Велика Скіфія

12

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

РЕФЕРАТ

На тему: Велика Скіфія

2009

Зміст

Вступ

Формування Скіфської держави

Велика Скіфія

Занепад Великої Скіфії

Історичне значення скіфської держави

Висновки

Література

Вступ

У неперервному рухові української історії виділяються чотири періоди, які на основі територіальної спадкоємності утворюють зв'язану проміжними етапами послідовність. Початковий -- це Велика Скіфія, поліетнічна за складом населення, синкретична за віруваннями, але об'єднана спільною долею і єдиною скіфською культурою країна (4, с.26).

Скіфи - один з найвідоміших народів Стародавнього Світу.

Скіфським називають цілий період євразійської, в тому числі української, історії.

Велика Скіфія -- наукова назва політичного утворення, що існувало у Північному Причорномор'ї в VII--IV століттях до н. е (5).

Власне скіфи, північно-східні давньоіранські племена, з'явилися на території України в першій половині VII ст. до н.е., прийшовши зі сходу, із степів між Каспієм, Уралом та Кавказом. Переслідуючи кіммерійців, котрі без опору покинули Північне Надчорномор'я, скіфи на чолі з царем Мадієм через Кавказ вдерлися до Мідії і оволоділи на 28 років великою частиною Малої Азії. Скіфські загони і раніше, на початку VII ст. до н.е., разом із кіммерійцями грабували країни Передньої Азії, доходячи до Єгипту.

Ранні скіфи були войовничим кочовим народом, який жив головним чином війною, і спочатку їхня увага була спрямована на південний схід. Завдяки азійським походам скіфи потрапили під сильний вплив країн давньосхідної цивілізації (Ассирії, Вавилону, Лідії), що відбилося на скіфській культурі (3, с.45).

Формування Скіфської держави

Повернувшись з Азії на свою нову батьківщину - у надчорноморські степи, скіфи остаточно підкорили більшість місцевих племен і наприкінці VII ст. до н.е. завершили політичне формування Скіфії. Життя племен, що потрапили до складу Скіфії, змінилося, скіфські впливи поширились і за межі Скіфії. Змінилися і самі скіфи, поступово змішуючись з місцевими (в тому числі праслов'янськими) переважно землеробськими племенами, інколи переймаючи їх спосіб життя і звичаї. Великий вплив на розвиток культури і соціального ладу Скіфії наклала грецька колонізація Надчорномор'я, сприяючи поширенню тут досягнень античних цивілізацій, розвитку торгівлі у Скіфії та далеко поза її межами. Деякі скіфи їздили вчитися до Греції, і хоч греки вважали скіфів неосвіченими варварами, вже в VI ст. до н.е. античний світ знав двох славних скіфів. Відомим лікарем і мудрецем був Токсаріс, який жив в Афінах. Одним із семи найзнаменитіших мудреців давнини був Анахарсіс, товариш афінського філософа і реформатора Солона.

У 512 р. до н.е. скіфи, об'єднавшись із сусідніми з ними народами, перемогли величезне перське військо на чолі з Дарієм і Пстаспом. Ця скіфо-перська війна увійшла в історію як зразок воєнного вміння і мужності скіфів. Самі скіфи також вели постійні, хоч і менші за розмахом війни то з сусідніми фракійцями, то з греками-колоністами, то з племенами сіндів і меотів у Приазовї. Військові виправи здійснювались і на підвладні, скіфам племена за збором данини: збіжжя, худоби, хутра, меду, воску, можливо залізної криці, рабів (2, с.67).

Велика Скіфія

У IV ст. до н.е. склалася Скіфська держава - Велика Скіфія, якою правив цар Атей. Він карбував свою монету, йому підлягала більшість населення Скіфії. В цей же час починається конфронтація між Македонією і Скіфією за вплив у північно-західному Надчорномор'ї.

Ретельне дослідження праці Геродота з використанням досягнень археологів дало можливість відтворити її географічну карту, окреслити зовнішні кордони, ідентифікувати важливі топографічні орієнтири.

Західний кордон, починаючись від Чорного моря на межі з Фракією, йшов нинішнім озером Синім, далі неіснуючим нині гирлом Дунаю (залишок -- р. Таїця), потім течією Дунаю до сучасної румунської р. Арджеш (трохи західніше Бухареста), далі, охоплюючи степи, попід Карпатами на схід і північ вздовж р. Сірет (Серет) до Буковини, потім по однойменній р. Серет на Тернопільщині до гір Вороняків (чорноморсько-балтійського вододілу) на Волині. Звідти починався північний кордон, який проходив приблизно по межі лісостепу і лісу на Правобережжі до гирла р. Ірпеня вище Києва, а на Лівобережжі -- на схід до Слобожанського вододілу, захоплюючи середню частину Сейму, до витоків його, Псла, Ворскли, Сіверського Дінця і Осколу (колишня Слобожанщина, тепер -- Білгородська область, заселена переважно українцями) (4, с.27).

Південний кордон від гирла Дунаю йшов Лукомор'ям до Дніпра і далі продовжувався до мису Сарича, де й сьогодні фіксується найпівденніша точка Скіфії-України. Рівень Чорного моря в часи Геродота був на 5 м нижчий за нинішній, Сивашу не існувало, Меотида (Азовське море) вважалась прісноводним лиманом, а нинішній Крим не виділявся у півострів і був просто крайньою частиною європейського материка, який відокремлювався від азіатського Боспором Кіммерійським (Керченською протокою). Лінія м. Сарич (Баранячий лоб) та м. Карамбіс на південному (нині турецькому) березі ділила Понт Евксинський на два моря -- західне і східне. Тому з виступу Таврійських гір, м. Сарича починався східний кордон Скіфії, спочатку приморський, потім через Меотиду до гирла Танаїсу (Дону), далі його течією до Цимлянського броду, а звідти вододілом між Танаїсом Скіфським (Сіверським Дінцем) і Танаїсом Сарматським (Доном), фактично по межі нинішньої Луганщини та Воронежчини до вже вказаного Слобожанського вододілу, де й змикався з північним.

Як бачимо, в основному це територія степу і лісостепу нинішньої України.

До складу Скіфії входило багато різних племен. Власне скіфами, азійськими номадами, були племена царських скіфів і скіфів-кочовиків, які жили в надчорноморських та азовських степах (Кубань). Вони становили ядро Скіфії і панували над усіма іншими племенами. Частина скіфів змішалася з греками й осіла на чорноморському узбережжі між Дніпром ї Дністром, їх називали "калліпідами ". Поблизу жили алазони, теж осіле, очевидно скіфсько-фракійське плем'я. Дніпровське лісостепове Лівобережжя заселяли скіфи-землероби, а на захід від Дніпра-скіфи-орачі, або сколоти. Останні два народи не були етнічними скіфами. Це осілі праслов'янські племена з віддавна традиційною для цих країв хліборобською культурою, які потрапили під скіфський вплив. Інші племена і народи, про які згадує Геродот, під владою скіфів не були (1, с.20).

У VI ст. до н.е. Скіфія поділялася на три царства, кожне з яких мало свого царя, але одне з царств було головним, і його цар (очевидно, вождь царських скіфів) був головним царем Скіфії. Така суспільна та політична організація відповідала космологічним уявленням скіфів, згідно з якими Всесвіт складався з трьох сфер, кожна з яких також мала потрійну структуру. Царства складалися із округів (номів) на чолі з номархами. Цар мав величезну, рідко коли обмежену радою царів владу. Він очолював скіфське військо, а війна для скіфів була постійним заняттям, джерелом збагачення і благополуччя. Все життя скіфів було пронизане військовими традиціями і звичаями. В скіфському суспільстві існував і демократичний орган - народні збори всіх воїнів, на яких обговорювались важливі справи і навіть вирішувалась доля царів. Більшість населення Скіфи' були вільними, біднішими чи багатшими людьми. Меншу частину становила знать: патріархи сімей, військові вожді, царські дружинники. Були і раби, з якими скіфи поводились дуже жорстоко.

Життя скіфів проходило в постійному русі з короткими зупинками, на тимчасових кочовищах. Житлом їм служили криті повстю і запряжені парами волів вози, основним харчем були м'ясо, сир і молоко, привізне грецьке вино, можливо, хліб, здобутий як данина від підвладних їм землеробів. Українські степи були чудовими пасовищами, де скіфи виплекали особливу породу коней - невеликих, але міцних і витривалих. Любили скіфи й полювання. Звичаї скіфів були суворими. Основний закон - безпощадність до ворогів і вірність бойовим побратимам. Скіфи пили кров першого вбитого ними ворога, робили чаші з ворожих черепів та сагайдаки зі шкіри правих рук убитих ворогів, прикрашали кінську збрую скальпами ворогів, носили плащі зі шкіри вбитих ворогів і робили з цієї шкіри рушники. Кожний дорослий скіф був кінним воїном. Основною скіфською зброєю були лук і стріли, і як лучники вони уславились на весь Стародавній Світ. Скіфський лук мав особливу, складну конструкцію. При невеликих розмірах він відзначався дальньобійністю, збереглося свідчення, вибите на плиті в Ольвії, про те, що стріла, випущена із скіфського лука, пролетіла понад 521 м. Скіфські наконечники стріл також відзначались чудовими балістичними якостями. Лук і стріли носили в спеціальному, прикрашеному золотими та срібними пластинами футлярі - гориті. На правому боці у скіфського воїна висів довгий залізний меч - акинак у піхвах, зліва - кинджал. Скіфи також були озброєні дротиками, списами, бойовими сокирами. Голову захищав бронзовий шолом, тіло - пластинчатий панцир і округлий щит. Скіфи застосовували тактику раптових блискавичних нападів і не любили довгих облог і оборон. Частину зброї скіфи робили самі, частину замовляли і купували в греків.

Своїм богам степові скіфи не споруджували храмів. На чолі скіфського пантеону стояла богиня домашнього вогнища Табіті, в ній втілювались уявлення про родову єдність; головним чоловічим божеством, родоначальником скіфів і повелителем неба був грізний Лапай, його дружина Апі була богинею землі. До рангу богів піднесений Таргітай, один з героїв скіфського епосу. Всім богам складали пожертви, найчастіше з домашніх тварин. Поважаним і грізним був бог війни Арей. Йому єдиному скіфи споруджували вівтарі - величезні кургани з хмизу зі встановленими зверху сторчма стародавніми залізними мечами - втіленням бога. В жертву Арею приносили людей - військовополонених і рабів, їх кров'ю скроплювали цей меч. Поклонялись також богові сонця Гойтосіру і Тагімасаду - божеству водяної стихії і покровителю коней. У скіфів, як і в інших індоіранських народів, існувала каста жерців і ворожбитів, становище яких було високе. Жрецькі функції виконували також царі - вони були хранителями успадкованих від предків реліквій. Скіфська релігія в цілому була давньоіранською, але з рисами релігійних уявлень доскіфського населення Надчорномор'я. Вона досягла стадії розвинутого політеїзму. Це була племінна релігія, що вже переросла в етнічно-державну. У скіфських землях існували особливі, священні місця, де проводились великі загальні свята. Найвідомішими серед таких місць була Гілея ("Полісся") в пониззі Дніпра, де за легендою колись жила напівжінка напівзмія, прародичка скіфів, та Ексампай ("священні шляхи"), де у Гіпаній (Південний Буг) впадало особливо гірке джерело. Віровідступництво та нехтування законами і звичаями каралося скіфами на смерть. Так були вбиті своїми ж братами знаменитий мудрець Анахарсіс та цар Скіл, які дотримувались еллінських звичаїв та обрядів (2, с.67).

Скіфи шанували могили предків. Віра в потойбічне життя і безсмертя душі, багата уява і бурхлива натура скіфів породила складний поховальний обряд: пишний, урочистий і жорстокий - він ніби віддзеркалював характер самого народу. Воїнів ховали разом із зброєю, одягом, посудом, їжею, часто в жертву приносили дружин і рабинь. Особливо вражають похорони скіфських вельмож і царів. Бальзамоване тіло померлого, возили по всіх скіфських племенах, весь народ перебував у скорботі. Поховання здійснювали у великій могильній ямі, кладучи туди багато коштовної зброї, прикрас, одягу, посуду. Разом із померлими клали вбитих при поховальній церемонії слуг і верхових коней, іноді це були десятки людей і сотні коней. Могилу накривали дерев'яним настилом і насипали зверху величезний курган, оточуючи внизу насип кам'яними брилами (крепідою). Через рік на могилі справляли криваву тризну: вбивали 50 молодих вояків і 50 коней і ставили їх навколо кургану. Перших скіфських царів ховали на окраїні Скіфії, в загадковій місцевості Герри, де протікала річка Герр і жили герри - підвладний скіфам народ чи плем'я. Скіфи тримали це місце в таємниці від чужинців і оберігали його (Герри й досі не знайдено, незважаючи на широкі археологічні дослідження скіфських пам'яток). Чимало царських могил пограбовано ще в давні часи скіфами-грабіжниками.

Скіфські поховальні пам'ятки були і є найважливішим джерелом пізнання скіфської культури. Дослідження в Україні таких грандіозних царських курганів, як Чортомлик, Солоха, Огуз, Куль-Оба, Гайманова Могила, Товста Могила, відкрили всьому світу чудові зразки скіфського озброєння, посуду, одягу і, звичайно, скіфського мистецтва, особливо торевтики. "Скіфське золото", "скіфський звіриний стиль" стали синонімами високої художньої і технічної досконалості. Вчені вважають, що більшість цих речей виготовлена на замовлення скіфів грецькими майстрами, які жили в античних містах Надчорномор'я і чудово знали скіфів. Скіфськими ж були сюжети і сам стиль. Завдяки зображенням на золотому і срібному посуді, пластинах, гребенях, пекторалях, гривнах, бляшках ми знаємо про життя скіфів, їх зовнішній вигляд: вони мали правильні риси обличчя, чоловіки носили пряме довге волосся, бороду і вуса. Одягнеш були в короткі підперезані вишиті каптани, вузькі шкіряні штани або широкі вовняні шаровари і м'які чобітки. Голову накривали гостроверхими шкіряними або повстяними башликами. Жіноче вбрання складалося з довгих широких суконь і плащів-накидок, кінчастих або плескатих шапок - тіар, часто прикрашених безліччю золотих бляшок.

Про історію Скіфської держави, а також про побут, звичаї, релігію, суспільний лад, зовнішній вигляд скіфів докладно інформують античні письмові джерела, передусім "Історія" грецького історика і географа Геродота, який побував у Надчорноморі, в Ольвії і Скіфії близько 450 р. до н.е. Розповіді Геродота підтверджують археологічні дослідження скіфських пам'яток.

Геродот, пишучи першу всесвітню історію, з величезною пошаною ставився до Скіфії і до скіфів, які, завдяки застосованій ним тактиці випаленої землі, перемогли чисельно значно більшого ворога -- перське військо Дарія. Перебуваючи в Ольвії, він спеціально поїхав у священну місцевість Екзампай, щоб на власні очі побачити скіфське диво -- великий Священний соборний казан, встановлений там царем Аріантом. Цей казан було виготовлено з наконечників скіфських стріл, принесених за наказом царя кожним скіфом. Таким щонайоригінальнішим чином було проведено перший перепис війська і населення Скіфії (4, с.26).

Занепад Великої Скіфії

Філіп П Македонський, батько Олександра, 339 р. до н.е. розбив скіфів у великій битві, де і загинув цар Атей, якому вже було 90 років. У 331 р. до н.е. намісник Олександра Македонського у Фракії Зопіріон знову напав на Скіфію та Ольвію, але цього разу його військо було знищене скіфами. Наприкінці Ш ст. до н.е. Велика Скіфія припинила своє існування. Однією з основних причин цього була всезростаюча інвазія на землі Скіфії савроматів, такого ж, як і скіфи, кочового іранського народу, який віддавна жив у степах Нижнього Поволжя. Так само, як 400 років перед тим скіфи вигнали кіммерійців, численніші, дикі і войовничі савромати - знищували і виганяли розніжених античною цивілізацією і століттями свого безперервного панування скіфів із надчорноморських степових кочовищ. Скіфи відійшли на південь і створили дві Малі Скіфії: в Дніпровському пониззі та північному Криму із столицею Неаполісом (сучасний Сімферополь) та на Нижньому Дунаї в Добруджі. Воюючи із грецькими містами, ці царства існували до II ст... н.е., після чого припинили своє існування, поглинуті новими заселеннями півдня України-сарматами, готами, аланами (5).

Історичне значення скіфської держави

Вплив скіфів на розвиток культури та на історичну долю багатьох племен і народів Європи та Азії беззаперечний. Окрім азійських походів, скіфи здійснювали виправи далеко на захід - на землі фракійців та іллірійців на Середньому Дунаї, на землі лужицьких племен у теперішній Польщі. Вирішального значення в етнічному та культурному розвитку праслов'ян скіфи не мали, хоч скіфський стиль в озброєнні, прикрасах, кінському спорядженні, а також частина, скіфських звичаїв та релігійних уявлень поширилися серед багатьох нескіфських племен у самій Скіфи та далеко поза її межами.

Висновки

За свідченням Геродота, Велика Скіфія простягалася від Дунаю до Дону та на таку ж відстань від узбережжя Чорного моря на північ.

Чільну роль у цьому регіоні відігравали кочові скіфи під проводом царських скіфів. Північніше мешкали агафірси, скіфи-орачі, будіни, неври, гелони, меланхлени, що можуть бути співставлені з різними культурами скіфського типу лісостепової України та прилеглих районів. Збирання данини з осілих племен цієї території, зиск із транзитної торгівлі між землеробами лісостепу та античними містами північного узбережжя Чорного моря становили економічні підвалини Великої Скіфії та сприяли накопиченню в руках вищої аристократії величезних багатств, наявним підтвердженням чого є «царські» скіфські кургани у Нижній Наддніпрянщині -- Солоха, Чортомлик, Огуз, Козел та інші.

Загибель Великої Скіфії пов'язана, зокрема, з погіршенням кліматичних умов і усиханням степів, з виснаженням господарства лісостепових районів унаслідок економічної експлуатації кочовиками тощо.

Література

1. Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. -- К.: Либідь, 2001.

2. Палій О. Ключ до історії України. - К: Либідь, 2006.

3. Палій О. Скіфські війни та формування населення Центральної України. Скіфи-сколоти // Народний оглядач, №22. - 3 липня, 2006.

4. Петрук В. Велика Скіфія - Україна як Європейська країна// Дзеркало тижня, № 35 (410) 14 -- 20 вересня 2002

5. http://uk.wikipedia.org/wiki/Велика_Скіфія