"Єврейське питання" в Російській імперії у XIX cтолітті

Реферат

”Єврейське питання” в Російській імперії

у XIX cт.

План

1. Політика російських царів щодо єврейського питання (кінець ХVІІІ - 80 -ті роки ХІХ ст.).

2. Єврейські погроми.

Висновки.

Список літератури.

1. Політика російських царів щодо єврейського питання (кінець ХVІІІ - 80 -ті роки ХІХ ст.)

Починаючи з XV ст. євреям було заборонено жити на території Московської держави. Їх вважали ворогами Христа і православної віри, підозрюючи, що їх головна мета - прилучити християн до іудаїзму. Царі, які виконували роль захисників православ'я постійно відмовляли євреям у дозволі на в'їзд в Росію. Коли ж після поділів Речі Посполитої кілька сот євреїв, які проживали на її території, автоматично стали підданими Російської імперії, в уряді постало „єврейське питання”.

Під час поділів Речі Посполитої в Російській імперії правила Катерина Велика. Вона дозволила євреям мешкати на тих територіях, які були приєднані після поділів, а саме: перший поділ (1772р.) - Східна Білорусь і Південно-Східна Ліфляндія, другий поділ (січень 1793р.) - білоруські землі на схід від Двіни і Правобережна Україна, третій поділ (1795р.) - Західна Волинь, Західна Білорусь, частина Литви і Курляндія, а також в деяких областях, які до них прилягали. Ці території отримали назву „смуги єврейської осілості”, яка остаточно була визначена у 1796 році. Таким чином євреї залишалися жити на колишніх польських територіях і не мали права переселялись в межі власно Росії, залишаючись мешкати в основному на знов приєднаних західних та південно-західних губерніях імперії.

Новий підхід до вирішення єврейського питання намітився царською владою наприкінці XVIII ст. - в дусі просвітницького абсолютизму Європи. Нові завдання були спрямовані на „виправлення”, „поліпшення” євреїв, тобто перетворення їх у корисних членів суспільства. Цар Олександр I намагався “виправити” євреїв за австрійським зразком: по-перше, шляхом обов'язкового навчання єврейських дітей у державних школах (хоча цю постанову не було здійснено), а по-друге, привчаючи євреїв до занять землеробством. Наприкінці XVIII cт. Росія приєднала на півдні великі території, які були слабо заселені і відчувалася нестача у робочих руках. Тому євреї, з точки зору уряду, могли селитися на цих нових землях. До 80-х років XIX ст. в сільськогосподарських поселеннях на півдні вже було до 100 тисяч євреїв.

Більшість євреїв мешкало у селах і відігравало не останню роль у сільському господарстві. Такий стан речей ніяк не відповідав існуючий системі феодальних відносин в Російській імперії, де незалежні громадяни мешкали виключно у містах, а у сільській місцевості все - і землі, і люди (кріпаки) - були приватною власністю дворян. Польська аристократія, яка позбулася своїх феодальних прав після поділів країни, хотіла відібрати у євреїв ті сфери економічної діяльності, які раніше віддала їм на відкуп. Ця політична вимога зустріла відгук у російському уряді.

Так згідно з наказом “Про устрій євреїв” від 1804 р. євреям було заборонено мешкати у сільській місцевості. Метою цієї заборони було - підірвати “містечкову” єврейську економіку і прилучити євреїв до економічного життя країни. Незабаром єврейське населення почали виселяти з сел. Крім цього, євреям було заборонено виробляти і продавати селянам спиртні напої, а також займатися в селах лихварством. Розселятися євреї мали лише у Смузі осілості в тих областях Російської імперії, які виділялися у славнозвісну “смугу осілості”. На цих територіях кількість єврейського населення складала 1/9 частину населення. Але висока народжуваність і покращення медичного обслуговування в умовах жорсткого обмеження простору проживання, приводило до поступового збідніння єврейського населення. Масове виселення євреїв з сільської місцевості при існуючих обмеженнях на професійну і комерційну діяльність призводило до жорсткої конкуренції. Це були перші обмеження, які російський уряд використав проти євреїв для підриву їх економічної самостійності.

За царя Миколу I (1825-1855) уряд намагався поліпшити здійснення контролю над національними меншинами в своїй імперії. З одного боку, було скасовано деякі обмеження, а з іншого - прийняті ряд законодавчих актів, які намагалися всіляко послабити національну самосвідомість народів, які мешкали у багатонаціональній Росії, тому положення євреїв значно погіршилося.

Одним із засобів впливу на єврейське населення було їх заохочування до переходу у християнство та поступове зближення з неєврейським населенням. Найкращим засобом вважалася служба в армії. В 1827р. було введено наказ про рекрутську повинність для євреїв. У той час перебування на службі тривало 25 років, а вік призову для росіян складав 20 років. Єврейських же хлопчиків забирали у віці 12 років і насильно віддавали у кантоністи (неповнолітні сини солдатів, які з народження рахувались за військовим відомством). Діти-рекрути спочатку направлялись у батальйони кантоністів і були там до 18-річного віку. Звідти більшість попадала у школи кантоністів. Перебування у кантоністах не зараховувалось у строк військової служби. У завдання шкіл кантоністів, стосовно євреїв, входила не тільки підготовка гарних солдат, шляхом виснажливих фізичних вправ, але й перехрещення їх у християнство. Тому обов'язковою дисципліною в ціх школах був християнський катехізис. Крім таких лояльних або заохочувальних засобів існували й насильницькі методи, наприклад, коли заганяли частину євреїв в ріку і хрестили всіх одразу, морили голодом, били.

В деяких випадках діти-кантоністи йшли на самовбивство в ім'я віри і топились у річці, куди їх приводили за для обряду хрещення. Деякі не могли витримати цього натиску і хрестилися для виду, але потайки продовжували дотримуватись єврейських заповідей. Влада сподівалась, що вихрести стануть проводирями християнства у єврейські маси, але така політика призвела лише до того, що євреї-вихрести повністю асимілювались у неєврейському оточенні.

Відповідальність за призов єврейських рекрутів була покладена на кагали (органи місцевого самоврядування). Так як євреї добровільно не погоджувались віддавати дітей, кагали приймали насильницькі міри: в усіх общинах з'явились “мисливці за дітьми” (“каперс” на їдиші). Поет Ієхуда Лейб Левін так описав положення, до якого привів указ про кантоністів:” Я, тоді 9-річний хлопчик, жив в батьківському будинку у Мінську. Одного разу я прийшов в хедер і бачу: вчителя немає, хедер порожній...хазяйка будинку пояснила мені, в чому річ! Меламед ховається від ловців, а усіх дітей батьки зачинили вдома, бо прийшла біда...дітей хапали з колисок, наречених забирали з-під хуппи, щоб віддати їх в солдати...”.

За 29 років у кантоністах відслужило біля 30-40тис. юнаків

В 1840 році в Росії був заснований особливий “Комитет для определения мер коренного пребразования евреев”. Комітет висунув наступні пропозиції: «...дії уряду мають бути спрямовані на досягнення двох цілей:

1. Морально-релігійна освіта єврейського народу згідно з метою загальних громадських порядків.

2. Заборона чи послаблення єврейських закладів, які віддаляють цей народ від загально громадського устрою.»

Для досягнення висунутої мети Комітет пропонував:

«1. Діяти на моральну освіту нового покоління євреїв створенням єврейських училищ в дусі протилежному існуючому талмудичному вченню.

2. Знищити кагали и підпорядковувати євреїв загальному управлінню...

4. Заборонити вживання спеціального єврейського одягу...

7. Поділивши євреїв за родом занять на корисних, тобто купців, ремісників і землеробів.»

Не відкладаючи на довго царський уряд вирішив здійснити ці рекомендації на практиці. З 1844р. починають відкриватися казенні(державні) училища, які знаходились під контролем Міністерства просвіти. Наглядачами в них призначались християни, які викладали усі загальноосвітні предмети. Лише єврейські предмети, які було зведено до мінімуму викладались євреями. Таємна записка С.Уварова (перший міністр просвіти) розкривала дійсні наміри уряду. Метою передбачуваних змін оголошувалось очищення релігійних понять євреїв методом обов'язкового навчання євреїв в казенних єврейських училищах. Уряд визначив потрібні насильницькі міри для виконання цього розпорядження, аби наблизити єврейське населення імперії до християнських цінностей, пропагуючи необхідність позбутися шкідливих забобонів, які виникли під впливом Талмуда.

Почалось масове насадження казенних єврейських училищ, які мали утримувати єврейські общини за рахунок т.зв. свічного збору, який отримували з податку на свічки. Але дорослі євреї ставились до єврейських училищ з недовірою і віддавали своїх дітей у традиційний хедер, де меламед (вчитель) вчив їх на івриті. В хедері вчилися не тільки читати, але й писати на рідній мові, т.я алфавіт і на івриті, і на їдиш однаковий. Чисельність учнів державних єврейських шкіл складала у 1864році біля 6000. Деякі представники єврейського населення з часом входили до лав російської інтелігенції, і з цієї точки зору, ці навчальні заклади успішно справлялись із своєю задачею.

Однак не зважаючи на всі труднощі, на всі перепони царського уряду, в «межі осілості» йшло інтенсивне культурне життя єврейського народу. В першу чергу про це свідчить єврейська література. Серед видатних письменників, які писали свої твори на івриті були: Іцхак- Бер Лєвінзон (1788- 1860), Аврахам Мапу (1808-1867), Ієхуда-Лейб Гордон(1830-1892). Левінзон доводив в своїх творах про необхідність повернення євреїв до ремесла, сільськогосподарському та іншим видам виробничої праці. Авраам Мапу засновник перших творів на івриті, найбільшим цікавим з яких є „Любов до Сіону” - твір з життя біблійних часів, який написаний біблійною мовою. Гордон у своїх творах проти деяких застарілих звичаїв та пережитків, залишаючись вірним в цілому єврейським традиціям. Було немало письменників, які писали на їдиші - розмовній мові євреїв Росії. Одним з найвідоміших письменників на їдиші був Шолом Яаков Абрамович (1836-1917), відомий під псевдонімом Менделе Мохер-Сфорим, тобто „ Менделе- книгоноша”. Він малював живі картини життя в містечках смуги осілості, які сприймалися читачами з великим інтересом. Він та його сучасники( Шолом-Алейхем (1835-1916) , Іцхак Лейбуш Перец (1852-1913)) вперше відкрили публіці ідиш як літературну мову.

У 1844 році були ліквідовані органи єврейського самоуправління - кагали. У 1855 році був виданий наказ “Про заборону носити єврейський одяг”, “Про заборону єврейкам голити голову”, у 1857 році “Про заборону для євреїв деяких виборних посад”. Все це свідчило про подальший національний тиск з боку царського уряду.

За правління Миколи I євреї залишалися імперськими підданими “другого ґатунку” і політика зближення з християнством особливих успіхів не мала, так як. більшість євреїв продовжувала дотримуватись общини, традиційних вірувань й не дуже охоче йшли на зближення з оточуючим населенням.

За часів правління Олександра II (1855-1881) в країні відбувся поворот до лібералізації у внутрішній політиці російського уряду. Зміни стосувались і положення євреїв у Російській імперії. Найбільш жорсткі санкції були відмінені. Першу річницю свого перебування на престолі новий цар відзначив тим, що скасував ненависний рекрутський набір кантоністів. У питанні про військову повинність євреї були зрівняні з усім населенням. Пізніше було переглянуто ще деякі закони і окремим категоріям єврейського населення було дозволено проживати поза «смугою осілості».

Але скористатися цім дозволом могли тільки єврейські купці першої гільдії (вони сплачували найвищий податок), а також євреї іноземного походження. Євреї, які мали такі ученні звання як доктор медицини та хірургії, а також дипломи про призначення вченого ступеня доктора, магістра чи кандидата інших факультетів, мали право працювати в усіх закладах (державних), їх місце проживання не обмежувалось “смугою осілості”, а було дозволено проживати у всіх губерніях та округах імперії, й займатися там торгівлею та виробництвом.

В області освіти було дозволено отримувати не лише медичну освіту у вищих школах, а й навчатися на інших факультетах (юридичних, математичних, історико-філологічних) університетів та вищих спеціальних закладах освіти. У 1865 році було прийнято закон, який дозволяв євреям - ремісникам селитися за смугою осілості. Крім того, поступово були заборонені спроби насильницького хрещення євреїв в надії, якщо вони добровільно матимуть бажання зблизитися з християнським населенням.

Таким чином політика Олександра II була ще однією спробою царського уряду „виправити” євреїв не насильницьким шляхом, приручити їх до імперської влади й продемонструвати Європі «цивілізований шлях» вирішення національних питань.

2 Єврейські погроми

Покращення життя євреїв у Російській імперії, завдяки реформам Олександра II, було недовготривалим. Події, які відбулися після вбивства російського царя змусили євреїв поховати надії на те, що найгірше для них позаду. Вбивство монарха невеликою групою терористів-революціонерів відбулося на фоні великих соціальних заворушень, і занепокоєна влада вирішила використати вже випробуваний засіб - випустити пар, звинувативши євреїв у скоєному. Відбулася хвиля погромів, яка відома в історії, як „буря на півдні”, т.я погроми відбулися у південних губернія. Хвиля погромів (1881-1884р.р.) почалася в Єлизаветграді. Безлад в цьому місті почався 15 квітня 1881 р., коли було пограбовано і спалено декілька єврейських лавок. Військові намагалися зупинити пограбування, але з появою селян, які приходили із сусідніх сел. безлад посилився. Погром припинився лише ввечері 16 квітня. Вночі на місце подій прибули 3 кіннотних загони, а вдень 17 квітня загін піхоти. Такий же безлад відбувався в селі Знаменка, куди також були направлені урядові війська. Безлад було придушено, а порушників віддали на покарання місцевій владі. 17 квітня почалися єврейські погроми у місті Балта. Погром тут посилився з прибуттям натовпу п'яних селян, які почали руйнувати єврейські будинки. Поліція Балти заарештувала погромників і безлад припинився.

Події квітня 1881р. були лише початком хвилі національних погромів. У травні 1881р. погроми почалися у місті Одеса. Але відносно Одеси, погрому 1881р., передував не менш страшний погром 1871р. Він був викликаний незадоволенням грецьких купців (які завжди займали провідне місце в торгівлі міста) тим, що євреї стали активними ділками експортно-імпортного бізнесу, що приводило до прямою конкуренції з ними. І у 1871р. давня ворожнеча між греками та євреями вибухнула насильством.

Нещастя почалося біля грецької православної церкви. Церква знаходилася на розі Троїцької та Катеринославської вулиць, тобто поруч з густонаселеним єврейським кварталом. Грецькі віруючі зібралися на дворі церкви у Великодню ніч. Саме того року свято набуло особливого розмаху. Лунали постріли з револьверів, билися пляшки - все порушувало нічний спокій євреїв округи. Хтось із роздратованих євреїв із-за стіни церкви кинув камінь і поцілив одного з гуляк. Той впав, можливо від поранення або сп'яніння. Його товариші вирішили помститися. Кілька з них вискочили за церковну огорожу і побили перших же побачених євреїв. Потім почали вибивати вікна в єврейських будинках.

Погроми тривали три дні і три ночі. Городяни, що збилися у натовп, кидали каміння, били шибки, а при нагоді накидалися на самих євреїв. Російські робітники, ремісники, члени артілей та, згідно з єврейським автором, навіть деякі євреї приєднувались до бунтівників. Погромники навмисне напали на будинки навпроти головної поліцейської управи, аби перевірити реакцію поліції. Відтак натовп вилився на вулиці міста. Люди з навколишніх сіл йшли до Одеси, щоб приєднатися до грабіжників. Бунтівники мали на увазі пограбування, а не фізичну розправу. Близько 1500 чоловік було заарештовано, деяких покарано нагайками на базарних площах. Під час погрому було пошкоджено майна на мільйони рублів, вбито 6 осіб. Було поранено - 21, пошкоджено або зруйновано 863 будинки та 552 магазини.

Центральний уряд стривожився, побоюючись революційного підтексту погромів, негайно надіслав своїх слідчих, щоб переконатися, що бунтівники не були «червоним привидом». Це стало сигналом для ухвалення жорстких і обмежень щодо єврейства.

В Одесі погроми 1881-1884 р.р. почалися у травні 1881 р. Як і попередні, вони тривали три дні і три ночі. Євреї відповіли на загрозу насильства створенням загонів самооборони, укомплектованих здебільшого зі студентів університету та робітників, серед яких було чимало православних.

Взагалі у 1881 році відбулося 200 погромів. Місцева влада не поспішала придушувати виступи, а навпаки своєю бездіяльністю і байдужістю потурала погромникам, а іноді відверто їм симпатизувала. Самі погромники стверджували, що їх дії санкціоновані особисто царем.

Висновки

Єврейські погроми в Росії привернули увагу всього світу. В прогресивних країнах газети повідомляли правду про події, які відбувалися в країні. Більшість іноземних урядовців звинувачували російський уряд у варварстві. В Англії, Сполучених Штатах Америки, Німеччині публікувались схвильовані протести громадськості, яка закликала уряди цих країн зробити що-небудь для врятування євреїв Росії. Уряди деяких країн навіть обговорювали міри, які слід прийняти у зв'язку з подіями в Росії. Так, англійський уряд вважав, що офіційні протести лише погіршать, а не покращать положення євреїв. Світове єврейство намагалось матеріально допомогти постраждалим і сприяти тим, хто вирішив залишити Росію. Російське єврейство спочатку гадало, що це лихо, яке минеться. Але «стихійне лихо» тривало дуже довго та поховало надії євреїв на рівноправ'я.

Таким чином політика Олександра II була ще однією спробою царського уряду „виправити” євреїв не насильницьким шляхом, приручити їх до імперської влади й продемонструвати Європі «цивілізований шлях» вирішення національних питань.

Список літератури

1. История еврейского национального движения. 1870-1914гг. - Иерусалим „Библиотека - Алия”. - 1994. - 374с.

2. История Росии. Эпоха реакции. Отдел третий. - т.7(часть третья). - 1228с.

3. Корнеева. С.Я. Боровой: известный исследователь истории евреев Российской империи.// Альманах »Мория ». 2004. - №1

4. Лесков. Еврей в России. Несколько замечаний по еврейскому вопросу. - М.: Книга. 1990. - 32с.

5. Симанович. Распутин и евреи. - М. - 1994. - 265с.