Фінансово-кредитна політика в Україні протягом XIX — початку XX ст.

Контрольна робота на тему:

Фінансово-кредитна політика в Україні протягом XIX -- початку XX ст.

Головним джерелом бюджетних доходів царської Росії у першій половині XIX ст. були оброчний і подушний податки із селян, шинкові та митні збори, податки з капіталів і торгових оборотів, незначні податкові збори з дворян. У структурі доходів знизилася частка подушного і оброчного податків і зросла частка непрямого оподаткування, насамперед так званого питейного доходу, який продовжував ґрунтуватися на системі відкупів і перед селянською реформою 1861 р. становив майже 30 % державного бюджету.

Структура податків, основний тягар яких лягав на плечі селян, зумовила хронічний дефіцит бюджету. Лише за 1845-1861 рр. він становив понад 1 млрд. крб. Уряд вдавався до збору податків і недоїмок натурою. У 1828 р. у 6 українських губерніях було зібрано податків натурою на суму близько 3,5 млн. крб. Дефіцит покривали переважно зростаючі обсяги внутрішніх і зовнішніх позик та випуск паперових грошей. Видаткова частина бюджету, яка становила майже 15-20 % національного доходу Росії, значною мірою була непродуктивною. Більшість витрат припадала на воєнне і морське міністерства, які 1804 р. із 122 млн. крб. бюджету становили майже 53, у 1855 р. із 526 млн. -- близько 270, у 1899 р. дорівнювали 417,2 млн. крб. із 1463 млн. Після витрат на армію, флот і платежів за державний борг на утримання двору, чиновників різних міністерств становило важливу статтю державних видатків. Утримання двору поглинало понад 10 % бюджету, тоді як витрати на міністерство освіти у першій половині XIX ст. становили менш як 1 % усіх бюджетних видатків.

Російський уряд змушений був вживати заходів щодо впорядкування грошового обігу, вдосконалення фінансових відносин. На початку XIX ст. було втілено в життя фінансову реформу М. Сперанського, який у 1803 р. обіймав посаду директора департаменту Міністерства внутрішніх справ. У 1809 р. йому доручили скласти загальний проект державних реформ, який і був поданий під назвою «Вступ до уложення державних законів». У 1810 р. М. Сперанський подав Державній Раді «План фінансів» з теоретичним обґрунтуванням реформ у галузі фінансів і грошового обігу. Було припинено випуск нових асигнацій, різко скоротилися державні видатки, продано частину казенних маєтків у приватні руки, введено нові податки, які викликали велике незадоволення дворянства. Практична діяльність М. Сперанського як реформатора закінчилась у 1812 р.

Дослідження М. Сперанського, зокрема його записку «Про монетний обіг», не тільки ретельно вивчив, а й використав при підготовці грошової реформи Є. Канкрін. Він був німцем за походженням. Пройшов шлях від дрібного писаря до міністра фінансів Росії, яким був призначений у 1823 р. Його фінансово-економічна політика ґрунтувалася на таких принципах: дбайливе та економне використання державних коштів, обережне користування державними кредитами, завбачливість при встановленні нових податків, постійне зміцнення грошової системи. Під час грошової реформи 1839-1843 рр. вилучалися асигнації і вводилася тверда валюта у вигляді розмінних на срібло державних кредитних білетів. Номінально відновлювалася срібна валюта з прирівнюванням срібного карбованця до 3 крб. 50 коп. асигнаціями (девальвація).

У 1841 р. випущено нові, розмінні на срібло кредитні білети, а асигнації в 1843 р. вилучено з обігу, впровадження кредитних білетів нарівні зі сріблом принесло значні вигоди. Це дало змогу відмовитися від срібла, громіздкого в обігу (до того ж, монети в обігу сильно стирались). Для розміну паперових грошей було створено фонд, який на вересень 1843 р. становив близько 36 млн, а в 1845 р. -- уже 87 млн. крб.

Однак через зростання державних і особливо воєнних видатків царський уряд вдавався до емісії нових кредитних білетів, які почали знецінюватися. Напередодні і в період селянської реформи 1861 р. грошовий обіг у Росії знову був розладнаний.

Індустріальний розвиток країни потребував впорядкування фінансово-грошової системи. Після 1861 р. царський уряд, який став на шлях прогресивних перетворень, провів фінансову реформу (1862 р.). Було затверджено нові правила створення і розгляду державного бюджету, який почали публікувати, внесено зміни в касову справу, державний контроль. У податковій системі скасовувалися винні відкупи (пережиток феодалізму) і замінювалися акцизом на вино, збільшилися акцизи на тютюн, цукор. Проте порядок стягування податків з урахуванням станів залишався. Подушний податок не скасовувався до 80-х років (від нього звільнялися тільки городяни), незважаючи на створення багатьох комісій для його скасування. У 1863 р. подушний податок з міщан міст європейської Росії був замінений податком на міське нерухоме майно, який становив 8,6 млн. крб. у 1898 р. У 1894 р. запроваджено квартирний податок.

У 1875 р. частина місцевих повинностей почала набирати форми державного поземельного податку без розмежування власників. Цей податок на селянські землі в середньому в 1,5 раза, а в деяких губерніях утричі і більше перевищував податок на приватні землі. Прямі податки із селянської десятини землі в 70-х роках були в 10 разів більшими від прямих податків з десятини поміщицької землі. І тільки після революційної ситуації 1879-1880 рр. царський уряд відмінив подушний податок (у 1882 р.), зменшив викупні платежі на 12 млн крб., встановивши обов'язковий викуп землі як для поміщицьких, так і для державних селян, створив Селянський банк тощо. Відміна подушного податку супроводжувалася збільшенням непрямих податків і платежів колишніх державних селян у зв'язку із переведенням їх на викуп у 1886 р. До цього вони платили оброчний (нижчий від викупних платежів) і подушний податки.

У 27 губерніях Європейської Росії платежі та примуси, сплачувані селянами наприкінці XIX ст. з десятини землі, становили в середньому 1,39 крб., або, за підрахунками урядової комісії, 15,4% валового прибутку і 36,8% чистого прибутку з десятини. У багатьох повітах податки перевищували прибуток від землі.

У 1900 р. загальна сума непрямих податків, які сплачувало населення Російської імперії, становила 657 млн крб., зокрема, з алкогольних напоїв -- 317 млн, з тютюну -- 41 млн, з цукру -- 63 млн, з нафти -- 25 млн, із сірників -- 7 млн, з мита -- 204 млн крб. Ці податки сплачували насамперед за продукцію, яку виробляли неросійські народи. Наприклад, спирт, цукор, тютюн вироблялися в Україні. Дев'ять українських губерній з 1868 по 1880 р. дали Російській імперії 2899,2 млн крб. Із цієї суми на потреби цих губерній повернуто 1749 млн крб. Отже, тільки за 13 років українське господарство втратило 1150,2 млн крб. За 15 років, починаючи з кінця XIX ст., бюджет монархії Романових одержував з України 3289 млн крб. прибутку, з асигнувань державної скарбниці на потреби України 2605,2 млн крб. Це одне із переконливих свідчень антиукраїнської колонізаторської політики російського царизму.

Істотною ознакою фінансів Росії був державний борг. Він безперервно зростав не лише абсолютно, а й стосовно розміру бюджету. Якщо на початку XIX ст. державний борг (внутрішні і зовнішні позики, асигнації) дорівнював майже чотирьом річним бюджетам Росії, то напередодні селянської реформи 1861 р. він перевищував щорічний бюджет майже у 8 разів. Із середини 80-х років Росія за сумою державного боргу посідала третє місце після Франції та Великобританії, а за виплатою відсотків за борги -- друге. У 1903 р. борг становив 6679 млн крб.

У 1862 р. царський уряд провів грошову реформу, дозволивши розмін кредитних білетів на золото та срібло. Однак уже в кінці наступного року розмін було скасовано. Одержана Росією перед впровадженням розміну іноземна позика 85 млн крб. була використана тільки наполовину для збільшення розмінного фонду, друга половина пішла на відшкодування дефіциту державного бюджету.

Дедалі актуальнішим ставало питання встановлення в імперії Романових грошового обігу, що ґрунтується на золоті, як це уже було у Великобританії, Франції та Німеччині. Грошова реформа потребувала нагромадження величезної кількості золота, яка могла бути одержана через активний торговий і розрахунковий баланси, скорочення ввозу та збільшення вивозу товарів, позик, податкового тягаря. В результаті фінансово-бюджетної політики царської Росії у державному банку нагромаджувалися великі запаси золота у вигляді фонду забезпечення майбутньої золотої реформи.

В 1897 р. золотий фонд уже становив 1095 млн крб. при 1067 млн крб. кредитних білетів в обігу. За такого співвідношення була можливою реформа грошового обігу, тобто кредитні білети ставали розмінними на золото. Між золотим і паперовим кредитними карбованцями було установлене співвідношення, яке на той час після проведення певних заходів щодо стабілізації курсу карбованця фактично склалося на ринку. Зокрема, кредитний карбованець коштував 66 коп. золотом, а колишній золотий імперіал вартістю 10 руб. -- 15 нових карбованців золотом.

Іншими словами, реформа була проведена у вигляді девальвації, тобто зниження курсу карбованця до фактично встановленого його ринкового курсу. У 1897 р. було остаточно затверджено закон про золоту реформу. Карбувалися нові золоті монети 5-карбованцевої вартості на 1/3 колишнього імперіалу, а також були визначені умови забезпечення кредитних білетів в обігу. Емісійне право державного банку було обмежене правилом: кредитні білети в обігу до 600 млн крб. забезпечуються золотом повністю, понад 600 млн крб. -- наполовину, тобто понад золотий запас Держбанк міг випустити незабезпечених кредитних білетів на суму 300 млн крб. Це емісійне правило забезпечення порівняно з емісійними системами інших країн було досить суворим (у перші роки це правило навіть виконувалося, оскільки золотий запас часто перевищував суму кредитних білетів в обігу: в 1899 р. -- 1007 млн крб. золота і 661 млн крб. кредитних білетів в обігу, тобто на 646 млн крб. менше від суми, якої вимагало емісійне правило).

Встановлена грошовою реформою тверда валюта проіснувала в Російській імперії до Першої світової війни. Вона давала змогу урядові здійснити важливі економічні та кредитно-фінансові заходи, спрямовані переважно на розвиток великої промисловості. На основі цього золотого запасу розвивалися кредитна політика, державні позики, фінансувалися залізничне будівництво, промисловість тощо.

Постійну увагу грошовому обігу приділяли уряди Австрійської, а потім Австро-Угорської імперії, у складі якої перебували Галичина, Буковина та Закарпаття, оскільки на західноукраїнських землях ще на початку XIX ст. панувала австрійська монетна система. На підставі монетної конвенції, підписаної Австрією з німецькими державами в 1857 р., карбувалися нові гульдени: австрійський, що дорівнював 2/3 таляра, або 20 срібних грошів, і південнонімецький -- 4/7 таляра, або 17 і 1/7 гроша. Австрійський гульден (флорин) важив майже 12,34 г (11,1 г чистого срібла 900-ї проби), він ділився уже на 100 крейцерів (замість 60).

З 1870 р. випускалися також золоті австрійські монети вартістю 4 і 8 гульденів, що важили відповідно 3,2 і 6,5 г. У 1892 р. грошовою одиницею Австро-Угорщини стала крона. Відтоді гульден не карбували, проте в обігу він залишався до 1899 р. (1 гульден = 2 кронам). Карбувалися золоті монети вартістю 20 і 10 крон (10 крон = 3,049 г золота) і срібні вартістю 1, 2 і 5 крон. Випускалися також паперові гроші вартістю 1,2, 10, 20, 50, 100, 1000 і 10000 крон. Австро-угорська крона була в обігу на західноукраїнських землях до 1918 р.

Населення західноукраїнських земель зазнавало жорсткого податкового гніту. Бюджет монархії Габсбургів був хронічно дефіцитним. Так, у 1882 р. її прибутки становили 448 155 793, а витрати -- 485 720 951 золотих ринських, тобто витрати перевищували прибутки бюджету майже на 40 000 000 золотих ринських. З населення Галичини стягували переважно прямі та посередні податки. Перші в 1883 р. становили величезну суму: на землю -- 4 331 000 золотих ринських, на будинки -- 3 670 000, на інші різні прибутки -- 2 380 000, на заробітну плату -- 745 000, на екзекуційні штрафи -- 131 000 золотих ринських. Із цих сум на населення української частини Галичини припадало: податку на землю -- 2 673 457 золотих ринських, податку на будинки -- 2 265 431, з інших прибутків -- 1 469 136, заробітну плату -- 459 875, екзекуційні штрафи -- 83 950 золотих ринських.

Швидко збільшувалась іпотечна заборгованість селян західноукраїнських земель. У Галичині податки на селянські господарства з 1862 до 1905 р. зросли на 770, у Буковині -- на 470 %. У Галичині в 1910 р. заборгованість усіх землевласників становила астрономічну цифру -- 1960 млн. крон.

Дані державної статистики переконливо свідчать про колоніальну політику Австро-Угорської монархії на західноукраїнських землях. У 1883 р. уряд імперії Габсбургів, стягуючи різні податки, одержав з Галичини прибутків на суму 43 051 019 золотих ринських, а витратив на неї лише 31 217 384, у тому числі на українську частину Галичини припадало прибутків 26 574 703, а витрат -- лише 19 269 989 золотих ринських. Отже, в державній скарбниці залишалося 7 304 714 золотих ринських чистого прибутку.

Російський і австрійський уряди в умовах промислового розвитку вважали одним із своїх першочергових завдань вдосконалення кредитної системи. У 1817 р. у зв'язку зі збільшенням кількості кредитних закладів у Росії та розширенням їхньої діяльності була створена Рада державних кредитних установ. Цього самого року замість облікових контор організовано при Асигнаційному банку Державний комерційний банк для розширення кредиту промисловості й торгівлі. Його відділи працювали у більшості великих міст імперії Романових: Одесі, Києві, Харкові та ін. Цей банк приймав вклади на зберігання, вклади з відсотків (платив за вкладами спочатку 5 %, а потім 4 %), надавав позики під заставу товарів і облік векселів, а також кредитував торгівлю і частково промисловість (особливо його Єкатеринбурзька контора). Промисловість кредитували й інші кредитні установи: Фонд для посилення виробництва солдатських сукон, «Мануфактурний капітал» та ін.

Незважаючи на те, що в Російській імперії діяли кілька міських приватних і громадських банків комерційного кредиту, все ж ще було поширене лихварство. В Одесі на початку ХІХ ст., до заснування банку, ставка у лихварів становила 36 %, а із заснуванням банку вона знизилася до 12 %.

Царський уряд, передбачаючи неминучість селянської реформи, змушений був вживати заходів щодо зміни всієї системи державних кредитних установ. Позиковий банк було ліквідовано, так само, як і Державний комерційний банк, з переданням усіх справ Державному банку (1860 р.). На останній покладалося завдання зміцнити грошову та фінансову системи. Банк мав право обліковувати векселі та інші термінові папери, видавати позики, за винятком іпотечних, купувати і продавати золото, срібло та цінні папери, приймати вклади на зберігання на поточний рахунок тощо.

Однак він не мав права самостійної емісії, а лише випускав кредитні білети на вимогу уряду. Банк випускав кредитні білети для комерційних цілей в кожному випадку за спеціальними наказами. Із середини 90-х років більшість вкладів становили казенні суми. Відповідно до цього ресурси Державного банку формувалися переважно із казначейських вкладів і кредитних білетів. Депозити приватних осіб і промисловості концентрувалися переважно в акціонерних банках.

Активні операції забезпечили вагомі успіхи банку: суми обліку векселів і на спеціальних поточних рахунках під векселі зросли з 32 млн крб. у 1861 р. до 261 млн крб. у 1900 р.; позики і спеціальні поточні рахунки під відсоткові папери -- відповідно з 11 млн до 73 млн крб.; кількість золота -- із 82 млн до 843 млн крб., тобто більш як у 10 разів. Хоча комерційні операції Державного банку і були дуже великими, загальна сума по обліково-позикових операціях усіх комерційних акціонерних банків зрівнялася наприкінці 80-х років із сумою по цих операціях у Державному банку і далі перевищила їх у кілька разів.

Відповідно до нового статуту, затвердженого у 90-х роках, Державному банку надавалося право враховувати векселі з двома і більше підписами; надавати позики під заставу державних паперів, акцій і різноманітних облігацій приватних спілок, під залізничні накладні та інші документи; купувати і продавати відсоткові папери; надавати позики під заставу нерухомості і під товари; купувати і продавати золото і срібло, російські та іноземні векселі та чеки, білети іноземних банків; приймати грошові вклади тощо. Банк став центральним емісійним закладом Російської імперії і разом з тим найбільшим комерційним банком короткострокового кредиту.

Іпотечний тривалий кредит мали десять акціонерних земельних банків і два великих державних банки -- Селянський поземельний банк (1883 р.), Дворянський земельний банк (1885 р.), а також міські кредитні товариства. Селянський поземельний банк, надаючи позики переважно заможним селянам, допомагав дворянству на вигідних умовах продати свою землю. За 1883-1900 рр. було надано 170 тис. позик і продано селянам 12,6 тис. десятин землі. Державний Дворянський земельний банк надавав довгострокові кредити спадковим дворянам-землевласникам під заставу їхньої земельної власності. За позиками банку позичальники зобов'язані були сплачувати певний відсоток зростання, на відшкодування позик тощо, проте менше, ніж платили позичальники Селянського банку. Банк діяв на території європейської Росії (крім Польщі, Прибалтики і Фінляндії) та Закавказзя.

Царський уряд активно допомагав Дворянському банку: за рахунок держави сплачував його збитки, знизив у 1897 р. відсоток за позики, які надавав банк, дозволив приєднати до капітального боргу недоплати дворян за одержані позики тощо.

На початку ХІХ ст. виникли органи кредитування торгівлі. У 1806 р. в Одесі та Феодосії було відкрито філії Дисконтної контори, заснованої в Петербурзі у 1798 р. Після її реорганізації у Державний комерційний банк останній мав контори в Одесі (з 1819 р.), Києві (з 1839 р.), Харкові (з 1843 р.), Полтаві (з 1852 р.). Чималим кредитним центром був у 30-50-х роках ХІХ ст. Бердичів, де було зосереджено 8 банківських домів. Тут діяло (до 1839 р.) агентство Польського банку (Варшава). Значні кредитні операції здійснювалися через Київський контрактовий ярмарок. Ці операції здебільшого зводились до надання позик великим землевласникам під майбутній урожай.

В останній третині ХІХ ст. в Україні було засновано 12 комерційних банків: Київський приватний комерційний банк (1868), Харківський торговий (1870), Київський промисловий (1871), Миколаївський комерційний (1872), Одеський дисконтний (1879) та ін. Проте більшість із них проіснувала недовго.

Наприкінці ХІХ -- на початку XX ст. залишилося лише два українських комерційних банки -- Київський приватний та Одеський дисконтний, до якого було приєднано заснований у 1912 р. Одеський купецький банк. Ці українські банки посідали незначне місце в кредитній системі імперії Романових. їхній основний капітал у 1913 р. становив менш як 1,5 % основного капіталу комерційних банків Росії, обіг -- 0,5 %, дисконт векселів -- 0,6 %. Така роль українських банків, як і всіх так званих провінційних банків, пояснюється особливостями соціально-економічного розвитку Росії, тісним зв'язком приватних банків з Державним банком і міністерством фінансів, колоніальною політикою російського царизму в Україні.

Наприкінці XIX -- на початку XX ст. банківський капітал інтенсивно зрощувався (зливався) з промисловим. Наприклад, Петербурзький міжнародний та Дисконтний банки були пов'язані з українською металургією та вугільною промисловістю, Азовсько-Донський банк контролював більшість підприємств цукрової промисловості імперії Романових.

Австро-угорський та інші іноземні капітали, економічно завойовуючи західноукраїнські землі, мали міцні позиції у кредитно-банківській системі краю, формування якої почалося ще у 50-х роках XIX ст. Активним провідником колонізаторської політики імперії Габсбургів став емісійний Австро-Угорський банк. Він був центральною кредитною установою всієї імперії. Його акціонерний капітал у 1900 р. становив 210 млн крон. У Галичині і на Буковині він мав 12 філій, утримуючи основні позиції по всіх банківських операціях і, отже, відіграючи головну роль на місцевому грошовому ринку.

У 1888 р. Австро-Угорський банк брав участь у діяльності усіх 4 акціонерних банків Галичини і Буковини. Сума його коштів у них становила 48 млн крон. Крім того, він мав велику кількість іпотечних акцій та облігацій на багато мільйонів крон. У Західній Україні він був розрахунковим центром. Приватні комерційні та деякі земельні банки тримали частину своїх капіталів у його центральному управлінні, конторах і відділеннях.

Галицькі та буковинські філії здійснювали операції з іпотечними позиками, обліком векселів, зберігали вклади, фінансували господарства великих землевласників. Наприкінці XIX -- на початку XX ст. майже 50 % усіх іпотечних операцій державного Австро-Угорського банку припадало на галицькі відділення. У 1909 р. банк видав 744 іпотечні позики на суму 59 670 546 крон. З цієї суми на Галичину припадало 27 651 986 крон, тобто майже половина.

Активно діяв Буковинський крайовий банк. Він видавав позики під зерно, земельне забезпечення, соло-векселі та здійснював інші операції. В 1898 р. його іпотечна заборгованість становила 18 млн золотих ринських, а в 1910 р. збільшилася до 68 177 093 крон. У 1903 р. усі справи Буковинського крайового банку перейшли до Буковинського земельного банку в Чернівцях. Останній надавав ще більші кредити великим землевласникам: у 1907 р. -- 20 362 тис, а в 1909 р. -- 23 630 тис. крон.

У 1890 р. земельні магнати за активного сприяння Австро-Угорського та місцевих банків заснували Львівський парцеляційний банк. Метою його було сприяння парцеляції великих землеволодінь і продаж селянам ділянок землі з виплатою за неї протягом 5-Ю років. При цьому банк продавав землі великих землевласників за найвищими спекулятивними цінами, які безперервно зростали. Так, у 1900 р. банк продавав морг землі за 1 100 крон, у 1905 р. -- 1800 крон за 1 морг оброблюваної і 616 крон -- необроблюваної землі. Для порівняння: в Познаньщині, де земля давала удвічі більше прибутку, морг землі продавали за 462 крони.

У 1868 р. у Галичині виник Селянський банк, або, як його називали, Банк рустикальний, що фінансував також буковинських селян. Банк позичав гроші під заставу нерухомого майна (землю) за 12 % річних. За 11 років він надав 62 972 позики.

Значна роль в економіці Західної України почали відігравати українські кредитні установи, в тому числі Український акціонерний земельний іпотечний банк, заснований у 1909 р., з капіталом 1 млн крон. Акціонерами банку стало багато українських землевласників, торговців і промисловців. Банк широко проводив кредитні операції під заставу землі та нерухомого майна, випускав векселі, організовував інвестиції у різні торгово-промислові кооперативні підприємства, став основним джерелом кредиту для західноукраїнських торгових і виробничих сфер, кооперативних установ. Кредитами банку користувалися заможні селянські господарства. Тільки багаті селяни могли брати позику на суму понад 400 крон. Банк провів 310 таких операцій у 1910 р. на суму 1 540 000 крон, у 1911 р. -- 416 на 1877 тис. крон.

Значне місце у банківській системі західноукраїнських земель посідав Промисловий банк у Львові. Його створення вимагали як польські, так і українські промисловці ще в 1901 р. Група галицьких промисловців у

1909 р. почала переговори з австрійським банком «Нідеростеррайхіше Ескомпте -- Гезельшафт» про спільну організацію кредитної установи для фінансування галицької промисловості. Після тривалих переговорів контрагенти погодили організацію Промислового банку з акціонерним капіталом 10 млн крон. Двадцять відсотків акцій зобов'язалися викупити Крайовий сейм і місцеві підприємці, а 80 % капіталу мав оплатити Австрійський банк. Отже, від початку Промисловий банк був під контролем австрійської фінансової установи.

Наприкінці XIX ст. у зв'язку з акцією, спрямованою на обмеження приватного лихварства, на Закарпатті виникло кілька десятків кредитних кас і установ, які працювали на капіталі, зібраному за допомогою угорських банків. Вони належали також угорським та іноземним, переважно німецьким, банкірам.

Перед війною 1914-1918 рр. майже всю банківську систему Західної України контролювали австро-угорські та німецькі банки. Останні могли розпоряджатися коштами не тільки своїх філій, а й усіх приватних банків Західної України.

Таким чином, фінансово-кредитна система України, що сформувалася в процесі промислового та індустріального розвитку, стала одним із важливих факторів соціально-економічного прогресу суспільства. Водночас за її допомогою правлячі кола Росії та Австро-Угорщини здійснювали свою жорстоку колоніальну політику на українських землях.

Отже, впродовж XIX -- початку XX ст. економіка України зробила чималий поступ, набувши аграрно-індустріального характеру, хоч, особливо в західному регіоні, значно відставала від економіки передових країн світу. Відбувся промисловий переворот, розпочалася індустріалізація господарства. Проте колоніальне становище України гальмувало її господарський розвиток. В економіці переважав іноземний капітал.

В результаті аграрних реформ 1848 та 1861 рр. в українському селі було ліквідовано феодально-кріпосницькі відносини. Сільське господарство почало переходити на індустріальну основу. Проте цей процес гальмувався відсутністю в Україні як складової Російської імперії до реформи П. Столи-піна права власності селян на надільні землі, нестачею інвестицій, низьким рівнем агротехніки. Ефективність праці була утричі нижча, ніж у Франції, де, як і в Україні, селянське землеволодіння було парцелярним.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. завершилося формування світового ринку і світового господарства. Створювалася система міжнародного поділу праці, складовою частиною якої стала Україна. Цьому передував тривалий і складний процес удосконалення товарно-грошових відносин. Як і в Західній Європі, в Україні дальшого розвитку набули внутрішня та зовнішня торгівля, фінансово-кредитна система. Зародився та розвивався український кооперативний рух, який творчо використовував досвід передових країн світу, враховуючи національні умови. Українська кооперація, на відміну від західноєвропейської, була зумовлена насамперед потребами звільненого від кріпацтва селянства, а не індустріального робітництва. Вона стала важливим чинником господарського розвитку трудових верств нації, засобом національно-економічного самозахисту українства.

Колонізаторська політика Російської та Австро-Угорської імперій не дала змоги українському народові посісти гідне місце у світовому господарстві, сповна використати свої потенційні можливості. Антиукраїнські позиції займав іноземний капітал. Особливо негативно позначилася на економічному розвитку України відсутність державності.