Галицько–Волинська держава – спадкоємиця Київської Русі

Контрольна робота

з курсу

«Історія України»

на тему: «Галицько-Волинська держава - спадкоємиця Київської Русі.»

План

1. Особливості зародження та становлення Галицько-Волинської держави

1.1 Утворення та становлення

1.2 Тимчасовий розпад Галицько-Волинського князівства

1.3 Продовження об'єднання та піднесення Галицько-Волинського княжества і активна боротьба із монголо-татарським ігом

1.4 Стабільність Галицько-Волинської держави

2. Занепад держави

3. Роль князівства в історії української державності

Список використаних джерел

1. Особливості зародження та становлення Галицько-Волинської держави

У часи середньовіччя, розпад великих політичних конгломератів, таких, як Київська Русь, був буденною річчю.

Основною причиною того, що від Києва відокремилися менш дрібні князівства, стала перемога принципу вотчини, який був формально визнаний у 1097 році, у Любечі, на з'їзді князів. Щоб більше не воювати між собою, на цьому з'їзді князі визнали право успадковування земель, які вони займали на той момент.

Важливі зміни відбувалися на Південно-Західній Україні - в Галицькому та Волинському князівствах. Тільки ці єдині князівства, із старих київських земель на південному заході, могли б кинути виклик зростаючій могутності російського Північного Сходу, тобто Суздалеві, Володимиру і ще достатньо слабкій Москві.

Шановний український історик С. Томашівський називав Галицько-Волинське князівство першою українською державою, тому що у ХІІІ ст., у зеніті своїй могутності, ці об'єднані князівства охоплювали 90 % населення, котре проживало в межах нинішніх кордонів. Ці князівства були важливішими геополітичними, а також культурними рубежами - вони виступали або як найсхідніший форпост католицького Заходу, або ж як найзахідніший - православного Сходу.

У ХІІ - ХІІІ ст. Галичина і Волинь ще були цілком різними князівствами.

Першими галицькими князями були нащадки онуків Ярослава Мудрого -- Ростиславичі, а на Волині -- Мстиславичі, які вели свій родовід від Володимира Мономаха.

Принципова відмінність між князівствами була у природі верхівки кожного князівства.

На Волині бояри були більш традиційні і передбачувані. Більшість з них опинилися тут у складі дружин своїх тодішніх князів, які часто - густо призначалися або знімалися Києвом, який внаслідок незначній віддаленості справляв більший політичний вплив на це князівство, ніж на Галицьке. Ці бояри, у дарунок за добру службу, отримували у володіння землі. Тому волинська знать залежала від щедрості князів і виявляла їм більшу відданість і підтримку. Власне, через це об'єднати Галицьке і Волинське князівства змогли лише волинські князі, а не галицькі.

На Галичині особливістю політичного життя був значний вплив боярства, яке формувалося не з князівської дружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. Галицькі бояри були найбільш багатими, зухвалими і могутніми на всіх тодішніх руських землях. Вплив цієї аристократії був настільки могутнім, що Галичина була ідеальним взірцем олігархічного правління на Русі, який являв собою один із різновидів політичного устрою Київської держави. Саме Ростиславичі, прагнучи утвердити свою династію в Галичині, залучали до влади боярську верхівку, роздаючи їй посади та маєтки. До того ж, значним джерелом збагачення галицького боярства була торговля сіллю. Загалом політична ситуація протягом правління Ростиславичів забезпечувала панівне становище боярства, яке могло дозволити собі утримання навіть власних бойових дружин.

Об'єднання Галичини проходило за князя Володимирка (1124--1153 рр.), а розквіту Галицьке князівство сягнуло за його сина Ярослава Осмомисла (1153--1187 рр.). Тоді будувалися нові міста, фортеці. Успішними були походи Ярослава проти зовнішніх ворогів. Так, у 1183 р. він взяв у полон 12 половецьких ханів.

Після смерті Ярослава Осмомисла (1187 р.) галицький стіл посів його позашлюбний син Олег. Проте галичани повстали проти нього на користь законного правителя -- старшого сина Ярослава -- Володимира. Однак невдовзі бояри, невдоволені його правлінням, повстали і проти нього. Володимиру довелося тікати. Але через деякий час, він все ж таки повернувся на трон, де і пробув до самої смерті.

Хоча Галицьке князівство й так була потужним і багатим князівством, але його союз із Волинню міг принести ще вагоміші наслідки для всієї Східної Європи.

Зародженню і становленню Галицько-Волинської держави сприяло декілька чинників: вдале географічне розташування (князівства були розташовані від Києва на великій відстані, що послаблювало вплив центральної влади, землі цього князівства внаслідок природного розташування були важкодоступними для степових кочівників, до того ж, ця держава була розташована на перехресті важливих торгових шляхів); необхідність спільної боротьби двох князівств проти зазіхань з боку Польщі та Угорщини, а потім і проти монгольського нашестя; існування на території князівств багатих родовищ солі, внаслідок чого зростало економічне процвітання та підвищувалась інтенсивність торгівлі; енергійна політика на об'єднання Волині і Галичини князів Романа Мстиславича та Данила Романовича Галицького.

Галицько-Волинського князівство розвивалося поетапно.

1.1 Утворення та становлення. (1199 - 1205рр.)

Після смерті останнього Ростиславича -- Володимира у 1199 році, волинський князь Роман Мстиславич, спираючись на дружинників, міщан і частину боярства, об'єднав галицькі та волинські землі в єдине князівство, яке поступово стало спадкоємцем Києва.

Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславич рішуче виступив протии опозиційного йому галицького боярства. Багатьох бояр він стратив або відправив у заслання. Його улюбленим прислів'ям було: «Не вбивши бджіл, не поласуєш медом».

Роман був сміливим воїном, талановитим політиком і жорстким володарем. Він вів активну зовнішню політику, і завдяки цьому здобув найбільшу славу за межею свого князівства. Здійснивши успішні походи протии Литви, Польщі, Угорщини, половців, Роман Мстиславич підніс міжнародний авторитет своєї держави. У 1202-- 1203 рр. він поширив свою владу на Київщину та Переяславщину.

Галицько-Волинське князівство, яке оволоділо значною частиною київської спадщини, на зламі XII--XIII ст. не поступалося Священній Римській імперії розмірами своїх володінь. Центр політичного та економічного життя почав поступово пересувається в західному напрямку. Центром своєї держави Роман обрав близький до кордонів західних держав Галич.

Роман Мстиславович став помітною фігурою на європейській історичній сцені. Про це свідчила пропозиція Папи Римського, у 1204 році коронувати Романа в обмін на прийняття князем католицизму.

Проте, не тільки мечем здобував собі славу Роман. В останні роки життя він бажав більш мирного існування на Русі. Планувалися припинення князівських битв, консолідація сил для відпору зовнішнім ворогам, запровадження майорату (передачі князівського столу й усіх земель старшому сину, з метою зупинити процес роздрібненості) та вибори київського князя (у разі смерті) шістьма найбільшими на Русі князями.

На жаль галицько-волинському князю не вдалося об'єднати Русь. Прагнення і надалі розширяти межі своїх і без того величезних володінь, стало для нього фатальним. У 1205 р., поблизу польського містечка Завихоста, він трагічно загинув під час сутички з вояками краківського князя Лешка Білого.

Галицько-Волинське князівство, яке створив Роман Мстиславович, протрималося лише шість років - дуже короткий час для становлення політичної держави. І все ж, у пам'яті своїх сучасників, Роман залишився могутнім політичним діячем. На визнання його видатних досягнень, літописці називали його «Великим» і «повелителем усієї Русі».

1.2 Тимчасовий розпад Галицько-Волинського князівства. (1205 - 1238рр.)

Після смерті Романа Мстиславовича, розпочався майже 30-річний період боротьби за галицький трон. Повернулися бояри, яких свого часу вислав Роман. Вони звичайно не хотіли об'єднання галицьких і волинських земель і тому почали звати до себе на престол князів Ігоревичів, синів Ігоря, героя «Слово о полку Ігоревім». Вдові Романа, вольовій княгині Ганні і двом синам Данилі і Василькові, довелося тікати до Волині, де були надійніші бояри, але невдовзі, їй з дітьми довелося тікати і відтіль - до Кракова, до Лешека. Малого Данила взяв до себе Андрій ІІ Угорський.

У 1209 році до Лешека прийшли посли з Волинського князівства, щоб попросити відпустити на княжіння Ганну з Васильком. Так почалася реставрація Романовичів на Волині. Ганна, яку всі називали «княгинею Романовою», діставала місто за містом, і в 1214 році вона привернула собі Володимир, незважаючи на супротив деяких волинських бояр.

У той же час на Галичині точилася запекла боротьба. Партія бояр, прихильних до Угорщини, закликала угрів, і Ігоревичі втекли. Але нова угорська окупація зародила незадоволення, і прихильники Ігоревичів знову закликали їх повернутися. У 1211 році брати повернулися до Галичини і почали розправу над зрадниками, стративши понад 500 бояр.

І тоді бояри згадали про Данила і звернулися до Андрія ІІ з проханням повернути Данилу на Галичину. За допомогою угорських військ і волинських бояр, Данилу посадили на трон. Повернулася туди й Ганна. Ігоревичів угорці взяли у полон, але ненависть галицьких бояр до них була такою великою, що вони викупили їх у угорців і повісили.

Але князювання Данила було недовге. Поки він був малий, мати хотіла правити за нього, але це не входило у плани бояр. У результаті конфлікту із боярами, Ганні із синами знову довелося тікати з Галичини.

Потім бояри до того знахабніли, що у 1213 році обрали князем людину із свого середовища - Владислава Кормильчича. Такі зухвалі дії викликали обурення у князів Лешка і Андрія ІІ і вони, начебто захищаючи права Данила і Василька, захопили Галичину, а потім, з «чистою совістю», вирішили розділити між собою не тільки Галичину, а й частину Волині, залишивши Романовичам тільки Володимир з волостю. Щоб скріпити союз з угорським князем, Лешек віддав свою дочку Соломонію за сина Андрія ІІ - Коломона, після чого щасливі батьки віддали їм Галичину.

Але цей союз виявився неміцним. Свати розсварилися і Лешко в 1218 році закликав свого родича, Мстислава Удатного, з лінії смоленських Мономаховичів, князя Новгородського, зайняти Галицький престол, що той і зробив. Данило не заперечував, хоча це й було не в його інтересах. Він навіть одружився з дочкою Мстислава.

Утримати Галичину було для Мстислава важче, ніж заволодіти нею. Почалася восьмирічна боротьба із змінним успіхом між Мстиславом і Андрієм ІІ.

За таких обставин, Данило і Василько почали потроху збирати до купи землі свого батька. В першу чергу, у 1221 році, Данило утвердився на Волині. Тут не можна було не згадати коло осіб, які віддано зберегли спадщину Романа для його синів.

По - перше - це мати Данила і Василька - «княгиня Романова», про яку, на жаль відомо дуже мало. Походження її невідоме. Одні вважали її родичкою Візантійського цісаря, інші - родичкою Андрія ІІ. Але, скоріш за все, вона походила з волинського боярства або дрібних князів. Вона почувала себе як «вдома» серед волинських бояр, відданих їй і її синам. Протягом 14 років Ганна з незвичайною енергією, усіма правдами і кривдами, дбала за збереження синівських прав, укладала союзи з Лешеком і Андрієм ІІ, вела боротьбу з галицькими боярами, рятувала синів, оберігаючи їх від небезпеки. Хоробрості цієї жінки можна було позаздрити. В історії України було багато видатних і героїчних жінок, але першою з них по праву була «Романова Ганна».

По - друге - це непохитна відданість волинського боярства княжатам. Тільки завдяки цьому вдалося зберегти для них Волинь. Протягом сорока років Волинь залишалася постійною базою Романовичів. Там підростав під наглядом бояр найменший з княжат - Василько, там рятувався Данило після катастроф у Галичині, волинське військо не один раз рятувало ситуацію в Галичині.

Лише у 1238 році Данилі вдалося повернути собі Галич і частину Галичини. Наступного року Данило здобув Київ але не став мешкати там, а призначив до неї боярина Дмитра. Після цього ще п'ять років минуло в боротьбі Данила за Галичину з чернігівським княжичем Ростиславом, якого галицькі бояри запросили на престол і за яким стояла Угорщина. І тільки рішуча перемога Данила влітку 1245 року під Ярославом остаточно поклала кінець 40 - літній війні Романовичів за свою спадщину. Війни, за звільнення Волині та Галичини від чужинців.

1.3 Продовження об'єднання та піднесення Галицько-Волинського княжества і активна боротьба із монголо-татарським ігом

Узявши собі Галичину, Данило віддав Василькові Волинь. Незважаючи на такий поділ, обидва князівства продовжували існувати як одне ціле під керуванням старшого і діяльнішого князя Данила, якого всі почали називати Галицьким.

У 1246 році князь змушений був їхати до Золотої Орди, щоб одержати ярлик на управління землями. Всі князі тих часів повинні були це робити, бо з Золотою Ордою тоді ніхто не міг змагатися. Їздили на поклон і князь Ярослав, і князь Володимиро - Суздальський, і князь Михайло Чернігівський.

Намагаючись виграти час, Данило формально визнав залежність від хана, а сам тим часом почав збирати сили для підготовки вирішального удару по золотоординцях. Завдяки тому, що Галицько-Волинські землі знаходилися дуже далеко від Орди, сюди майже не навідувалися ханські баскаки, і не проводилися переписи населення з метою обкладення даниною. Головним обов'язком для князя було надання хану додаткових збройних формувань під час його походів на Польщу та Литву.

За цих обставин Данило мав змогу сконцентрувати увагу на посиленні боєздатності, внутрішньому зміцненні та централізації князівства. Він нарешті зміг приділити увагу внутрішнім справам. У внутрішній політиці Данило, як і його батько, для противаги боярам прагнув забезпечити собі підтримку серед селян та міщанства. Він провів глибокі реформи в усіх галузях життя - укріпив багато існуючих міст, та розбудовував нові, в тому числі і Львів, збудований у 1256 році і названий на честь свого сина Лева; для заселення нових міських осередків, Данило запросив ремісників та купців із Німеччини, Польщі, Русі. Багатонаціональний характер галицьких міст був їх характерною ознакою до ХХ ст.. Все це посилювалося вірменськими та єврейськими общинами, які теж перебралися на Галичину. Для захисту всіх цих поселенців від свавілля бояр, призначалися спеціальні урядники, формувалися військові загони із селян. А супроти дуже непримиренного боярства, Данило перейшов до каральних дій. Деяких бояр - стратив, у деяких конфіскував землі, які потім роздавав новому служилому боярству.

Також Данило реорганізував війська: сформував піхоту, переозброїв кінноту. Особливу увагу він зосередив важкоозброєнній кінноті, ударів якої, як правило, не витримували татари.

Одночасно зміцнюючи свою державу зсередини, Данило Галицький у зовнішньополітичній сфері намагався створити антиординську коаліцію. Князь налагодив союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами --Литвою, Угорщиною та Польщею. Також Данила віддав свою дочку заміж за володимиро - суздальського князя Андрія Ярославича, молодшого брата Олександра Невського, скріпивши тим самим воєнний союз двох най-впливовіших руських князів.

Але ці кроки, на жаль, не привели до утворення антиординської коаліції, тому що основні інтереси західних сусідів Данила були зосереджені на Заході, а не на Сході. І по-друге, тому, що у 1252 році Золота Орда першою напала на Володимиро-Суздальське князівство, внаслідок чого князь Андрій втратив свій престол і втік до Швеції.

Побачивши, в якому скрутному становищі опинився Данило Галицький, Римський Папа Інокентій IV пообіцяв галицько-волинському князю допомогу в боротьбі з золотоординцями та королівську корону за умови укладення унії руської православної церкви з католицькою під покровительством Папи. Використовуючи всі спроби для боротьби проти монголо - татар, Данило погоджується на ці умови. У 1253 р. в місті Дорогочині відбувається його коронація. Одроазу ж після цього, Папа Римський оголошує Хрестовий похід проти татар, до участі в якому закликав Польщу, Чехію, Померанію та Сербію. Проте, через низку причин (більшість названих країн воювали за австрійську спадщину, їх роздирали внутрішньополітичні негаразди, до того ж не було в них чисельної переваги над військовими формуваннями монголів), плани цього хрестового походу так і залишилися теоретичними.

Данило розірвав угоду з Ватиканом, не відчувши з його сторони реальної допомоги і вступив у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою.

Проти військ Куремси, який намагався окупувати галицьке Пониззя, Данило Галицький виступив наприкінці 1254 року. Внаслідок вдалих бойових дій йому вдалося відвоювати у монголо - татар землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. Данило також хотів визволити Київ, але в цей же час литовський князь Міндовг розірвав військовий союз, який він уклав із Данилою у 1254 році, і який було скріплено зарученами сина Данила -- Шварно та дочки Міндовга. Це різко змінило ситуацію. І протягом 1255-- 1256 pp. у Данили Галицького - напружене протистояння з Литвою.

Між тим в Золотій Орді слабкого Куремсу змінив досвідчений Бурундай, у якого була репутація «лихого і окаянного безбожника», і у 1258 році Орда розпочинає новий масований наступ. У 1259 році велике монголо - татарське військо рушило на Галичину і Волинь. Бурундай поставив Данилу перед вибором: або розібрати стіни всіх укріплених міст і покластися на милість монголо - татар, або стати перед загрозою негайного знищення. На той момент у Данило Галицького не було змоги протидіяти ординцям. Із тяжким серцем, Данила погодився на умови Бурундая і видав наказ про знищення укріплень всіх міст: Луцька, Володимира, Львова, Кременця, Данилова та інших. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму.

Попри невдачі антимонгольської політики, це не призвело до послаблення політичного впливу Данили Галицького на західних сусідів. Але цей останній напад татар зруйнував все, що зробили Данило і Василько для оборони Галицько-Волинської держави. До кінця життя Данило не міг пробачити собі невдачі з татарами. У 1264 році після серйозної хвороби, у гіркій свідомості безпорадності свого становища, Данило Галицький помер у єдиному озброєно - збереженому місті Холм.

Але, незважаючи на це, в українській історіографії його вважають найвидатнішим з усіх правителів західних князівств. На тлі тих обставин, в яких йому доводилося діяти, досягнення Данили Галицького справді були видатними і нехай хтось спробував би зробити більше. Водночас із відновленням і розширенням володінь батька, Данило стримував польську і угорську експансію. Подолавши могутність бояр, він добився піднесення соціально - економічного і культурного рівня своїх володінь до одного з найвищих у Східній Європі. Він спромігся звести тиск монголо - татарського іга до мінімуму. Незважаючи на тісні зв'язки із Західною Європою, культура, закони, література і релігія Галицько-Волинського князівства залишилися українськими.

З Данилом Галицьким зійшов з історичного кону найвидатніший володар України, талановитий, самовідданий і освідчений.

1.4 Стабільність Галицько-Волинської держави

Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність: його галицькі землі поділено між трьома нащадками князя -- Левом, Мстиславом і Шварно, а на Волині до своєї смерті, у 1270 році, править Василько.

Історія Галицько-Волинської держави того часу залишається неясною. М. Грушевський, С. Томашівський, А Пресняков, І. Холмський вважали, що князем Галицько-Волинського князівства був Василько, а за ним Лев, що дістав Галичину - землі Галицьку, Перемиську та Холмщину. Дослідник В.Пашуто вважає, що східну Галичину об'єднав Шварн, а Лев мав тільки західну Галичину, і тільки зі смертю Шварна у 1269 році, Лев заволодів східною Галичиною та Забужжям. Це розходження не змінює стану речей, але пояснює дещо з поведінки Льва. Третій син, Мстислав, дістав, на думку М.Грушевського - Теребовлю, а на думку В. Пашута - східну Волинь і Луцьк.

Син литовського князя Мендовга, Войшелк у 1267 року пішов у монастир і передав Шварну литовський престол, тому що Шварн свого часу одружився на дочці Мендовга, і таким чином, на короткий час, литовські землі опинилися під владою Шварна. Це викликало обурення Льва, і тому через два - три роки Лев підступно вбив Войшелка. Взагалі гармонія Романової родини порушилася зі смертю Данила, і намітилися дві партії: Василько та Шварц і осторонь - Лев.

Князь Лев Данилович був найталановитішим із синів Данила і найпослідовніше продовжував державницьку політику батька. Правив з 1264 до 1301року. Хоча він і був змушений визнати залежність від улусу Ногая, все ж саме цей князь приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю. Завдяки цьому територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію. Прн його правлінні Галичина і Волинь переживали період відносного спокою, оскільки їх західні сусіди були ослаблені міжусобицями, тому їм було не до Галицько-Волинського князівства.

Князь Лев Данилович залишився у спогадах, як один із видатних державних діячів ХІІІ ст.. Його держава і він сам були добре відомі в Західній Європі.

Син Василька Волинського - Володимир, керував на Волині з 1270 до 1289 року. Він був людиною філософського складу, не любив воювати, до чого примушували татари. Був інтелігентною і освіченою людиною. Всі зусилля направляв на мирні справи: будував міста, замки, укріплення, і церкви. Також Володимир забезпечував церкви книгами. Полюбляв читати і переписувати книжки та рукописи. Ще за життя Володимир передав Волинське князівство не Львові, а його братові Мстиславові, бо, як і батько, не міг пробачити Львові вбивства Войшелка. Володимир заповів всі свої коштовності роздати бідним. Він ставився з повагою до простого люду, тому без перебільшення можна сказати, що його смерть оплакували всі. За ним жалкували навіть і сучасні історики, бо зі смертю Володимира закінчується Галицько-Волинський літопис, багатий на факти, та описи подій. Після цього відомості стають уривчастими і бідними.

Молодший син Данила, Мстислав, який правив з 1289 до 1292 року, об'єднав центральну та східну Волинь, пізніше дістав від Литви Волковийськ. Про нього майже не збереглося ніяких фактів. Після його смерті Галицько-Волинська держава знову об'єдналася.

На зламі XIII--XIV ст. - з 1301 до 1315 року Галицько-Волинською державою керував син Льва, князь Юрій І. Столицю він переніс до Володимира і взагалі, в його державі на першому місці була Волинь. Юрій, ще за життя свого батька, був завжди поруч з ним і вчився у нього керувати державою, тому мав великий державний досвід, але характер він мав інший, ніж у батька. Він уникав воєн, і мабуть, внаслідок цього у 1302 році втратив Люблін. В цей період Золоту Орду роздирали внутрішні міжусобиці та чвари, і вона поступово втрачала владу над підкореними територіями. Юрій І скористався цією сприятливою обставиною та зміцнив власні позиції. Як і Данило, він прийняв королівський титул і назвав себе «королем Русі та князем Володимири». За період правління Юрія І стабілізувався суспільний розвиток, розквітли міста, піднеслася торгівля, зріс економічний добробут. Його авторитет та вплив у Європі постійно зростали. З видатніших подій в період його правління було заснування у 1303 році окремої митрополії в Галицько-Волинській державі. Цей факт красномовно свідчив про пошану, яку він викликав до себе у Візантії.

Наступниками Юрія І стали його сини -- Андрій та Лев II. Вони правили з 1315 до 1323року, і були останніми представниками династії Романовичів. Вони правили Галицько-Волинською державою спільно, і тому розпаду єдиної держави не відбулося. Романовичі проводили активну зовнішню політику: «дружили» із Польщею та Тевтонським орденом проти Литви. Однак братам не вдалося ефективно протидіяти експансії Литви -- Дорогочинську та Берестейську землі було втрачено.

По відношенню до монголо - татар проводили незалежну і навіть ворожу політику і це для них закінчилося трагічно. У 1323 році у битві з військами хана Узбека, молоді князі загинули, не залишивши після себе дітей.

2. Занепад держави

Загибель Андрія та Лева II і відсутність прямих нащадків, призвело до посилення політичного впливу галицького боярства, зростання чвар та усобиць у феодальній верхівці, втручання іноземних держав у внутрішні справи галицько-волинських земель.

Галицько-волинський трон майже два роки залишався без правителя. Лише у 1325 pоці, внаслідок компромісу між місцевим боярством і правителями Польщі, Угорщини та Литви, главою держави обрали 14-річного мазовецького князя Болеслава Тройденовича, сина Марії, дочки Юрія І Львовича.

Юний князь, який прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслава, з самого початку проводив самостійну внутрішню і зовнішню політику, чим викликав недовольство галицьких бояр. Він продовжив справу своїх попередників, але пік свого розквіту Галицько-Волинська держава вже пройшла.

Правління Юрія II стало поступовим занепадом Галицько-Волинської держави: посилився вплив монголо - татар, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблін, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму.

Проти Юрія ІІ Болеслава діяла велика боярська група. Йому закидали невдоволення народу його політикою, протегування чужинцям, сприянню німецької колонізації. Словами бояри не обмежилися і у квітні 1340 року отруїли Юрія II Болеслава. Так власна знать позбавила Галичину і Волинь останнього князя.

Це було трагедією для України, бо на політично опорожнену українську землю накинулися всі сусіди.

Після цього зберегти єдність колись могутнього Галицько-Волинського князівства вже не вдалося. Протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина -- під Польщею, Волинь -- під Литвою, Буковина -- у складі Молдавського князівства.

3. Роль князівства в історії української державності

Галицько-Волинське князівство мало тісні культурні взаємозв'язки з країнами Західної Європи, що виявлялися в активній торгівлі, дипломатичних стосунках, різних політичних переговорах та взаємних візитах. Західні князі неодноразово відвідували Володимир, Холм, Галич, а галицькі та волинські князі в свою чергу не раз бували в столицях західних держав.

Між державами відбувався обмін мистецькими цінностями. Події культурного і політичного життя у Галицько-Волинському князівстві знаходили широкий відгук у хроніках західних держав.

У той же час в Галицько-волинському літописі розповідається про події в країнах Західної Європи. Взаємовпливи культур формували атмосферу міжнародної довіри та мирних взаємовідносин у жорстоку феодальну епоху воєн і розбою.

На заході Галицько-Волинське князівство було форпостом східнослов'янської духовності. Різні сфери її культури, зокрема такі, як освіта, мистецтво, філософія, література, розвивалися під впливом західної та східної культур. Через такі культурні центри, як Володимир, Холм, Галич і Львів культурні впливи давньоруських земель надходили до східних слов'ян в Угорщину і держави Центральної Європи. У той же час Галицько-Волинські землі зазнавали істотних культурних впливів своїх західних сусідів; засвоєні духовні і матеріальні цінності передавались іншим землям Стародавньої Русі. Але основа культури Галицько-волинського князівства була українська, спільна з іншими князівствами Стародавньої Русі.

Князівські міжусобиці та напади різних завойовників впливали на культуру Галицько-Волинського князівства, але не змогли призупинити розвитку культурного процесу. Ґрунтуючись на принципах єдності культури старокиївської держави, культура західного князівства продовжувала розвиватись в умовах феодальної роздрібненості, втілюючи ідею єдності давньоукраїнських земель. За своїм ідейним змістом та художніми якостями ця культура була на рівні культур середньовічної Європи, а в окремих випадках перевищувала їх. Цим самим вона сприяла закріпленню історичних традицій Київської Русі, примножувала багатющу скарбницю традицій української культури.

Роль Галицько-Волинського князівства була дуже велика. Безпосередня спадкоємиця Київської Русі, ця держава відіграла надзвичайно важливу роль в історії українського народу:

- зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов'янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності;

- стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя;

- модернізувало давньоруську державну організацію;

- розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічного візантійського впливу;

- продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, ще 100 років після встановлення золотоординського іга представляло східнослов'янську державність на міжнародній арені.

- сприяло у переломні моменти історії почуттю культурної та політичної ідентичності. Це почуття буде мати вирішальне значення для українців для їхнього існування, як окремого національного утвору в лихі часи, що насувалися.

Список використаної літератури

1. О.Д. Бойко «Історія України», 2001р.

2. Н. Полянська - Василенко «Історія України», том І, 1992р.

3. О. Субтельний «УКРАЇНА історія», 1993р.