Кооперативний рух в Україні в другій половині XIX – на початку XX ст.

Контрольна робота на тему:

Кооперативний рух в Україні в другій половині XIX - на початку XX ст.

У новітню епоху великих соціально-економічних перетворень український народ вступив без власної держави. Він був об'єктом жорстокого колоніального гноблення. Іноземні поневолювачі безсоромно грабували багаті землі, природні ресурси України. Тяжке становище трудового народу, особливо селянства, посилювалось його соціальною та політичною незахищеністю.

Після скасування кріпосного права в Україні виникають різні форми економічного самозахисту громадянства, які ґрунтувалися на багатовікових народних традиціях. Найважливішою з них стає кооперація як рух самозахисту економічно слабких і соціально принижених верств населення. Важливу роль не лише в національно-культурному, айв економічному піднесенні українського народу відігравали українські суспільні організації 60-70-х років ХІХ ст. Ініціатором організації першого споживчого кооперативу в Україні виступила харківська громада. Статут харківського споживчого товариства був затверджений 6 жовтня 1866 р. Від початку товариство налічувало 64 члени з повним (50 крб.) та 292 -- з неповним паєм. Крім торгівлі предметами широкого вжитку, товариство мало свої їдальню, пекарню, фабрику овочевих напоїв, забезпечувало своїх членів паливом.

Товариство ознайомлювалося з кооперативним рухом на Заході, його представники побували у Великобританії, Франції та Німеччині, підтримували зв'язки із зарубіжними кооперативними організаціями. У 1870 р. з ініціативи харківського споживчого товариства було заплановано провести кооперативний з'їзд та утворити споживчу кооперативну спілку. Проте харківський губернатор заборонив проведення цих заходів на тій підставі, що діяльність таких товариств не повинна поширюватися за межі одного міста.

Друге кооперативне споживче товариство засновано у Києві наприкінці 1868 р. Його раду очолювали тогочасні найвидатніші діячі українського національного руху, провідні науковці В. Антонович, О. Кістяківський, М. Яснопольський, М. Зібер, М. Драгоманов, В. Гец. Активну участь у діяльності товариства брали інші члени київської громади, студенти університету. Його фундатором був відомий молодий економіст М. Зібер. Товариство налагодило торгові зв'язки з Харковом, Полтавою, Одесою, Борзною, Керчю. Водночас виникли споживчі товариства в Єлизаветграді, Ізюмі, Балті, Севастополі, Сімферополі, Миколаєві, Херсоні, Катеринославі, Чернігові, Лебедині. Протягом 1866-1870 рр. в Україні діяло 20 споживчих кооперативів, їх загальна кількість в імперії Романових тоді становила 63.

Однак перші українські кооперативи проіснували лише кілька років, їх занепад стався з кількох причин. Насамперед погано був підготовлений соціальний грунт для кооперативної діяльності. Більшість громадян ще не розуміла суті та значення кооперації. Високі як на ті часи внески (25-50 крб.) не давали змоги вступати у кооперативи менш заможному населенню українських міст. Через матеріальну незабезпеченість кооперативи не могли конкурувати з приватними торговцями, які, до того ж, не гребували ніякими засобами, щоб їх знищити. Вбачаючи в кооперації опозиційну силу, державна адміністрація вороже ставилась до неї. Організатори перших споживчих товариств не мали практичного досвіду.

Реакційна політика російського уряду в середині 70-х років, переслідування місцевої ініціативи в освітньому та економічному житті негативно вплинули на діяльність перших українських кооперативів. Протягом 20 років темпи кооперативного руху були надто низькими. З 1870 до 1894 р. виникло тільки 31 споживче товариство. У 90-х роках кооперативна діяльність пожвавилася, що було пов'язано з діяльністю відомого українського кооператора, «артільного батька» М. Левитського, який, здобувши у 1885 р. університетську освіту, ретельно вивчив суспільні відносини українського села та його господарства. Завдяки його енергійним зусиллям 29 вересня 1894 р. в с. Февар на Херсонщині утворилась перша хліборобська спілка, так звана артіль. її члени об'єднали свої земельні ділянки, робочу худобу, реманент. Спільними зусиллями вони вели господарство, а прибутки розподіляли відповідно до кількості працюючих та площі землі. Артіллю керував староста, якого обирали голосуванням.

З Херсонщини артільний рух швидко поширився на Катеринославщину, Полтавщину, Чернігівщину, Київщину та Донеччину. Якщо у 1894 р. в Україні діяло 5 спілок, то в 1895 р. -- 12, а наступного року -- уже понад 100. Артільний рух з України перекинувся й на російські терени. Виникла настійна потреба в юридичному оформленні сільських виробничих кооперативів. Тому М. Левитський розробив статут артілі, в якому чітко сформулював доцільність об'єднання селян у виробничі спілки, визначив найважливіші засади їх практичної діяльності.

Кількість членів селянських спілок була невеликою -- по 15-20 господарств, інколи -- 50 або більше. Артільного старосту обирали на один рік. Усі спілки проіснували не більше трьох років. Об'єднані у них селяни не були підготовлені до ведення спільного господарства та розрахунків між собою. У цілому ж хліборобські спілки М. Левитського не мали значного впливу на сільське господарство. Тому «артільний батько» з 1903 р. зосередив основну увагу на організації ремісничих артілей у містах. Він, зокрема, організував артілі у Єлизаветграді, Одесі, Києві, Балті, Вінниці та в інших містах. Після прийняття у 1902 р. царським урядом закону про виробничі артілі в українських містах виникли виробничі спілки робітників, портових вантажників, конторських працівників, інженерів. У 1906 р. було засновано артіль київських друкарів. Такі спілки було організовано і в інших містах України. У 1912 р. на Наддніпрянщині діяло всього 2500 споживчих кооперативів, тоді як у всій імперії Романових їх було 6700.

На початку українського кооперативного руху виникли кредитні товариства. Особливо почастішали спроби організації їх після селянської реформи 1861 р. Так, група ремісників Одеси в 1862 р. підготувала статут ощад-но-позикового товариства (подальша доля його невідома). В 1869 р. виникло ощадно-позикове товариство у м. Гадячі на Полтавщині, до складу якого входило 28 міщан-ремісників та купців. Товариство надавало позики за порукою, проте кожен його член мав змогу поручитися лише за 10 крб. Середній обсяг позики за перші роки діяльності товариства становив 27 крб. У 1871 р. виникли Вереміївське на Катеринославщині, Обознівське й Петрівське на Херсонщині ощадно-позикові товариства. Два перших проіснували недовго, останнє діяло до 1917 р.

Найактивнішу діяльність розгорнуло ощадно-позикове товариство в Сокиринцях Прилуцького повіту на Полтавщині, засноване в 1871 р. дворянином ліберальних поглядів, відомим громадсько-культурним діячем, піонером української кредитної кооперації Г. Ґалаґаном. Керівними органами товариства були загальні збори його членів, наглядова рада, управа і «попечитель» (опікун-куратор), яким за статутом вважався сам Г. Ґалаґан; він був і головою наглядової ради. Статут надавав попечителеві право систематично перевіряти касу товариства, вимагати від управи необхідні дані і стежити за тим, щоб управа дотримувалася усіх вимог статуту. Членський пай, як на той час, був дуже високий, але його можна було вносити частинами. Крім того, члени товариства платили вступні внески по 1 крб. Позики надавали на підставі особистої довіри в сумі до 25 крб. кожному під 9-Ю % річних, а більші -- за борговим зобов'язанням і чиєюсь порукою або під заставу рухомого і нерухомого майна, і то не більш як 100 крб. Переваги в отриманні позик мали ті, що потребували меншої суми і раніше стали членами товариства.

Лише за 1873 р. надано позики 108 членам на строк від 3 до 9 міс. на суму 9810 крб. Згодом Г. Галагану вдалося виклопотати у державному банку позику для товариства, яка поступово збільшувалась і в 1892 р. перевищувала 60 тис. крб. Того року було видано позик на суму 127 тис. крб., а власний пайовий капітал товариства зріс до 43 тис. крб.

Значного розвитку набули кредитні товариства в районах діяльності господарств фермерсько-хутірського типу. Зокрема, у Таврійській губернії за 1873-1878 рр. для сільського населення створено 30 ощадно-позикових товариств із капіталом 65 тис. крб. Кредитами цих товариств користувалися не лише представники сільської верхівки, а й незаможні селяни. В їхній діяльності брали активну участь священики, вчителі, лікарі, представники волосної адміністрації, земські агрономи, статистики. В кооперативну діяльність поступово залучалися й більш свідомі селяни.

Проте кредитно-кооперативний рух занепадає майже на 20 років. Старі товариства ледве животіли, а нові майже не виникали. Однією з причин цього було й те,, що до середини 90-х років XIX ст. в Російській імперії не було закону, який би нормував організацію та діяльність кредитних кооперативів. Лише у 1895 р. царський уряд з ініціативи Санкт-Петербурзького відділу Московського комітету допомоги ощадно-позиковим та промисловим товариствам видав так зване Положення про установи малого кредиту.

Цей документ передбачав запровадження поряд з існуючими ощадно-позиковими товариствами організацій малого кредиту -- типу кредитних кооперативів Райфайзена. їх засновували не на паях, а як ощадно-позикові товариства. Основним капіталом кредитних кооперативів були позичені або пожертвувані суми. Вони здебільшого отримували на основний капітал позику з державного банку під солідну відповідальність їхніх членів (ощадно-позикові товариства не мали права на таку позику). Тому кредитні товариства контролювали державний банк. Позики в них були довгостроковими і надавалися тільки на виробничі потреби. Ці товариства могли також вести посередницькі операції.

Закон 1895 р. передбачав деякі полегшення і для ощадно-позикових товариств. Вони мали право видавати довгострокові позики за порукою й під заставу рухомого та нерухомого майна. Детальніше визначалася роль кваліфікації кураторів. Права попечителів надавались і земствам, якщо вони кредитували ощадно-позикові товариства. Тому земства одержували право контролю й ревізії діяльності цих товариств. Для обох типів кредитних кооперативів були видані нові статути.

Перше в Україні, та й усій монархії Романових, кредитне товариство виникло в селі Іванківці Прилуцького повіту на Полтавщині в 1895 р. А потім завдяки значним позикам державного банку такі кооперативи швидко створювалися і в інших населених пунктах України. Станом на 1 січня 1914 р. в Україні уже було 2181 кредитне і 911 ощадно-позикових товариств. Вони об'єднували та обслуговували більш як 1,7 млн. членів, основний капітал їх становив 19 701 705 крб., збирали членських внесків 69 334 166 крб., видали позик на суму 117,5 млн золотих крб. Українські кредитні товариства становили понад 19,3 % з 14 500 кредитних кооперативів Російської імперії. Для керівництва їх роботою в 1904 р. було створено урядовий орган Управління для справ малого кредиту як департамент міністерства фінансів. На місцях діяли відповідні губернські управління. Хоч українські кредитні спілки розвивались у системі загальноросійської кооперації, проте багато з них, особливо в сільській місцевості, стали важливими осередками громадської самодіяльності, формування національної свідомості їхніх членів.

У 1899 р. з ініціативи молодого кооператора X. Барановського у Вінниці відбулася нарада представників чотирьох кредитних товариств -- із Вінниці, с. Дзенгелівки, що на Уманщині, Києва й Житомира, яка вирішила порушити перед владними структурами питання про заснування союзу пів-денно-західного краю. Він мав об'єднати кредитні кооперативи Київської, Волинської та Подільської губерній. Тільки в 1907 р. влада дозволила діяльність такого союзу, але не в Києві, а в с. Дзенгелівці, до того ж, без права на банківські операції. Проте через 4 роки вдалося перевести його на новий статут з правом банківської діяльності під назвою «Київський кредитний банк -- Союзбанк». Тоді ж місцем його перебування став Київ. Союзбанк очолював X. Барановський, членами правління були В. Мельников і П. Доманицький.

Союзбанк швидко став важливим організаційним та фінансовим осередком не тільки Київщини, а й усієї Наддніпрянської України. Крім банківських, він почав здійснювати торгово-посередницькі операції, організовував промислові підприємства, проводив видавничу діяльність, скликав кооперативні наради, із 1913 р. видавав свій двомовний часопис «Муравейник-Комашня». З посередницьких операцій Союзбанку найбільшими була закупівля за кордоном сільськогосподарських машин та знарядь праці, доставка буряків до цукроварень і хліба для військового інтендантства. За своїми фінансовими оборотами до Першої світової війни він перевищував усі обласні кредитні союзи Російської імперії. Операції за внесками Союзбанку у 1913 р. становили 1131 473 крб., позики кредитним товариствам -- 947 956 крб. Досвід київського Союзбанку поширився на Харківський, Одеський, Катеринославський та Подільський обласні кооперативні союзи.

Відбувався процес союзного будівництва у споживчій кооперації. На Поділлі він почався зі створення невеликих районних об'єднань: у 1909 р. у Пеньківцях Ямпільського повіту, Яланецького та Вороновицького, а в 1913 р. -- у Тульчині, Немирові, Бершаді, Дунаївцях та деяких інших населених пунктах. У 1908 р. був заснований Київський союз споживчої кооперації. За два перших роки існування він об'єднав 220 споживчих товариств на Київщині, Поділлі, Чернігівщині. Київський союз розгорнув активну діяльність, скликав кооперативні з'їзди і наради, став провідним осередком у змаганні з Московським союзом. Та після фінансового краху в 1913 р. його було ліквідовано. Незважаючи на короткий час свого існування, Київський і Вінницький споживчі союзи провели важливу організаторську та просвітницьку роботу. За їхньою допомогою виникло багато районних кооперативних об'єднань, які діяли до 1917 р. Завдяки згуртуванню українські кооператори обмінювалися досвідом роботи, визначали спільну мету, погоджували плани дій.

На відміну від західноєвропейських країн, де розвивався промисловий капіталізм, а засновниками перших кооперативів були здебільшого наймані робітники, в економічно відсталій Західній Україні кооперативний рух орієнтувався на селянські господарства, які і становили абсолютну більшість членів кооперації. Піонерами кооперативного руху, а згодом і керівниками усієї його організації були «дрібноміщанські адвокати і сільські священики», інші представники інтелігенції, які «вийшли із села та цілою технологією зв'язані із селом», -- відзначав у 1934 р. часопис «Кооперативна республіка».

Розвиток українського кооперативного руху був зумовлений потребами капіталізації сільського господарства. Перевагами кооперативного кредитування та збуту користувалися не тільки великі сільські господарі, а й малозабезпечені селяни. Всі вони влаштовували товариства для організації збуту своєї товарної продукції, кредитування и постачання своїх господарств удосконаленими знаряддями праці, добривами, насінним матеріалом.

Для сільських підприємців кооперація була не лише засобом збагачення, а й знаряддям боротьби проти сильних інонаціональних конкурентів. Перед західноукраїнською кооперацією від початку її заснування стояло завдання -- створити внутрішній ринок для національної промисловості. Діюча розгалужена мережа споживчої кооперації забезпечувала реалізацію продукції українських підприємців. Кооперація мала стати двигуном української індустрії. Австро-угорський уряд, проаналізувавши роль західноєвропейської кооперації та становище в країні, визнав доцільним використати кооперативний рух у своїх цілях. У 1873 р. було видано закон про заробітково-господарські спілки, який передбачав розвиток кооперації на всій території Австро-Угорщини. Власті мали на меті використати кооперативний рух для загальмування процесу розорення дрібних товаровиробників і збільшення припливу капіталу за рахунок податків у державну скарбницю.

Ще до виходу австро-угорського закону 1873 р. в Галичині діяло кілька десятків кооперативів, заснованих поляками. В 1874 р. польські кооператори створили у Львові «Союз заробіткових і господарських товариств», до якого входило 51 кредитний і 7 промислово-торгових кооперативів із 17 175 членами. Серед них було чимало українців. Згодом деякі кооперативи перейшли в українські управи. До таких перших українізованих кооперативів належала кредитна спілка «Віра», яка виникла в 1873 р. у містечку Тисмениця Тлумацького повіту.

Зародження української кооперації на західноукраїнських землях пов'язане з ім'ям інженера-архітектора В. Нагірного. За 11 років перебування у Швейцарії він ознайомився з кооперативним рухом на Заході й після повернення до Галичини увійшов у контакт з одним із провідних громадсько-політичних діячів краю, редактором газети «Діло» В. Барвінським, який дав йому можливість на сторінках газети пропагувати ідеї західноєвропейської кооперації з метою боротьби з «чужинецькою» лихвою і «чужонаціональними» посередниками. Зусиллями В. Нагірного і видавця газети «Господар і промишленник» А. Ничая в 1883 р. у Львові коштом українських заможних міщан і селян було організовано кооперативне торгове підприємство «Народна торгівля», яке мало стати «оборонним валом проти чужинецької лихви *в галузі торгівлі споживчими товарами». Роком зародження західноукраїнської кооперації вважається 1883 р. За програмою, накресленою у звітній доповіді на перших загальних зборах у 1885 р., «Народна торгівля» мала «зростатися в дерево величаве, що обійме цілу Галицьку Русь, в тіні якого відпочине бідний народ свобіднішою груддю». Наскільки далекоглядними були ці слова, свідчить уся подальша, більш як 50-річна історія «Народної торгівлі».

Діяльність першого західноукраїнського кооперативу спочатку зводилася тільки до підтримки української приватної торгівлі. У великих містах Східної Галичини він організував філійні оптові комори для постачання товарів широкого вжитку українським міським крамницям. Перед Першою світовою війною таких філій було 19. Якщо у 1888 р. із «Народною торгівлею» та її складами співпрацювало 130 крамниць, то в 1905 р. -- вже 801.

Важливим етапом діяльності «Народної торгівлі» стало перетворення її на союзне об'єднання споживчих кооперативів. Відповідно до змін статуту 1907 р. вона мала організувати торгові кооперативи, перевіряти їх діяльність і бути для них головною організацією. У 1912 р. вона підтримувала торгові відносини із 831 крамницею, читальнями, громадськими й українськими приватними установами, а перед Першою світовою війною мала 19 власних великих крамниць у галицьких містах.

Споживча форма кооперації до Першої світової війни слабко поширювалася в західноукраїнському селі. Спробу створити таку кооперацію робило культурно-освітнє товариство «Просвіта», яке з 1891 р. почало займатися також економічною діяльністю та інтенсивно пропагувало кооперацію. У 1899 р. представники селянства, інтелігенції та духівництва організували в Одеську на Золочівщині місцеве товариство «Сільський господар», яке в 1905 р. перейшло до Львова і, ставши крайовим, активно сприяло розвиткові українського кооперативного руху.

Переломним у діяльності товариства став 1909 р. На хліборобській виставці у Стрию відбулися надзвичайні збори його членів. Вони змінили статут товариства, обрали нові керівні органи, намітили широку програму його подальшої діяльності. Втілення її у життя очолив відомий кооперативний та громадсько-політичний діяч Галичини Є. Олесницький.

Він разом зі своїми співробітниками розвинув інтенсивну організаторську роботу. «Сільський господар» швидко перетворився на значну інституцію з філіями майже в кожному повіті, сотнями гуртків, багатьма дослідними полями, станціями. Наприкінці 1912 р. товариство мало 90 філій, 1151 гурток і 26 612 членів. Найважливішими напрямами роботи товариства були: створення різних виробничих і господарських спілок; пропаганда сільськогосподарських знань серед населення; організація читалень, бібліотек, сільськогосподарських і промислових шкіл; проведення з'їздів, курсів і виставок; налагодження роботи зразкових господарств, дослідних станцій; посередництво при купівлі землі, штучних добрив, реманенту, збуті сільськогосподарських продуктів. З 1910 р. головна рада товариства видавала тижневик «Господарська часопис», випустила 27 брошур із серії «Бібліотека сільського господаря», придбала для бібліотек філій чимало спеціальної літератури. При головній раді діяла велика фахова бібліотека.

У 1899 р. в Перемишлі було організовано Спілку для господарства і торгівлі. Протягом короткого часу спілка охопила всі українські кооперативи цього типу в Галичині і стала Крайовою спілкою для господарства і торгівлі. Об'єднанням у 1911 р. цієї спілки з торговим відділом «Сільського господаря» було створено Крайовий союз господарсько-торгових спілок, який до 1913 р. організував 28 сільських господарсько-торгових спілок. Його філії діяли в Коломиї, Стрию, Бережанах, Бучачі, Рогатині, Жовкві, Золочеві, Бродах, Кам'янці-Струмиловій, Радехові, Самборі, Теребовлі, Тернополі, Ходорові, Сяноку та в інших містах. У 1910 р. українські підприємці організували перші національні спілки для збуту худоби в Галичині, які одразу стали посередниками австрійського агентства і почали відправляти худобу до Відня. У 1911 р. таких спілок було 62, в них 29 879 членів. Для керівництва цими спілками було створено Крайовий союз купівлі та збуту худоби, який став одним з головних постачальників свиней з Галичини на австрійські ринки.

Кредитна кооперація була типовою для західноукраїнської кооперації в австро-угорський період, оскільки кредит був дуже важливою і найлегшою для опанування кооперативами стороною економічного життя. Попит населення на кредит, зокрема селян, які намагалися захистити себе від лихварства, зріс, а це сприяло підвищенню відсотків і збільшенню вкладів у кредитні спілки.

Зростання кількості кредитних спілок привело до створення в 1898 р. Крайового союзу кредитного (КСК) -- першого західноукраїнського кооперативного союзу, який об'єднав і підпорядкував собі значну частину українських кредитних кооперативів. Його організатором і головою дирекції протягом тривалого часу був провідний політик галицьких українців К. Левицький. З виникненням КСК, який ставив за мету створити нові кооперативи і опікуватися ними, пожвавився кооперативний рух. Щороку до КСК приєднувалися нові кооперативи. Союз видавав для них статути, вказівки, друковану продукцію, здійснював контроль за їх розвитком. У 1913 р. у КСК вже було 906 членів, з них 427 кооперативів, і майна на 1 110 000 крон, 1 706 119 крон на вкладах, 4 264 406 крон виданих позик, а загальний оборот сягав майже 106 млн. крон. Серед членів КСК з року в рік зростала кількість кредитних кооперативів. Якщо у 1899 р. їх було 17, то в 1912 р. -- вже 339. Всього на початку 1913 р. в Галичині діяли 1011 українських кредитних спілок.

З усіх видів виробничої кооперації в Галичині найбільш розвиненою була молочарська. Першу таку західноукраїнську спілку в с. Завадові біля Стрия заснував у 1904 р. місцевий священик, відомий український компози-тор О. Нижанківський. Через рік, коли вже функціонували 6 молочарських спілок, вони об'єдналися у відділ при стрийській філії товариства «Просвіта», а в 1907 р. його було реорганізовано в Крайовий господарсько-молочарський союз. Він одержував значні дотації від австрійського міністерства сільського господарства і крайових державних установ. До Першої світової війни діяли близько 100 молочарських кооперативів, які за рік переробляли 7 млн л молока. У 1911 р. при Крайовому господарсько-молочарському союзі започатковано щорічні курси діловодства та молочарства.

Сильний поштовх до організаційної розбудови кооперативного руху дав закон 1903 р. про ревізійні союзи кооперативів, за яким обов'язково вводились нагляд і контроль за діяльністю кооперації, ревізійні союзи мали право на самоврядування. В 1904 р. утворився Крайовий союз ревізійний (КСР), який об'єднав п'ять згаданих спеціалізованих центрів. У 1912 р. йому підпорядковувалися 552 кооперативи (з них 338 кредитних, 47 споживчих, 40 молочарських, 37 для закупівлі та збуту худоби, 33 різних і 57 змішаних), які об'єднували понад 180 тис. членів, а торговий оборот їх становив понад 20 млн крон.

Із січня 1904 р. КСР почав видавати часопис «Економіст», навколо якого згуртувалася група видатних теоретиків і практиків кооперації. Головним редактором часопису, автором багатьох теоретичних статей, оглядів українського та зарубіжного кооперативного життя, вихователем нового покоління кооператорів був К. Паньківський. Його вихованець А. Жук став редактором популярного часопису КСР «Самопоміч», який почав виходити з 1908 р. Створення окремих кооперативних союзів стало вирішальною організаційною передумовою розвитку західноукраїнської кооперації.

До Першої світової війни в Галичині утворилося три кооперативних об'єднання. Провідну роль серед них відігравав Крайовий союз ревізійний. Через спеціалізовані кооперативні об'єднання (Крайовий союз кредитовий, «Народна торгівля», Крайовий господарсько-молочарський союз, Крайовий союз господарсько-торговельних спілок та Крайовий союз закупівлі та збуту худоби) до 1914 р. йому підпорядковувалися близько 600 українських кооперативів.

Набагато меншою за кількістю і чисельністю кооперативів, іншими показниками була друга українська (так звана руська) кооперація, керівники якої дотримувалися москвофільської великодержавної орієнтації і в 1909 р. об'єднали своїх послідовників у Руському ревізійному союзі (РРС). У 1913 р. у ньому було близько 100 кооперативів.

Третій кооперативний союз -- Державний Крайовий патронат хліборобських спілок, заснований у 1899 р. в інтересах польських промисловців та землевласників відповідно до рішень галицького сейму. Крім польських та мішаних кооперативів, він об'єднував понад 400 українських кооперативів. Всього на початку 1913 р. у Галичині із загальної кількості (4191) кооперативів українських було 1256, у тому числі й тих, що не були об'єднані в союзи.

Поряд з Галичиною розвивався кооперативний рух і на Буковині. Перша українська ощадно-позикова каса типу Райфайзена виникла в 1889 р. у с. Раранчі під Чернівцями. У 1896 р. засновано міський кредитний кооператив у Чернівцях. Найбільш поширеними у краю були сільські універсальні «райфайзенки». В 1903 р. у Чернівцях засновано їх союзну організацію «Селянська каса». Вона була організаційним, ревізійним і фінансовим центром усіх видів української кооперації на Буковині. В 1912 р. «Селянська каса» об'єднувала 174 кооперативи, з них 159 сільських «райфайзенок», 3 інші кредитні спілки, 8 споживчих, 2 молочарські і 2 інші. «Селянська каса давала кредити союзним кооперативам та фізичним особам, здійснювала постачання «райфайзенок» і споживчих кооперативів та вела молочарський відділ, ревізувала їхню діяльність. Головою її ради був професор Чернівецького університету С. Смаль-Стоцький, який багато зробив для розвитку су-спільно-політичного життя Буковини. В 1909 р. на 8 550 516 крон балансу «Селянської каси» власних капіталів припадало 207 845 крон, ощадних вкладів 1 900 307 крон, решту становили банківські кредити.

Крім кооперативів, об'єднаних у «Селянській касі», перед Першою світовою війною на Буковині існувало ще 26 кас, організованих москвофільськими діячами.

На Закарпатті українська кооперація виникла в ході так званої верховинської акції, яку з кінця 90-х років XIX ст. здійснювала мукачівська експозитура угорського міністерства хліборобства з ініціативи єпископа Фірцака. Експозитурі на початку XX ст. вдалося дещо збільшити кількість кредитних кооперативів. У 1902 р. в Ужанському комітеті діяли кредитні спілки в Перечині, Чорноголовому, Заричевому, В. Березному, Ставному, Худловому, на Мараморощині в с. Дубовому, Ганичі та ін. У 1900-1913 рр. кількість кредитних спілок на Закарпатті збільшилася із 31 до 206, а їхніх членів -- із 7900 до 51 тис, тобто в 6,5 раза.

Власні кошти кредитних спілок (пайовий капітал, відсотки з позик, запасний капітал та інші надходження) збільшилися із 430 тис. крон у 1900 р. до 2900 тис. у 1913 р., тобто майже в 7 разів. Та, незважаючи на це зростання, їх частка в загальній сумі коштів, яку мали спілки, була незначною. У 1909 р. власні кошти спілок становили 29 %, частка вкладів -- 18, а кошти, позичені у банків, -- 53 %. Фінансова допомога уряду кредитним спілкам Закарпаття також була незначною. У 1911 р. кредитні кооперативи чотирьох комітетів одержали лише 13,5 тис. крон державної позики (менш як 100 крон на одну спілку), з яких було витрачено на заробітну плату головам спілок та обліковцям 6 тис. крон. Роль кооперації в системі кредиту і товарообороту була незначною. Кооперативні спілки задовольняли близько 20 % потреб селян у позикових коштах, а частка постачальницько-збутових кооперативів у сільському господарстві становила 10-15 % і збільшувалася повільно. До Першої світової війни на Закарпатті не було крайового кооперативного союзу. Тому більшість місцевих кооперативів підпорядковувалась кооперативним союзам у Будапешті. Всього на початку 1913 р. в Австро-Угорщині діяло 1525 українських кооперативів, або 8,1 % їхньої загальної кількості.

Отже, наприкінці XIX -- на початку XX ст. український кооперативний рух, незважаючи на великі труднощі та перешкоди, набув значного розвитку. Він став важливим чинником господарського, культурного і духовного піднесення українського народу. В кооперації українське громадянство вбачало одну з конкретних форм демократії, яка наближала Україну до Заходу.