Київський князь Володимир Великий

1

КИЇВСЬКИЙ КНЯЗЬ ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ

ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ (980-1015). Із загибеллю Ярополка Володимир став єдиновладним володарем величезної держави. До складу її входило коло 20-ти різних земель, племен, серед яких були і слов'янські, і фінські, і тюркські. Увесь цей конгломерат не був ще об'єднаний нічим, крім княжої влади, ослабленої за Святослава та міжусобної боротьби його синів, Отож, Володимир повинен був час від часу приборкувати повстання, суті яких літопис не вияснює.

Року 981 повстали в'ятичі, Володимир переміг їх і наклав на них «дань від рала». Наступного року він знову ходив на в'ятичів і переміг їх удруге. Року 984 ходив Володимир на радимичів з воєводою Вовчий-Хвіст. Можна гадати, що радимичі поставили поважний збройний опір, бо літопис зазначає: «зустрів (воєвода) радимичів на річці Пищані і переміг». Володимир наклав на них данину, «яку везуть й до сегодне» - себто XII ст. Можливо, були й інші повстання, про які не згадує літопис.

Володимир намагався об'єднати сусідні племена під своєю владою. Ще йдучи проти Ярополка, він приєднав Полоцьку землю і вбив тамтешнього князя Рогволода. 981-го року пішов на захід «к ляхам», як каже «Повість временних літ», і «зая гради їх» - Перемишль, Червень, Бузьк, Белз, Волинь. Слова літопису, що то були «лядські» міста, викликають сумнів. Територія, яку захопив Володимир, була заселена українською людністю - дулібами, білими хорватами - і не належала до Польщі; можливо, вона входила до Великоморавської держави. Пізніше землі над горішньою Вислою - Краківщина - до 990-их років належали до Чеської держави.

Масуді писав, що в 943 році Русь межувала з Богемією, себто Богемія володіла Краковом та Білою Хорватією. Це стверджує факт, що в поході Олега на Візантію відмічується серед племен, які брали участь у війську, білих хорватів. Але в 960-их рр. Святослав переніс увагу на схід та південь, і Біла Хорватія вийшла з-під влади Русі, її поділили Чехія та Польща, і чехи взяли Краків. Козьма Празький писав, що до 980-их років Краків належав до Чехії. Також Ібрагім ібн Якуб зараховував Краків до чеських, а не польських міст. Дійсно, якщо Волинь входила до складу України-Русі, а Краківщина - Чехії, тяжко припустити існування між ними польського клину, - писав М. Грушевський, - і приходив до висновку, що Володимир відібрав ці міста не від поляків, а від чехів. На залежність тієї території від Великоморавії вказує також поширення моравської Методіївської дієцезії: грамота Оттона 1, половини Х ст. , визначала межі празької дієцезії по ріках Бугута Стрию. Літопис занотовує похід Володимира на Закарпаття у 992 році. З того часу там закріплюється назва «Русь».

Опанування цієї території мало для Русі велике значення. По-перше - в зв'язку з тим, що чорноморськими степами заволоділи печеніги, припидияся довіз соли з Чорного моря до України, а на Підкарпатті були солягощі в Дрогобичі та інших місцях. Подруге - на цій території перехрещувалися торговельні шляхи: з Червеня лежав шлях уздовж: Сяну до Карпат і на Угорщину; інші шляхи вели з Києва на захід, на Австрію, Німеччину, Чехію, Паннонію, долину Дунаю. Року 983-го Володимир ходив на ятвягів, що жили між Німаном та Вугом, і переміг іх. Над Бугом заснував він місто, яке назвав своїм ім'ям - Володимир (Волинський). У 993 році ходив до Польщі, і навіть у середині ХШ ст. літописець згадував, що так далеко не сягав ніхто з князів. Межі його держави поширились до Угорщини, Чехії, Німеччини, Польщі.

Не такою вдалою була спроба поширити володіння на схід: року 985 літопис занотовує похід Володимира на Волзьких болгар; накласти данину на них не пощастило, і Володимир міг тільки укласти з гоіми мировий договір. Головну увагу звертав Володимир на боротьбу з печенігами, які з південних степів робили напади навіть на Київ і далі на північ. Володимир часто виходив печенігам назустріч, але знищити їх сили не міг. Над Стугною, Десною, Трубежем та Сулою він будує в степу низку укріплень і переводить до них кривичів, в'ятичів, чудь, словен. Укріплення сполучалось на віддалі десятків кілометрів земляними валами з дерев'яними огорожами та проїзними брамами. Ця оборонна система нагадувала римські «лімес». Вали називали в народі «змієвими» почасти через їх форму, що нагадувала змія, почасти через те, що печенігів нарід порівнював із багатоголовим змієм. Таке порівняння зустрічаємо ще в билинах. Рештки цих валів існують і донині.

Але всі ці заходи не забезпечували спокою: час від часу печеніги проривалися і нещадно руйнували міста та села. Літопис зберіг фолкльорну пам'ятку про облогу печенігами Білгороду - під Києвом.

Володимир змінює внутрішню політику. Варязька дружина, яка ІСБОГО часу допомогла йому досягти влади, переходить на друге місце. І Навіть коли після заволодіння Києвом у 980 році варяги вимагали окупу, Володимир відмовив їм і спровадив їх до Візантії. Місце варягів посіла українська дружина, з якою князь радився, бенкетував, забаганки якої виконував, з якою «думав о строеземленем, й ератях, й о уставе земленем». Зі старших дружинників обирає ,лін відповідальних намісників, воєвод. Перші місця біля нього займають уже місцеві люди: дядько його, Добриня, згадуються воєводи - Вовчий-Хвіст, Блуд. Характеристичне - в билинах багато їагісця приділяється Володимировим учтам, на яких збиралися його «багатир-витязі, що походили з різних верств людності: Добриня . - аристократ, Олеша Попович - з священичого роду, Ілля Муромець - селянин, Дюк Степанович - з багатого купецтва і т. д.

Зникають місцеві «ясні князі»: Володимир роздає землі в управління синам, яких мав 12 від різних жінок, але центральний провід залишає у своїх руках.

Тоді, наприкінці Х ст. , зникають племінні назви: поляни, сіверяни, радимичі і т. д. ; їх заміняють - кияни, чернігівці, смоляни і т. д.

Так творив Володимир колосальну державу - найбільшу своїми розмірами в цілій Європі, з централізованою владою князя, з міцними твердинями, славну своїми багатствами, зв'язану торговельними та дипломатичними стосунками з усім культурним світом того часу. Але ця могутня імперія складалась з різнорідних етнічних елементів, різних племен, мов і релігій. Володимир розумів, що треба було знайти, крім влади, об'єднуюче начало, і таким началом хотів зробити релігію.

Спочатку Володимир віддавав перевагу поганській релігії. Літопис оповідає, що в Києві, на горі перед княжим теремом, поставив він статуї Перуна, Хорса, Стрибога, Дажбога, Симаргла й Мокоша. Цей різноманітний пантеон богів викликає багато спроб пояснити його. Найпростіша з них - вважати ці імена за пізнішу вставку в літопис, за випадкове явище. Але навряд чи такий погляд пра- вильний. Треба гадати, що Володимир, прагнучи об'єднати всі підвладні племена, поставив у пантеоні кумирів різних племен: Перун - бог війни, бог дружини, Дажбог і Стрибог - боги слов'ян, Спмаргл та Хоре - жидівські боги, Мокоша - фінський. У цьому е деяка аналогія зі стародавнім Римом, де до Пантеону вводили богів підвладних народів. Треба звернути увагу на те, що в Новгороді поставлено тільки статую Перуна.

Володимир вимагав офіційного визнання цих богів, яким приносили навіть людські жертви. Літопис оповідає, що 983 року, після перемоги над ятвягами, Володимир звелів принести в жертву юнака та дівчину, але за юнака заступився батько, варяг, і розбурхана юрба вбила їх обох: так земля київська прийняла кров мучеників за віру.

Володимир був надто мудрий правитель, щоб не зрозуміти, що поганська релігія не могла об'єднати його держави, ані відіграти тієї великої ролі, яку відігравала християнізація для всіх держав Європи.

Вище вже була мова про те глибоке коріння, яке мало християнство в Україні-Русі. З далеких часів приходило воно різними шляхами: з грецьких колоній, з Балканського півострова, з Хозарського каганату, з Великоморавської держави. Протягом ЇХ ст. маємо низку фактів, які доводять про існування християнської Церкви та християнської громади в Києві. Цікаво, що у другій половині XI ст. Ібн Хордадберґ згадував «руських купців», що звали себе християнами». Ця вказівка свідчить про спонтанне поширення християнства, незалежно від будь-яких заходів влади. Не можна випускати з ока й діяльностей Кирила та Методія і їхніх учнів.

Можна припускати, що чимало християн було і в оточенні Володимира, починаючи з його дитинства. Навіть у його полігамній родині були християнки: грекиня, колишня черниця, дві чешки, одна, а може й дві болгарині. Без сумніву, ще більше впливали на Володимира причини політичні. З другої половини ЇХ ст. проповідь християнства наближалася до кордонів Володимирової держави. Року 864 охрестилась Болгарія, року 928-35 - Чехія, 962- 992 - Польща. Для Володимира було ясно, що тільки прийнявши християнство його держава зможе ввійти як рівноправна в коло європейських держав.

Так психологічно й об'єктивно, з огляду на політичні умови, міг прийти Володимир до переконання в конечності охрещення.

З літописів невідомо, де й за яких умов прийняв християнство Володимир. «Повість временних літ» оповідає», що охрестився він у Корсуні, але додає: «Се же не свідуще право, глаголють, яко крестился єсть в Києві, инни же реша: в Василеві, другий же инако скажют». Можливо, що зробив він це десь тихо й потаємно.

Які причини могли спонукати Володимира затаїти таку велику подію? Можна припускати, що, уже вирішивши охрестити народ, і чекав для цього слушної нагоди, непевний, що не зустріне гострої і опозиції. Коли саме охрестивcя Володимир? На це дає відповідь чернець і Яків, пишучи, що після тієї події Володимир прожив 28 років. Дата смерті його незаперечна - 1015 рік, отже охрещення припадає на 987 рік. Нестор у «Житті Бориса та Гліба» подає також 987 рік. . Обставини склалися для Володимира сприятливо. Року 987 візантійський полководець Барда Фока повстав проти імператорів і проголосив себе цісарем. Василь II та Константан звернулися до Володимира по допомогу. В передумовах цієї допомоги він поставив шлюб з сестрою цісарів Ганною, а вони як передумову шлюбу - охрещення його. Як припускає П. Ковалевський, тоді, наприкінці 987 року, Володимир і охрестився. Володимир вислав цісарям на допомогу 6. 000 війська, яке двічі розбило Барду Фоку, а в 989 році самого його взято в полон і страчено. Проте, позбавившись небезпеки, візантійські цісарі не виконали обіцянки. Вони пам'ятали тверду заборону свого Діда, Константина Порфірородного, який писав: «коли хозари, турки або Русь чи який інший північний або скитський народ. почне просити чи домагатися . . . щоб посвоячитися з імператором ромеїв, взяти у нього дочку за себе або свою дочку віддати за імператора чи його сина - треба відповісти на таке ганебне домагання, що на те е заборона, страшна й непорушна постанова святого й великого Константина».

Тож Володимир, після тривалої облоги, здобув найкращу з візантійських колоній в Криму - Корсунь, чи Херсонес. Втрата Корсуня - з одного боку, а погроза Володимира, що він піде на Візантію - з другого - примусили цісарів, всупереч забороні, виконати умову й виправити сестру до Корсуня, де її й обвінчано з Володимиром. Після того він повернув те місто Візантії, як віно за дружину. Володимир вернувся до Києва з багатими дарами, іконами, мощами святих, трофеями - в тому числі славетною корсунською квадригою. Вернувся як переможець у двох війнах і як зять візантійських цісарів. Це був апогей його слави.

Тріюмфатор, єдиновладний володар величезної держави, в авреолі непереможного «воїтеля», під моральним прапором цісарів Другого Риму, він міг наважитися привести свій народ до хреста.

За «Повістю временних літ», охрещення Русі відбулося надзвичайно просто: Володимир наказав поскидати в Дніпро ідолів і в призначений день вийти всім над ріку. Люди весело входили у воду, а священики читали молитви. І була «радість на небеси й на земли, толико душ спасаемых». Звичайно, справа не виглядала так ідилічно. Митрополит Іларіон, прославляючи в «Слові» Володимира за охрещення Русі, писав: «аще хто й не любовію, но страхом повелевшого крещахуся, понеже бе благоверіе его с властию спряжено». В усякому разі, прийняття християнства в Києві пройшло легше, ніж на периферіях держави, де ще довгий час поклонялися поганським богам. Багато поганських звичаїв перейшло до християнства, утворюючи так зване «двоевір'я». Але серед українських племен не зафіксовано у джерелах фактів спротиву новій релігії, як то було на півночі - в Новгороді, Ростові.

Охрещення Русі викликало багато дискусій з приводу того, яке духовенство христило народ, в яких обставинах воно відбувалось, яку ієрархію встановлено. За давньою традицією, початок якій поклав ще Нестор, усе -ієрархів, священиків - дала Візантія. Із Корсуня привіз Володимир священика Анастаса, разом з «попами», і передав йому новозбудовану «Десятинну» церкву. Ця візантійська традиція трималася в російській та українській історіографії до XX ст. Видатні історики, зокрема історики Церкви, Є. Голубинський, М. Грушевський В. Пархоменко останнім часом митрополит Іларіон, дотримувалися погляду, що Володимир прийняв християнську ієрархію з Візантії. Проте, така концепція викликала заперечення. Насамперед - у візантійських джерелах не згадується такої важливої події, як охрещення величезної держави за Володимира, тоді як у багатьох джерелах згадується охре- щення за Аскольда. Це дивно тим більше, що про одруження принцеси Ганни збереглися відомості. Чомусь фактой охрещення не могла пишатися Візантія. По-друге - тяжко уявити успіхи християнізації-а вони були безперечно-при наявності грецького духовенства, яке розмовляло б і проповідало чужою для людності мовою. Невже були сотні перекладачів, які виступали посередниками між духовенством і народом? Попередні розмови, в яких ознайомлювано людність з новою релігією, її основами - могли провадитися тільки зрозумілою мовою.

Служба Божа в нових храмах, проповідь, навчання в школах - все це вимагало духовенства, яке володіло б зрозумілою для народу мовою. Ці міркування сприяли тому, що в 1913 році з'явилась гіпотеза приват- доцента Петербурзького університету, М. Приселкова, який доводив, що перша ієрархія на Україні-Русі та перше духовенство прибули не з Візантії, а з Болгарії, з Охріди, де існував незалежний від Візантії патіархат. Значна частина дослідників України приєдналася до цієї гіпотези, серед них: С. Томашівський, В. Абрагам, Є. Шмурло, Н. Кох, В. Погорелов, М. Чубатий, Т. Коструба, 1. Холмський, П. Ковалевський, о. Назарко та чимало інших. Ця гі- потеза має багато підстав. З Болгарією Україна-Русь мала інтенсивні стосунки різного характеру. Святослав із своїм військом протягом чотирьох років (967-971) перебував у Болгарії. Володимирова жінка була болгаринею і можливо - матір'ю улюблених синів Бориса та Гліба, які мали християнські імена Романа та Давида, що належали членам княжої болгарської родини. В політичному відношенні Болгарія була для Русі менше небезпечною, ніж Візантія, де юрисдикція патріарха тягла за собою політичну залежність від держави. Великим аргументом була близькість мов болгарської та літературної мови Київської Русі, і священики- болгари легко могли порозуміватися з новою паствою. Все це промовляє за те, що першими вчителями й церковними провідниками Русі були болгари. Цікаву рису до цієї гіпотези додав проф. П. Курінний: досліджуючи рештки Десятинної церкви, що її збудував Володимир у Києві, він знайшов аналогію в техніці будівлі її з храмами Охріди, а не Візантії. Треба згадати ще одну гіпотезу: про римо-католицьке походження християнства на Україні.

Прийняття християнства, яким би шляхом воно не прийшло - безпосередньо з Візантії чи за посередництвом Корсуня або Болгарії - включало Україну в лоно православної Східної Церкви й відкривало двері для величної, пишної візантійської культури, що переживала в Х-ХІ ст. новий ренесанс, У Х ст. Східна Церква, подолавши різні єресі, являла собою міцну, єдину, оновлену Церкву. «Константинополь. . . справді був другий. Рим. . . І вся держава, увесь народ це визнавали. » Св. Григорій Богослов назвав Константинополь «оком вселеної» і «взаємним вузлом Сходу і Заходу». Таким «вузлом» з не меншим Правом можна назвати й Київ.

Прийняття християнства з Візантії або з Болгарії не припинило зв'язків із Заходом, що їх започаткувала Ольга. Никонівський літопис зберіг вказівки на обмін посольствами Володимира і пап. Наприклад, 988 року, під час облоги Корсуня, посли від папи Івана XV принесли в дар мощі - голову св. Климента. 991 року знов приходило посольство від того ж папи. Року 994 літопис нотує повернення посольства Володимира з Риму. Року 1000-го являлись посли від папи Сильвестра II. Цей факт дуже важливий: папа був відомим ученим, учителем цісаря Оттона III, мати якого, Теофано, вдова Оттона II, була сестрою Володимирової дружини, Ганни. Разом з ними були посли від королів угорського та чеського. Року 1001-го ходили посли від Володимира до папи. Останній відомий акт взаємовідносин Володимира з папою - це проїзд через Київ до печенігів і назад у 1006- 1007 роках єпископа Бруно з Кверфурту, родича цісаря Генріха II. Володимир його дружньо прийняв і супроводив до кордону своєї землі. Усі ці факти свідчать про дружні стосунки Володимира з Римом, До цього треба додати, що в Україні дуже шанували пам'ять св. Климента, папи Римського. Можна сказати, що за Володимира в Україні творилася фактично автокефальна Церква, незалежна від Візантійського і Охрідського патріархів, яка мала дипломатичні відносини з різними країнами. На незалежність її вказує хоч би такий деталь: Номоканонприйнято не в редакції патріарха Фотія з його передмовою, а до-«фотіївський», у болгарському перекладі. Так, за висловом Б. Грекова, «християнство, взяте від греків, у той же час не відмежоване від Заходу, стало кінець-кінцем не візантійським і не римським, а руським», - українським, скажемо ми.

Літописи не зберегли ані вказівок про організацію Церкви за Володимира, ані імен перших ієрархів. Побіжно згадується єпископів та митрополита у зв'язку з Володимировими радами та учтами. Не вдається скласти списка перших митрополитів, та й невідомо, чи були вони. Одні дослідники називали першим митрополитом Михайла, інші - Леона, треті - Івана. З іменем Володимира зв'язаний Устав, що оформлює церковний суд, визначає межі його та коло осіб, що йому підлягають. Не зважаючи на те, що найдавніший список його датується XIII ст. , такі видатні дослідники, як М. Владімірський-Буданов,О. Лотоцький, М. Чубатий, о, 1. Назарко, вважають його, бодай частково, за автентичний.

Володимир, християнин і володар християнської держави, став у ряді найвидатніших володарів Європи. Літопис згадує, що він мав «любов» з «окопними князі. . . с Болеславом Лядським, й с Стефаном Угрським, й с Андріхом Чеським». Така ж «любов» була між ним і скандинавськими володарями. Олаф ТріГвісон, майбутній король Норвегії, був другом Володимира і деякий час жив у нього, про що оповідають саги.

Своїх дітей Володимир одружив з членами родин західноєвропейських володарів. Старший син - Святополк - був одружений з дочкою польського князя Болеслава Хороброго, Ярослав - з дочкою короля Швеції Олафа - Інгігердою- іриною, дочка - Премислава - була одружена з угорським королем Лядиславом Лисим, друга - з чеським королем Болеславом Рудим, третя - Марія-Доброніга - з Казіміром-Обновителем, королем Польщі.

Шлюб Володимира з Ганною зв'язав його не лише з візантійськими, а також і з німецькими цісарями: сестра Ганни - Теофано - як уже згадувалося, була дружиною цісаря Оттона II і матір'ю Оттона III, за малолітства якого вона була реґенткою.

Перший з українських князів, Володимир почав карбувати монету. До того монетними одиницями були гривні, зливки срібла певної форми, зв'язані з старою лічильною системою на куни, ногата, векпгі і т. д. Типи монет запозичено у Візантії, і було їх два - срібний і золотий. На одній стороні монети був образ Христа, на другій - постать князя на престолі, у всіх реґаліях, в княжому одягу; ва деяких замість Христа був знак «тризуба». Значення знаку «тризуба» остаточно не з'ясоване. Він зустрічається не лише на монетах Володимира та його нащадків, а також на цеглинах, на дармовісах, мечах, прапорах. Дехто з дослідників вважають тризуб за родинний знак Володимира та його нащадків. Протягом 35-річного правління Володимир об'єднав не лише всі українські, але й слов'янські племена Східної Європи, а також частину фінських та литовських. Збройною силою, дипломатичними стосунками, торговельними зв'язками, матримоніяльними союзами - Українська держава за Володимира стала на одне з перших місць в Європі. Величі цієї держави відповідала велич її столиці, Києва. Невелике місто, город Ігоря та Ольги, Володимир значно поширив, виріс новий центр староруської держави, в осередку якого стояв «двір теремний», з палацом часів Ольги або Святослава. Володимир оточив його новим кам'яним муром, з в'їздовою брамою, з пілонами, рештки яких знайдено на розі Велико- Володимирської та Велико-Житомирської вулиць. В цьому укріпленому місті збудовано три великі кам'яні палати та церкву св. Василя, на місці, де стояв Перун, Спаса, св. Софії та кафедральну величезну церкву Богородиці, так звану Десятинну, бо на утримання її Володимир призначив десяту частину княжих прибутків. Над спорудою її працювали майстри різних національностей: греки, болгари, українці, і була вона розкішно оздоблена мармуром, фресками та мозаїками. Київ був «суперником» Царгороду, і 1018 року німецький вояк, з тих, що прийшли до Києва під час міжусобної війни, був вражений багатством цього міста, його 8-ма ринками, 400 церквами, інтернаціональним натовпом на майданах: данів, скандинавів, франків, греків, вірмен- різномовною, різноплемінною масою людности.

Християнство внесло в життя народу вищу мораль, вищі ідеали, вищу культуру, осередками якої стали церкви. Вже для спорудження їх треба було мобілізувати багато фахівців - від мулярів до архітекторів; оздоблення церкви потребувало малярів, мозаїстів, різьбарів. По закінченні будови, крім кліру, потрібно було багато грамотних людей: читців, співаків тощо. При церквах Володимир засновував школи для навчання боярських та священичих дітей. Крім Києва будовано церкви й по інших містах - в Овручі, Василеві. Можна сказати - жадна з історичних постатей нашої давньої історії не була так високо шанована за життя й не була такою популярною у наступних поколінь, як Володимир. Багатий цикл історичних переказів, пісень - так званих билин - зберегли пам'ять про Володимира - «красне сонечко», про його людяність, приступність, демократизм, як сказали б тепер. Видатний ерудит, Київський митрополит Іларіон, через 30-35 років після смерті Володимира, в натхненному «Слові» так характеризував його та Русь: «не в худій бо і невідомій землі володів (Володимир), но в Руській, яка відома і слишима в усіх кінцях землі», і був там «єдинодержцем».

З Володимиром почалася нова доба в усіх галузях державного життя: політики, релігії, культури. «Часи Володимира Святого, чи Великого, - писав М. Грушевський, - були кульмінаційною точкою процесу будови, завершенням, так би сказати, механічної еволюції процесу утворення давньої Руської, Київської держави».