Болгарська колонізація Придунав’я в кінці 18 - першій половині 19 століть

Реферат на тему:

Болгарська колонізація Придунав'я в кінці XVIII - першій половині XIX століть

План

1. Етапи формування правового статусу Болгарських колоністів на Півдні Бессарабії. Соціально-економічне та правове становище болгарських колоністів.

2. Адміністративний устрій болгарських колоній

1. Етапи формування правового статусу Болгарських колоністів на Півдні Бессарабії. Соціально-економічне та правове становище болгарських колоністів

Переселення болгар в Бессарабію відбувалося з 1792 по 1830 роки, хоча окремі випадки еміграції спостерігалися і раніше, і пізніше вказаного [2.14;3]. Гніт та переслідування, котрі зазнавали болгари від турок в себе на Батьківщині: змусили переселитися до Росії: однак до 1812 ріка остаточного приєднання Бессарабії до Росії болгарські переселенці не могли стати осілими.

У вищих колах Російської держави на протязі багатьох років обговорювалося питання про правовий статус колоністів, про створення регіональної системи управління переселенцями, про різноманітні плани їх влаштування. Так, спочатку намагалися включити їх до складу Бузько козачого війська, потім надати їм „право користуватися усіма і покровительством законів, що природним російсько - підданим належать" [2.6;7].

В той же час були пропозиції використати переселенців як кріпаків в маєтках поміщиків у малозаселеній Новоросії. З усією метою здійснювалися спроби переселення болгар з Молдавії, Валахії та Бессарабії в Херсонську та інші губернії Новоросії. Тільки масові виступи емігрантів зупинили цей процес.

Зволікання уряду в вирішенні питання про юридичне оформлення прав колоністів та їх побутове влаштування було обумовлене низкою суб'єктивних та об'єктивних факторів.

По - перше, уряд не міг зосередитися на вирішенні усієї проблеми в зв'язку з війною.

По - друге, створені в Петербурзі органи управління колоністам не справлялися з поставленими завданнями з - за неузгодженості дій з місцевими органами управління, занадто широкого діапазону поставлених завдань, нестачі фінансів та кадрів.

Так, створена раніше канцелярія з опіки іноземних поселенців у Петербурзі в 1797 році ввійшла до складу „Експедиції державного господарства опіки іноземців та сільського господарювання” [2.6;8]. У квітні 1800 року знову відбулася реорганізація „Експедиція”. В ії складі було утворено Контору з опіки новоросійських іноземних поселенців. Контора займалася розселенням та управлінням переселенців, наданням їм землі, виданням позик, веденням судових справ, здійсненням казенних зборів.

На чолі Контори стояв головний суддя, котрий був зобов'язаний щорічно об'їздити колонії і знайомитися зі станом справ. Йому допомагали секретар, бухгалтер та два канцеляриста [2.6;8].

Контора з опіки новоросійських іноземних поселенців не могла справитися з поставленими завданнями: забезпечити очікувану централізованість і самостійність управління іноземними колоніями.

Болгари переходили з місця на місце, потрапляли під владу молдавської аристократії, або вели кочове життя по степах та залишених ногайцями поселень. Буджака, оселяясь тимчасово біля напівзруйнованих фортець, Ізмаїлу, Акерману, Кілії та Бендер [2.14;3]. Жили розкладна і не могли бути впевненими в завтрашньому дні.

Життя під чужим гнітом, на чужих землях, постійна зміна місць, невизначеність робили болгар байдужими до своєї долі. Вони, по правильному зауваженню А.С. Пушкіна:

В убогой дикости живут,

Храня родительские нравы,

Питаясь … трудом,

И не заботясь о том,

Как ратоборствуют державы

И мирно правят их судьбой …

Невизначеність соціально - економічного та правового положення емігрантів використовувалась місцевим боярством, котре намагалося перетворити їх у залежних кріпаків.

Загалом, період до 1806 року характеризується стихійністю міграційного процесу, повною відсутністю конкретного плану економічного влаштування переселенців, а це, в свою чергу, призвело до соціального конфлікту між болгарами та місцевою аристократією, апогей якого можливо простежити в 1815 - 1816 роках.

Другий етап у формуванні правового статусу колоністів пов'язаний з першим масовим переселенням болгар в Бессарабію, що відбувся в період російсько - турецької війни 1806 - 1812 рр. Основна маса емігрантів почала прибувати до краю з осені 1809 ріка, коли російські війська досягли північно -східної та східної Болгарії.

На цьому стані соціальний конфлікт, що назрівав, стримувався представниками воєнної влади Росії.

Для полегшення долі біженців їм надавали різноманітні пільги, звільняли від оподаткування. Так, в 1809 році переселенців було звільнено від виплати податків та повинностей терміном на один рік. В 1810 році П.І.Багратіон, як і його попередник по командуванню Дунайською армією О.О.Прозоровський, прийняв рішення не оподатковувати колоністів і не примушувати до виконання повинностей.

М.М.Кашенський, що змінив П.І.Багратіона, у грудні того ж року наказував віце - президенту Дивана князівства Валахії Енгельгарду „бідних та забожілих болгар... всіх без винятку звільнити від всіляких земських та казенних повинностей „[2.6;9].

26 квітня 1811 ріка головнокомандуючий російською армією М.І.Кутузов гарантував задунайським переселенцям такі пільги:

1. Звільненя від земських податків та повинностей на кілька років.

2. Звільнення від впливу з боку Диванів та земських справників Молдавії та Валахії.

3. Під поселення відводилися вільні землі, що вибиралися самими переселенцями.

4. Управління поселенцями повинно здійснюватися „спеціальним товариством колоніальних поселенців.” Для допомоги було виділено російських офіцерів[2.6;9].

Після цього наказу почали створюватися органи громадського самоврядування, почався процес межування та роздачі земель.

В 1812 році згідно з Бухарестським мирним договором Бессарабія була приєднана до Росії. У цей період спостерігається новий наступ бояр на права колоністів; місцева аристократія стала необмеженим володарем всієї Бессарабії.

Політику створення великого землеволодіння на звільнених від турок землях уряд провадив методами, котрі суперечили законодавству Російської імперії.

Так, під час загарбання Буджаку Туреччиною, бояри та монастирі одержали нові вотчини в Запрутській Молдавії замість втрачених у Буджаку. Тепер бояри поверталися та самовільно захоплювали казенні землі, де вже селилися болгари[2.6;9].

Обласний уряд провадив торги по віддачі у відкуп землі з таким розрахунком, щоб забезпечити їх одержання боярами, близькими до урядових кіл.

В 1815 - 1816 роках масовими виступами були охоплені колонії задунайських переселенців. Вони вимагали влаштувати їх „на правах знаменитого Війська Донського,” виділити їм „для проживання достатню кількість землі по річці Дунай,” організувати управління ними виборною адміністрацією, яка не залежить від місцевої влади.”[2.6;10].

Боротьба переселенців у формі переходу з приватних земель на казенні, втеч за межі Росії, повстань примусила царський уряд створити комісію для з'ясування ситуації в колоніях Бессарабії і вжиття необхідних заходів. Створена Комісія у березні 1816 році, проіснувала до середини липня 1816 року, безумовно була успіхом колоністів у боротьбі з кріпосниками.

У складі Комісії, а потім і в Тимчасову Бессарабському комітеті, що проіснував до 1818 року, працював майбутній декабрист О.П. Юшневський. Він незмінно відстоював інтереси емігрантів і вперше зібрав правдиву інформацію про кількість та становище болгар, якої до цього часу уряд не мав. О.П. Юшневський висловлювався за негайне оформлення статуса колоністів.

29 грудня 1819 року вийшов урядовий указ, а 12 березня 1820 року - письмовий акт міністра внутрішніх справ В.Кочубея, за яким в законодавчому порядку закріпився юридичний статус болгар - переселенців в Буджаку [2.5;21]. Кожна родина одержувала по 60 десятин землі, за користування якою зобов'язувалася вносити до казни по 70 левів грішми [2.6;10].

2 Адміністративний устрій болгарських колоній

На протязі 1809 - 1818 рр. управління болгарськими колоністами здійснювалось „по місцевим законам та звичаям“, отже в адміністративному відношенні переселенці повністю прирівнювалися до місцевого населення області, оскільки позбавлялися прав на спеціальне влаштування.

Лише 22 березня 1818 року було створено Комітет з опіки іноземних поселенців південного краю Росії - орган регіонального управління іноземними колоніями [2.6;10]. Опікуном було призначено одного з найбільш талановитих адміністраторів Півдня І. М. Інзова [2.16;2].

Таємниця його походження окута романтичним ореолом. Хтось із істориків стверджував, що він нешлюбний син Катерини II та одного із її багаточисельних фаворитів. Відомо, що Катерина II проявляла до нього особливу увагу: Інзов, який народився 23 грудня 1768 року, став вихователь царського сина - Микита Івановичь Панін. Потім дитину відвезли до маєтку князів Трубецьких, в Пензенську губернію. Прізвище йому дали від назви річки Інза, що протікає в тих місцевостях.

Таємничий хлопчик росте у родині князів Трубецьких, але навіть прийомним батькам не відкрита таємниця його походження. Однак Трубецькі кожного року отримували велику суму, призначеною на виховання дитини.

В 1785 році 17 - річний Іван Інзов починає службу кадетом Сумського легкокінного полка, потім його переводять в Гренадерський полк, де він служить доруччиком [2.23;2].

Пізніше Інзов бере участь в переході через Альпи, в цей час Інзов вже підполковник в складі Апшеронського полка.

Іван Микитичь відрізнявся хоробрістю та був удостоєний високих нагород. По закінченню війни 1812 року Інзов був відмічен орденом - Почесного легіону - найвищої нагороди Франції - за гуманне відношення до військовополонених [2.23;2].

Після битв та походів молодий офіцер бажає тільки одного - відокремитися у будь - якому глухому кутку країни. Інзова відрізняє замкнутість, тяжіння до самітності. В 1818 році І.М. Інзов виходе у відставку і на протязі 27 років займається улаштуванням болгарських колоній в Бессарабії.

Саме Інзов запровадив систему болгарських поселень з центром в Болграді.

Тут він сам жив с 1823 по 1831 рік, і хоча помер в Одесі через рік, по проханню болгарських колоністів, імператор дозволив перенести прах його в Болград й захоронити в каплиці біля спеціально побудованої церкви Святого Митрофана. Про Інзова болгари говорили з великою вдячністю і він дав їм нове життя в новий вітчизні. А.С. Пушкін, відбувавший службу в Кишиневі і їздивши по цим краям в 1821 році, так писав про Інзова: „Твоей молвой наполнен сей предел”[2.4;5].

В урядовому наказі 1820 ріка про організацію болгарських колоній в Бессарабії говорилося: „Главное же селение Табак, согласно желаниям поселенцев, поименовать Болград”. Потім „начальство нашло более удобным положить основание центра колонии над озером Ялпуг в 3 - х верстах от Табака на юг и удержало за этой новой колонией название Болград” [2.4;5]. В 1821 році в болгарських колоніях вже проживало більше 38 тисяч чоловік [1.1].

Для їх розселення відводилася спеціальна територія в 557 тисяч десятин. Вона була поділена на 4 округи: Прутський. Кагульський, Ізмаїльський, Буджацький [2.6;10].

Так, управління болгарськими колоністами повинно було здійснюватися (спеціальним) особливим опікуном, що призначався міністром внутрішніх справ, а також окружними старшинами, сільськими старостами та іншими виборними урядовими особами з середовища колоністів [2.6;10].

Колоніями також керували сільський приказ і сільська розправа, які обиралися на мирському сході. Сільський приказ складався з виборчого, 2- х старост й писаря: відав всіма господарськими питаннями, за встановленням та сбіром податків, виконанням колоністами повинностей, займався рахунком нових поселенців в колоніях [1.2]. В сільську розправу обирались добропорядні (присяжні) старці, які з членами сільського приказу справляли мирський суд і судочинство по меншважливим справам [1.2].

Слід зауважити, що першим керівником задунайських переселенців був призначений підполковник Малевинський (1820 - 1826рр.)[2.16;2]. Прибувши до місця призначення в колонію Табак, він зібрав старійшин зі всіх 4 - х округів південної Бессарабії та депутатів, зі всіх болгарських колоній прочитав їм „высочайший” наказ про дарування болгарам прав та привілеїв. Почувши царський указ, колоністи встановили на честь „высочайшею монаршего благодеяния” в головній колонії розкішний собор замість бідного храма в Табаке. Невдовзі був розроблений план Болграда з широкими та прямими вулицями та положено початок заснуванню колонії. Вже за Малевинським мешканців в Болграді нараховувалося до тисячі чоловік [2.7;351]. Чисельність болгарських колоністів періодично поповнювалась новими вихідцями із - за Дуная і тими переселенцями, які переходили жити в Болград з інших болгарських колоній південної Бессарабії.

Третім керівником задунайських переселенців був М. Бутков. За часи його керівництва Болград вже походив на місто, його населення збільшилось на 7 тисяч чоловік [2.23;2].

В 1845 - 1847 рр. керівниками задунайських переселенців Болграда був Лосев і Амамбаров. Останньому керівнику задунайських переселенців, підполковнику Арендаренко (1847 - 1856 рр.) прийшлося здавати Болград під владу румунам, коли по Парижському трактату південна Бессарабія відійшла від Росії. Під румунським пануванням Болград став уездним містом.

Але задовго до 1856 року, еміграція з Порти продовжувалась. Росія брала на себе затрати по оренді морських судів для перевезення болгарських родин, на продукти харчування та ліки на час подорожі. Так у березні 1831 року в Одеський порт прибуло на російських кораблях 500 болгарських родин із Варни, Созополя, Бургаса, Велико Тирново [2.4;5]. Генерал - губернатор Новоросійського края М.Воронцов дозволив переселення всім бажаючим болгарам. Емігрантам надавалося право обирати місце для поселення - в Одесі, Бессарабії, Криму чи Азовье. Так, в 1830 році через Дунай в Болград прибуло ще 200 родин, кількість мешканців нараховувалася до 3645 чоловік [1.1]. В 1838 році кількість мешканців зросла до 5 тисяч чоловік [2.7;351)].

Переселенці, як правило, були вихідцями з різних районів Болгарії, де вони, в межах болгарського етносу, розподілялись на етнографічні групи. На новій батьківщині болгарські переселенці зберегли притаманні кожній етнографічній групі метрополії діалектичні особливості і специфічні елементи духовної культури. За спостереженнями етнологів болгарська діаспора Одещини поділяється на кілька етнографічних груп, пов'язаних з місцями виходу колоністів. Це дає змогу визначити райони і навіть населені пункти, звідки переселенці з Болгарії прибули до нас. У Північному Причорномор'ї болгари цю традицію зберегли, і назви сіл, у нас в багатьох випадках, повторюють назви сіл Болгарії, з яких прибули переселенці[2.1;160]. Зокрема: Колонії болгар Арцизського району - Бургуджия (Виноградівка, 1830 рік), Главани (1830 рік), Девлет-Агач (Делень, 1830), Задунаївка (1822), Нова Іванівка (1822), Кот-Китай (Острівне,1816); Болградського району - місто Болград (1821-1823рока), Банівка (1821рік), Вайсал (Василівка, 1830), Гасан-Батир (Виноградне, 1830), Імпуціта (Владичень, 1810-1812 рока), Голиця (1830), Чіішія (Городне, 1813), Чемша-Варуїта (Криничне, 1813), Нові Трояни (1827), Пандаклія (Горіхівка, 1830), Табаки (1812), Кубей (Червоноармійське, 1812); Ізмаїльського району - Шикирлі-Китай (Суворове, 1819 рік), Дермендере (Каланчак, 1830), Ташбунар (Кам'янка, 1814), Финтина-Дзинілор (Кирнички, 1830), Кайраклія (Лощинівка, 1816); Кілійського району - Єнікей (Новоселівка, 1816); Ренійського району - Карагач (Нагорне, 1812); Саратського району - Камчик (Зоря, 1830), Кулевча (Колісне, 1830); Тарутенського району - Чумлекей (Виноградівка, 1830), Ісерлія (Вільне, 1830), Купоран (Рівне, 1830), Гюльмен (Ярове, 1830); Татарбунарського району - Дельжілери (Дмитрівка,1830) [2.12;161-164].

Висновки

Таким чином, процес формування соціально - економічного та правового статусу колоністів завершився в 1819 році. Каталізатором цього процесу були боротьба болгарських емігрантів за свої права, а також діяльність деяких представників прогресивної інтелігенції. Завдяки цьому склалися сприятливі умови для швидкого освоєння земель Бессарабії і розвитку капіталізму у землеробстві, що розвивався в цьому краї більш прискорено, ніж в інших регіонах дореформеної Росії.

Вже в 70 - 90-х роках XVIII століття розпочинаетіся цілеспрямоване переселення тисяч болгар до Північного Причорномор'я, яке тривало в основному до середини XIX століття.

Список літератури:

Варові О.О. З історії греко - болгарських поселень на півдні України початку XIX століття // Записки історич. факультету Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова: Вип.13. - Одеса, 2003. - С 294 - 301.

Слєпцов П.М. Історичний очерк о Бессарабії II Ізмаїльські повідомлення. - 2004. - № 12, 14, 17, 19, 31. - С 2.

Тамулець В.М. Роль і значення у становленні та розширенні економічних зв'язків Бессарабії з українськими колоніями (1812 - 1868рр.) // Укр. історич. Журнал. - 2005. - № 5. - С 18 - 28.