Українська політична думка XVI–XVIII ст.

Контрольна робота на тему:

Українська політична думка XVI-XVIII ст.

Період від середини XIV ст. до Люблінської унії (1569) в історії України був періодом литовсько-білорусько-українського співжиття. З початку цього століття Литва виступає збирачем розрізнених білоруських та українських земель. Політичний устрій Литовської держави був подібним до Київської. Великі князі Литви на українських землях діяли за принципом: «Старовину не рушити, нового не вводити», сприяючи тим самим реставрації деяких форм державно-політичного устрою Київської Русі та певній автономії земель. Правові відносини тут регулював Литовський статут, складений на основі «Руської правди» Ярослава Мудрого. Українська аристократія інтегрувалася до правлячої верхівки, брала активну участь у діяльності великокнязівської влади на рівних правах з етнічними литовцями.

Інша ситуація склалася на тих українських землях, які після падіння Галицько-Волинського князівства опинилися під владою Польщі. Нова влада тут намагалася обмежити права української шляхти, керуючись релігійними відмінностями і всіляко сприяючи окатоличенню нащадків давніх князівських родів. Замість удільних князівств вводились воєводства як територіально-адміністративні одиниці. Православній шляхті заборонялось обіймати адміністративні посади.

Люблінська унія політично об'єднала Литву й Польщу в одну федеративну державу -- Річ Посполиту. З укладенням унії основна частина українських земель опинилася під польсько-шляхетським пануванням. З унією завершується литовсько-руський період в історії України, який є перехідним між княжою і польсько-козацькою добою.

Приєднання частини українських земель до Польського королівства мало й певні позитивні наслідки. Польща стала своєрідним коридором для проникнення на українські землі культурних впливів Західної Європи та зв'язків цих земель із країнами Заходу. Сотні молодих нащадків давніх князівських та боярських родів почали здобувати освіту в європейських університетах, використовувати та поширювати набуті знання в Україні.

Одним із найвизначніших українських мислителів цього періоду був Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566). Народився він у селі Оріховці Перемишлянської округи Руського воєводства. Початкову освіту Здобув у Перемишлі, продовжував її в кращих університетах Європи: Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Болонському. 1543 р. повернувся на батьківшину, де вів науково-публіцистичну діяльність. Є автором низки праць: «Про целібат», «Відступництво Рима», «Напучення польському королю Сигизмунду Августу» та ін.

Найвідомішими творами С. Оріховського-Роксолана є дві промови «Про турецьку загрозу», які багаторазово перевидавались у європейських країнах. У них порушувалось актуальне для того часу питання створення коаліції європейських держав для стримання турецької експансії. Говорячи про необхідність зміцнення держави перед зовнішньою загрозою, автор називає два найбільших блага, що забезпечують могутність держави і її правителів. Одним з таких благ є щастя, яке дається деякою божественною долею, іншим -- розсудливість, що дарується природою. Останнє хоч і поступається першому, однак є набагато більшим з усіх благ, які даються людині. Розсудливість вимагає відповідної організації суспільства, за якої завдяки чіткому розподілу обов'язків між різними станами забезпечується гармонія в суспільстві.

Докладніше проблеми організації державної влади С. Оріховський-Роксолан розглядає у праці «Напучення польському королю Сигизмунду Августу» (1543). Праця, написана у формі звернення підданого до свого правителя, складається з двох книг. У першій з них ідеться про ті вимоги, яким має відповідати особа короля. Це -- прагнення до правди і справедливості, оволодіння знаннями, наукою управління державою. Головним завданням короля є захист Вітчизни, тому більшість часу він має проводити не в столиці, а разом з військом на кордонах держави. Здобути прихильність підданих король може завдяки справедливому ставленню до них та піклуванню про державну власність.

Особливу увагу С. Оріховський-Роксолан приділяє проблемі формування королівського оточення. Король має обирати собі в спільники найкращих із громадян і за допомоги їхнього авторитету й порад оберігати державу у мирний і воєнний час. Добирати цих найкращих треба з мужів знатних і народжених славними батьками, бо вони мають відповідальність за честь свого роду і певний авторитет. Водночас королю слід пам'ятати, що справжній авторитет є нагородою не за знатність роду, а за славу і доблесть; крім походження, значну роль відіграють і особисті якості.

У другій книзі «Напучення...» автор дає Сигізмунду-Августу низку конкретних порад щодо тих його дій, які забезпечуватимуть міцність держави й добробут підданих. Насамперед король має дбати про власний авторитет, зокрема переконувати підданих, що він мудріший, справедливіший, сильніший і кращий за них. Мудрість короля проявляється в тому, кого він обирає собі в порадники. Найкращих порадників у давнину називали філософами, бо вони давали правителям знання, які потрібні були їм в управлінні державою. Щоб мудреців у державі було більше, серед основних завдань короля є підтримка та розвиток освіти і науки.

Праці С. Оріховського-Роксолана свідчать про його знайомство з античною філософією, ідеями суспільного договору, природного права та іншими надбаннями суспільно-політичної думки епохи Відродження. Стосовно актуальної для того часу проблеми співвідношення церкви й держави він виявив непослідовність: спочатку активно захищав Реформацію в Польщі, доводив, що верховним суб'єктом влади в державі мусить бути король, церква ж має опікуватися лише духовними питаннями. Пізніше він зайняв компромісну позицію: визнавав за церквою право брати участь в управлінні державою, а в кінці свого життя захищав зверхність церковної (папської) влади над світською -- королівською.

Після об'єднання в результаті Люблінської унії 1569 р. Польщі та Литви в єдину державу більшість українських земель перейшла до складу її польської частини. Польська адміністрація поширила на ці землі політику ополячення місцевої аристократії. Православним Заборонялося обіймати відповідальні посади на державній службі, їх Примушували приймати католицизм. Ряд представників аристократії та Православного духовенства пішли на укладення в 1596 р. Брестської унії з римським папою, за якою визнавали його верховенство в обмін на збереження традиційних обрядів і церковної автономії. Однак більшість населення України сприйняла Брестську унію як спробу переходу в католицизм і засіб ополячення. Серед православних розгорнулася бурхлива дискусія з релігійних питань, які за своєю суттю Мали політичний характер. Ця дискусія знайшла своє відображення у так званій полемічній літературі, найвідомішими представниками якої були Христофор Філалет та Іван Вишенський.

Христофор Філалет Однією з перших у полемічній літературі була книга «Апокрисис» (бл. 1598), автор якої відомий під псевдонімом Христофор Філалет. Це Дрібний шляхтич, який проживав на Волині. Його праця «Апокрисис» була відповіддю на твір білоруського єзуїта Петра Скарги «Синод брестський» (1597), спрямований проти православних на захист Брестської унії.

На противагу П. Скарзі Христофор Філалет у релігійній формі обстоював ідею рівності людей, незалежно від становища у суспільстві та віросповідання. За своїм соціально-політичним характером книга була спрямована проти тогочасних польських порядків, які надавали необмежені права можновладцям і прирікали трудящих на цілковите безправ'я. Обґрунтовуючи свої погляди, Філалет виходив з ідей суспільного договору і природного права, обмеження влади монарха законом. Він обстоював вимогу створення справедливого закону і його суворого дотримання як підданими, так і королем.

За Філалетом, монарх не є абсолютно повновладним володарем над своїми підданими. Людина -- це єдність душі і тіла. Влада монарха не поширюється на душу людини і не є абсолютною щодо її «тіла», тобто в земних справах. Монарх не має права чинити свавілля над підданими і здійснювати безконтрольне самовладдя. Відносини між ним і підданими мають ґрунтуватися на законі і добровільній згоді, на вимогах «права и Божого и прирожонного».

Основою справедливих відносин між монархом і підданими має бути договір, за яким піддані присягають королю виконувати свої обов'язки, а король присягає підданим діяти згідно з законом, поважати права і свободи підданих. Дотримання королем закону, поважання ним прав і свобод підданих є джерелом могутності держави. І навпаки, порушення королем і сенаторами закону, нехтування ними прав і свобод підданих, зловживання владою ослаблюють державу, спричинюють її занепад.

Христофор Філалет доводив, що піддані повинні захищати свої права від зазіхань влади. Ігнорування інтересів підданих, потурання несправедливості та утискам, беззаконня і свавілля неминуче породжують невдоволення владою і можуть спричинити силовий спротив. Поки що, попереджав Філалет можновладців, для захисту своїх прав ми вдаємося до письма, а не до шабель. Але якщо можновладці й надалі зловживатимуть народним терпінням, то це викличе «внутрішню війну», вся провина за яку ляже на них.

Відповідно до традицій суспільно-політичної думки того часу Христофор Філалет значну увагу приділяє проблемі співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви. Ґрунтуючись на ідеях суспільного договору і природного права, він заперечував абсолютизм не тільки світського монарха, а й римського папи. В дусі протестантизму Філалет вважав незаконними втручання папи у світські справи, його намагання підпорядкувати собі світську владу й водночас обґрунтовував право простих віруючих брати участь у вирішенні церковних справ. Ідеї Христофора Філалета, спрямовані проти релігійного і соціального гноблення, мали велике значення для розвитку української суспільно-політичної думки, зародження її ліберального напряму.

Одним із найвідоміших письменників-полемістів був Іван Вишенський (між 1545/1550--1620). Він народився в селі Судова Вишня в Галичині, з 70-х років став монахом Афонського монастиря в Греції. Іван Вишенський різко виступив проти Брестської унії, заявивши, що її організатори керувалися лише власними інтересами й бажанням рівності у визискуванні православного селянства нарівні з панами-католиками.

Іван Вишенський є автором багатьох трактатів, спрямованих проти унії. Найвідомішим серед них є «Писання до єпископів, які втекли від православної віри», написане у відповідь на книгу П. Скарги. Основна ідея полемічної творчості Івана Вишенського -- ідея соціальної рівності. Він доводив, що люди є рівними від природи: їхні тіла складаються з єдиної субстанції, королі та царі «толко властію сродство людське превосходять, а плотію і кровію і смертію всім ровни суть». У зв'язку з цим він різко осуджував різні форми феодального гніту, винуватцями соціального зла вважав світських і духовних панів. «Антихристовим законом» називав освячену церквою залежність селянина від пана.

Однак Іван Вишенський не закликав до соціальної боротьби. Перемогти світ зла, на його думку, можна каяттям у гріхах, молитвами, зреченням життєвих благ, очищенням від скверни тощо. Ідеалом суспільного устрою Для нього є «царство Боже», де всі люди рівні і не мають Власності, або мають «малу» власність і живуть у злагоді з Богом та один з одним. Він ідеалізував давньохристиянську євангельську громаду, всі члени якої жили у братерстві і рівності, відмовилися від власності та сім'ї, зреклися земних благ.

Виокремлюючи рівність як основний принцип раннього християнства, відкидаючи єдиновладдя в політичному житті, Іван Вишенський висуває ідею соборності, суть якої полягає в тому, щоб жити, «соборно один одного ісправляючи, а не одному над всіма володіти». В основі соборності лежить ідея соціальної рівності. В контексті ідеї соборності Іван Вишенський критикував світську владу, далеку від ідеалів раннього християнства. Він наголошував, що, одержавши владу від Бога, правитель не може користуватися нею на власний розсуд, чинити свавілля, бо це є грубим порушенням Божих настанов про рівність. Бог дав владу для того, щоб утверджувати закон і справедливість, а не чинити свавілля.

Як прихильник соціальної рівності Іван Вишенський засуджував поділ суспільства на багатих і бідних. Як опонент Брестської унії він відкидав абсолютизм влади римського папи і захищав незалежність православної віри.

Протестуючи проти окатоличення, ополячення та феодального гноблення українського народу, полемісти в опосередкованій формі відстоювали його незалежність і свободу. На відміну від цього пасивного спротиву, на захист права України на незалежність активно виступило козацтво. Соціальною основою виникнення козацького руху був протест українського трудового люду проти жорстокого феодально-кріпосницького гноблення як польською шляхтою, так і «своїми» панами.

Волелюбні українці з Галичини, Волині, Поділля та інших земель переселялися на незаймані або малонаселені землі Наддніпрянщини, насамперед Лівобережжя. Кількість утікачів особливо зросла у XVI-- XVII ст. У цей період український народ практично втратив стару політичну еліту, нащадки давньокиївських князівських родів ставали завзятішими прихильниками єдиної Польщі, ніж багато хто з польських аристократів. Козацтво змогло не лише захистити український народ від цілковитої асиміляції, а й створити в ході національно-визвольної війни власну систему організації державної влади.

Прагнення українського народу до звільнення від польсько-шляхетського гніту знайшло своє відображення у його національно-визвольній боротьбі. Наприкінці XVI ст. Україною прокотилася хвиля антишляхетських, антифеодальних селянсько-козацьких повстань під проводом Криштофа Косинського та Северина Наливайка. Гетьман Війська Запорозького Петро Конашевич Сагайдачний домігся визнання польським урядом автономії українських земель у складі Речі Посполитої. Автономія, зокрема, передбачала: ліквідацію посади старшого над козаками від польського уряду; визнання влади обраного на козацькій раді гетьмана над всією Україною; скасування рішень Польського сейму щодо обмежень козацьких прав і вольностей; свободу сповідання населення України.

Гетьман Богдан Хмельницький продовжив справу П.Сагайдачного. Він очолив визвольну війну українського народу проти польської шляхти 1648-1654 рр., результатом якої стало утворення козацько-романської держави. Державотворчі процеси в тогочасній Україні визначали такі документи, як «Статті про устрій Війська Запорозького», Зборівський договір 1649 р., універсали та офіційні листи Б. Хмельницького. Особливо важливе значення для становлення незалежної української держави мав Зборівський договір, укладений Б. Хмельницьким з польським королем Яном Казимиром. Договір утвердив автономію (владу гетьмана) Правобережної України у складі Речі Посполитої. В результаті укладення договору інші європейські держави визнали Україну як окреме державне утворення з власною територією, органами державної влади, військом, судом, вірою, мовою тощо.

Існування козацько-гетьманської держави як самостійної і незалежної було нетривалим. Ще в ході визвольної війни у Б. Хмельницького та частини його оточення утвердилася думка, що власними силами, без сторонньої допомоги Україна не зможе захиститися від ворожих нападів і зберегти свою незалежність. Тривала війна з Польщею, численні напади Османської імперії спонукали українську гетьманську верхівку звернутися по допомогу до Росії. Великі надії при Цьому покладалися на спільне походження, єдину віру, близькість мов, культури та історичної долі українського і російського народів.

У 1654 р. між Україною і Росією була укладена угода, за якою Україна увійшла до складу Росії на правах широкої автономії, а в результаті фактично втратила свою незалежність. Після укладення цієї угоди доля української державності вирішувалась у взаємовідносинах України і Росії. Тогочасна українська політична думка відображала особливості Цих відносин та політичний устрій козацько-гетьманської держави, особливо виразно це вдалося зробити П. Орлику.

Пилип Орлик Пилип Орлик (1672-1742) був генеральним писарем гетьмана України Івана Мазепи -- другою за посадою особою в державі. Поразка Карла XII та І. Мазепи під Полтавою, переслідування соратників останнього змусили П. Орлика емігрувати, він жив у різних європейських країнах. По смерті І. Мазепи (1709) П. Орлик 5 травня 1710 р. у м. Бендерах був обраний козацькою радою гетьманом України. Він неодноразово робив спроби за допомогою союзників домогтися незалежності України. Фактичним гетьманом України тоді був ставленик Петра І Іван Скоропадський, який своєю діяльністю сприяв знищенню гетьманату як політичного інституту. Найвідомішим політико-правовим документом часів гетьманування П. Орлика є договір між ним та старшиною й запорозькими козаками «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького», укладений 16 квітня 1710 р. на козацькій раді в Бендерах. Розроблений групою козацьких старшин на чолі з П. Орликом, цей договір відомий як «Конституція Пилипа Орлика», або «Бендерська Конституція».

Конституція складається з двох частин. У вступній частині стисло подана історія козацтва від попередників київського князя Володимира Великого до часів Б. Хмельницького та І. Мазепи, а також обґрунтовується необхідність прийняття конституції для запобігання деспотизму правителів.

Основна частина конституції містить статті, в яких ідеться про державний устрій України як козацької держави. Зміст цих статей полягає ось у чому: в Україні відновлюються права православної церкви, яка повертається під юрисдикцію константинопольського патріарха; відновлюються і проголошуються недоторканними давні кордони козацької держави; відновлюються давні права Запорозької Січі, їй повертаються землі та маєтності, відібрані царськими указами, а побудовані Росією на її території фортеці мають бути знесені; всі поточні державні справи вирішує гетьман спільно з радою генеральної старшини; основоположні питання державного життя вирішує генеральна рада, яка складається з гетьмана, генеральної старшини, цивільних полковників та козаків (по одному від кожного полку) і збирається тричі на рік -- на Різдво, Великдень і Покрову; державні службовці повинні обов'язково складати присягу на вірність Батьківщині та гетьману; старшина й рада мають право виступати проти гетьмана, якщо він порушує закони; справи про кривду та провини генеральної старшини розглядаються генеральним судом, який не підпорядковується гетьману; генеральна старшина звітує перед гетьманом про свою роботу; державний скарб відокремлюється від гетьманського й передається в управління генерального підскарбія; на утримання гетьмана призначаються окремі землі; полковники, сотники та інші посадові особи обираються вільними голосами і затверджуються гетьманом; гетьман має контролювати розумність податків і повинностей, від них звільняються козацькі вдови, сироти та їхні господарства; проводиться ревізія державних земель, якими користується старшина, відновлюється законність у користуванні суспільним надбанням і встановлюється рівність у виконанні Державних обов'язків.

Конституція П. Орлика не набула чинності, вона залишилася лише проектом політико-правового документа. Тому некоректно «її вважати першою українською конституцією», «першою у світі демократичною конституцією», подавати її як попередника прийнятої у 1787 р. Конституції США -- першого в історії чинного основного закону держави. Конституція П. Орлика має велике значення як свідчення того, що українська політико-правова думка розвивалася в руслі передових західноєвропейських політичних традицій.

Конституція містить низку демократичних і прогресивних ідей: обмеження влади гетьмана, представницьке управління, поділ державної влади, закріплення прав і свобод особи, справедливість у розподілі суспільних благ, підтримка соціально незахищених верств населення тощо. Та найбільше значення конституції полягає в тому, що в ній здійснено всебічне (історичне, політичне і правове) обґрунтування ідеї незалежності України як суверенної держави. Починається конституція з урочистої декларації про те, що «Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування».

Ще одним документом, в якому обґрунтовується ідея незалежної української держави, є звернення П. Орлика до урядів європейських держав під назвою «Вивід прав України». За визначенням автора, мета звернення полягає в тому, щоб показати, що Україна є вільним князівством, у якому суспільні стани обирали гетьманів за власною волею. Для обґрунтування цієї тези автор наводить низку історичних аргументів. Найпереконливішим із них, незаперечним доказом суверенності України є сам факт укладення Б. Хмельницьким договору з Росією, де Україна виступила як самостійна держава.

П. Орлик наголошує, що Б. Хмельницький визволив козацьку Україну, утворив з неї незалежне князівство і вдовольнився титулом гетьмана. По його смерті князів-гетьманів обирали суспільні стани. Б. Хмельницький уклав з царем Олексієм Михайловичем союзний договір, однак він був порушений російською стороною. За часів гетьманства Івана Брюховецького Україну було примушено зректися суверенітету. Однак гетьман не міг дарувати те, що належало суспільним станам. Позбавлення України суверенітету є порушенням безперечного права її станів на незалежність. Отже, робить висновок П. Орлик, договір з Росією втратив силу, і «козаки мають за собою право людське і природне, один з головних принципів якого є: народ завжди має право протестувати проти гніту і привертати уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час».

Значний внесок у розвиток вчення про державу та її взаємовідносини з церквою зробили діячі Києво-Могилянської академії -- першого вищого навчального закладу в Україні. Багато вихованців академії обіймали важливі посади як у гетьманській адміністрації, так і на царській службі, де вони нерідко ставали запеклими прихильниками самодержавства. Одними з найвідоміших діячів Києво-Могилянської академії були викладачі С. Яворський і Ф. Прокопович.

Стефан Яворський Стефан Яворський (1658-1722) був українським і російським церковним діячем -- митрополитом Муромським та Рязанським, місцеблюстителем патріаршого престолу, очолював Священний Синод. Навчався і викладав у Києво-Могилянській академії. Відомий також як автор праці «Камінь віри» (1715) та численних проповідей.

Владні відносини в тогочасному російському суспільстві С. Яворський уявляв у вигляді своєрідної піраміди, на вершині якої стояв імператор, нижче знаходилися князі та бояри, що перебували на державній службі, за ними розташовувалися вищі офіцери армії і флоту, нижче -- купецтво, духовні чини і в самому низу -- простий народ.

Образним було і уявлення С. Яворського про соціально-політичну структуру суспільства. На його думку, як у колісниці є чотири колеса, так і в суспільстві є чотири чини. Перше «колесо», перший чин -- аристократія: князі, бояри, вельможі, царські радники; друге «колесо» -- військові; третє «колесо» -- духовенство, а четверте -- це «люди простонародні»: міщани, купці, художники, ремісники, селяни-землероби. В обох випадках -- і з «пірамідою», і з «колісницею» -- йдеться про аристократично-мілітаристичну державу, де на верхніх владних щаблях перебувають царські вельможі, генералітет та офіцерство. Духовна знать, що освячує таку структуру, знаходиться на третьому місці.

Суспільно-політичні погляди С. Яворського відображають кризу церковно-феодальної ідеології часів петровських перетворень. Як охоронець держави у своїх проповідях він закликав «людей простонародних до смирення та послуху Ададі». Підтримував заходи Петра І щодо зміцнення держави, створення регулярного війська, розвитку економіки та освіти. Як релігійний діяч С. Яворський водночас обстоював інтереси церкви. Значну увагу приділяв актуальній у ті часи проблемі співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви. Спочатку він дотримувався поширеної в Україні думки про те, що держава і церква є рівноправними. Згодом, уже в Москві, він всіляко домагався невтручання держави у справи церкви. С. Яворський бачив, що зміцнення держави ставить церкву в залежність від держави, і тому всіляко намагався піднести авторитет церкви, зміцнити її вплив на суспільне життя. Захищаючи інтереси церкви, він обстоював її владу в духовному житті суспільства, відкрито виступав проти заходів держави з обмеження церковного впливу в суспільному житті, підпорядкування церковних справ світській владі. Він доводив, що «царі більше панують над тілом, ніж над душами людськими. А духовна влада більше піклується душами, ніж тілами».

С. Яворський ставив собі за мету пристосувати російське православ'я до нових соціально-політичних умов, що формувалися в Росії під впливом розширення її зв'язків з європейськими державами. Він намагався раціоналізувати православ'я, пристосовуючи деякі його догмати до католицизму. В кінці життя відмовився від світського життя й зосередився на етико-гуманістичній проблематиці, що було своєрідним протестом проти підпорядкування в Росії церкви державі.

Феофан Прокопович Одним із найвідоміших діячів Києво-Могилянської академії був Феофан Прокопович (1681-1736). Спочатку навчався в академії, а потім за кордоном -- у Римі, Лейпцигу, Єні. З 1705 р. викладав у Києво-Могилянській академії, а в 1710 р. став її ректором. У 1716 р. за викликом Петра І виїхав до Петербурга і фактично очолив російську православну церкву, ставши однією з найбільш наближених до царя осіб.

Ф. Прокопович був одним із найосвіченіших політичних і церковних діячів Російської імперії того часу, добре обізнаним з досягненнями світової політичної думки. Є автором ряду політико-теоретичних трактатів, зокрема «Правда волі монаршої», «Слово про владу і честь царську» (1718), «Духовний регламент» (1720). Найвагомішим його внеском у розвиток політичної думки є розробка концепції держави освіченого абсолютизму.

У своїх політичних поглядах Ф. Прокопович виходив з того, що існують три основних форми державного правління: демократія, аристократія і монархія. Найкращою з них, на його гадку, є монархія. Вона відповідає людській природі, бо як батьки піклуються про дітей, так і монарх дбає про підданих. Спираючись на різновиди теорії суспільного договору, Ф. Прокопович доводив, що в додержавному стані були добро і зло, мир і війна, любов і ненависть. Природним для людини є творення добра, до чого спонукає її совість. Для охорони цього та інших природних законів потрібна сила, якою є державна влада.

Державна влада виникає в результаті передання народом шляхом договору своєї волі монарху. А сама народна воля випливає з волі Бога. Як і Т. Гоббс, Ф. Прокопович вважав, що, віддавши свою волю монарху, народ назад її забрати не може й повинен у всьому йому коритися. Всяка влада є від Бога, і треба їй підкорятися, християнський закон бунтувати забороняє. Таким чином влада монарха у Ф. Прокоповича набуває абсолютистського характеру.

Верховна влада у своїй діяльності повинна мати за мету загальну користь, дбати про добробут народу, державну безпеку, мир, внутрішній порядок, правосуддя, освіту тощо. Монарх як носій верховної влади в державі діє відповідно до природних законів, стоїть над усіма громадянськими законами. Усі його дії, спрямовані на загальнонародну користь, виправдовуються. Тим самим Ф. Прокопович виправдовував реформи Петра І, сприяв подоланню опору боярських і церковних кіл цим реформам. Щоправда, під «загальнонародною користю» він розумів інтереси дворянства, чиновників, купців і промисловців, ігноруючи інтереси простих людей.

На підтримку Петра І, обґрунтування освіченого абсолютизму було спрямоване й вирішення Ф. Прокоповичем проблеми співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви. На відміну від С. Яворського, він обґрунтовував ідею підпорядкування духовної влади світській, церкви -- державі, виступав проти зверхності та автономії влади церкви над державою. Ідеалом Ф. Прокоповича була сильна російська держава, на чолі якої стояв би самодержавець -- освічений монарх, «філософ на троні», що дбає про інтереси народу. Освіту й розвиток наук він розглядав як основу історичного прогресу, джерело сили держави й добробуту народу.

Таким чином, у політичній думці України XVI--XVIII ст. поширювалися популярні в ті часи у Західній Європі ідеї суспільного договору, природного права, конституціоналізму, що застосовувалися до умов України, Росії в цілому, результатом чого стало, зокрема, вчення про освічений абсолютизм, поширюване діячами Києво-Могилянської академії.