Принципи роботи російської поліції кінця ХІХ – початку ХХ століття

Контрольна робота на тему:

Принципи роботи російської поліції кін. ХІХ - поч. ХХ ст.

Реформи 60-х рр. XIX ст., привели до того, що вкрай тяжке положення селян стало ще гіршим. Все це привело до того, що починаються забастовки, стачки, які вплинули, суттєво, на правлячу верхівку і стали факторами, обумовившими кризу політики

Гарантом забезпечення імперської влади в Росії кін. XIX - поч. XX ст. були : поліція, сиск, жандармерія.

За період кін. XIX - поч. XX ст. поліція, сиск, жандармерія - зазнають змін і реформування, що було необхідним, враховуючи політичне становище Росії в означений період.

Вивчення проблеми розвитку і формування поліції, сиску, жандармерії вібувалось досить активно в Радянські часи. Проте доречно буде додати, що дана тема являється досить цікавою і важливою, її вивчають і сьогодні. Адже питання принципу роботи МВС досить гостро стоїть на сучасному етапі. Тому тему курсової роботи вважаю актуальною і своєчасною. Якщо брати до уваги сьогоднішнє положення в нашій країні : реформування поліції, становище в суспільстві і т.д., слід зазначити, що вивчення даної теми дозволить не повторити помилок минулого. До того ж є можливість запозичити досвід.

До істориків, що вивчали цю тему в Радянські часи слід віднести Нєстєрова Ф. Необхідно зазначити, що Нєстєров вивчає цю тему в досить загальних рисах, тобто не приділяє якоїсь особливої уваги. В своїй книзі: „Самодержавие и русский народ. Связь времен», він лише згадує про органи МВС, як гарант забезпечення самодержавства в загальному контексті. Також дослідженням даної теми займались такі історики, як : проф.. П.І.Кабанов і проф. М.Д.Кузнєцова, які займались написанням історії Росії кін.XIX - поч. XX ст. Також написанням історії Росії в цей період часу займався Феодосов, який розглядав дану тему в загальному контексті. Основну увагу історики Радянських часів приділяли саме повноваженням губернаторів і земських начальників, як виконуючих поліцейські обов'язки.

До істориків після радянських часів слід віднести : Литвак Б.Г. і його книгу: «Переворот 1861г. в России : почему не реализовалась реформаторская альтернатива». Тут автор не подає точні дані про розвиток МВС, але але натякає з чиєю допомогою проводилась реформа 1861 року і т.д. Вивченням цієї проблеми зайнялась і Федорова В.А. та В.Ф.Антонов. Досить добре розглядав тему : поліції, сиску, жандармерії- Ярмиш О.Н. в своїй роботі: „Каральний апарат самодержавства в Україні кін.XIX-поч.XXст.”, де автор достить детально розглядає діяльність МВС і всіх органів, які входили до МВС.

О.Н.Ярмиш в своїй науковій праці дуже детально подає діяльність губернаторів і земських начальників, а також описує ті поліцейські повноваження, що були на них покладені.

Велика кількість істориків займалась вивченням теми: «Поліція, сиск, жандармерія…», роботи яких можна знайти в багатьох історичних журналах.

Слід відмітити: Овченко Ю.Ф. і його статтю: «Поліцейська реформа В.К.Плєве». В даній статті автор дуже гарно показує причини реформи і методи її проведення. ШестопаловА.П. в своїй статті: «Лица и дела секретного комитета по крестьянскому делу», зображує міри , якими усмиряли селянство.

Діяльність судових і адміністративних органів по переслідуванню політичних злочинів у другій половині ХІХ ст. завжди була в центрі уваги радянських розслідувань.

Не менш цікавим і важливим є питання, що стосується принципу роботи російської поліції і жандармерії в кінці ХІХ - початку ХХ ст., яке в свою чергу тісно пов'язане з питанням про діяльність суду. Більш-менш чітку відповідь на це питання можна дати при розгляді розслідувань, що проводились в цей період та вивченні внутрішньої обстановки в МВС.

Розглянемо справи про державні злочини в Саратовській судовій палаті, де і виділимо роботу поліції.

В 1871 році незадовго після відкриття Саратовської судової палати було відкрито справу про державний злочин. Приводом послугувала заява дворянина Ганкевича пройого знайомство з Д. Каракозовим і С. Нечаєвим. Як стало відомо в результаті розслідування, Д. Каракозов, 4 квітня 1886 року здійснив замах на Олександра ІІ, С. Нечаєв, організував в кінці 60-х років таємну організацію «Народная расправа», намагаючись залучити в неї людей озлоблених, безжалісних, без зайвих слів йому підкорених, не зупиняючих ся ні перед чим. Органами Саратовської поліції і жандармерії організацію було викрито. В липні-вересні 1871 р. в Петербурзькій судовій палаті шов процес по справі нечаєвців. На стільці підсудних виявилась молодь захоплена ідеєю служіння народу. Процес наказав, що нечаєвці і нечаєвщіна - різні речі. В ході розгляду по справі Ганкевича, проведеного Саратовським губернським жандармським управлінням під наглядом прокурору судової палати, факти знайомства його з Д. Каракозовим і С. Нечаєвим не знайшли підтвердження. Заява Ганкевича була схожа швидше на само наговір. Справу було закрито, а до нього прикріплено міру адміністративної дії і заслання в одну з далеких губерній під нагляд поліції.

В даній справі дія поліції визначається рішенням суду, тобто я контролюючого органу.

Право ж проводити дізнання про державні злочини було надано поліції і жандармерії правилами «О порядке действий чинов корпуса жандармов по исследованию преступлений» від 19 травня 1971 р. Судові устави 1864 р. не згадували про ІІІ відділок і його виконавчий орган - корпус жандармів, в руках яких були з 1826 р. зосереджені функції переслідування політичних злочинів. Правилами від 19 травня 1871 року. офіцерами корпуса жандармів та поліції, під керівництвом прокурорського нагляду надавались повноваження: проведення оглядів, обшуків, виймань та ін.

Згідно цих правил в вирішені певної справи, якщо не вистачало доказів, дозволяючи передати справу до суду, поліцейські або жандарми могли зупинити вирішення справи без подальших наслідків, або ж з її вирішеним у адміністративному порядку. Допускалось користуватися такими мірами адміністративної дії, як вислання, заслання, заборона жити в столиці та ін. Для припинення справи без наслідків та ін., міністр юстиції згідно з шефом жандармів повинен був кожного разу питати «высочайшее соизволение».

З Саратовом пов'язаний найбільший політичний процес в Росії ХІХ ст. по звинуваченню 193 учасників «хождения в народ» відомий як «Большой процесс». 31 травня 1874 р. на Царицинській вулиці в будинку Превратухиной (зараз Першотравнева, 88) була розкрита всеросійська явочна квартира замаскована під взуттєву майстерню І. Пелькопена. До поліції потрапили шифри і адреси, що свідчили про розгалужену діяльність сітки народницьких утворень, захопившої 26 губерній Росії.

Дізнання по справі «О пропоганде среди народа» проводилось згідно з Правилами від 19 травня 1871 року офіцерами корпусу жандармів під наглядом прокурорських органів. Якщо дізнання по справі проводилось на території, що відносилась до юриздикції 2-х і більш судових палат, прокурорські зобов'язання перекладались міністром юстиції на прокурора однієї з них.

По вищому велінню від 4 липня 1874 р. і згідно з циркулярами шефа жандармів

П. А. Шувалова від 14 липня 1874 р. і міністра Юстиції К. І. Палена від 16 липня 1874 р. дізнання по справі «О пропоганде среди народа» почате по всій Росії, було централізоване в руках начальника губернського жандармського управління І. Л. Сльокіна і прокурора Саратовської судової палати С. С. Жихарьова. Саме під їхнім керівництвом діяла місцева жандармерія і поліція.

Влада розраховувала провести гучний політичний процес, який налякав би революційний рух і викликав в суспільстві негативне відношення до народників. З самого початку було оголошено про справу «величезної, державної, суспільної, більше - того історичної важливості» Пропагандистська діяльність народників розглядалась як «преследуемое законом преступление, преступное проявление, которое требует уничтожения в самом зародыше, независимо от того, повлекло ли оно за собой или нет опасные для государственного строя последствия».

В ході дізнання по справі «О пропоганде среди народа» було заарештовано біля 4 тис. чоловік по всій Росії. Тільки в Саратові вже до середини серпня 1874 р. тюрма була переповнена: в 16 поодиноких камерах де вільно могло розміститися 150 чоловік, було 580. Щоб утримати хвилю арештів, що прокотились по крайні, І. Л. Сльозкін 7 вересня 1874 р. видав указ - спеціальний циркуляр, що засуджував дії деяких начальників жандармських і поліцейських управлінь, котрі, проводивши дізнання по справі «стали арестовывать и обыскивать всех».

В циркулярі відмічалось, що обшуку і арешту слід наражати лише таких осіб, на яких з'являлись вимоги, або ж тих, на яких було зібрано інформацію, викликаючи необхідність обшуку і арешту. Виходячи з цього слід зазначити, що не завжди дії поліції і жандармерії були правомірними. В даному випадку вони керувались принципом: «Прибрати всіх хто зайвий». Тому дуже часто страждали невинні люди, ті хто був зовсім не причетний до справи.

Ще один циркуляр І. Л. Сльозкіна від 2 вересня 1874 р. предписував підлеглим йому посадам корпусу жандармів «избегать по возможности, указаний способов доставания доказательств и формулировать способ получения их так, чтобы защита на суде не могла назвать его незаконным».

Очевидно тому матеріали дізнань, що зберігаються в архіві Саратовської області, не дають можливості в повній мірі оцінити методи і принципи, що примінялись політичною поліцією в відношенні осіб залучених по справі. Мали місце замовчуванні обшуки, замовчуванні перевірки особистості, факти затримання неповнолітніх (наприклад: було затримано 15-річну дівчину, яка померла у тюрмі). Дії посадовців корпусу жандармів по справі «О пропоганде среди народа» не відповідали кримінально - процесуальним формам передбаченим судовими установами 1864 р. Принципи призумції невинності, недоторканості особистості, право звинувачуваного оскаржити незаконні дії посадових осіб, залучивши його до відповідальності, жандармським відомством ігнорувались, а прокуратура, покликана проводити нагляд, закривала на це очі.

Не дивлячись на всі прийняті міри в відношенні більшості заарештованих по справі не було зібрано достатньо доказів. Їх провина нерідко заклечалась в збереженні, передачі, обговоренні забороненої літератури, що ледве можна било віднести до державних злочинів. Н. А. Троцький приводить слідуючи дані: із 4 тис. заарештованих до дізнання були залучені 770 осіб, а в розслідування 265. Попереднє розслідування затягнулось на 3,5 роки. До початку процесу нараховувалось 93 випадки смерті, самогубств, розумозмішань.

Окрім цієї справи в Саратовській судовій палаті пройшло ще 35 подібних справ. Судячи з цих справ слід зробити деякі висновки. Не слід ідеалізувати юстицію дореволюційної Росії, у всякому разі в сфері провадження по справам про державні злочини. Паралельно з судовими установами в 1864 р. просякнутими демократичним духом, впровадженими в російську дійсність початку незмінності суддів, змагань судочинства, права на захист, діяв інший порядок розслідування злочинів, надавши політичній поліції широкі права по проведенню дізнання, дозволяючи довгий час утримувати під наглядом без пред'явлення звинувачень, використовувати міри покарань.

Не рідким було явище смертної страти, до якої засуджували політичних злочинців.

Відомо, що страта в Росії неодноразово відмінялась, хоча досить часто використовувалась на практиці. Пропозиції щодо виключення цієї міри з системи покарань, почали вноситись з початку ХХ ст. Проект відповідного до закону був прийнятий Першою Державною думою Росії 19 червня 1906 р. Пізніше його прийняла Друга Державна дума, та в обох випадках закони не були затверджені Державною радою і не вступили в силу.

Страта в Росії продовжувалась до Лютневої революції. 12 березня 1917 р. це покарання відмінило Тимчасове правління, але вже в липні цього ж року його було знову дозволено «військово - революційними судами за ряд військових злочинів, вбивства, ґвалтування, грабування та ін.

Цікава інформація про МВС міститься в «Спогадах К. Д. Кафафова». В своїх спогадах про внутрішні справи Російської імперії, Кафафов подає важливу інформацію, що стосується дій поліції на початку ХХ ст., і внутрішнього стану МВС.

В вересні 1911 р. міністром внутрішніх справ було призначено А. А. Макарова.

В той самий час директором Департаменту поліції був С.П. Білецький.

Якою ж, по суті, була робота Департаменту поліції за цей час. Департамент поліції розділявся на дев'ять справочинств, які крім 6-го, називалась по цифрам, а VI-те називалось «особливий відділ», який і займався всім політичним розшуком. Із решти: 1-е займалось особистим складом департаменту (крім директора і віце-директора, котрі були в залучені Департаменту загальних справ), а також особистим складом загальних посадовців поліції, починаючи з ІV класу посад, тобто тих осіб, які назначались приказом міністра (ІV клас) або Височайшим приказом (V клас). В ІІ справочинстві були зосереджені всі питання, пов'язані з поліцейською охороною. ІІІ-є відало фінансами, мало велике значення, оскільки в ньому були зосереджені всі суми департаменту. Щодо ІV-го, слід зазначити, що воно завідувало обов'язковим постановами, виданими на місцях адміністративними властями. В V-му судочинстві була зосереджена робота виключно законодавчого характеру. На перший погляд може здатися дивним поєднання Департаменту поліції з законодавчою роботою, а між тим в цьому департаменті розроблялись найбільш широкі питання: закон про недоторканість особистості і житла, закон про громадські вибори, паспортний устав і спеціальний закон по реформі поліції.

VI - «особлива справа», займалось пошуковою справою. Це був найбільший відділ.

Тобто кожен відділ мав свою справу і займався лише нею.

Звертаючись до сутності роботи департаменту поліції необхідно перш за все зазначити, що як показали подальші події, більшість керівників внутрішньої політики Росії не давала собі ясного звіту в тому, що з перебудовою державного ладу Росії необхідно було реорганізувати і політичну поліцію.

В 1905 р. Росія вступила на шлях конституційної монархії. В державне і суспільне життя країни вступає новий фактор - Державна дума.

Звичайно, саме життя поставило вперед питання про необхідність змінити характер діяльності політичної поліції. Методи роботи і задача поліції повинні були докорінно змінитись.

До цього часу політична поліція вела боротьбу з усіма нелегальними організаціями, не залежно від того, чи намагаються ці організації до насильницьких змін існуючого ладу чи лише проповідують свої теоретичні учіння. З 1905 року поліція повинна була боротися лише з тими організаціями, які намагались насильницьким шляхом змінити державний лад. Але з іншого боку, завдання політичної поліції значно розширились.

Перед нею встали нові, важкі цілі - необхідність вивчення всіх політичних течій в країні, ознайомлення з їх програмами, виявити їх організацію в центрі і на місцях, також виявлення їх керівників і головарів. Тільки з таким знайомством з політичним настроєм країни, політична поліція могла б тримати керівництво в курсі правдивого положення речей всередині країни. В зв'язку з цим Департамент поліції з 1905 р. був збитий з толку і поступово втрачав своє значення, викладаючись на мілку роботи - з пошуку окремих політичних злочинців, не помічаючи, вірніше являючись безсилим боротися з швидко розвиваючоюся політичною катастрофою.

Поліція повинна була слідити за порядком в країні, карати тих, хто порушував закони. Вивчаючи діяльність поліції в кінці ХІХ - початку ХХ ст. обов'язково слід зачепити проблему порушення закону працівниками поліції. До таких порушень слід віднести -хабарництво. Згідно з цим випливає ще один принцип роботи поліції «Вільний той хто платить».

Цікавою є справа сенатора Гаріна, яка розслідувала хабарництво в поліції. Гарін був досить популярним ревізором того часу. Він проводив розслідування «О действиях московской полиции» і між тим наткнувся на слідуючи обставини. Якийсь бродяга, неодноразово висиляємий з Москви, після відбування покарання за мілкі крадіжки виступив свідком у Гаріна, дізнавшись від когось, що ревізор викликає свідків особою об'явою. При цьому свідок - обірванець, у якого на одній нозі був розірваний сапог, а н другій стара калоша, давав приблизно слідуючи показання: «Возвратился я самовольно в Москву, откуда был выслан полициею, прохожу как-то Пушкинским бульваром, вдруг вижу мне навстречу околоточный Л. Увидев меня, околоточный Л останавливает меня со словами: «Ты каким образом в Москве, идем в участок!» «Вижу, дело плохо, вынимаю сотенную, сую ему в руку и свободно иду дальше, на углу встречаю помощника пристава. Тоже останавливает и завёт в участок; делать нечего даю и ему две сотенные. На другой день, на грех встречаю самого пристава, ему пришлось дать пять сотенных».

Все це ревізор добросовісно занотував. На основі подібних показань він притягував до суду всіх осіб, чиє ім'я було пов'язане з хабарництвом.

Отже, не всі обвинувачення, які поліція приписувала злочинцям, були законними. Виходячи з цього бачимо, що не всі особи, яких звинувачували, були злочинцями.

В результаті проведення реформи було прийнято:

ь створення органів, що сприяли «живому боевому делу»;

ь створення надзірательних пунктів;

ь зосередження різних поліцейських функції в одних руках;

ь прийнято положення «О начальниках розыскных отделений»;

ь організація внутрішнього і зовнішнього нагляду та ін.

Вивчаючи принципи роботи російської поліції в кін. XIX - поч. XX ст. найкраще буде показати їх на прикладі державних злочинів Саратовської судової палати.

Перший принцип: «Прибрати всіх, хто зайвий». В кількості засуджених і вбитих були, як дорослі-невинні, так і взагалі-неповнолітні.

Другий: принципи презумпції невинності, недоторканості особистості, право обвинувачуваного оскаржити незаконні дії посадових осіб…

Третій: не винен той, хто платить за свою невинність. Даний принцип свідчить про факт хабарництва в поліції.