Зміни у суспільному ладі Наддніпрянської України в пореформений період

Контрольна робота на тему:

Зміни у суспільному ладі Наддніпрянської України в пореформений період

Скасування кріпосного права, утвердження приватної власності і розвиток капіталістичних відносин викликали серйозні зміни у суспільному ладі і України, і Росії. Починається розклад колишніх станів феодального суспільства, яким доводилося пристосовуватися до нових умов капіталістичного розвитку. З'являються нові суспільні класи, які прагнуть посісти своє місце у соціальній структурі суспільства.

Ці процеси знайшли своє відображення у Зводі законів Російської імперії, який поділяв усе населення на чотири головні групи людей: 1) дворянство, 2) духовенство, 3) міські обивателі, 4) сільські обивателі. Стосовно цієї градації і визначалися «права стану» для кожної з цих груп з урахуванням змін, що відбувалися у цей час.

Селянство, віднесене пореформеним законодавством до розряду сільських обивателів, зазнало найбільших змін свого правового статусу.

Згідно із Загальним положенням про селян, які вийшли з кріпосної залежності, селянам і двірським людям надавалися права стану вільних сільських обивателів як особисті, так майнові. Іншими словами, селяни включалися в категорію вільних сільських обивателів. Це означало, що колишній кріпосний селянин, у якого раніше поміщик міг відібрати усе його майно, а його самого продати, віддати у заставу, подарувати, програти в карти, здати поза чергою в рекрути, без усякої з боку селянина вини заслати до Сибіру, не тільки дістав можливість вільно розпоряджатися своєю особистістю, а й набував чимало інших особистих і майнових прав.

Особисті права. Особливу значущість мало надання селянам особистої волі. Як зазначалося у Правилах про порядок введення в дію Положень про селян, які вийшли з кріпосної залежності, вже з моменту оприлюднення Положень, ще до набуття чинності статутних грамот селянам надавалися досить суттєві особисті права: можливість брати шлюб і користуватися усіма сімейними правами на підставі загальних узаконень, не питаючи попередньої згоди поміщика, як це було раніше. Поміщики з цього часу втрачали право переселяти селян з одних земель на інші (переселення могло відбутися лише на підставі правил, установлених місцевими Положеннями); віддавати селян і двірських людей стороннім особам в услужіння або для іншої роботи, а також віддавати малолітніх дітей селян для навчання ремісництву або на виховання без згоди їхніх батьків; віддавати селян і двірських людей без належного дозволу у виправні установи або в розпорядження уряду.

Селяни-власники одержували також такі «права за станом»: брати участь на сходах у складанні мирських вироків і в громадських виборах, обіймати громадські посади; переходити в інші стани і товариства; поступати на військову службу і найматися в рекрути на загальній для сільських обивателів підставі, відлучатися з місця проживання з додержанням правил, установлених загальними законами; віддавати дітей в загальні навчальні заклади; поступати «на службу по учебной, ученой и межевой частям» на підставі правил, установлених для вільних податних станів. Як зазначалося в Загальному положенні, селяни можуть бути позбавлені прав стану або обмежені в цих правах лише як за рішенням суду або за вироком товариства.

Права щодо майна вільних селян також були значними. Передусім селяни дістали можливість викупити у власність їх присадибну осілість, що мала значну цінність. У губерніях Лівобережної України (Чернігівській, Полтавській, Харківській) і Правобережної України (Київській, Подільській, Волинській) згідно з місцевим Положенням до складу селянської присадибної осілості входила вся земля у межах села або селища, що була під селянськими жилими, господарськими, промисловими, громадськими та всілякими іншими будівлями. Поняттям присадибної осілості охоплювалися також розташовані у межах села або селища селянські городи, сади, коноплянники та інші угіддя. Крім того, за згодою поміщиків селяни могли понад присадибну осілість придбати у власність, на підставі загальних законів, польові землі та інші угіддя, відведені їм у постійне користування.

З моменту підписання Маніфесту 19 лютого 1861 р. та інших документів реформи селяни мали право придбати у власність рухоме й нерухоме майно, а також відчужувати його, віддавати в заста­ву і взагалі розпоряджатися ним з дотриманням загальних узаконень. Подібні права отримувало й сільське товариство в цілому, яке, придбавши землі у власність, могло поділити їх між домогосподарями або залишити ці землі в загальному володінні.

Селяни (як кожен окремо, так і цілими товариствами) дістали право укладати усілякі дозволені законом договори, зобов'язання тощо: з приватними особами без обмеження суми з одного й іншого боку; зі скарбницею, причому щодо предметів селянської промисловості без сплати гільдійських мит, а з одержанням установленого на торгівлю свідоцтва -- щодо різноманітних справ на загальних для всіх вільних селянських обивателів підставах.

Надавалася свобода торговельно-підприємницької діяльності. Селяни діставали права, передбачені статутами Торговельним і Фабричним: займатися торгівлею без одержання торговельних свідоцтв і сплати мита, відкривати й утримувати на законній підставі фабрики і різні промислові, торговельні і ремісничі заклади, записуватися в ремісничі цехи того чи іншого міста (але залишаючись при цьому у своєму званні селянина), займатися ремеслом у своїх селищах і продавати свої вироби як в селищах, так і в містах; вступати в гільдії і торговельні розряди.

Селянам Правобережної України надавалося право, не запитуючи на те особливого дозволу ні у поміщика, ні у товариства, влаштовувати й утримувати на своїй присадибній землі постоялі двори, промислові і торговельні заклади.

Усе рухоме майно селян -- свійська та робоча худоба, землеробські знаряддя тощо належали селянам. «Приобретенными в собственность землями крестьянского надела и выкупленными усадьбами крестьяне пользуются и распоряжаются как своим достоянием» з тим обмеженням, що впродовж перших дев'яти років з часу затвердження Загального положення ці землі не могли бути відчужені або віддані як застава стороннім особам, котрі не належали до певного сільського товариства. Землі, будинки та інше нерухоме майно (крамниці, млини тощо), придбані селянами до реформи 19 лютого 1861 р., на ім'я їхніх поміщиків, визнавалися власністю селян за ствердженням самих поміщиків або за рішенням мирового посередника на підставі особливих правил.

Під час вирішення питань, пов'язаних із спадкуванням селянського майна, як і під час вирішення низки інших майнових справ (наприклад, опіки, розподілу майна між братами, відокремлення одного з них із сім'ї тощо), закон допускав застосування норм звичаєвого права, чинних у даній місцевості.

Важливі права закріплювалися за селянством у сфері судочинства, в галузі цивільного і кримінального процесів. Селянам надавалася ціла низка прав з позовів, скарг, клопотань та суду. У справах цивільних селяни могли домагатися своїх прав, вчиняти позови та тяжби, відповідати за себе особисто або через повіреного та ін. У справах кримінальних і поліцейських можна було подавати скарги й охороняти свої права усіма дозволеними способами, бути свідками і поручителями. Характерно, що селяни дістали право позову і скарги не тільки на сторонніх осіб, а й на власника землі, на якій вони були поселені, тобто на свого колишнього поміщика.

Селяни не могли бути піддані жодному покаранню інакше як за вироком суду або за законним розпорядженням поставлених над ними урядових та громадських властей. Передбачався судовий порядок розгляду спорів між селянами, проте дозволялося звертатися і до поміщика, якщо вони того бажали.

Взагалі, втручання поміщика у справи селян зберігалося впродовж тривалого часу. На період тимчасовозобов'язаного стану зберігалося, наприклад, право вотчинної поліції поміщика. Він мав право бути присутнім, якщо побажає, під час слідства щодо селян за провини і злочини. Від поміщика залежала видача паспортів селянам, які йшли на заробітки.

Отже, і після звільнення селяни залишалися відособленим нижчим податним станом, який був зобов'язаний сплачувати подушну подать, відбувати державні повинності, в тому числі (до реформи 1874 р.) і рекрутську. І все-таки надання селянам як особистих прав, так і майнових відкривало простір селянському підприємництву, створювало сприятливіші умови для розвитку капіталізму.

Правовий статус селянства не залишався незмінним. На нього вплинули наступні буржуазні реформи. Внаслідок проведення земської реформи 1864 р. селяни шести українських губерній -- Харківської, Полтавської, Чернігівської, Херсонської, Катеринославської і Таврійської -- дістали можливість обирати гласних земських повітових зборів. За судовою реформою 1864 р. селяни, які прослужили не менше восьми років у сільській адміністрації, могли стати присяжними засідателями. І нарешті, військова реформа 1874 р. замінила для селян рекрутську повинність військовою.

Усі ці перетворення не тільки розширювали права селян, а й сприяли консолідації селянства, стиранню відмінностей між колишніми поміщицькими, удільними та державними селянами. Щоправда, в період контрреформ законом від 12 липня 1889 р. цивільно-правова дієздатність селян була поставлена в залежність від запроваджених за цим законом земських дільничних начальників.

Селянська реформа 1861 р. підірвала феодальні основи суспільства (монополію поміщиків на землю, на працю се-лян-кріпаків), однак водночас вона зберегла і привілеї, і політичну владу у дворянства.

«Свод законов Российской империи», як і раніше, ставив дворянство на перше місце в переліку станів, зберігаючи за ним звання «благородного». Одночасно вищий стан імперії не був чимось однорідним. Якщо наприкінці XIX ст. поділ дворянства на розряди втратив своє практичне значення, то розбіжність між потомственим дворянством і особистим, навпаки, навіть посилилася. Причому ядром стану було потомствене дворянство, особисті дворяни мали значно менше прав. Що стосується українського дворянства, то воно в правах і привілеях було повністю урівнене з російським. Щоправда, національний склад дворянства помітно змінився у зв'язку зі збільшенням в Україні числа російських поміщиків, які придбавали тут землі на встановлених царським урядом пільгових умовах. Чиновникам-дворянам і поміщикам з центральних губерній Росії надавалися особливо вигідні умови придбання у власність та оренду земель Правобережної України.

У пореформений період відбувається поділ дворянства на дві верстви. Певна частина поміщиків і в Україні, і в Росії стала на шлях перебудови свого господарства на капіталістичній основі, брала участь у розвитку окремих галузей виробництва. В Україні -- насамперед з переробленням сільськогосподарської продукції, при цьому поміщики перетворювались у велику землевласницьку буржуазію. Але значна частина середніх і дрібних поміщиків не змогла пристосуватися до нових умов. Великі суми, одержані як «викуп» за земельні наділи, вони не змогли використати для поліп­шення і перебудови свого господарства. Існуючи на відсотки від капіталу, практикуючи відробну систему як основу свого господарювання, ці поміщики часто були вимушені продавати свою землю. Кризу такого поміщицького господарства посилювало «перевиробництво» пшениці в Північній Америці, Аргентині, Канаді. Ціни на пшеницю на російському ринку падали, і тому багато поміщицьких маєтків було продано, в тому числі й селянам. З кінця 70-х років особливий розмах набув розпродаж землі на Лівобережній Україні. Як наслідок, якщо у 1877 р. дворянству належало 16 млн десятин, то у 1892 р. -- вже тільки 12,2 млн десятини.

Втім, це зовсім не означало втрати дворянством панівного становища в економічному житті країни. Помісне дворянство зберігало в своїх руках величезну земельну площу, значні кошти у вигляді викупних платежів, іпотечних позик, доходів від здавання землі в оренду тощо. Зберігалися права земельних власників на надра землі. Величезну допомогу надавав заснований у 1885 р. «для поддержания землевладения потомственного дворянства» Державний земельний банк, який надавав на пільгових умовах довгострокові позики під заставу маєтків представникам цього дворянства. Економічну могутність дворянського стану збільшували й доходи від капіталістичного підприємництва.

Колишні пільги і привілеї дворянства не тільки збереглися, а й доповнилися новими. Дворянин користується усіма правами і перевагами свого звання, -- стверджував закон. Без суду його не могли позбавити ні життя, ні прав стану. Дворянин звільнявся від будь-якого тілесного покарання, від особистих податей. Потомствений дворянин міг «приобретать законными способами все без изъятия роды имуществ движимых и недвижимых».

Дворянство зберігало свою корпоративну організацію, складаючи в кожній губернії окреме дворянське товариство. Очолювались вони губернськими та повітовими зборами, куди входили тільки потомствені дворяни. Особливо значну роль відігравали губернські збори, на яких дворянство обирало зі свого середовища деяких місцевих губернських та повітових чиновників. Наприклад, у Полтавській і Чернігівській губерніях дворянством обиралися голови і члени межових палат і комісій. Як було сказано в «Своде законов Российской империи», «дворянству дозволяется назначать в разные, от выборов его зависящие должности, и находящихся в государственной гражданской службе чиновников».

Найвищий стан у пореформений період зберігав командні позиції в державному апараті. Посадовим привілеям дворян російське законодавство приділяло особливу увагу, приписуючи усім урядовим органам заохочувати молодих дворян до вступу на державну службу. Помісне і служиле дворянство призначалося на вищі державні посади. їх представники були членами Державної Ради, міністрами, губернаторами, обіймали впливові посади в придворних відомствах та ін., у певний спосіб впливаючи на характер діяльності російської бюрократії.

Військова служба дворянства і в пореформені роки за традицією продовжувала вважатися найпочеснішою. Цього погляду дотримувався і уряд. «Покликанням, що історично склалося, нашого дворянства завжди було служіння державі, -- зазначала у 1898 р. Особлива нарада у справах дворянського стану, -- причому головним поприщем цього служіння споконвіку була служба військова. У давнину майже весь корпус офіцерів складався з дворян». Для дворян, які закінчили військову кар'єру, як і колись, широко практикувалося призначення на вищі цивільні посади.

Військові перетворення у пореформеній Росії і, зокрема, реорганізація підготовки офіцерського корпусу, не знищили станові привілеї та пільги дворянства. Так, засновані у 1864 р. військові гімназії мали переважно станово-дворянський характер. Згідно з Положенням 1866 p., мета їх полягала в тому, щоб «надати дітям дворян, які призначаються на військову службу, підготовчу загальну освіту» і підготувати їх до вступу в училища. Випускники таких військових гімназій у першу чергу і без іспитів зараховувалися до військових училищ. При цьому дворянські товариства продовжували утримувати за собою ще до 1861 р. певну кількість вакантних місць для дворянських стипендіатів. Перетворення у 1882 р. військових гімназій в кадетські корпуси не змінило становища, бо кількість дітей осіб вищого стану досягала тут 80%, а в Пажеському корпусі частка вихованців з потомствених дворян досягла 100%.

Частка потомствених дворян у загальній чисельності класних чиновників системи місцевого управління становила наприкінці XIX ст. близько 30%. При цьому в руках представників дворянства зосереджувалися майже всі відповідальні посади. Ця ланка управління в галузях, найближчих до інтересів помісного дворянства, перебувала під впливом і навіть в певній залежності від дворянських товариств, що становило вельми важливу частину юридичного і по­літичного статусу дворянського стану.

Наприклад, переважне право на обіймання дуже поважної посади мирового посередника, на якого покладалося завдання введення в дію Положень про селянську реформу, надавалося місцевим потомственим дворянам-поміщикам, які володіли не менше 500 десятин землі. Саме ж право обрання посередників діставали місцеві дворянські товариства і губернатори. Після впровадження інституту мирових суддів формування його як за цензовими умовами, так і за системою відбору кандидатів, фактично віддавалося в руки помісного дворянства. Після скасування у 1874 р. інституту мирових посередників і передачі їхніх обов'язків знову заснованим повітовим з селянських питань присутствіям сповна виявилася поміщицька орієнтація цих нових установ. Введення у 1889 р. посади дільничих земських начальників не внесло істотних змін, бо переважне право на заміщення цієї посади надавалося місцевим потомственим дворянам. Крім того, організація і система виборів у земські установи також забезпечували перевагу дворянству. Земська контрреформа 1890 p. створила умови для ще більшої переваги дворянства в земствах.

Отже, у пореформений період дворянство змогло зберегти за собою монополію прав і колишній довгий перелік корпоративних і особистих прав та привілеїв.

Духовенство, як і дворянство, було привілейованим станом. Після селянської реформи 1861 р. воно зберегло свої права, стани і привілеї. Особи духовного звання звільнялися від усіх особистих податей, від рекрутської, потім військової повинності, не піддавалися тілесним покаранням тощо. Представники духовенства в окремих випадках підлягали тільки суду духовному, а в інших -- су­дилися в загальних судових установах. У законодавчому порядку встановлювалося, що особи духовного звання можуть придбавати та відчужувати усіма законними способами землі і будинки в селищах та містах.

Українське православне духовенство, користуючись такими самими правами стану і привілеями, як і російське, водночас відчувало на собі усі негативні наслідки політики русифікації. Святійший Синод забороняв будувати церкви в українському стилі, використовувати український стиль під час малювання ікон, прикрашати церкви статуями тощо.

Накази 1863 р. і 1876 р. забороняли видавати в Україні книги духовного змісту українською мовою.

Міське населення. Російське законодавство визначаючи права стану, зарахувало усі розряди міського населення до однієї категорії міських обивателів. Цим поняттям охоплювались, зокрема: 1) почесні громадяни, 2) гільдійське купецтво, 3) міщани, або посадські, 4) ремісники, або цехові, 5) робочі люди. Перепис населення міст підтверджує подібний становий склад міських обивателів і дає можливість визначити статус кожної з цих груп.

Привілейовану верхівку міського населення становило дворянство. Серед його представників були вище чиновництво, власники нерухомого майна, рант'є, які жили на доходи з капіталу. Дво­рян можна було зустріти в середовищі вільних професій, адміністрації різного роду установ і підприємств. Частка дворян у містах була значно більшою, ніж загалом по країні.

Низкою переваг користувалися і почесні громадяни, які поділялися на потомствених і особистих. Вони звільнялися від подушного окладу, до них не застосовувалися тілесні покарання тощо.

У пореформені десятиріччя в містах зріс кількісно і збільшив капітали купецький стан, що формувався головно з міщан і розбагатілого селянства. Національний склад купецтва в Україні був строкатим. Чисельність купецтва невпинно зростала. Якщо у 1861-- 1862 pp. у містах України було оголошено понад 9 тис. купецьких капіталів, то вже у 1882 р. кількість їх зросла до 16290. Торгівлею почали займатися і дворяни^ і селяни, і ремісники. У привілейованому становищі перебувало гільдійське купецтво, особливо купці першої та другої гільдій.

Значну частину міського населення становили міщани. Вони займалися торгівлею і підприємництвом, служили в державних і приватних установах, працювали на фабриках і заводах, у магазинах, на залізниці тощо.

Працювало в містах чимало ремісників, діяли, як правило, невеличкі майстерні з двома-п'ятьма робітниками. Ремісники об'єднувалися в цехи. В українських містах цеховий устрій зберігався про­тягом усієї другої половини XIX ст. Ремісники забезпечували перевалено потреби населення в одязі, посуді, дрібному господарському інвентарі тощо. Так, в Одесі у 1890 р. зафіксовано 25 цехів з 79 ремісничими професіями, в яких налічувалося 3926 майстрів, 4069 підмайстрів та 2556 учнів. Значними ремісничими центрами були також Миколаїв, Київ, Харків.

Місто було центром притягання для селянства. Воно поривалося сюди, долаючи станові обмеження, й українські міста поповнювалися захожими людьми не тільки з близьких, а й вельми віддалених губерній, в тому числі й з центральної Росії.

Селяни, які оселилися в містах, здебільшого розривали зв'язки з селянським станом і колишнім побутом. їхні діти, хоча й продовжували вважатися селянами, виступали вже як промислові ро­бітники, підприємці, службовці. Вони ставали міськими жителями, які втрачали, по суті, свою колишню станову належність.

У містах були сприятливішими умови для економічного розвитку. Відповідно до чинних законів, міські обивателі могли мати у своєму володінні і придбавати: 1) будинки та усяку іншу рухому й нерухому власність у містах і селищах; 2) займатися торгівлею та усякого роду промислами, засновувати фабрики й заводи. Розвивалися і зміцнювалися капіталістичні відносини, інтенсивнішим був процес класоутворення. Тут зіткнулися між собою два напрями, дві лінії -- з одного боку, становість, градація населення за становим принципом, а з іншого -- нові класові відносини, побудовані на засадах капіталізму, на ставленні до власності і продажу робочої сили.

Під впливом капіталізму, що бурхливо розвивався, в місті руйнувалися станові перегородки, на перший план дедалі чіткіше виступав поділ не за станами, а за зайнятістю, за способом одержання доходу і заробітку. Загальна тенденція кристалізації соціально-класової структури міст була єдиною і виражалася в появі і зосередженні буржуазії, з одного боку, й розвиткові і зростанні найманих робітників, пролетарів -- з іншого.

Однією з найважливіших змін у соціальній структурі суспільства було формування класу буржуазії. Цей процес відбувався в межах загальних для всієї країни закономірностей. Водночас формування буржуазії в Україні мало особливості, які визначалися рівнем розвитку економіки, спеціалізацією виробництва, положенням регіону в системі всеросійського капіталізму.

Розвиток капіталізму в промисловості, поштовх якому дала реформа 1861 p., створив підґрунтя для кількісного зростання промислової буржуазії, нагромадження її капіталів, зміцнення економічного становища і ролі в житті суспільства. Промислова буржуазія поповнювалася вихідцями з різних станів -- дворянства, купецтва, заможного капіталізованого селянства. Важливим джерелом її зростання було купецтво, яке вкладало значні кошти в різні галузі промисловості. В Україні купецький капітал проникав у таку провідну галузь, як цукроваріння. До середини 80-х років деякі купці зосередили у своїх руках по кілька цукрових заводів. Чимало купців орендували селянські та поміщицькі землі, щоб почати на них видобування вугілля.

Тісні зв'язки встановлювалися між промисловим і торговельним капіталом. Фабриканти часто самі налагоджували збут своїх товарів, а торговельний капітал ставав підґрунтям для створення нових промислових підприємств. Швидко збільшуючи торговельні обороти, використовуючи капіталістичний кредит, торгова буржуазія посіла в Україні досить видне місце.

В Україні клас буржуазії формувався також з представників технічної інтелігенції і частково капіталістів-іноземців, які переселялися в Україну і вкладали свої капітали у важку промисловість: вугільну, металургійну, машинобудівну.

До буржуазії фактично належала і та частина дворянства, яка стала на шлях капіталізації своїх господарств, перетворюючись у власників промислових підприємств. Ці підприємці з числа дво­рян розширювали та удосконалювали своє виробництво, ставали членами акціонерних та майнових товариств, передусім у спиртогорілчаній, цукровій та борошномельній галузях.

З розвитком капіталізму у сільському господарстві клас буржуазії почав поповнюватися вихідцями з селянського середовища. Сільська буржуазія, або заможне селянство, складалася з самостійних хазяїв, власників торговельно-промислових закладів, поєднувала у своїй господарській діяльності торговельне землеробство з промислами. З'явився особливий тип селянина-підприємця. Дуже інтенсивно відбувалися подібні процеси у Степовій Україні.

Промисловий переворот, що завершився в останні десятиріччя XIX ст., подальший розвиток капіталізму в промисловості і торгівлі спричинили певні структурні зміни у класі буржуазії. Зрос­тання машинної індустрії, небачена до того концентрація виробництва зумовлювали зосередження великих промислових підприємств в руках окремих капіталістів. Лідером буржуазного класу стає великий промисловий капітал, що підпорядкував собі і торговельний, і грошовий капітали. Саме внаслідок промислового перевороту завершилося формування промислово-торговельної буржуазії як класу.

Проте велика фабрично-заводська промисловість в Україні і після промислового перевороту продовжувала співіснувати з масою дрібних кустарно-ремісничих і мануфактурних закладів. Це обумовлювалося специфікою розвитку економіки у пореформений період, збереженням феодальних пережитків у вигляді багатоукладності господарства.

Дані перепису населення 1897 р. свідчать про таку структуру промислово-торговельного населення дев'яти губерній України. Велика буржуазія становила 289,5 тис. осіб (разом із сім'ями). Середньої буржуазії -- заможних хазяїв -- в Україні було 413,6 тис. До дрібної буржуазії належало близько 910 тис. осіб. Переважна більшість заможних селян належала до дрібної сільської буржуазії. В Україні її разом із сім'ями налічувалося 3,6 млн осіб. У середовищі буржуазії формувався соціальний прошарок буржуазної інтелігенції -- лікарі, адвокати, землеміри та ін.

У період, що розглядається, буржуазія в Україні, як і в цілому в Російській імперії, займала досить привілейоване становище. Купецтво звільнялося від подушної податі, користувалося правом оптової і роздрібної торгівлі. Особливе значення для розширеної підприємницької діяльності буржуазії мали фінансова і кредитна реформи, надання підприємцям і торговцям права користуватися різноманітними формами державного кредиту, політика протекціонізму, яка проводилася урядом: введення вигідних буржуазії митних тарифів, казенні замовлення, гарантовані доходи в деяких галузях тощо.

В Україні функціонували три контори Державного банку -- в Києві, Одесі, Харкові і близько 20 його відділень в інших великих містах. І хоча значна частина коштів Державного банку направля­лася поміщикам, поступово питома вага Банку в кредитуванні торговельно-промислового обороту зростала. В цей час створювалася і система приватних кредитних установ. Вона включала приватні акціонерні банки, міські комерційні банки, товариства взаємного кредиту, кредитно-ощадні товариства. В Україні, наприклад, було 10 акціонерних банків: Київський приватний комерційний банк, Харківський торговий, Південноросійський промисловий, Одеський обліковий та ін.

Велика промислово-торговельна буржуазія України являла собою згуртовану соціальну групу, об'єднану спільними інтересами одержання максимальних прибутків від експлуатації мас і природ­них ресурсів. Проте, незважаючи на свою економічну могутність в умовах панування царату і дворянства, буржуазія не мала усієї повноти політичних прав, що відбивалося на її економічному становищі. Прагнучи знайти шляхи свого класового оформлення, намагаючись впливати на економічну політику уряду, буржуазія стає на шлях створення представницьких організацій великого капіталу. Саме в Україні виникло одне з таких об'єднань -- З'їзди гірничопромисловців Півдня Росії. Ця організація об'єднувала вели-У буржуазію кількох провідних галузей промисловості Донбасу, її перший з'їзд відбувся у 1874 р. у Таганрозі, наступні проводилися здебільшого у Харкові. На цих з'їздах розглядалося широке коло економічних проблем. Завдяки діяльності подібних представницьких організацій зростали і зміцнювалися зв'язки великої буржуазії з урядом, який починав прислуховуватися до її вимог.

Новим явищем у соціальній структурі пореформеного суспільства була поява пролетаріату -- класу найманих, формально вільних робітників, вимушених продавати свою ро­бочу силу капіталістам.

Зростання видобутку вугілля, залізної руди, безперервне зростання виплавки чавуну та сталі, розвиток виробництва цукру тощо обумовили швидкий процес формування робітничого класу України. У 1897 р. український пролетаріат налічував 1480 тис. осіб. За видами занять він поділявся так: у промисловості працювало 330 тис. робітників, на транспорті -- 60 тис, у торгівлі -- 35 тис, поденників і чорноробів налічувалось близько 200 тис. осіб та ін. Найбільше промислових робітників зосереджувалося в Катеринославській, Херсонській, Київській та Харківській губерніях. Крім того, в Україні вже було понад 425 тис. найманих робітників, постійно зайнятих в сільськогосподарському виробництві. В містах «пролетарізація» захопила міщанство. Про національний склад робітників України певне уявлення дають матеріали переписів. Вони свідчать, що робітники -- уроженці українських губерній становили близько 75% робітничого класу України.

У процесі розвитку промисловості поступово почали формуватися постійні кадри робітників. Міцний прошарок постійних кадрів складався насамперед серед металістів, значна частка постій­них кадрів була серед робітників кам'яновугільної промисловості. У 80-ті роки в Донбасі більша частина шахтарів працювала постійно. Цей процес відбувався і в цукровій промисловості, щоправда, повільніше через сезонний характер виробництва. Не залишався осторонь і сільськогосподарський пролетаріат України. Одночасно відбувалася концентрація робітничого класу. Наприкінці XIX ст. Росія за показником концентрації робітників на великих фабриках і заводах вийшла на перше місце у світі, а Україна щодо концентрації робітників посіла одне з перших місць у Російській імперії.

За правовим становищем робітники тривалий час залишалися безправною категорією населення. Фабриканти, власники заводів визначали на свій розсуд умови найму, робочий час, розміри заро­бітної плати, довільно впроваджували систему штрафів. Важкі умови праці на промислових підприємствах викликали зростання травматизму. Особливо небезпечними для життя і здоров'я робітників були умови праці на шахтах Донбасу, в металургійній та машинобудівній промисловості. Проте майже до кінця XIX ст. у Росії не було законів про відповідальність підприємців за каліцтва і смерть працюючих на фабриках і заводах.

Робочий день тривав 12 годин і більше. Широко застосовувалися понадурочні роботи. В деяких договорах з робітниками адміністрація заводів навіть не визначала тривалості робочого дня. Особливо;жорстоко експлуатували робітників на невеликих промислових підприємствах: суконних фабриках, цегляних, винокурних заводах.

І лише на початку 80-х років під впливом масового страйкового руху робітників царський уряд почав регулювати відносини між робітниками і підприємцями через видання фабрично-заводського законодавства. І все ж робітники зараховувалися в податний стан і мусили відбувати військову повинність.