Становище сільського господарства України в першій половині XIX ст.

Контрольна робота на тему:

Становище сільського господарства України в першій половині XIX ст.

Протягом першої половини XIX ст. в сільському господарстві України панівною залишалася панщинна система господарства. У аграрних відносинах домінувало поміщицьке землеволодіння.

У Російській державі було видано низку указів, за якими дозволялися купівля землі та володіння нею міщанами, купцями, державними селянами. Це сприяло формуванню буржуазної власності на землю і деякою мірою підривало монополію дворянства. Наприкінці 50-х років понад 34,5 тис. державних селян володіли більш ніж 86 тис. десятинами землі. Значним землевласником залишалася держава.

Розвиток західноукраїнських земель з кінця XVIII ст. регулювався аграрним законодавством австрійських монархів Марії Терезії та Йосифа II під час їхнього спільного правління (1765-1780 рр.) і самодержавної влади останнього (1780-1790 рр.). Реформи насамперед стосувалися закарпатських селян. Згідно з маніфестом від 26 квітня 1766 р. про урбаніальну регуляцію, селянин отримував від землевласників садибу і земельний наділ від 10,2 до 17,1 га землі залежно від її якості. За користування землею повно-надільні селяни повинні були відробити на пана 5, желяри (безземельні) -- 18 днів на рік. Крім того, селяни відробляли примуси. За поміщиком зберігалася влада над особою селянина, який отримав право ходити на заробітки. Поміщик користувався правом першості найму, платив за цінами, встановленими місцевою владою. За законом 1783 р. закарпатські селяни дістали право займатися ремеслом, розпоряджатися майном. Поміщикам заборонялося втручатися в родинні стосунки селян, відбирати у них без дозволу державних установ садиби, примушувати виконувати не передбачені законом примуси. Закон 1875 р. звільнив селян від кріпосницької залежності. Вони здобули право вільно пересуватися по країні, передавати у спадщину майно, обирати професію, навчатися в школах.

Першим законом (1773), що змінив земельні відносини в Галичині, одержавлювалася королівщина. Була проведена інвентаризація всіх маєтків, анулювались усі приватні збори за продаж селянам товарів. У 1774 р. проведено секуляризацію монастирського землеволодіння. Ліквідовано 54 монастирі, з них 15 у Львові. Священики греко-католицьких парафій та їхні родини звільнялися від панщини, військових постоїв, осипів.

Закон, що регулював відносини між шляхтою і кріпосними селянами, був виданий у червні 1775 р. Поміщикам заборонялося примушувати селян відбувати примуси понад ті, що були зафіксовані в інвентарі, до панщини в неділю і свята, до роботи навіть за гроші, накладати штрафи, купувати у корчмаря горілку, а також карати селян без спеціального присуду. Потрібно було точно встановити розміри повозових примусів. Закон підривав засади влади пана, визнавав лише його право на верховну владу щодо земель селянського користування.

Йосиф II будував свою економічну політику, спираючись на ідеї французьких фізіократів про продуктивність праці та юристів про природні права людини. Патентом від 5 квітня 1782 р. він скасував особисту залежність селян і надав їм елементарні громадянські права: одружуватися на свій розсуд, навчатися ремесла, іти від пана, служити за умови писаного дозволу на відбуття з підданства. Селяни ставали не панськими, а цісарськими підданими. Вони залишалися прикріпленими до землі, продовжували виконувати панщину та інші примуси.

Закони і розпорядження 1784 р. скасовували шарварки, регулювали повозні примуси, панщину. 16 червня 1786 р. вийшов «Роботопатент» -- свого роду кодекс законів з аграрних відносин у Галичині, як і в усій Австрії, який діяв до революції 1848 р. Підтверджувались усі попередні розпорядження і встановлювалися нові норми відробітків залежно від кількості землі, що була у користуванні, визначалися категорії селян і встановлювалися розміри панщини. Скасовувалися нормована панщина, дворові примуси, роботи за звичаєм, монополія домінії на купівлю продуктів селянських господарств. Розрізнялися селянські та двірські землі, але, як і раніше, поміщик міг вигнати селянина із землі, передати її іншому.

У 1785-1788 рр. в усій Австрії було проведено перший кадастр земель (йосифінська метрика) з метою вдосконалення системи оподаткування. У квітні 1787 р. вийшов закон, який вирішив питання постійності селянського землекористування. Землі домінії поділялися на рустикальні та домініальні. Селяни дістали так зване право дотації на земельний наділ, на користування пасовищами і лісами, на допомогу реманентом, на опіку у разі злиднів. Цей закон поширювався і на Буковину.

Зміни в соціально-економічному становищі зумовили значний приріст населення: якщо наприкінці третьої чверті XVIII ст. у Східній Галичині мешкало 1520, то в 1800 р. -- 2187 тис. чол. Цілеспрямовано сюди переселялися польські та німецькі колоністи. За 1772-1784 рр. в 150 державних фільварках їх було 15-16 тис. чол.

Загалом реформаторська діяльність Марії-Терезії та Йосифа II була на той час прогресивною, особливо коли врахувати, що паралельно з ліквідацією найогидніших виявів кріпацтва на західноукраїнських у Східній Україні воно запроваджувалося повторно. Реформи викликали в західноукраїнському суспільстві почуття глибокої вдячності та відданості Габсбурзькій династії. Однак незабаром прогресивні нововведення було зведено нанівець.

Незадоволення земельних власників, зокрема й галицької шляхти, гальмувало впровадження новацій. Наступник Йосифа II імператор Леопольд у 1790 р. видав закони про покарання підданих киями і скасування урбаніального патенту, повернення до колишніх норм оподаткування і панщинних примусів. Епоха реформаторства закінчилася. Почався період феодальної реакції.

Австрійське аграрне законодавство було прогресивним, оскільки відповідало інтересам економічного розвитку країни, спрямованим на подолання відсталості Галичини. Проте збереження права власності феодала на всі землі маєтку і визначення рустикальних земель не майном, а наділом селян, малоземелля, відсутність вільних земель стримували реалізацію прогресивних законів.

В Австрійській імперії за урядовим циркуляром 1814 р. придбати майно могли тільки привілейовані стани або власники індигенату (дозволу), право надавати який мав лише монарх. Піддані селяни вилучалися із числа можливих власників землі. В 1820 р. дозвіл на купівлю маєтків було дано всім, але коштів у селян не було. В 1789 р. почався розпродаж державних (камеральних) маєтків. Якщо на початку панування Австрії в Галичині налічувалося 315 камеральних доміній, то в 1833 р. -- всього 33. Міським громадянам, церковним парафіям, вільним селянам належало 4 % землі.

На Північній Буковині великим землевласником був релігійний фонд, утворений відповідно до закону 1786 р. Він складався із 267 монастирських маєтків і мав у своєму володінні 77,75 % усієї землі. Дрібним землевласникам (резеціам) належало 0,5 % землі, приблизно по 11,5 га.

Характерною ознакою поміщицького землеволодіння була наявність величезних латифундій. У Східній Україні вони були зосереджені переважно на Правобережжі та Півдні, в Лівобережній Україні та на Слобожанщині переважали невеликі маєтки.

Більш як половина всіх земель в Україні була в руках великих власників. Так, графам Браницьким на Правобережжі належало 300, барону Штігліцу на Півдні -- 126 тис. десятин землі. У Східній Галичині на одну домінію припадало в середньому 755 моргів землі (286 десятин), на один маєток на Північній Буковині -- 2977 моргів (1183,4 десятини).

Значного поширення набуло орендування маєтків. Наприклад, у Київській губернії понад 12 % маєтків перебували в оренді. В Стрийському окрузі Галичини із 152 землевласників 60 орендували маєтки.

Скорочувалися площі надільних земель, зменшувалось обезземелення селян, переважно державних та поміщицьких. У Східній Україні ці групи становили відповідно 40,3 і 59,7 % від усіх селян. Поміщицькі селяни переважали в губерніях Правобережної (58 %), а державні -- в губерніях Лівобережної (67,2 %) і Південної (69 %) України. Незначною за чисельністю була група удільних селян. На західноукраїнських землях поміщицькі селяни становили близько 70 % населення. Напередодні селянських реформ частка селянських наділів у загальній площі поміщицьких земель становила, %: у Лівобережній Україні -- 38,8, Правобережній -- 36,7, Південній -- 14,3, Східній Галичині -- 48,9, Північній Буковині -- 41,9.

Землевласники різними способами збільшували площу землі, якою користувалися, за рахунок селянських наділів: урізували наділи, заміняли гірші землі на кращі, забирали пустки після втечі селян тощо. За період 1787-1834 рр. у Галичині було захоплено 1 млн. моргів рустикальних земель.

У Київській губернії за 1847-1861 рр. поміщицьке землеволодіння зросло на 13,8, у Закарпатській Україні протягом першої половини XIX ст. -- на 20 %. Землевласники володіли майже всіма лісами, а в Східній Україні -- пасовищами, луками. В Галичині в користуванні селян їх було 2/3.

Розмір наділу залежав від способу ведення господарства поміщиком. У Східній Україні тяглові господарства, що мали 2-4 пари робочої худоби, отримували наділ, удвічі більший, ніж піші. Так, у 40-х роках на Поділлі розмір тяглового господарства становив 12 десятин орної землі та 4 десятин . сіножатей, а пішого -- відповідно 3 і 1, у Полтавській губернії -- 6,26 і 2,79, у Київській 6-9 десятин і 3. Зросла кількість безземельних селян і тих, що мали лише присадибні ділянки. Наприкінці 50-х років XIX ст. у Лівобережній Україні вони становили відповідно 24 і 10 %, у Правобережній -- 7,5 і 9,25 %. Переважна більшість державних селян Східної України користувалися невеликими наділами: від 0,5 десятини на одну ревізьку душу в Полтавській губернії до 8,2 у Херсонській губернії.

У Східній Галичині за період від земельного кадастру 1819 р. до земельного кадастру 1847-1857 рр. кількість селянських господарств зросла на 55 %. При цьому 27,2 % їх мали менш як 2 морги землі (1,1 га). У Північній Буковині таких господарств було 17,1, у гірських карпатських селах 35-43 %. У Закарпатській Україні 80-90 % господарств мали до 3/8 наділу (4,1-5,2 десятини).

Зросла кількість селянських господарств, які не мали робочої худоби і сільськогосподарського реманенту. У Східній Україні чисельність їх коливалася від 29,5 % в Харківській до 60-70 % в Катеринославській і Полтавській губерніях. У Галичині в окремих маєтках лише 7 % селян мали 3-4, до 40 % -- дві голови робочої худоби, а решта зовсім не мали її.

Напередодні селянських реформ у користуванні селян Лівобережної та Слобідської Україні було 2,5-3 десятини землі на одну ревізьку душу; у Правобережній 1,23-2,8, Південній 3-4 десятини, у Східній Галичині -- 8,7 морга на одне господарство (3,4 десятини), у Закарпатській Україні -- 1,5 десятини.

За статистичними даними того часу, для забезпечення потреб сім'ї і сплати податків потрібно було 5 десятин землі на ревізьку душу. Більшість селян України не мали прожиткового мінімуму і змушені були займатися побічними заробітками.

Головними формами експлуатації селян залишалися відробіткова, грошова і натуральна ренти. Переважала панщинна організація господарства. Напередодні реформи 1861 р. у Правобережній Україні серед поміщицьких селян панщинних кріпаків було 97,4%, в Лівобережній -- 99,3, Південній -- 99,1 %, тоді як у російських губерніях їх було менше -- від 41 до 80 %. Закон 1797 р. установлював 3-денну панщину з вільною неділею. Проте фактично вона становила 4-6 днів на тиждень. Були поширені денні «уроки» (відрядна форма праці), виконання яких займало 2-3 дні. Обов'язково відроблялися додаткові повинності (будівельні дні, повозова, шарварки тощо). Запроваджувалися переведення селян у дворові, праця на підприємствах, на місячне утримання землевласників.

У 1840 р. на Лівобережжі було вже 25 % селян-місячників. Державні селяни Східної України вважалися особисто вільними. За своїм складом ця група селянства була неоднорідною. Переважали державні селяни, які сиділи на казенних або власних землях, козаки Полтавської та Чернігівської губерній, колоністи-іноземці. Вони сплачували грошові податки (подушне, земські тощо), виконували рекрутську, підводну повинності, феодальну ренту. За характером відбуття феодальної ренти вони поділялися на дві групи: оброчних і на так званому господарському становищі. На оброці перебували селяни Лівобережної та Південної України. Оскільки більша частина державних маєтків Правобережної України здавалася поміщикам-посесорам в оренду, селяни виконували панщину, інші повинності, тобто мало відрізнялися від поміщицьких селян-кріпаків.

Посилилась експлуатація селян, які були на оброці. Зросли оброчний і подушний податки. Державні податки забирали 40 % річного прибутку селян, переважна частина яких була неспроможна сплатити їх.

У 1837 р. царський уряд заснував міністерство державного майна, завданням якого було вдосконалення управління державними селянами з метою зміцнення фінансів країни. У 1839-1841 рр. проведено реформу, згідно з якою ліквідовувалася оренда державних маєтностей. Замість подушного вводився оброк із землі та прибутків від промислів. Державні селяни обирали сільські та волосні управління, що залежали від губернських палат державних маєтків. Ця реформа прискорила майнове розшарування селянства, створила умови для більш швидкого переходу господарств селян на ринкові відносини.

У 1847-1848 рр. було проведено інвентарну реформу поміщицьких селян Правобережжя. За інвентарними правилами, земля, що була в користуванні селян, закріплювалася за ними, регулювала повинності на користь поміщика. Тяглові селяни повинні були відбувати на тиждень 3 дні з упряжкою і 1 жіночий день, інші селяни -- 2 дні чоловічих і 1 жіночий. Городники за користування садибою і присадибною ділянкою платили оброк або відробляли 24 дні панщини на рік. Натуральна данина скасовувалась. Усі селяни відбували додаткові повинності з оплатою. Однак через те, що контролю за здійсненням інвентарних правил не було, їх практично не додержували.

Характерним для становища селян західноукраїнських земель було поступове відновлення економічних позицій землевласників, що існували до австрійського аграрного законодавства в 70-80-х роках XVIII ст.

Шляхта залишалася повним власником домініальних і верховним власником рустикальних земель, намагалася позбавити селян права користуватися лісами, пасовищами. При проведенні земельних кадастрів зменшувалася площа рустикальних земель. Селянин без дозволу поміщика не мав права залишити землю, а якщо отримував дозвіл на перехід в іншу домінію, був зобов'язаний на своє місце «інших здатних ставити». В 1798 р. було прийнято патент, згідно з яким селяни могли викупити повинності, а землевласники передати їм домініальні землі. Однак для Галичини цей закон значення не мав.

Зросли феодальні повинності селян. Запроваджувалася чотириупряжна панщина для тяглових підданих з двома робітниками на день, відрядна панщина із встановленням високих денних норм виробітку, примусова наймана праця, панщина за користування лісом, лугами, пасовищами, відновлювалися допоміжні роботи. Найпоширенішим способом збільшення панщини було роздрібнення наділів, хоча за австрійськими законами тільки старший син міг успадкувати землю. Буковинські землевласники, укладаючи дозволені урядом угоди із селянами, добилися збільшення панщини із 12 до 70, а інколи до 100-150 днів на рік з господарства. У Закарпатській Україні, яка входила до Угорського королівства, земельні та підданські відносини регулювалися законом 1836 р. Панщина установлювалася залежно від наділу 25-140 днів на рік. За австрійськими переписами 1819-1820 рр., панщина у Східній Галичині і Закарпатті становила 4/5 феодальних повинностей селян, натуральна данина -- 1/6. В Буковині частка панщини у повинностях була меншою. Повинності селян становили 69 % загальної суми чистого прибутку від селянських земель. Крім того, селяни платили державні податки, що дорівнювали 13,6 % прибутку.

Протягом першої половини XIX ст. з розвитком товарно-грошових відносин на українських землях поглибилася майнова диференціація селянства. У Східній Україні цей процес проходив повільніше, ніж у Центральному промисловому районі Росії, що пояснювалося переважанням панщини як гальмівного фактора. Майнова нерівність більше виявлялася серед державних оброчних селян Лівобережної та Південної України. Утворилася група селян, у володінні або оренді яких було 100 десятин землі і більше. Селяни-власники Катеринославської губернії зосередили у своїх руках 18 % загальної кількості приватної землі.

Структура господарств державних селян (козаків) Полтавської та Харківської губерній у 1836 р. характеризувалася такими даними: 15,7 % не мали землі, 25,6 -- мали лише садиби, 4,4 -- займалися ремеслом, 53,4 % -- володіли землею. Серед державних селян Правобережної України 15 % селян були безземельними, 35 % не могли обробляти свої поля самостійно, без супряги. Малоземельні та безземельні селяни наймалися до заможних. Частина селян орендувала землю, віддаючи третину або половину врожаю. Заможна верхівка орендувала також казенні млини, ґуральні, ярмаркові та базарні площі, пасіки, рибні стави тощо. Частина селян записувалась у стан міщан і купців. Царський уряд своїми указами сприяв зміцненню заможної верхівки селян. У 1801 р. державні селяни зрівнялися у правах із купцями і міськими жителями на придбання незаселених земель. У 1818 р. їм дозволили влаштовувати фабрики і заводи, в 1830 р. --г. розводити сади, городи на громадській землі площею 1-3 десятини. При переселенні на нові землі державні селяни отримували 30-60 десятин у селах і 25-40 у хуторах.

Процес розшарування відбувався і серед поміщицьких селян, їм дозволялося купувати землю на ім'я свого поміщика. Вони засновували підприємства з переробки сільськогосподарської сировини, орендували і здавали в оренду землю, використовували найману працю. Проте землевласники могли в будь-який час забрати майно заможного кріпака. Важливими засобами збагачення селянської верхівки були лихварство, підприємництво, чумакування, збут товарів на ярмарках, базарах. З її середовища виростали великі промисловці-підприємці.

У Східній Галичині за переписом 1847-1859 рр. структура селянських господарств мала такий вигляд: повних селян, які користувалися понад 20 моргами землі, було 8,3 %; півселян, які мали 10-20 моргів, -- 23,4; чверть-селян, або піших, які «сиділи» на 2-Ю моргах, -- 41,1; загородників (до 2 моргів землі) -- 27,2 %.

На Північній Буковині селяни за економічним становищем поділялися на 4 групи: заможні-фрунташі, які користувалися повним наділом 15-20 га, -- 4,9 %; середняки-міклаші -- 16,1; малоземельні-кодаші -- 61,2; безземельні халупники і комірники -- 17,1 %.

В окремих повітах Закарпатської України безземельні селяни становили 45-50 % селянських дворів і лише 2/3 селян користувалися 14-18 десятинами землі.

У західноукраїнському селі виник новий тип господаря -- підприємець. За збереження перемінного землекористування при чергових переділах землі заможні селяни збільшували свої наділи. Окремі повні селяни мали по 30-80 моргів землі, що призводило до утворення багатонадільних господарств, які обов'язково використовували працю челяді. Це були переважно комірники, які не сиділи ні на рустикальній, ні на домініальній землі. Вони були постійним резервом поденних робітників для домінії.

Швидке розорення селянських господарств створювало надлишок робочих рук. У Східній Україні був поширений відхід на «заробітки». В 40-х роках тільки з Полтавщини у південні губернії щороку йшло на заробітки 90 тис. чол. Почалося переселення (стихійне і організоване) селян у Новоросійський край, на Кавказ, у Саратовську й Астраханську губернії. У 1838-- 1852 рр. з Лівобережної України переселилося 58,5 тис. чол. переважно селян середнього достатку. Не маючи реальної допомоги царського уряду, переселенці часто розорювались і поверталися назад у свої села.

У першій половині XIX ст. сільське господарство продовжувало набувати товарного, підприємницького характеру. Головною функцією панщинного господарства було виробництво заради грошей. Землевласники Східної України створювали у своїх маєтках економії, де була робоча худоба, землеробські знаряддя, і змушували селян виконувати панщину. На західноукраїнських землях зберігалася домініапьно-фільваркова система. Швидкими темпами відбувалася товаризація великих поміщицьких господарств, які за кількістю проданих сільськогосподарської продукції та сировини займали панівне становище на внутрішньому і зовнішньому ринках. Поступово в товарно-грошові відносини втягувалися середні господарства. Невеликі поміщицькі господарства зберігали натуральний характер і були слабко пов'язані з ринком. Розвивалося торгове землеробство в селянських господарствах. У Російській державі у першій чверті XIX ст. були скасовані всі обмеження торгівлі землевласників. Вони зберегли привілей безмитної внутрішньої торгівлі, дістали право вести закордонну оптову торгівлю, записуватися в купецькі гільдії. На західноукраїнських землях шляхта зберігала монополію в торгово-підприємницькій діяльності. Часто в особі дворянина поєднувалися поміщик-кріпосник, підприємець і торговець.

Для землеробства України характерним був зерновий напрям. За обсягом посівів у Східній Україні перше місце посідала пшениця. У Київській губернії посіви її становили 1/4-1/3 усіх посівних площ, зайнятих озимими і ярими культурами, в Подільській -- 2/3, в Катеринославській -- 3/4 полів, що відводилися під озимі. На другому місці було жито, на третьому -- овес і ячмінь. Урожайність зернових культур залишалася низькою. Валові збори зростали переважно за рахунок освоєння цілинних земель на Півдні та розширення посівів. За 1778-1851 рр. посівні площі зернових на Півдні України збільшилися у 25 разів. У Київській та Подільській губерніях, які відігравали значну роль у виробництві хліба, посівні площі розширювалися внаслідок зменшення селянських наділів, посилення експлуатації селян. Більшість зерна йшла на продаж. За кордон щороку вивозилося 2,5 % врожаю. У Росії зерно переробляли на горілку, постачали для армії.

У рільництві Східної Галичини, Закарпаття переважав вівсяно-ячмінний напрям. У 40-х роках XIX ст. у Галичині овес становив майже 40 % усього збору зернових. Його посіви займали 46 % посівних площ у Закарпатті, а в гірських районах -- до 90 %. Значне місце за обсягом посівів посідали жито і гречка, останнє місце -- пшениця. Проте, оскільки на ринку першість займала пшениця, поступово зростала її частка і в посівах. Наприклад, у Мукачеве-Чинадіївській домінії Закарпаття за 40 років (1806-1848) посівні площі зернових збільшилися утричі, зокрема посіви пшениці -- у 9 разів, жита -- у 5, ячменю -- у 8, вівса -- у 4 рази. Зерно було однією з важливих статей прибутків. Кукурудза займала 28-71 % посівів. Вона була головною сільськогосподарською культурою в господарствах Північної Буковини.

У перші два десятиріччя XIX ст. у землеробстві спостерігалося деяке піднесення, що пояснювалося державними замовленнями на зерно. Після наполеонівських воєн зернова продукція Галичини не витримала конкуренції американського і російського зерна. Вивезення зерна за кордон мало спорадичний характер. Більшість його реалізувалася на місцевому ринку, використовувалася для відгодівлі худоби і птиці, перероблялася на горілку і пиво. Найвищого рівня хліборобство досягло в 30-х роках. У 1837 р. річний збір зернових культур становив 1780 тис. т. Зросла їх урожайність. Проте цього було досягнуто в умовах зростання чисельності сільського населення. Продуктивність праці в сільському господарстві протягом першої половини XIX ст. знизилася на 1/4.

Високого рівня в Україні досяг розвиток технічних культур, найважливішими з яких були льон, коноплі, тютюн, хміль, цукровий буряк. Льон і коноплі вирощували на всій території Західної України. У Східній Україні на виробництві конопель спеціалізувалися Полтавська і Чернігівська, льону -- Катеринославська, Херсонська губернії, Ізюмівський повіт Харківської губернії. Виробництво тут мало товарний характер. З прядива виготовляли одяг. Воно було цінною сировиною для полотняних мануфактур, ткачів, ремісників. З конопляного насіння виробляли олію для харчування і макуху для відгодівлі телят. Певна частина полотна вивозилася за межі краю. З Південної України вивозилося насіння льону, що користувалося попитом за кордоном.

Швидкими темпами розвивалося тютюнництво як галузь торгового землеробства. У 50-х роках у Лівобережній Україні щороку збирали до 800 тис. пудів тютюну. У передгірних районах Східної Галичини, між Дністром і Прутом збирали щороку 20 тис. віденських центнерів тютюну. Поширювалося тютюнництво і в Закарпатті.

У Східній Україні переважало вирощування цукрових буряків, оскільки вони давали більший прибуток, ніж зернові посіви. За 1848-1860 рр. площі цієї культури зросли на 57,7 % і становили майже 44 тис. десятин. Цукрові буряки сіяли у поміщицьких маєтках Правобережної та Лівобережної України, особливо в Київській губернії (59 % загальної площі цукрових буряків). Цукрозаводчики мали у своєму розпорядженні власні плантації, закуповували сировину у тих, хто не мав власних цукрових заводів.

Розширювалися посіви соняшнику, особливо в Полтавській губернії. Отриманий урожай збували курським торговцям олією.

У Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті найважливішою культурою стала картопля як продукт харчування, сировина для горілчаних підприємств і фураж для худоби. Вона витісняла посіви зерна. У 1815-1840 рр. збір її зріс майже у 18 разів, насадження її займали 16% усієї посівної площі. Це призвело до виснаження ґрунтів, а коли в 40-х роках почалось ураження картоплі хворобами, -- до бідування селян.

У Східній Україні хліборобство велося традиційними способами і засобами. Більшість селянських господарств продовжувала застосовувати плуг, серп, косу.

Оранка українським плугом була низькоякісною і повільною (за три дні можна було зорати не більш як 2 десятини). До того ж, плугів не вистачало. На поміщицьких полях у 30-х роках почали впроваджувати фабричні знаряддя обробітку ґрунту -- сіялки, віялки, жатки, кінні молотарки. Продовжувало панувати класичне трипілля, зокрема у вирощуванні зернових культур. На коренеплідні, технічні культури відводили окрему ділянку поля. На півдні панувала перелогова система землеробства. Окремі поміщицькі господарства під впливом зростаючих потреб внутрішнього та зовнішнього ринків переходили до інтенсивного землеробства. Поступово почали застосовувати багатопільну трав'яну систему, закладати елементи плодозмінної системи (озима пшениця -- кормові коренеплоди -- ячмінь з підсіванням конюшини -- конюшина). Утворювалися сільськогосподарські товариства, поширювалася спеціальна економічна література. У 1765 р. утворилося Вільне економічне товариство, в 1828 р. в Одесі -- Товариство сільського господарства Південної Росії.

На західноукраїнських землях під впливом агротехнічного перевороту в західних країнах відбулися певні зрушення. Важливою культурою стала конюшина, посіви якої займали 5--6 % усієї посівної площі. Почав її культивувати вчений-агроном Ф. Ройтер -- управитель маєтків Чарторийських. Крім конюшини, вирощували вику, люцерну, що мали велике значення для поліпшення структури ґрунту і як грубі корми для худоби. У передових господарствах тричі обробляли пари, осушували заболочені місця, застосовували загінну систему обробітку ґрунту (між загонами робили борозни для стікання води). Трипілля поступово замінювалося 5-6-пільними сівозмінами з повною ліквідацією парових полів. Видавалися праці Ф. Ройтера «Наука про рільництво» і двотомник Касперовського «Рільництво». В газетах, зокрема «Газеті Львівській», давалися рекомендації з питань розвитку землеробства. З дозволу уряду шляхта в 1845 р. заснувала Галицьке господарське товариство.

В агротехнічному процесі велику увагу приділяли угноєнню. Городи щороку удобрювали гноєм чи попелом. Загалом же рівень удобрення полів органічними добривами був низьким.

Агротехнічні зрушення охопили незначну кількість поміщицьких господарств України. Так, у Харківській губернії на початку 50-х років було лише 40 маєтків (0,75 % загальної кількості), де робилися спроби перейти до раціонального землеробства. В Західній Україні після 1815 р. під впливом міжнародної конкуренції шляхта для підвищення прибутковості своїх маєтностей посилила панщинний гніт. У торговому землеробстві переважали промислове городництво, садівництво і виноградарство. Майже всі сорти фруктових дерев завозилися з Баварії та Австрії. На сторінках журналів друкувалися поради щодо практичного виведення кращих сортів овочів і фруктів. У Закарпатті вирощували багато промислового винограду, з якого виготовляли вино, що користувалося попитом на міжнародному ринку.

У Східній Україні промисловим городництвом займалися селяни приміських господарств. Досить розвиненою була спеціалізація. Так, у Васильківському повіті на Київщині вирощували капусту, в Черкаському -- цибулю і кавуни, в Полтавській губернії -- часник, у Херсонській -- баштанні культури. Найбільше садів було у Харківській, Полтавській, Київській, Волинській та Херсонській губерніях. Україна продавала сухі та свіжі фрукти в Москву і Петербург.

Розвивалося торгове тваринництво. В усіх губерніях України в поміщицьких маєтках влаштовувалися кінні заводи. В Катеринославській губернії у 30-х роках їх було 287, у Київській -- 8 великих, у Полтавській -- 419, здебільшого невеликих, у Харківській -- 155. Як і раніше, розводили велику рогату худобу української породи. В Катеринославській губернії було 762 заводи, в яких налічувалося до 30 тис. голів худоби, в Харківській -- 269.

У середині 40-50-х років у Східній Україні розпочалося скорочення цих галузей, оскільки землевласники переходили до розширення зернового господарства. У Східній Галичині, навпаки, поміщицькі господарства перебудовувалися із зернових на тваринницькі. Розводили корів швейцарської, тірольської, штирійської, молдавської порід, займалися племінною справою. Високопродуктивні породи худоби вирощували в Закарпатті. У 1794-1845 рр. у Мукачеве-Чинадіївській домінії поголів'я волів збільшилось у 94 рази, а великої рогатої худоби -- у 25 разів. Після наполеонівських воєн зросло поголів'я коней -- тяглових, спортивних. Періодично влаштовувалися виставки кращих коней. Тваринництво стало давати великі прибутки. Коней і велику рогату худобу скуповували, відгодовували, а потім збували на ярмарках. Продану худобу відправляли в Царство Польське і Росію. Тільки в Москву і Петербург продавали до 260 тис. голів.

Щорічно на ринках Австрії, Чехії, Моравії, Сілезії реалізовувалося 60-90 тис. волів. На продаж ішли масло, сир, шкури. Галицька шляхта створила великі випасні господарства, які здавалися в оренду для перегінної худоби з Росії у західні країни.

Швидко розвивалося вівчарство. У 1850 р. у Східній Україні налічувалося 10 млн. голів овець, з яких 4,5 млн. голів були тонкорунними. Царський уряд вжив низку заходів щодо розвитку вівчарства. Роздавалися державні землі під овечі заводи. Поміщикам видавалися пільгові позики. Було видано положення про організацію вовнових ярмарок. Девізне мито підвищилося, вивізне -- зменшилося. Вовну реалізували на місцевому і зовнішньому ринках.

Обсяг вивезення вовни протягом 30-50-х років з чорноморсько-азовських портів і через Бессарабію становив 7,8 млн. пудів. У Галичині та Буковині поголів'я овець сягало майже 1,4 млн. голів. Грошовий прибуток від вівчарства у Східній Галичині у 20-30-х роках досяг 80 тис. золотих ринських. Великим попитом користувались овечі шкури, кожухи, шапки, ковдри та інші товари.

Певного значення набули птахівництво, свинарство, бджільництво, розведення риби.

На шлях торгового землеробства стали селянські господарства. З ринком були пов'язані переважно заможна верхівка селян та господарства іноземних колоністів. На зерновий ринок йшло 10 % селянського товарного зерна і 90 % з поміщицьких маєтків. Селяни вирощували тютюн, цукрові буряки, соняшник, коноплі.

Промисловим городництвом і садівництвом, бджільництвом займалися селяни містечок і сіл, розташованих навколо міст Львова, Києва, Станіслава, Полтави, Харкова. У Херсонській губернії під городами і баштанами було 50 тис. десятин землі. Державні селяни займалися садівництвом. Лише в Харківській губернії збувалося 500 тис. пудів сушених фруктів. У селі Лебедині Київської губернії деякі селяни мали сади, доход від яких становив до 40 тис. крб. Колоністи Херсонської губернії продавали до 9 тис. пудів фруктів і 60-120 тис. відер вина. Виникло бойківське чумацтво: закупівля в Закарпатті свіжих та сухих фруктів і торгівля ними у Варшаві та Наддніпрянській Україні.

У гірських районах Карпат розвивалося селянське тваринництво торгового напряму. Селяни-багатії (гендлярі) торгували місцевою худобою, скуповували волів, овець на півдні України, Росії, Молдавії, Угорщини, а потім продавали в Австрії, Чехії, Моравії. Проте розвиток торгового землеробства стримували феодально-кріпосницькі відносини: феодальна рента, залежність селянина від поміщика і держави.

Товаризація сільського господарства виявлялась у застосуванні найманої праці. Як і раніше, практикувалася примусова наймана праця, коли землевласники встановлювали натуральну або грошову плату своїм кріпакам-селянам за додаткову панщину тощо. У Східній Галичині робоча сила батраків-поденників в окремих фільварках стала домінуючою. Запроваджувався обов'язок відбувати «заробітні» дні. Челядь була також обов'язковим елементом повнонадільного селянського господарства. Перед розкріпаченням кількість коморників-батраків становила 400 тис. селянських сімей, або майже 40 % населення краю.

Вільнонаймана праця набула значного поширення в Катеринославській і Херсонській губерніях. Менше вона застосовувалася в маєтках Київської, зовсім мало -- у Полтавській, Чернігівській і Волинській губерніях. Строк найму був різний: поденно, на тиждень, на певний строк, особливо під час збирання зерна та сінокосіння. Проте сільське господарство залишалося кріпосним.

Отже, сільське господарство України розвивалось екстенсивно за рахунок розширення посівних площ, посилення відробіткової ренти. Панщинна система гальмувала його розвиток. Наприклад, Східна Галичина була сільськогосподарською провінцією Австрійської імперії. У 40-х роках XIX ст. у Галичині виробляли зерна 13 %, льону -- 23, тютюну -- 16, конопель -- 25, картоплі -- 38 % від загальної продукції цих культур. Землеробство мало вівсяно-картоплярський напрям. На душу населення виробляли зернових культур 288 кг, зокрема жита і пшениці -- 60. На 100 чол. припадало 11 волів, до 20 корів, 14 свиней. Це означає, що більшість населення зовсім не споживала хліба і м'яса. Звичайною їжею селян були картопля та овочі.

Посилився занепад поміщицьких маєтків. У Східній Україні в 1858 р. 23,9 % їх, а також 65 % кріпаків були заставлені і перезаставлені. Царський уряд збільшив розмір позик, які кредитні установи видавали поміщикам, зменшив банківський відсоток. Тільки за позики землевласники мали сплатити 77 млн. крб. У Східній Галичині в 1841 р. шляхта створила Галицьке земельне кредитне товариство, в 1842 р. -- Ощадну касу, яка по суті була іпотечним банком. Однак ці заходи не могли подолати депресійного стану фільваркового господарства.

Неврожайні роки спричиняли голод і розорення, відчутний вплив на розвиток сільського господарства справляли стихійні лиха, епідемії. У 1799-1856 рр. в Східній Україні було 28 повсюдних і часткових неврожаїв. В окремі роки смертність у Галичині перевищувала народжуваність.

Разом з тим протягом першої половини XIX ст. землеробство і тваринництво дедалі більше набували торгового характеру. Сільське господарство пристосовувалося до товарно-грошових відносин. Посилилася спеціалізація окремих районів. Були спроби окремих землевласників перейти до раціонального землеробства. Товарно-грошові відносини проникали в господарства селян. Поглиблювалася майнова нерівність. Формувався ринок найманої праці. Утворювалися господарства заможних селян, що стали на шлях торгового землеробства, перетворення яких на фермерські господарства гальмувалося кріпосним правом.

Отже, розвиток аграрних відносин і стан сільського господарства в Україні свідчили про кризу панщинної системи господарства. Хліборобство велося традиційними засобами. Феодальне суспільство було неспроможне створити сприятливі умови для інтенсивного розвитку, що поступово стає визначальним для агровиробничого процесу в країнах Західної Європи. Хід економічного розвитку України об'єктивно потребував скасування кріпацтва.