Навчання української молоді за кордоном у середині XVII–XVIII сторіччя

Контрольна робота

на тему:

Навчання української молоді за кордоном у середині XVII-XVIII сторіччя

Навчання молоді в європейських навчальних закладах було узвичаєним явищем для українського суспільства ще з часів середньовіччя, що обумовлювалося насамперед як пізньою появою власної вищої школи, так і природною схильністю українського народу до науки. Ця риса вражала чужинців.

У XVII ст. кількість студентів з України в європейських університетах значно зменшилася, що було обумовлено насамперед нестабільною політичною ситуацією, постійними війнами. З XVIII ст. число студентів, які їхали навчатися до європейських навчальних закладів, збільшується, особливо це прослідковується на прикладі німецьких університетів. Студенти-українці, записуючись до університетів, вказували прізвище, ім'я, вік, місцевість, звідки прибули, а також національну приналежність, яка визначалася як "рутен", "русин", "з Русі". "Українцями" себе називали не лише вихідці з Лівобережної України, а й з Волині. Інколи зазначалася конфесія -- "грецької релігії, греко-православний". Деякі вказували, що прибули з Києво-Могилянської академії.

До найпопулярніших німецьких університетів належав прусський Кенігсберзький, заснований принцом Альбрехтом 1544 p. як протестантський. Віротерпимість і високий рівень викладання філософії, права й медицини здобули йому європейське визнання. Тут навчалося багато вихідців з Центрально-Східної Європи, серед його студентів з часу заснування були й українці. У 1671 р. до університету записався І. Гонтковський, "русин зі Львова", пізніше він вписався до університету м. Кіля.

У першій половині XVIII ст. в університеті навчалися В. Каневський та І. Варфоломеєв з Києва, Д. Бутович з "Черняхова, з України", Д. Маленський, "українець, греко-рутенської віри", І. Терлинський з Волині, Д. Зелазо-Волховський з Полтави. А Я. Дунін-Борковський записався 1746 р. як "козак з міста Чернігова".

У другій половині XVIII ст. у Кенігсберзькому університеті вчилися представники майже всіх відомих козацько-старшинських родин: брати Андрій та Іван Гудовичі; Василь, Стефан та Микола Леонтовичі; Іван і Яків Долинські; Микола та Андрій Борковські; Федір, Іван і Михайло Туманські; Микола і Михайло Горновські. Представлені були також вихідці з міщан, рядового козацтва. Леонтовичів відправила на навчання їхня мати Феодосія Томарівна. В проханні видати паспорти вона писала, що має намір послати трьох своїх синів "в німецький край для вивчення політичних наук та іноземних мов" 3. Серед студентів, записаних у 60-х pp., згадані Максим Цвіт, киянин, та Яків Хорошкевич.

Хорошкевич навчався в університеті майже чотири роки, повертаючись 1766 р. додому, просив видати йому паспорт для проїзду з Глухова до Москви і Петербурга, писав, що перебував при "тамошний академии для обучения разных наук" 4. У 1760 р. записався Іван Хмельницький, "русин", який став відомим вченим. Вивчав філософію у Д Веймана, ще будучи студентом написав кілька наукових праць: "Ясність онтологічних принципів, узгоджених з найвизначнішим колом найосвіченіших філософів" (видана у Кенігсберзі 1762 р. з присвятою К. Розумовському) та "Висвітлення складних догматів психології..." (опублікована 1763 p.). Дисертацію "Міркування про рабство за природними законами і всенародним правом" І. Хмельницький захистив 1767 р. і того ж року її було видано в Кенігсберзі5. Свої праці, які здобули визнання серед європейських вчених, він публікував у журналі "Гамбурзькі відомості". І. Хмельницький слухав також приватні лекції з математики у професора університету К.-Л. Християна. Свою діяльність продовжував у Петербурзі, де займався перекладами, зокрема творів Яна-Амоса Коменського, працював у Законодавчій комісії.

Упродовж 60--70-х pp. в університетські матрикули було внесено прізвища Івана Максимовича з Миргорода, який вже був лікарем і записався на медичний факультет, Івана Кулябки, Василя Белявського, Олексія Карашевського. Матвій Вайчуров і Яків Денисіїв записалися 1770 р. на правничий факультет, назвали себе "українцями". Вони сприяли виданню праці Ф. Прокоповича "Christianae ortodoxae Theologia" (Кенігсберг, 1773). Іван Данилевський записався як "русин з Києва, з вітчизняної академії", а Михайло Щербак -- "з Пирятина, що в Україні". Серед студентів університету були Г. Милорадович, Олександр і Петро Протченки, Нестор Квятковсышй, Гебхардт Мартин з Києва, німець за походженням.

Як правило, українські студенти слухали лекції з філософії, права, медицини. В університеті протягом 1770-- 1796 pp. професором був відомий вчений Іммануїл Кант. За цей час його лекції могли слухати 20 студентів з України. Доктором філософії Кенігсберзького університету, крім Івана Хмельницького, став Іван Новицький (1765 p.). Дипломи докторів медицини у Кенігсберзі здобули Іван Максимович з Миргорода (1773 р.) і Нестор Квятковський (1784 p.).

Другим значним освітнім і науковим осередком для українських студентів був Лейпцизький університет, заснований 1409 р. Цікаво, що цього ж року в університетські матрикули були записані Михайло із Самбора, Францишек зі Львова і Григорій з Литви. Кількість студентів-українців значно збільшується у XVIII ст. Вони вивчали переважно філософію, класичні мови, право. Близько семи років тут навчалися вихованці Києво-Могилянської академії Григорій Козицький з Києва та Микола Мотоніс з Ніжина.

У Лейпцизькому університеті навчалися сини омельницького сотника Григорія Остроградського Павло та Іван, Михайло та Петро Білушенки, Федір, Петро, Яків Пашкевичі, Петро Гнідич (усі з Полтави), Іван Козицький з Києва, Григорій Галаган, Григорій Петрович і Михайло Милорадович з Чернігова, Роман Зебриков з Харкова, Іван Данилевський з Києва, який вже здобув ступінь доктора медицини в Геттінгенському університеті, Роман Тимковський. У списках університету згадується син гадяцького полковника Антона Крижановського (1766 p.), родич роменського протопопа, колишнього викладача німецької та єврейської мов Києво-Могилянської академії К. Крижановського. Гадяцький полковник уклав з протопопом угоду, за якою доручав йому супроводжувати свого сина за кордон, бути при ньому невідлучно, стежити за навчанням та поведінкою, ощадливо витрачати гроші, які дав батько. Син мав намір навчатися у Лейпцизі півтора року, вивчати мови і науки "полезние ему и отечеству", а далі поїхати "для смотрения редкостей в другие европейские держави".

У 1756 р. в Малоросійську колегію звернувся придворний священик В. Баранович з проханням видати паспорти своїм племінникам Д. Барановичу, жителю Седнева, та М. Барановичу, жителю Соснівки Конотопської сотні Ніжинського полку, для виїзду на свій кошт "за море в Саксонію в город Липск для обучения иностранних языков" п. У матрикулах Лейпцизького університету вони не значаться, але М. Баранович все ж поїхав учитися і у березні 1760 р. записався як "українець" до університету м. Кіля.

Великою популярністю серед українських студентів користувався університет в Галле, заснований 1694 p., який став одним із центрів так званого пієтизму, протестантського вчення, яке ґрунтувалося, застосовуючи методи філологічної критики тексту, на глибокому вивченні Святого Письма. Університет в Галле завдяки відомому вченому А. Франке став центром орієнталістики та славістики. З його ініціативи при університеті був заснований орієнтальний колегіум, де вивчалися давньоєврейська, арабська і грецька мови, разом з тим великої уваги надавалося вивченню старослов'янської, російської, польської, словацької, а також української мов; він став одним з перших центрів славістики в Європі. Знаним ученим, який працював у колегіумі, був орієнталіст І. Г. Михаеліс. Серед перших українських студентів університету в Галле відомий Симон Тодорський, записаний 1729 р. Проте є свідчення, що у 1720 р. Феофан Прокопович у листі до А. Франке просив свого адресата опікуватися посланими на навчання в Галле трьома юнаками, прізвища яких не відомі. Ф. Прокопович вказував на їх здібності та імена: Василь мав хист до риторичної науки, бажав вивчати історію, географію, латинську, грецьку й єврейську мови. Другий -- Іван збирався вивчати грецьку і латинську мови, а ще одного Івана, на талант якого Ф. Прокопович менш за все сподівався, можна вчити органній музиці. Симон Тодорський, родом із Золотоноші, син козака Федора, який по своїй смерті не залишив "ні грунтів, ні посесій", з малих літ навчався у Києво-Могилянській академії. Не закінчивши курсу теології, виїхав до Петербурга, де записався до академічної гімназії. Далі вчителював у одного німецького генерала, з яким переїхав до Ревеля. Там познайомився з лютеранами, захопився протестантським вченням і виїхав до Галле для навчання. Записався на теологічний факультет, здобув блискучу філологічну освіту, вивчив єврейську, грецьку, арабську, сирійську, німецьку мови. Під час навчання С. Тодорський цікавився ідеями пієтизму, його вважають перекладачем російською мовою твору протестантського вченого Й. Арндта "Про справжнє християнство", надрукованого у Галле 1735 р. 13 У Галле Тодорський навчався до 1735 р. Потім подорожував, був учителем серед слов'ян в Угорщині й у греків, перекладав для них грецькою мовою Євангеліє і лише 1738 р. повернувся, як писав у одному листі, "до своєї любої вітчизни" 14. С Тодорський почав викладати у Києво-Могилянській академії давньоєврейську, грецьку і німецьку мови. Він привіз велику бібліотеку, що складалася з книг німецькою, латинською, грецькою і єврейською мовами. Викладав у академії до 1742 р. В опублікованих Д. Олянчином списках після С. Тодорського згадується студент-теолог Михайло Требуховський з Києва. 1748 р. на теологічний факультет записався Петро Симоновський "з Малої Русі". Після Київської академії П. Симоновський вчився у Варшаві, потім з дітьми генерального підскарбія В. А. Гудовича виїхав для навчання за кордон. Слухав лекції в університетах Кенігсберга, Галле, Лейпцига, побував також у Парижі. Проте його прізвище зустрічається лише у списках університету в Галле.

З другої половини XVIII ст. інтерес до теології поступається місцем зацікавленості правом і медициною. У 1754 р. на юридичний факультет записуються Іван Гудович і Павло Кочубей. Генеральний обозний Семен Кочубей звертався з проханням видати його братам Павлу і Петру паспорти для виїзду: "Вознамерен я братов моих отправить в Галскую академию для обучения иностранных языков... и для вояжу в другие места".

Павло Кочубей вирішив вивчати право, але Петро не згадується у списках студентів Галльського університету. 1754 р. до Генеральної військової канцелярії звертався сребрянський сотник Микола Троцина з проханням видати паспорт для його сина Григорія, якого він мав намір "отправить в Гальскую академию Магдебурскую для обучения немецкого языка и иностранных языков".

Проте прізвище Г. Троцини також не зустрічається серед опублікованих. На медичний факультет університету в Галле записалися Іван Грун і Прокіп Козловський з Києва, Сава та Іван Горголіси і Андрій Кондура з Ніжина, син сосницького сотника з Чернігівщини Опанас Шафонський. При університеті в Галле існувала гімназія, де навчалися діти віком від 12 до 14 років, яких готували до вступу в університет. Попередню освіту тут здобув О. Шафонський, свого сина він також послав учитися до цієї гімназії. В листах до Я. Сулими, який просив у нього поради, де можна дати дітям добру освіту, О. Шафонський писав, що в Галле запроваджена єдина система навчання та виховання, працюють добрі та порядні вчителі. За його рекомендацією в університетській гімназії навчалися діти родичів дружини Д. та А. Єнки з Чернігівщини, пізніше, у 1796 p., записався до університету, очевидно, вже син одного з цих студентів -- І. А. Єнко. А син Я. Сулими Павло навчався у Геттінгенському університеті, де 1804 р. одержав диплом доктора філософії. Я. Сулима, як і багато інших представників козацької старшини, не шкодував грошей на освіту сина, пишався його успіхами у навчанні. Вітаючи його з дипломом доктора філософії, писав, що досягнення в будь-яких інших науках, цивільних чи військових, не втішили б його так, як у філософії. Ці слова Я. Сулими ще раз підтверджують культивування в українському суспільстві того часу інтересу до гуманітарних наук, зокрема філософії, або "любомудрія", як писали тоді. Цікаво, що прагнення дати дітям високу освіту інколи вело до розорення батьків, як це було з родом лубенського полковника І. П. Кулябки. З його восьми синів троє вчилися у Віттенберзі (вписалися 1751 p.), троє навчалися у Києво-Могилянській академії, а ще двоє "до науки поспевали". Сини Кулябки звикли жити за кордоном, влізли у великі борги, що вкрай розорило батька. Наприкінці XVIII ст., як писав О. Лазаревський, рід Кулябок уже не згадувався серед шляхетських.

Здавна приваблював студентів з України протестантський Віттенберзький університет, де читали свої лекції Мартин Лютер, Меланхтон. Протягом першої половини XVIII ст. університет об'єднався з Галльським, тому деякі студенти вписані в матрикули як одного, так і другого навчального закладу. Це П. Симоновський, М. Корецький, а також Каспар Дорумін із Золотоноші, Федір Нізенець з Полтави. 1750 р. до Віттенберзького університету записалися Степан Теодорович з Сум, Павло Флоринський з Полтави (до цього навчався у гімназії в Бреслау). У 1751 р. -- Данило Савич, Петро, Іван та Григорій Кулябки, Данило Кулябка, Павло Остроградський, який через рік вписується у Лейпцизький університет. Геттінгенський університет був одним з авторитетних навчальних закладів, де, як правило, завершували освіту, провчившись деякий час у інших, зокрема Кенігсберзькому, Страсбурзькому.

Кілька студентів з України побували в університеті м. Єни. Крім названого вже Арсенія Безбородька, до нього записався Лев Максимович-Амбодик, Костянтин Корбе, який визначив свою національну приналежність як "киянин, нації валашської" та ще два киянини, німці за походженням -- Йоганн Граль і Християн Бунге. З середини XVIII ст. збільшується кількість вихідців з України в університеті м. Кіль. 1746 р. до університету записався Василь Ханенко, "знатний русин", син військового хорунжого Миколи Ханенка, який просив видати для нього паспорт "на свободный проезд в чужия края для наук... водным путем к Любеку, а потом имеет он следовать в другие, куда за способно будет места в тамошние академии".

Разом з Василем мав виїхати його слуга Григорій Дмитрієв. Перед від'їздом Микола Ханенко склав сину пам'ятку, в якій давав настанови щодо наук, які необхідно вивчати, як себе поводити у чужій країні, берегти віру православну, дотримуватися усіх обрядів, читати Святе Письмо. Він рекомендував сину вивчати мови так, щоб можна було чинно і вільно розмовляти і писати, перекладати з тих мов, одночасно вивчати юриспруденцію, політичні і гуманітарні науки, а також живопис, музику. Батько прагнув бачити свого сина всебічно розвинутою й освіченою людиною, якою можна буде пишатися після повернення і щоб всі бачили, що "не всуе в чужых краях было твое обращение, и в науках не напрасно потеряно твое время". Проте син не дуже дослухався до батьківських порад. Відчувши свободу й маючи достатню кількість грошей, яких батько не шкодував на освіту, Василь не поспішав братися за навчання. У листах до сина М. Ханенко писав, що до нього дійшли чутки, ніби той водиться з непристойним товариством і навіть "хапається за шпагу", поводить себе у чужій країні, де так помітна приїжджа людина, як "гультяй с проигриша, обнищавший, обшарпаний і неприбраний", непотрібний академії нероба. І хоча Василь запевняв батька, що ті чутки то поговір на нього, проте М. Ханенко вимагав від сина вислати від професорів академії атестат, у противному випадку погрожував позбавити його грошей і навіть батьківського благословення та спадщини. Опіку над сином він доручив священику православної церкви у Кілі Йову Чорнуцькому. Професор університету Козе написав М. Ханенку листа, де досить високо оцінював успіхи Василя і, очевидно, на прохання останнього, рекомендував відправити його на навчання до університету в Єні. Проте батько розчарувався у здібностях і стараннях сина й відкликав його 1748 р. додому.

Чимало вихідців з України шукали місце серед церковного причету православних церков при російських закордонних місіях з тим, щоб продовжити навчання. Таку можливість використав і Г. Сковорода, який виїхав з місією генерала Г. Вишневського до Угорщини. Цікаво, що причетники православної церкви в Кілі, яка знаходилася в одному приміщенні з університетською бібліотекою, як правило, записувалися до університету. Священиками її протягом тривалого часу були києво-могилянські вихованці.

Іншим значним культурним і освітнім центром, де перебувало досить багато вихідців з України, й не лише студентів, а й купців, стало м. Бреслау в Сілезії. Крім університету, заснованого імператором Леопольдом І (1701 р.), тут діяли гімназії, у яких навчалося багато молоді з Лівобережної України. Для більшості з них навчання у гімназіях було своєрідною підготовкою для здобуття подальшої освіти в університетах. У гімназії св. Єлизавети, крім згаданих вже Г. Козицького та М. Мотоноса, вчився протягом 1751--1753 pp. брат Григорія Сковороди Василь, "син Сави козака з села Чорнухи в Малій Русі" і у 1755 р. до гімназії вписався Іван Полянський, "русин з села Хріндіброва" (пізніше архімандрит, єпископ воронізький Інокентій).

В іншій бреславській гімназії -- св. Марії-Магдалини, за припущенням Д. Олянчина, навчався Іван Обідовський, онук сестри гетьмана Івана Мазепи, син київського полковника Івана Обідовського, на честь одруження якого з Ганною Кочубеївною, як уже зазначалося, Пилип Орлик написав латинською мовою панегірик (виданий друкарнею Києво-Печерського монастиря 1686 p.). Полковник загинув у поході 1701 p., а родина Обідовських після подій 1709 р. зазнала переслідувань, втратила більшість своїх маєтків. Іван Обідовський, як видно з його листів, навчався у Бреслау протягом 1720--1723 pp. Він сподівався лише на підтримку своїх опікунів, зокрема тітки Параскеви, сестри матері, дружини Ф. Сулими. В листах до них скаржився на матеріальну скруту, повідомляв, що на ті невеликі гроші, які вони йому вислали (40 червінців), не можна навіть "суконки справити, аж встид мені перед нашими людьми появитися".

Цікаво, що І. Обідовський одержав посаду у Колегії іноземних справ, і коли К. Розумовський їхав за кордон на навчання, то, щоб не привертати уваги до прізвища з огляду на фаворитство його брата Олексія при імператриці Єлизаветі, паспорт для нього виписали на ім'я перекладача Колегії Івана Івановича Обідовського. У бреславській гімназії св. Єлизавети також навчалися Петро і Михайло Белушенки, Іван і Павло, Остроградські, Василь Дмитрашко, здобули освіту Іван та Петро Скоропадські, Іван Скоропадський став генеральним осавулом, був обраний депутатом до Законодавчої комісії. Він відомий як прихильник ідеї автономізму Лівобережної України.

Популярністю користувалася й реальна гімназія в Бреслау, про яку міністр Сілезії граф Хойм писав у 1776 р. прусському королю Фрідріху Великому, що вона відома серед іноземців, особливо у поляків, угорців, а також українців 21. З 1769 по 1811 pp. до цього навчального закладу записалося 16 вихідців з Лівобережної України, переважно з Полтави. Це Петро, Федір, Яків та Мойсей Пашкевичі, Р. Богданович, І. Гнєдич, Д. Марченко, П. Чуйкевич, М. Романов, І. Остроухов, О. Чеботарьов; з Києва у списках значився В. Карпович, з Чернігова -- С. Єнченко (очевидно, з родини Єнків, представники якої традиційно вчилися за кордоном), з Ніжина -- О. Еліатов. Навчалися, як правило, три роки, більшість продовжувала вчитися у Леопольдинській академії, а також у Лейпцизькому університеті.

Одним з перших студентів академії в Бреслау був Гаврило Буковський з Києва (слухав риторику у 1707 p., логіку -- в 1710 р.). На філософський факультет були вписані Євстафій Дризна з Чернігова, Василь Стефанович, який записався як "поляк з Олиці". Він провів за кордоном шість років, де "на своем коште" навчався в Німеччині, Празі, Відні, Венеції, Римі й для "лучшей прислуги отечеству своєму в цесарской Леопольдинськой академии произведен в магистри и учителем философии и наук".

Повернувшись з навчання, В. Стефанович деякий час працював учителем у школі Ф. Прокоповича в Петербурзі, далі переїхав в Україну, став лохвицьким сотником, згодом лубенським полковим суддею. Коли 1728 р. гетьман Д. Апостол почав збирати освічених людей для кодифікації законів, які діяли на Лівобережній Україні, його вибір пав на В. Стефановича. Пізніше він писав, що вісім років тяжко трудився над впорядкуванням і перекладом правових книг, втративши на цій праці зір.

На факультеті "вільних наук" Леопольдинської академії навчалися С. Стровський ("поляк з Чернігова"), І. Вільчинський, І. Забіла, О. Валевський, які визначили свою національну приналежність, як "роіоnus, Russiensis". Необхідно зазначити, що серед студентів у німецьких університетах зустрічаються й жителі Правобережної України, Волині, Поділля, Галичини, Львова. Проте переважна більшість -- це вихідці з Лівобережної України, діти козацької старшини і рядових козаків, міщан.

Студенти з України навчалися й у протестантській гімназії у Данцігу (нині Гданськ). Структура цього навчального закладу нагадувала Замойську академію, де значну увагу приділяли гуманітарній освіті. У XVII ст. тут навчалися вихідці зі Львова, шляхтичі з Волині, які були прихильниками протестантизму. Адам Чаплич і Станіслав Олізар записалися як "nobilis Russus". У XVIII ст. переважали студенти з Литви, частково Галичини, Волині. А 1748 р. записався Андрій Єнтзанков, "з Чернігова, українець" (очевидно, це був Єнко).

До Німеччини для навчання, а також для подорожі в інші країни О. Розумовський у 1745 р. відправив свого брата Кирила разом з наставником Г. Тепловим. Він склав інструкцію, де зазначено, які науки необхідно вивчати: німецьку і французьку мови, географію, історію, вчитись танцювати, верхової їзди, фехтування. Г. Теплову наказувалося не силувати свого підопічного до навчання, але одночасно привчати до праці, уникати непотрібних розкошів, марнотратства, тримати себе гідно, часто писати до брата та матері. К. Розумовський слухав лекції у Кенігсберзькому університеті, у Берліні в Ейлера, подорожував до Франції. Можливо, він не здобув системної освіти, але був досить ерудованою людиною, що дало йому змогу, поза родинними зв'язками з імператорським двором, протягом тривалого часу очолювати Російську академію наук.

У Лейденському університеті навчалося багато медиків, серед них Й. Тимківський, Т. Тихорський, П. Погорецький, М. Крутень та ін., деякі стали докторами медицини. Опубліковані листи одного лейденського студента Олексія Сидоровича, сина конотопського козака Сидора Слинка. Він навчався у Києво-Могилянській академії, потім перебував на військовій службі, 1761 р. одержав стипендію для вивчення медицини у Лейденському університеті. У листі до батька описував свою подорож до місця навчання: "...толко в нашем Конотопе ни один человек не сищиться, которий би вам ясно мог расказати, на которой он части света состоит" и. Писав, що плисти треба кораблем, таким великим, "як ваші клуні". Його листи проникнуті повагою до батьків, турботою про майбутнє молодшого брата та сина його сестри, яких він радив по досягненні віку віддати вчитися до Києва, в академію. О. Сидорович обіцяв по закінченні освіти допомагати батькам, проте доля його склалася трагічно, він помер 1765 р. у Лейдені.

Повертаючись додому, студенти з Лівобережної України займали різні урядові посади, були суддями, професорами, священиками і ченцями. Значна частина запрошувалась до столиць Російської імперії -- Петербурга та Москви, працювала в Академії наук, університетах, медичних школах, адміністративних органах. Цікаво, що любов вихідців з України до науки викликала велике роздратування серед російських чиновників. Генерал-губернатор Лівобережної України П. О. Румянцев у доповідній записці Катерині II (1766 р.) з пропозиціями щодо реорганізації освіти неприязно писав, що "у Малій Росії всякої самої низької кондиції людина має природну схильність до науки і художеств, і в надії бути вченою кращий цвіт свого часу губить, ходячи від школи до школи". Звикнувши до мандрів, писав далі П. Румянцев, молодь не поспішає йти на службу: "їх Альвари і Арістотелева філософія не роблять людей придатними ні до військової, ні до штатської служби, ні навіть до громадянського життя". Прагнення здобути високу освіту, навіть не професію, яка могла б забезпечити як добробут, так і високий суспільний статус, стало характерною рисою ментальності українця XVIII ст. і свідчить про високий духовний та інтелектуальний розквіт українського народу часів Гетьманщини.

Щодо особливостей, характерних для Правобережної України, то тут варто відзначити інший вектор освітніх зв'язків. Традиційно вихідці з цього регіону навчалися у Краківському університеті та Замойській академії. Краківський університет у XVIII ст. переживав не кращі свої часи, але залишався популярним. Серед його студентів представники української та польської шляхти, а також міщани, зокрема зі Львова та Кам'янця. Кількість студентів була досить значною. Так, протягом 1779--1780 pp. до університету записалися вихідці з Волині, Поділля, Львова, Хмельника.

Для української молоді, зокрема вихідців з дрібної шляхти, міщан, зберігала своє значення авторитетного навчального закладу, де здобували освіту з права, медицини, філософії, Замойська академія (діяла до 1784 p.). Найбільша кількість студентів-українців у академії навчалася протягом XVII ст. Традиційно освіту тут здобували представники багатьох українських шляхетських, а також князівських родин -- Святополк-Четвертинські, Малинські, Заго-ровські, Древинські, Жебокрицькі, Кисілі, Виговські, Сангушки, Чапличі, Грушецькі, Корсаки, навчався син гетьмана Правобережної України Михайла Ханенка Яків. Ще на початку XVIII ст. у списках студентів бачимо досить багато вихідців з Волині, Поділля, Брацлавщини, але надалі переважають юнаки із Замостя, Холмщини, Перемишльщинигі.

З італійських університетів продовжував користуватися популярністю Падуанський. Тут існувало велике земляцтво студентів, вихідців з Речі Посполитої, до якого вписувалися й почесні члени (вчені та діячі), які перебували у Падуї. Українські студенти були також членами іншого земляцтва -- грецького. Навчання в Падуанському університеті стало сімейною традицією для багатьох заможних львівських родин, зокрема Боїмів. Антоній Хмельовський зі Львова у 1673 р. викладав в університеті філософію. Навчалися Йосиф Дзик з Луцька, а також: Данило Дзик з Києва, які назвали себе "українцями". До земляцтва записався Олександр Лучевський, "русин", доктор філософії і теології у Краківському університеті. Студентами були Василь Романович та Василь Русянович зі Львова. Останній очолював земляцтво, був бібліотекарем, здобув диплом доктора теології. Навчався Кшиштоф Сенюта з Ляховець та ін.

Колегіум св. Афанасія в Римі, який був заснований для греко-православних, у другій половині XVII--XVIII ст. став основним навчальним закладом для уніатського чернецтва та вищої уніатської ієрархії. У другій половині XVII ст. у римському колегіумі пропаганди віри здобули освіту греко-католицькі ієрархи Лев Кішка, Максиміліан Рило, Афанасій Шептицький, ченці василіанського ордену з Волині, Галичини, Поділля, Підляшшя. В папському колегіумі в Оломоуці курс метафізики близько 1657 р. слухав Варлаам Ясинський, згодом київський митрополит; впродовж 1681-- 1684 pp. вивчав теологію Гедеон Оборський. У папському колегіумі Бранусберга навчалися уніатські митрополити Рафаїл Корсак, Гавриїл Коленда, Пилип Володкович, 16 єпископів, 7 василіан-протоархімандритів, зокрема ченці-василіани з Києва Діонісій Тарновський та Іларіон Гаєвський 29.

Авторитетним навчальним закладом для студентів зі Східної Галичини, Волині, Київщини залишалася Віденська єзуїтська академія, в якій поряд з уніатськими священиками та василіанським чернецтвом на бакалаврів та магістрів навчалося багато світських студентів.

Отже, навчання українських студентів у європейських університетах було узвичаєним явищем. Воно обумовлювалося цілим рядом факторів, серед яких головним виступала відсутність власного університету на рівні навчальних закладів нового часу. Гуманітарний характер Києво-Могилянської академії обумовив розквіт мистецтва, літератури, але не сприяв вивченню природничих наук, права, медицини, оволодіти якими можна було лише за кордоном. Після відкриття у Росії Московського університету з традиційними факультетами відтік студентської молоді з України на навчання в країни Європи істотно не зменшився... Тут зіграли свою роль традиції, рівень підготовки, яку одержували студенти переважно в Києво-Могилянській академії, знання мов і вміння вписатися в контекст суспільного й культурного життя європейських країн.