Німецька колонізація Придунав'я наприкінці 18 – першої половини 19 століть

Реферат на тему:

Німецька колонізація Придунав'я наприкінці XVIII - першої половини XIX століть

План

1.1 Етапи формування правового статусу німецьких колоністів.

1.2 Масове переселення німців у Придунав'є та їх адміністративне влаштування.

1.3 Господарство і побут німців - переселенців.

1.4 Духовна культура німців Придунав'я.

1.1 Етапи формування правового статусу німецьких колоністів

Активне заселення південної України починається з 1731р., коли за указом Анни Іванівни розполохалося відновлення старих військових укріплень від Дніпра по річці Орел до Ізюму на Північному Дінці. Політичні та економічні чинники того часу вимагали швидкого опанування малозаселених південних земель. Зрозуміло, що заселити їх кріпаками було неможливо. Німецький колонізації півдня України сприяла і внутрішня політика самої Німеччини нестача землі, тяжкі податки, свавілля великих земельних магнатів, часті неврожаї, релігійні переслідування, тяжка служба в армії тощо [2.8;18].

У грудні 1762 року Катерина II видала Маніфест про запрошення іноземних колоністів у Росію. В цьому Маніфесті Катерина II дозволяє іноземним колоністам вільно селитися „в нових наших владениях”[2.22;22]. Німецькі колонії відтоді стали одним із вагомих чинників соціально - економічного розвитку Півдня України.

На відміну від імператриці Єлизавети, яка запропонувала сербів, чорногорців, валахів і створювала військово - землеробські поселення, Катерина II надавала перевагу німецьким переселенцям, що були відомі як вмілі сільські господарі. Крім прискорення розвитку південних регіонів України, Катерина II розрахувала за допомогою іноземних колоністів подолати український сепаратизм, зміцнити південні кордони імперії.

У липні 1763р. Катерина II видає нову постанову якою узаконювалися значні пільги для іноземних колоністів. Вони одержували безкоштовно землю допомогу під час переїзду в України, на 30 років звільнялися від податків, одержували безвідсоткову грошову позику для будівлі хат, купівлі коней, возів, плугів, інших знарядь праці. Позику мали повернути через 10 років. Колоністам було дозволено мати свій суд, вільно сповідувати свою релігію, вони звільнялися „навіки” від рекрутської повинності. Лише після 30 років перебування в Росії колоністи повинні були відбувати земську службу та інші повинності[2.2;4].

У 1763 році в Німеччину були відряджені емісари для пошуку і згуртування переселенців та надання їм допомоги „нормовими грошима.” При відборі колоністів увага зверталася, перш за все, на їхні ділові якості: працездатність, схильність до землеробської праці, домовитість. Перевага надавалася багатодітним родинам, здатним своїми силами, підняти господарство на нових землях. У липні 1763 Катерина II створює Канцелярію опікунства іноземних колоністів, яка мала спілкуватися, щоб іноземці „никакому изнурению или тягости подвергнуты не были” [2.22;22].

У березні 1797р. При сенаті була створена Експедиція державного господарства, опікунства іноземних поселенців та сільського домоведення. Уряд, як і раніше, надавав колоністам значні привілеї, земельні ділянки, асигнування з державної скарбниці для ведення господарства, звільнення на значний час від сплати податків та виконання інших повинностей.

В перші роки XIX ст. статус колоністів дещо змінюється. Міністр внутрішніх справ подав імператору доповідь, в якій виклав усі хиби колонізації за маніфестом Катерина II і зажадав деяких обмежень для нових переселенців. У 1804 - 1806рр. вийшли нові закони, які скасували окремі пільги для колоністів [2.2;5].

До переселення заохочували лише людей сімейних, господарів, хліборобів, садівників, ремісників, вишукували таких, хто міг розводити пасовиськах овець. Нові правила вимагали, щоб поселенці їхали разом по 20-30 родин і щоб кожна родина мала майна не менше як на 300 гульденів. Для розведення великої рогатої худоби кожній колонії відводилося додатково 50 десятин землі. Для кожного двору виділялася безвідсоткова позика в розмірі 300 карбованців, сплатити яку потрібно було через 10 років. До 1805 року більшість німецьких колоністів вчасно повертали позичені кошти. Проте борги колоністів зростали і станом на 1825 рік становили 2.344.211 карбованців [2.22;23].

У 1810 році держава припинила допомогу переселенцям. Російський уряд припинив видавати паспорти для переселенців. Проте незначне переселення на Південь України продовжувалося. Так, серед сільських ремісників право на громадянство мали лише теслярі, ковалі, гончарі, ткачі та каменярі. Представники інших ремісничих професій вважалися для сільського життя „безплідними,” колоністами не визнавалися, громадянства не отримували.

Щоб стати колоністом, людина повинна була дати розписку про виконання внутрішнього розпорядку колонії, прийняти присягу перед пастором. Колоністи користувалися правами, які гарантували їм та їхнім нащадкам вільне розпорядження своїм майном на території Російської імперії. Крім того, колоністи вільно переходили в інші категорії населення.

Особлива увага приділялася майновим відносинам. Колоністи наділялися державною землею відповідно до укладених при поселенні умов. При цьому до уваги бралася лише одна земля. Озера, болота, солончаки, цеглянки, пісчані та інші не придатні для землеробства землі віддавалися в общинне користування. Землі з корисними копалинами з обороту виключалися. Фактично головним розпорядником землі була община. Колоністи не мали права продати або передати в інші руки землю без попереднього дозволу общини. Якщо хтось мав намір відокремитися від родини, він мусив мати дозвіл, який гарантував збереження та непорушність встановлених правил ведення господарства.

Німцям - колоністам дозволялося наймати робітників, яким вони повинні були гарантувати заробітну платню. Колоністи за свої кошти виконували різні будівельні роботи, утримували поштові станції, мости, шляхи. У разі порушення терміну сплати позик закон встановлював високі штрафи. На випадок неврожаю в колоніях створювалися так звані „хлібні магазини” - запаси сільськогосподарської продукції.

Від колоністів вимагалося зразкового ведення господарства. Якщо у когось із колоністів до початку польових робіт сільськогосподарський інвентар не був готовий, всі поселенці йшли йому на допомогу. Службові та виборні особи здійснювали контроль за процесом праці, приділяли увагу стану городництва, садівництва, виноградарства. При наявності спеціального дозволу колоністи могли виготовляти вино та горілку із фруктів на продаж. Вони змушені були вирощувати тутові дерева. Кожен господар повинен був посадити біля свого будинку 20 тутових дерев [2.22;24].

Крім сільського господарства в колоніях іноземних переселенців розвивалося ремесло. Рекомендувалося займатися обробкою вовни, виробленням шкіри, миловаріння прядінням льону, виготовленням тканин. Батьки часто віддавали синів до виравних майстрів на навчання. Заохочуючи колоністів до розвитку ремісництва царський уряд дозволяв їм займатися торгівельною діяльністю, об'єднуватися в торгівельні гільдії, цехи. Німці - колоністи на місцях свого мешкання мали право будувати та утримувати мануфактури, фабрики і заводи.

Значну увагу царське законодавство приділяло питанням „благоучения в колониях.” Більшість німців - колоністів були протестантами, решта - представниками різних релігійних сект: генгутерів, менонітів, штундистів. Якщо генгутери намагалися знайти в Біблейському вчені раціональне, а меноніти на перше місце висували заповідь „Не вбий,” то штундисти своєю місією на землі вважали заохочення до своєї віри нових людей, у тому числі й православних. Останнє заборонялося законом. Голови й „шульци” разам з пасторами повинні були слідкувати за порядком у поселеннях, переслідувати тих, хто займається порушенням порядку. Винних карали батогами, штрафами, виселяли з колоній [2.22;24].

1.2 Масове переселення німців у Придунав'я та їх адміністративне влаштування

Коли, по Бухарестському мирному договору 1812р., майже безлюдні території, котрі після 350 - річного турецького панування відійшли до Росії (Бессарабія), цар Олександр I для того, щоб заселити заможними селянами віддалені землі свою царства, 29 листопада 1819 року звернувся с закликом про переселення в Росію. Переселенцям було обіцяно 60 десятин (65 га) землі на родину, звільнення від військової служби, свободу віросповідання [2.13;2].

Заклик Олександр I був звернут перш за все до німців герцогства Варшава. В свій час, після першого поділу Польщі, вони в процесі колонізації, тоді ще прусських районів, переселилися туда з різних німецьких земель, головним чином із Прусії, Вюртерберга і Бадена. Оскільки ці області по Тильзицькому миру 1807 року відійшли до герцогства Варшавського і життя тут німецьких колоністів було ускладнено державним гнобленням, вони, без сумнівів, прийняли запрошення царя.

Проте, цей заклик був почут і в південно - східних німецьких землях, перш за все в Вюртерберге. Тут, внаслідок військових вторгнень Наполеона, свавілля князів, релігійної нетерпимості і щорічних неврожаїв, панували нужда та невдоволення.

Саме ці дві великі групи переселенців тряма міграційними шляхами прийшли до Бессарабії. Перша група колоністів просувалася на місце нових поселень з Варшави, через Тирасполь до Бессарабії. Історики описують цю подорож по надзвичайно поганим дорогам Польщі, у возах, які запрягалися кіньми, та пішки, з ручними каталками, що нагадує відступ розбитого, голодного війська [2.8;2].

Другий шлях пролягав через місто Лемберг і Тирасполь і вимагав майже рік.

Третій шлях лежав через дунайські землі. На маленьких човнах, які називалися” ульмськими коробками,” переселенці спускалися від м. Ульми вниз по Дунаю до Ізмаїла, де був влаштований карантинний табір [2.22;23]. Після тижневого карантину колоністи їхали до місць свого постійного поселення, де облаштували окремі поселення або селилися поміж українців, росіян, болгар та молдован.

Починаючи з 1814 ріка і до 1842 ріка в Бессарабію пересилилося біля 9.000 німців [2.8;2]. Так, наприклад, в 1813 - 1815 рр. із герцогства Варшавського переселилось в Бессарабію німецьких колоністів в кількості 1 тисячі 44 родин [2.3;3].

Першою німецькою колонією було Тарутино, засноване в 1814 році [2.16;2]. Свою назву вона отримала в знак пошани перемоги російської армії над військами Наполеона біля села Тарутино Боровського уїзда Калужської губернії в жовтні 1812 ріка. Царський уряд надав колоністам у довічне та спадкове використання землі по 60 десятин на родину, виокремлював позику для дотримання господарства, звільнив на 50 років від податків та земських податей, звільнив від рекрутських наборів і військових постів. Їм надавалося місцеве самоврядування. Широкі привілеї сприяли швидкому укріпленню господарств колоністів та притоку нових поселенців. Так к 1827 року в Тарутино нараховувалося 189 родин, 939 мешканців, серед яких, 620 - німців, 248 - поляків. 43 кам'яних будинка, 76 - з кирпича, 17 - плетневих. Колоністам належало 7980 десятин землі, 358 лошадей, 2152 голови крупної рогатої тварини, 1020 вівць. 130 десятин належало церкві [2.7;737].

В 1815 році були засновані німецькі колонії Красне, Малоярославець - 1, Кульм, в 1816 - Старий Арциз, Лейпциг, Бридень, Фершампенуаз - 1, Париж, Бородіно, Березино, Клястиць, в 1818 році - Тепліц, в 1821 - Карбах, в 1822 - Сарата, в 1823 - Малоярославець - 2 й Фершампенуаз - 2, в 1825 - Новий Арциз, в 1830 році - Гнаденталь, Фринденталь в 1833 році, Денкевиць - в 1834 році, Лихтенталь - в 1835 році, Плоцк - в 1839 році, Го в 1839 році, Го842 році [2.3;3]. Всього на Півдні України було засновано 124 німецьких колоній, з них в Одеському повіті - 31. Для німецьких колоністів було виділено 129.353 десятин землі [2,22;23].

У липні 1835 року царський уряд розподілив колоністів на три категорії: поселення на державних землях; поселення на землях, які колоністи придбали у власність; поселення на приватних землях за домовленістю із власником.

Німецькі колонії мали своє власне керування. Спочатку вони поділялися на два округи: Малоярославський та Клястцький. В 1836 року було створено третій округ: - Сартський [2.3;3]. Для управління колоніями іноземців був створений „попечительський комітет о колоністах Южного края Росії.” Він складався з голови та двох членів. При комітеті працювала канцелярія та три контори: одна в Катеринославі, друга - в Одесі, третя - в Бессарабії. В кожній конторі наглядали старости та наглядачі. В кожному поселенні колоністів існував свій орган управління, до складу якого входили керівник (шульц) та двоє помічників (бейзицери), а від кожних десяти дворів десяцький [2.22;23]. Голова комітету обирався колоністами на 3 роки, „шульци” і „бейзицери” - на два. Десяцькі обиралися на місяць. У виборах брали участь тільки повнолітні колоністи, які мали власне господарство. Наглядачі в колоніях утримувалися поселення колоністів. Платня „шульців” та „бейзицерів” становила від 15 до 20 карбованців на місяць, десяцькі плату не отримували [2.22;24].

Опікунський комітет займався питаннями розселення колоністів, виділенням їм землі, слідкував за дотриманням пільг та прав переселенців і за виконанням колоністами обов'язків розглядав скарги та подання. Контори забезпечували своєчасний збір податків, штрафів, пілкувалися про спорудження будинків, заохочували новації в землеробстві, відали паспортною справою.

Сільські збори розглядали пропозиції і скарги колоністів, розподіляли податки і обов'язки. Рішення приймалися колективно і були обов'язковими для всіх колоністів. Наприклад, за відсутність на сході в Новоросійських колоніях штраф становив 50 копійок, а за образливі слова на адресу „шульца” або „бейзицера” - 2 карбованця [2.22;24].

Таким чином, запрошені російськими місіями в німеціких містах і зацікавлені можливістю одержання різних пільг (обіцянками земельного наділу на вигідних умовах, грошовою допомогою на дорожні витрати, збереження за ними свободи совісті та віросповідання, самоврядування) зубожілі селяни , а також ремісники прямували до Росії і селилися на вказаних місцях під керівництвом особливих агентів. Незабаром вони створили на відведених їм землях значну кількість колоній.

1.3 Господарство і побут німців-переселенців

На новому місці німці облаштували собі побут за власними традиціями, хоч наприпочатку частенько будували й місцевою типу землянки. Споруджували тимчасові житла з очерету на захист від негоди. Не дарма одне з ранніх поселень, на основі якого згодом розбудовано Арциз, звалося Іоханес - Хорт, тобто Іванів сховок [2.12;220].

Справжні ж німецькі будинки являли собою щось зовсім інше. Вони складалися з 2 - 3 кімнат. Подвір'я забудувалося за традиційною для Прусії схемою „великого будинку.” Він мав ще назву „саксонського” і складався з житлових і господарських приміщень під одним дахом. Був також франконський тип, що передбачав розмішення житла, клуні, хліва довкола широкого подвір'я. Що ж до будівельних матеріалів, то найчастіше йшли в діло місцеві: глина, лампач, камінь - черепашник. Місцевими умовами (браком дерева) диктувалося й спорудження будівель із глини з двох - схиловим дахом, що правив водночас і за стелю. Поступово і місцеве населення стало будувати просторі будинки з високим „під гребінку” дахом, вкритим очеретом, а іноді і залізом. Ліниві воли, тягнущі дерев'яні плуги, уступили місце коням. Внутрішній інтер'єр жител німців багато в чому нагадував український. Зокрема, піч і плитку з лежанкою мастили білою глиною і розмальовували квітами. Дах накривали очеретом чи житньою соломою.

У кімнатах, опріч столу, стояли типові для німців двоспальні ліжка, двоспальні розкладні дивани [2.12;221].

Німці - колоністи, що переселялись в Україну, мали різні спеціальності. Хоч більшість із них вважала себе хліборобами, чимало було й ремісників. Так, в 1806 році з Бадена в Україну перебралося 178 родин майстрів - художників (суконщиків), серед яких були капелюшники, шевці, кравці, бондарі, муляри, мірошники [2.12;221]. Німці займалися також скотарством, виноградарством, садівництвом. Меншою мірою цікавились німці бджолами, проте розводили шовкопрядів.

В перші роки після переселення основою господарської діяльності в німецьких колоніях було екстенсивне тваринництво. Посіви зернових культур використовували лише для власних потреб. Німецькі колоністи принесли в Україну чотирьохпільну систему обробітку землі: 1-й рік - чорний пар; 2-й -сіяли ячмінь; 3-й -ярову пшеницю; 4-й -озиме жито [2,2;5]. Для обробітку землі використовували плуги фабричного виробництва. Для підняття цілини використовували важкий український плуг, для подальшої оранки надавали перевагу німецькому плугу. Пізніше на основі німецького та українського плугів був сконструйований новий плуг, який успішно використовувався в степових умовах. Рільництво у німців було рентабельнішим, ніж в інших переселенців, завдяки прогресивнішій на ті часи сівозміні, кращому технічному оснащенню (1-3 корпусні плуги, металеві борони, екстирпатори - їх українці назвали страпаторами - щось подібне до дряпака, але набагато ефективніше), достатній кількості робочої худоби.

Колоністи вирощували жито, ячмінь, овес, ярову пшеницю. Збували це усе у портові міста - Акерман, Ізмаїл, Кілію та Одесу. Вони завезли в Україну картоплю [2.2;5]. Невдовзі картоплю почали вирощувати не лише колоністи, але й місцеве населення, яке перейняло цей досвід від переселенців.

Розвиток сільського господарства в поселеннях колоністів поступово набував комерційного характеру. Пшениця, що йшла на експорт, поступово витісняла м'ясо - молочне тваринництво та тонкорунне вівчарство.

Через різницю в мові, конфесійних та культурних традиціях німецькі колоністи вели доволі замкнений спосіб життя по відношенню до місцевого населення. Характеризуючи побут колоністів, один із сучасників писав: „Колонії побудовані на рівних площинах серед степу, кожна колонія являє собою одну або дві вулиці з ряду струнко розташованих будівель... Між будівлями розведені садки. Будинки нові і під одним дахом знаходяться: житло господаря, конюшня та клуня... Скрізь чистота і порядок, стіни побілені, дахи міцні, паркан пофарбований” [2.2;5]. Колоністи будували свої хати великими, просторими; у декілька кімнат; заможні колоністи - з цегли, а колоністи з середнім достатком ставили саманні хати. Багато уваги колоністи приділяли питанню освіти. Майже в кожній колонії існувала своя школа, в якій працювало 5 - 6 вчителів. До навчальних планів цих шкіл включалися російська мова, церковна історія, географія, основи управління, креслення. У 1844 році в Саратові було відкрито перше училище на кошти колоніста К. Вернера. Тут готували вчителів для сільських шкіл, писарів, землеробів. В Арцизі працювала церковно - приходська школа з російською мовою навчання, дві школи з німецькою мовою навчання (2.22;25].

Стосунки в німецькій родині базувались на патріархальних засадах, за яких чоловік відігравав головну роль не лише в господарському і громадському житті, а й у сім'ї. Що ж до жінок, то вони не мали права приймати участь в громадських справах. Як правило, вони рідко бували за межами свого села.

Без дозволу батьків ніхто з членів родини не втручався до розмови, передусім зі сторонніми людьми. Діти мали беззастережно слухатись старших.

Німецькі колоністи свої земельні володіння передавали у спадщину, але без права розподілу між членами родини. Як правило, все майно і господарство батьків припадало найменшому синові, але він мав обов'язок сплатити старшим, по однаковій частці від вартості спадщини. Якщо господарство не мало спадкоємців, його спродували з аукціону на користь громади.

Взагалі внаслідок іноземної колонізації на півдні України була створена мережа життєздатних колоній, мешканці яких поліпшували обробіток землі, удосконалювали сільськогосподарське знаряддя, будували криниці та запроваджували зрощення одної землі, пасовищ та сінокосів. Незважаючи на те, що німецькі переселенці ніколи не становили етнічної більшості на півдні України, вони справили суттєвий вплив на соціальне, економічне та духовне життя регіону. В галузі агротехніки їм вдалося синтезувати загальноєвропейський досвід з українськими традиціями.

1.4 Духовна культура німців Придунав'я

За релігійними віруваннями, німців - колоністів поділяли на католиків, та різного спрямування протестантів, але було серед цих спрямувань і особливе - меноніти. Ця назва походить від імені Симеона Денно, який у 1536 році в процесі реформування Голландської Анабаптиської церкви заснував нову секту [2.12;222]. В основу її ідеології лягла вимога особливої лагідності в поводженні, простоти в житті. Меноніти не мають церков і духівництва - лише обрані старшини наглядають, наскільки ревно моляться члени громади та чи не прагнуть, крий Боже, розкоші. Секта рішуче виступала проте насильства, особливо збройного. При всьому цьому, була відсутність релігійної ворожнечі між поселенцями й місцевими жителями. Про це свідчить навіть той факт, що, в багатьох колоніях діяли православні храми, в споряуджені яких брали участь колоністи - лютерани і католики. [2.8;29].

Щодо позарелігійного духовного життя, то німці додержувалися вивезених з батьківщини традицій, хоч спілкування з представниками інших культур наклало певний відбиток і на їхню обрядовість. Одним із найурочистіших свят у німців була Пасха (Оstern), але у її відзначені збереглося чимало дохристиянського, пов'язаного з приходом весни. З численних її атрибутів було яйце - символ зародження життя. Яйця, знесені на страсному тижні, вважались особливо цілющими. Їх давали від болю в спині, для збільшення сили. Цей звичай зафіксований як у Німеччині, так і серед колоністів.

У перед великодні дні - з Чистого четверга по суботу - німці скликали вірних до церкви спеціальними торохкалами. З ними ходили підлітки селом - від хати до хати, сповіщаючи піснями про настання свята. Цей старовинний обряд відомий у Німеччині ще з XIII століття. До церкви колоністів ходили зі збірками гімнів. Жінки - обов'язково з білими носовими хусточками в руках [2.12;223].

Не менш урочистим святам було й Різдво (Weihnachten). Його народні обряди, які в стародавніх германців пов'язувалися з днем зимового сонцестояння, припадають на 25 грудня - день народження Ісуса Христа - та на наступні дні. Тут обов'язковим був маскарад. Переряджені ходили по селах, здіймаючи якнайбільше гамору. Особливо полюбляли німці шумові ефекти - від різних брязкалець, торохкавок, ланцюжків, дзеленькало - це, на думку учасників обрядової чинності і їхніх глядачів та слухачів, на думку, що дійшла ще з правіку, відганяло від людських осель (притому надовго) усе темне й лихе, породжене довгими зимовими ночами. І приваблювало все добре, що його обіцяли людям нові - довші - дні. Тож і перед будинками. До яких ішли в гостину з обов'язками Різдвяними дарунками, німці здіймали гуркіт, брязкіт, дзенькіт, а часом ще й стрілянину, і лише після цього заходили до господи.

Відзначили німці й свята. Пов'язані з виробничими, наприклад свято урожаю. Справляли також обрядові чинності викликані явищами природи, - „проти дощу”, „проти засухи” тощо.

Своєрідним для весільної обрядовості німців - менонітів є перед весільний вечір учасниками якого були молоді, родичі з обох боків. Молодим підносили подарунки, їх вітали. І кожен з дарувальників мав сказати ще й щось дотепне. Сміх не вщухав, а потім починались танці.

Молодий завчасно справляв нареченій сукню, фату, восковий вінок, обручку. Наприкінці першого весільного дня опівночі з голови молодої весільний убір скидали. Його кожна сім'я зберігала протягом цілого життя.

Навчання дітей базувалось на традиційних основах національної школи: обов'язкове відвідування, релігійність, тісний зв'язках із громадою (2.12;224). Багато уваги приділяли навчанню читати й писати, біблійній історії, заучуванню напам'ять псалмів. Діти ходили до державних учбових закладів, але початки знань здобували здебільшого в приватних вчителів.

Висновки

Таким чином, можна сказати, що німецькі колоністи залишили політичний слід у духовній культурі місцевого населення. Та взагалі, виключна працьовитість, терпіння, висока культура праці, вірність власному наділу землі і державі, громадянинами якого вони стали, самоврядування, миролюбність к оточуючим та представникам інших національностей - все це дало можливість не тільки вижити їм в незнайомій країні, але і достигнути благополуччя та достатку.

Література:

Болгарська Бессарабія: Вип.1. - Болград, 1999. - 143с.

Васільчук В.М. Німецькі поселення в Україні (друга половина XVIII - перша половина XIX століть) // Наук. вісник Ізмаїльського державного педагогічного інституту: Вип.10. - Ізмаїл, 2001. - С 4 - 6.

Віткова Т. Німці не завжди були ворогами // Придунайські вісті. - 2004. - 30 березня.-С 3.

Гаврилов Ю. Болгари й Одеса // Одеські повідомлення. -2003 - 17 квітня. -С 5.

Дихан М.Д. Болгарські національні райони в Україні у 1920 -1933 рр.- Одеса, 2004.-144с.