одним із вирішальних чинників розвитку давнього населення України.

Племена землеробських культур, що існували між Середнім Дніпром та Дністром, а також на території сучасних Львівської та Тернопільської областей, досягли значних успіхів у веденні цієї галузі господарства. Вони доповнювали свою економіку осідлим скотарством, а також досягли успіхів у ливарній справі.

Археологічні пам'ятки лісостепової України кіммерійського періоду свідчать, що в цей час на території Середнього Подніпров'я існувало могутнє об'єднання землеробських племен, економічний та військовий потенціал яких давав змогу протистояти загрозі зі Степу.

В ці ж часи відбувається поступове проникнення на північні береги Чорного моря грецьких колоністів, які своїм прибуттям започатковують жваву торгівлю Еллади з місцевим населенням, а через нього грецькі товари проникають іще далі на Північ.

Отож, по закінченню передньоазійських походів основне ядро скіфських племен, усвідомивши безперспективність перебування на Північному Кавказі, переміщується до степової зони Північного Причорномор'я. Скіфи першими серед кочовиків усвідомили всі вигоди Нижнього Подніпров'я як ключового пункту транзитної торгівлі, що також давало можливість здійснювати економічний і військовий тиск на населення Лісостепу.

Протягом кількох десятиліть “царські” скіфи (тобто ті, що мали своїх вождів - “царів”) здійснили підкорення народів Північного Причорномор'я, і велетенська територія від Дунаю до Дону і від Чорного моря до Києва опинилася під їхньою владою. Утворилася держава Скіфія зі столицею поблизу сучасного міста Кам'янки-Дніпровської на Запоріжжі. Як вважають учені, це трапилось в кінці VI ст. до н.е.

Ця держава складалася з трьох окремих царств, одне з яких було головним. Скіфська держава була тогочасною спадковою монархією, основну верству у суспільстві складали общинники, де значну роль відігравали жерці.

Геродот у своїй “Історії” вказує, що населення Скіфії складалося з двох груп: скіфів - кочівників та скіфів-землеробів. Усі вони становили окремі племена. Степи Північного Причорномор'я і Приазов'я займали скіфи-кочівники і “царські” скіфи іранського походження.

Кожен рід і кожне плем'я становили специфічні військові одиниці, здатні як захищати місцевість свого проживання від ворогів, так і нападати на сусідів з метою загарбання їхніх багатств і пасовищ. Скіфські воїни, виховані на глибоких традиціях патріотизму і братерської взаємовиручки, були безстрашними в бою і цим іще більше підносили авторитет і непереможність своєї армії.

Основою економіки скіфів-кочовиків було скотарство. Воно повністю забезпечувало потреби суспільства в харчах та одязі. Кожна сім'я мала в своєму розпорядженні до сотні, якщо не більше, овець, кіз, корів, коней. Поступово основна маса цього багатства кочовиків зосереджувалася в руках родоплемінної аристократії.

До скіфів - землеробів Геродот відносив місцеве осідле населення, основою економіки якого було землеробство. Серед цих племен вирізнялися мешканці зони Правобережного Лісостепу, яких називали скіфами-орачами.

Серед останніх було розповсюджене плужне землеробство, що швидко поширювалося на інші регіони. Ці земелеробські племена вирощували пшеницю, жито, просо, ячмінь, горох та інші культури. Надлишки врожаю активно продавалися грецьким колоністам і в саму Грецію.

Високого розвитку у скіфів набула металургія. З болотної руди у спеціальних печах виплавлялося залізо, з якого виготовляли різноманітну зброю, знаряддя праці, прикраси тощо. Місцеві майстри володіли на високому рівні мистецтвом литва, про що свідчать котли великого об'єму. Осіле населення домоглось успіхів у розвитку багатьох ремесел. Серед них особливо високого рівня досягла вичинка шкір та пошиття з них різних виробів як для власного вжитку, так і на продаж.

У другій половині VI ст. до н.е. на арену світової історії як претендент на панування в ойкумені виступила могутня Перська імперія. Її монарх Дарій І Гістапс 513 р. до н.е. перейшов зі своєю армією Дунай і вторгся в межі Скіфії. Скіфи ж, застосувавши тактику “випаленої землі”, заманили велетенську армію Дарія аж до Азовського моря, а потім змусили її повертатися назад тими ж шляхами.

Від повного розгрому персів урятував випадок, та й це була ганебна поразка, - кількасоттисячна армія не здолала кочовиків. Ганебна втеча Дарія зі Скіфії, на думку деяких істориків, врятувала греків від розгрому у війні з персами.

У V ст. до н.е. позиції скіфів як переможців над Дарієм І зміцнюються особливо на західному напрямі: вони доходять до Мармурового моря і закріплюють свою присутність за Дунаєм. Проте в кінці V - на початку IV ст. до н.е. дружні стосунки скіфів з греками та племенами Фракії переросли у відкриті війни. І хоча в цій боротьбі були не тільки поразки, але вже в ІІІ ст. до н.е. держава “царських” і кочових скіфів занепадає.

Під ударами нових кочовиків - сарматів, зазнавши нищівних поразок, колишні володарі Північного Причорномор'я відступають у Нижнє Придніпров'я та Крим.

Вони створюють державу Малу Скіфію, переходять до осідлого способу життя, займаються землеробством, торгівлею. Мала Скіфія деякий час проводила активну зовнішню політику, намагаючись військовим шляхом встановити гегемонію в регіоні, але зазнала краху. І остаточно припинила своє існування в ІІІ ст. н.е. під ударами сарматів. Її населення було асимільовано сарматами і як етнос зійшло зі світової арени.

Сармати, сформувавшись у Волзько-Приуральському регіоні, могутньою хвилею увірвалися в Північне Причорномор'я. Їхні численні племена, розпочинаючи з ІІІ ст. до н.е., захопили величезні території від Північного Кавказу до сучасних Румунії та Угорщини включно. Жоден народ у давнину не займав таких просторів, як це вдалося сарматам.

До речі, пам'ятки їхньої культури відомі в Західному Казахстані, Приураллі, Калмикії, на Дону, Кубані, в Криму та інших регіонах. На території сучасної України спочатку розселилися сарматські племена роксоланів, а згодом - аорси та алани.

У кінці І ст. до н.е. сармати почали активно турбувати Римську імперію як безпосередніми військовими акціями проти підлеглих їй прикордонних територій, так і втручанням у воєнно-політичну боротьбу окремих римських провінцій.

У І ст. н.е. тяжкого тиску з боку сарматів зазнало землеробське населення між Нижнім Дніпром і Дністром. Якраз через ці землі лежали шляхи за Дунай - до багатих римських провінцій, що так приваблювало сарматів-кочовиків.

Сармати майже 600 років наводили жах на землеробське населення Півдня України та на Римську імперію. Однак у ІІІ ст. н.е. їхньому пануванню в Україні настав кінець. Спочатку нищівного удару завдали їм готи, що прийшли з Північного Заходу, а в другій половині IV ст. н.е. їх добили гуни. Так сармати зійшли з історичної арени.

І все ж сармати в пам'яті народів залишилися не тільки як неперевершені звитяжці. Вони внесли певні корективи в саму сутність бойового мистецтва: удосконалили мечі та лук, зробивши їх більш зручними і вразливішими для ворога.

Сармати модернізували кінське облаштування, що зробило коня покірним волі вершника під час бою і більш захищеним від зброї ворога. Була також створена важкоозброєна кіннота, яка в бою виконувала роль неприступного муру для супротивника. Серед воїнських захисних облаштунків широкого розповсюдження набула залізна кольчуга. Сармати, вдосконалюючи своє озброєння, запозичували все передове в цій галузі у народів, з якими вони воювали, а ті, в свою чергу, користувалися з досвіду своїх ворогів.

Мистецтво сарматів було тісно пов'язане з війною. Зброя та кінські облаштунки прикрашалися чудовими витворами ювелірного мистецтва із застосуванням дорогоцінних каменів та емалі. Серед жіночих прикрас археологи знаходять вишукані золоті вироби з вмонтованими рубінами та сапфірами. Широкою популярністю користувалися люстерка в різних футлярах.

Сарматська культура, таким чином, стала певним кроком у поступальному розвитку народів, і вона була тим матеріалом, з якого в майбутньому витвориться культура східного слов'янства і зокрема українства.

Яскравою і дивовижною сторінкою давньої історії України є античність на Північному Причорномор'ї. Колонізація греками цього регіону була пов'язана в значній мірі з тим, що в самій Елладі вже не було вільних земель для зростаючого населення. Тому “зайве” населення змушене було шукати кращої долі в інших місцях.

Греки - засновники північнопричорноморських міст були в основній своїй масі малоземельними землеробами, ремісниками, частково - торговцями. На ранньому етапі колоністи займалися сільським господарством, садівництвом. Ремісництво і торгівля - носили другорядний характер. Там, де селилися греки, ніхто не проживав, тобто це було мирне освоєння територій.

Освоєння Північного Причорномор'я греками розпочалось з середини VII ст. до н.е., і цей процес проходив у чотири етапи.

На першому етапі (середина VII ст. до н.е.) колоністи засновують міста Істрію в пониззі Дунаю та Борисфен (тоді на півострові, а нині це острів Березань).

Другий етап (середина VI ст. до н.е.) - зростають старі міста і виникають нові: Ольвія (поблизу м. Очакова), Пантікапей (нині м. Керч), Феодосія. На третьому етапі (друга половина VI - початок V ст. до н.е.) будуються міста Тір (Білгород-Дністровський), Керкінітід (Євпаторія).

На четвертому етапі (V ст. до н.е.) виник Херсонес (поблизу Севастополя). Усі міста, окрім Херсонесу, були засновані вихідцями з малоазійського міста Мілет. Усі міста жили за законами рабовласницької демократії, тобто відтворювали державні порядки Греції.

У V ст. до н.е. Пантікапей підкорив своєму впливові більше 20 міст - держав Керченського і Таманського півостровів і створив Боспорське царство, куди входили території в дельті Дону, Східного узбережжя Азовського моря, землі на Кубані.

VІ-ІII ст. до н.е. - це період розквіту міст - держав Північного Причорномор'я. Високого рівня розвитку на рубежі IV-ІІІ ст. до н.е. досягла Ольвія. Це місто - держава було прекрасно розплановано, мало все необхідне для проживання свого населення як у мирні часи, так і в лиху годину війни. Ольвія встановила найтісніші торговельні стосунки з мешканцями Придніпров'я, торгувала з Єгиптом та іншими державами.

Населення Херсонесу досягло значних успіхів у виноградарстві та виноробстві, займалося рибальством і солінням риби. Воно вело активну торгівлю з племенами Північного Причорномор'я, іншими містами-державами.

У Боспорському царстві були розвинуті переробка риби (в основному соління), суднобудування, вирощування зернових культур. Усі ці галузі господарства давали товарну продукцію - тобто на продаж. Мала певне значення й перевалочна торгівля збіжжям, яке поставлялось землеробськими племенами Причорномор'я.

В кінці ІІІ ст. до н.е. кризові явища рабовласницької системи послабили міста-держави Північного Причорномор'я. Ольвія потрапляє під владу скіфів, Херсонес - під владу Південнопонтійського царства. Пізніше Ольвія захоплюється і руйнується фракійцями, але відроджується і потрапляє під владу Риму.

Добу руйнації пережило й Боспорське царство. Після масових повстань підкорених племен та міст-держав, а особливо після повстання 107 р. до н.е. на чолі зі скіфом Савмаков у справи втрутилось Понтійське царство і поглинуло його. Та в кінці І ст. до н.е. Понтійське царство підпадає під вплив Риму. В І-ІІ ст. н.е. це царство пережило певне піднесення, але під ударами гунів зійшло зі світової арени.

Античні міста-держави залишили в історії України глибокий слід. Греки - колоністи принесли з собою найвищу на той час культуру, освіту, науку, мистецтво. Багатовікові взаємини переселенців з народами-сусідами призвели до того, що в Північному Причорномор'ї утворився своєрідний варіант античної культури, який значною мірою вплинув на праукраїнські племена.