Українські землі в умовах бездержавності у XIX – на початку XX ст.

Контрольна робота на тему:

Українські землі в умовах бездержавності у XIX - на початку XX ст.

Наприкінці XVIII ст. українські землі були вкотре поділені і опинилися під владою Російської та Австрійської імперій, у складі яких вони перебували впродовж XIX -- початку XX ст. Поштовхом до цього стали три поділи Польщі, які здійснили Австрія, Прусія та Росія. Внаслідок першого поділу 1772 р. до складу Австрійської монархії, очолюваної династією Габсбургів, увійшла Галичина. У 1774 р. Габсбурґи загарбали північну частину Молдавії з містами Чернівці, Серет та Сучава, мотивуючи свої дії тим, що цей край колись належав Галицькому князівству. Північну частину нового краю, названого Буковиною, заселяли українці. Протягом ХУІ-ХУІІ ст., раніше, ніж Галичина та Буковина, до складу імперії Габсбургів потрапило Закарпаття, яке протягом багатьох віків не жило спільним політичним життям із рештою українських земель, перебуваючи у складі Угорського королівства. Нові зміни політичного ладу на частині українських земель, підпорядкованих Польщі, відбулися після другого (1793) і третього (1795) поділів. До Росії увійшли Київщина, Брацлавщина, Східна Волинь і частина Білорусії, а потім і Західна Волинь; після чергової війни з Османською імперією -- у 1812 р. Бессарабія; після Віденського конгресу 1815 р. -- Царство Польське і в його складі Холмщина, Підляшшя, Надсяння. Таким чином, більшість українських земель опинилася під владою імперії Романових.

У результаті антиукраїнської політики правлячих кіл Росії в кін. XVIII ст. була остаточно впроваджена та зміцнена царська влада на Лівобережжі й Слобожанщині, а згодом і на новоприєднаних землях Правобережжя та Волині. У 1796 р. сталися зміни в адміністративному устрої України: Лівобережжя перетворено на Малоросійську губернію, а Слобожанщину -- на Слобідсько-Українську (у 1835 р. перейменована в Харківську губернію). Правобережну Україну було поділено на три губернії: Київську, Волинську і Подільську. На поч. XIX ст. Малоросійська губернія стала Малоросійсь-ким генерал-губернаторством з губерніями Чернігівською і Полтавською.

Південна Україна і Крим увійшли до Новоросійської губернії, яку в 1802 р. було поділено на три губернії: Катеринославську, Херсонську і Таврійську. У 1828 р. створено Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство з центром в Одесі. До його складу входили Херсонська, Катеринославська і Таврійська губернії та Бессарабська область. У лютому 1832 р., після придушення польського повстання 1830-1831 рр., царський Уряд створив Київське генерал-губернаторство, до якого входили Київська, Подільська і Волинська губернії. На чолі генерал-губернаторств стояли генерал-губернатори, які користувалися майже необмеженою владою і, спираючись на військову силу, втілювали в життя гнобительську політику Царату. Скасування Магдебурзького права у 1831 р. та «Литовського Статуту» в 1840 р. поклало край неросійському судочинству, а також виборам урядовців та місцевій автономії в Україні. Практично перестали вживати навіть назву «Україна». Лівобережжя називали Малоросією, Правобережжя -- Південно-Західним краєм, а Південну Україну -- Новоросією. Серед української еліти, нащадків козацької старшини, все більше поширювалася «малоросійська ментальність». Царський уряд вважав Україну, на землях якої в середині XIX ст. проживало 13,4 млн. чол., органічною частиною Російської імперії.

Як і в Росії, українські землі в Австрійській імперії адміністративно не об'єднувалися і були розчленовані на три частини.

Становище на українських землях було важким. І російські, і австрійські володарі розглядали Україну як колоніальний сировинний придаток до промислово розвинених центральних районів своєї імперії. Промисловість на окраїнах розвивалася дуже повільно. Панщина, кріпосне право та інші форми експлуатації селянства гальмували розвиток промисловості, сільського господарства та внутрішнього ринку. Крім немилосердного визиску з боку феодально-абсолютистських держав, на українських землях здійснювалася політика денаціоналізації: русифікації на Сході та онімеччення на Заході. Водночас у Галичині тривав процес полонізації на Закарпатті -- мадяризації, а на Буковині -- румунізації українського населення. Подвійний, а то й потрійний національний і соціальний гніт, багатовікова роз'єднаність стали серйозним гальмом не тільки економічного, а й духовного поступу українців.

Проте колонізаторська політика імперій викликала наростаюче обурення широких народних мас. Особливо це виявилося у процесі розпаду феодально-кріпосницької системи, зміцнення індустріального укладу, коли із загостренням соціальних суперечностей на українських землях посилилась антикріпосницька боротьба. У Східній Україні поширеними формами селянського протесту були скарги цареві й повітовим, губернським та центральним урядовим установам, відмова сплачувати оброк, відбувати панщину та інші повинності, непокора поміщикам і царським властям, підпали поміщицьких маєтків, розправа з поміщиками, управителями та прикажчиками, втечі в Новоросійський край, на Дон, у Таврію. Зафіксовано відкриті масові виступи проти гнобителів. За неповними даними, у 1797-1825 рр. в Україні відбулося 103 виступи кріпаків.

Особливо гострого характеру набув селянський антипоміщицький рух у першій третині XIX ст. на Поділлі, що охопив і деякі повіти Волині та Київщини. Його очолив Устим Кармелюк, в якому широкі селянські маси вбачали свого захисника. Із своїми однодумцями-селянами, до яких приєднувалися солдати-втікачі, Кармелюк нападав на поміщицькі маєтки, захоплював там майно і худобу і роздавав бідноті. Кілька разів його заарештовували, били канчуками й засилали до Сибіру, але він тікав звідти і, повернувшись на батьківщину, продовжував боротьбу проти гнобителів. Антикріпосницький рух селян під керівництвом Кармелюка тривав майже чверть століття. Мужній народний месник загинув у ніч з 9 на 10 жовтня 1835 р.

Посилення феодально-кріпосницького гноблення в 40-х роках викликало нову хвилю селянських виступів. Особливо широкого розмаху набрали вони в Правобережній Україні у зв'язку з проведенням інвентарної реформи 1847-1848 рр., яка була спрямована на зміцнення феодально-кріпосницьких відносин. Поміщики продовжували безкарно збільшувати панщину і зменшувати селянські наділи. Відповіддю на це були рішучі антикріпосницькі виступи селян, які тільки у Київській губернії охопили не менш як 100 сіл. У Волинській губернії в 1848-1849 рр. селянські заворушення відбулися в 90 селах і 5 маєтках. Із 198 селянських виступів у 1848 р. у Подільській і Волинській губерніях 189 були придушені поліцією та військовими.

Кримська війна 1853--1856 рр., наочно показавши гнилість і безсилля кріпосницької Росії, зумовила значне погіршення становища народних мас, зокрема, і в Україні. Внаслідок цього протягом 50-х років швидко зростало невдоволення українського селянства. Збільшувалася кількість селянських виступів. Одним з наймасовіших був виступ кріпаків 1855 р., що охопив 16 губерній, як російських, так і українських. Приводом до нього стало опублікування царським урядом маніфесту від 25 січня 1855 р. про створення ополчення. У зв'язку з цим серед поміщицьких селян України поширилися чутки, що нібито запис в ополчення (в «козаки») звільнить їх від кріпосної залежності і зробить власниками поміщицької землі та майна. Селяни, складаючи списки козаків, відмовлялися виконувати панщину і розпорядження урядовців, створювали свої органи самоврядування.

Центром антикріпосницького руху стала Київщина, де жило майже 10 % кріпосних поміщицьких селян, переважало велике поміщицьке землеволодіння. Почавшись у лютому 1855 р. у Васильківському повіті, рух у «вільні козаки» в березні-квітні охопив 8 із 12 повітів Київської губернії (всього понад 500 сіл). Подекуди селяни вступали в сутички з царськими військами. За неповними даними, в ході сутичок було вбито 39 і поранено 63 учасники антикріпосницьких виступів.

Важливим етапом селянського руху у дореформений період був так званий похід у Таврію «за волею». Він почався у квітні 1856 р., тобто після закінчення Кримської війни. Цьому сприяли і чутки, нібито царський уряд закликає бажаючих переселитися на Кримський півострів, обіцяючи переселенцям кріпакам значну допомогу, високу платню, а головне --' звільнення від кріпацтва. Наймасовішим цей рух був на Катеринославщині. У Таврію «за волею» йшли селяни з Херсонської, Полтавської, Чернігівської губерній. Щоб припинити міграцію їх у Крим, царський уряд кинув сюди значні військові та поліційні сили. За офіційними даними, в Катеринославській і Херсонській губерніях відбулося 6 кривавих сутичок, під час яких було вбито 5 і поранено 50 чоловік.

На першу пол. XIX ст. припадає низка робітничих виступів, більшість яких зливається із селянським рухом. Найвідоміші заворушення цього періоду -- виступи робітників-кріпаків Писарівської суконної мануфактури на Харківщині в 1817р., робітників казенного Луганського заводу в 1818 і 1820 рр., робітників-кріпаків Машинської суконної мануфактури графа Уварова на Чернігівщині в 1823 р. Значним розмахом і гостротою відзначалося т. зв. холерне повстання в червні 1830 р. у Севастополі. Протягом 1817--1835 рр. рішуче боролися проти жорстокої експлуатації та численних утисків царської адміністрації приписні селяни і робітники Луганського ливарного заводу. Всі ці виступи робітників, хоч і були стихійними, слабко організованими, мали певне позитивне значення. Разом із селянським рухом, що рік у рік зростав, вони завдавали відчутних ударів феодально-кріпосницькій системі, розхитували її основи, прискорювали неминуче падіння кріпосного права.

Активною була антифеодальна боротьба і на західноукраїнських землях, що також велася в різних формах: скарги, втечі, підпали, розправи, відмова від сплати податків, невиконання розпоряджень адміністрації маєтків. Своєрідною формою протесту був рух опришків, що поширювався на Прикарпатті (Коломийська, Станіславська, Стрийська округи). Десятки і сотні прикарпатських селян озброювались і втікали у важкодоступні райони Кар¬пат, стаючи на шлях збройної боротьби. Опришки нападали на панські і державні маєтки, забирали або нищили майно, руйнували панські двори, розправлялися з феодалами та адміністрацією. Постійною і наймасовішою формою антифеодальної боротьби була відмова широких мас селянства від виконання феодальних повинностей. Селяни ухилялися від панщини, пізно виходили на роботу, погано працювали, не здавали своєчасно данини, чинників, не виконували додаткових робіт.

Найбільше селянських виступів відбулося протягом 1815-1826 рр. У Га-личині вони охопили багато сіл Комарнівщини (1819-1822), Сколівщини (1824-1826). 1822-й рік ознаменований посиленням прагнення селянства деяких округ переселитися на Буковину. Наймасовішим стало заворушення селян 39 громад на Чортківщині, яке відбулося влітку 1838 р. Від виконання панщини, більшої ніж один день на тиждень, відмовилися селяни 339 сіл Галичини. Тут вони діяли більш організовано й рішуче. Яскравою сторінкою в історії українського народу стало повстання в Північній Буковині під керівництвом Лук'яна Кобилиці.

Кульмінацією селянського руху напередодні революції 1848-1849 рр. були антифеодальні виступи 1846-1848 рр. на східногалицьких землях. Селяни Східної Галичини піднялися на боротьбу майже одночасно із селянами Західної Галичини. У 1846 р. боротьба охопила весь край. Це був удар, від якого феодально-кріпосницька система вже не могла отямитись. Повстання було придушене, проте воно стало однією з вирішальних передумов скасування панщини не тільки в Галичині, айв усій Австрії.

У 30-40-х роках XIX ст. на боротьбу проти існуючого ладу стають нові сили української інтелігенції. Виникають таємні політичні організації, члени яких прагнули не тільки звільнення селян від кріпацтва, а й національної свободи України. Піонерами національного відродження в Галичині стали вихованці Львівської духовної семінарії, члени гуртка «Руська трійця» (1833-1837) Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Своїм завданням гурток вбачав у тому, щоб за допомогою друкованого слова та літературної творчості рідною мовою «підняти дух народний, просвітити народ». У Наддніпрянщині першою такою організацією було Кирило-Мефодіївське товариство (1846-1847). Воно увібрало в себе цвіт української думки, людей, які мали величезний вплив на хід і розвиток українського відродження. Членами товариства були: геніальний поет Тарас Шевченко, збірник поезій «Кобзар» якого відразу здобув широку літературну славу й мав надзвичайний вплив на пробудження української національної свідомості; історик Микола Костомаров, тоді професор Київського університету; талановитий письменник і громадський діяч Пантелеймон Куліш; професор Микола Гулак, видатні етнографи Опанас Маркевич і Василь Білозерський та інші. Усього в товаристві майже 100 братчиків. Вони, серед іншого, виступали за скасування самодержавства, кріпосного права та станів, встановлення демократичних прав і свобод для громадян, створення демократичної федерації слов'янських народів та зрівняння їх у правах за національною мовою, культурою, освітою тощо.

На поч. 1848 р. у деяких європейських країнах почалися буржуазно-демократичні революції. їх невід'ємною складовою стали визвольні рухи багатьох національно поневолених народів Східної і Центральної Європи. Звідси пішла назва революцій -- «Весна народів». Не залишалась осторонь і Австрійська імперія. Тут 13 березня виросли перші вуличні барикади у Від-ні, а через два дні було проголошено першу австрійську конституцію.

Революційні події 1848-1849 рр. надали широкого розмаху національно-визвольному руху на західноукраїнських землях. Так, 2 травня 1848 р. представники демократичних кіл українства, зокрема світської інтелігенції та греко-католицького духівництва на чолі з перемишльським єпископом Григорієм Яхимовичем, утворили у Львові Головну Руську Раду (1848-1851), що стала першою українською політичною організацією. Як постійно діючий орган, вона мала представляти українське населення Східної Галичини перед центральним урядом. Враховуючи настрої народних мас, уряд монархії Габсбурґів змушений був остаточно ліквідувати панщину.

Значною мірою вплинули зовнішні фактори на ліквідацію кріпацтва й у Російській імперії. Поразка у Кримській війні 1853-1856 рр. засвідчила значну економічну та військову відсталість Російської імперії і змусила її керівництво розпочати соціально-економічні реформи. Найболючішим питанням внутрішньополітичного життя було реформування аграрних відносин, насамперед ліквідація кріпацтва. Щоб уникнути революції, царський уряд провів «визволення селян» зверху: 19 лютого 1861 р. цар Олександр II підписав маніфест про селянську реформу. Серйозні зміни в економічному житті викликали необхідність перетворень в усій державній системі. Тому протягом 60-70-х років було проведено низку реформ, які охопили земську, судову, військову, освітню, цензурну та інші сфери життя країни.

Селянські реформи 1848 р. в Австрійській та 1861 р. у Російській імперіях мали багато спільного. Насамперед вони створили сприятливіші умови для індустріального розвитку. Земля стала об'єктом купівлі-продажу, розвивалося селянське підприємництво, розширювалися ринкові відносини. Водночас реформи мали низку недоліків. Зокрема, усі питання були розв'язані на користь поміщиків. Залишалися такі пережитки панщинно-кріпосницької система господарювання, як поміщицьке землеволодіння, незабезпеченість селян землею, викупні платежі, невпорядкованість права на володіння лісами та випасами тощо. Все це не тільки гальмувало господарську ініціативу і культурний розвиток селянства, а й довгі роки було причиною різних непорозумінь і справедливого незадоволення селянських мас, призвело до незатихаючої боротьби у пореформеному селі.

Селяни намагалися силою повернути те, що відібрали у них поміщики. У Східній Галичині та на Північній Буковині відбувся 871 селянський виступ. Використовувалися такі форми боротьби, як відмова працювати у поміщицьких маєтках, страйки, підпали, захоплення поміщицьких земель тощо. Так, депутат австрійського рейхсрату Лук'ян Кобилиця, виступаючи 16 листопада 1848 р. у Вижниці на зборах 2600 селян, закликав присутніх не коритися поміщикам, обирати на свій розсуд сільських старост, захоплювати ліси і пасовища. Заклик народного ватажка став приводом до повстання, що охопило гірські села Вижницької і Сторожинецької округ. Повстанці створили збройні загони, які контролювали гірські дороги.

Гострого характеру набрала боротьба селянства протягом 70-х років, яка, особливо в губерніях Правобережної України, була спрямована проти розверстування угідь, на відстоювання селянами своїх прав на сервітути.

Антипоміщицький селянський рух ще більше посилився в 90-х роках XIX ст. За неповними даними, лише в 1890-1900 рр. в Україні відбулося понад 150 заворушень селян.

Через економічну безвихідь селяни часто шукали порятунку у переселенні. Десятки й сотні їх осідали на нових землях Казахстану, Сибіру, Далекого Сходу. На перенаселених західноукраїнських землях проблема малоземелля була ще гострішою. Галицькі, буковинські й закарпатські селяни з 90-х років почали емігрувати за океан. У 1890-1914 рр. більш як 500 тис. галицьких українців емігрували до Канади, США, Південної Америки. Великих масштабів набула сезонна заробіткова еміграція у Німеччину, Швецію, Францію, Данію, Румунію, Росію. Тільки в Австрію в 1870-1913 рр. емігрувало 800 тис. селян. У Закарпатті кількість емігрантів набагато перевищувала природний приріст населення.

Хоч реформи 40-х та 60-70-х років XIX ст. були обмеженими й непослідовними, вони прискорили процес формування в Україні індустріального суспільства. Протягом 70-80-х років завершується промисловий переворот, який розпочався на українських землях ще в перші десятиліття XIX ст. і символізував перехід від ручного, ремісничо-мануфактурного до великого машинного фабрично-заводського виробництва, впровадження у виробництво і транспорт робочих машин і механізмів, які замінили ручну працю людей, парових двигунів, створення самостійної машинобудівної галузі. Після завершення промислового перевороту Україна вступає в епоху індустріалізації, яка характеризується переходом економіки на промисловий шлях розвитку, збільшенням частини промислового виробництва, створенням великого машинного виробництва.

Індустріалізація в розвинених країнах, як і певною мірою в Україні, відбувалася на основі науково-технічної революції. Відкриття в математиці, фізиці, хімії, інших науках сприяли технічному прогресові, створенню оригінальних машин, механізмів, приладів, які масово впроваджувалися у виробництво. Найважливішим в останню третину XIX ст. було створення технічної лінії з виробництва, передачі і споживання електричної енергії. Це стало можливим після винаходу динамо-машини (В. Сіменс, Німеччина, 1867), генератора електричного струму (Т. Едісон, США, 1883), трансформатора для передачі електричного струму на відстань (1891), електродвигуна. Розпочалася електрифікація виробництва, транспорту й побуту. Парова енергія витіснялася електричною. Було винайдено електричну плавильну піч (1877), електричне зварювання металів (1887), електричну залізницю -- трамвай (1879), електричну лампу (1886) та ін.

На 80-90-ті роки припадають винаходи двигунів внутрішнього згоряння -- карбюраторного (Н.Отто, Німеччина, 1887) та дизельного (Р.Дизель, Німеччина, 1893). На основі вдосконаленого у 80-х роках двигуна внутрішнього згоряння німецькі винахідники Г.Даймлер і К.Бенц створили автомобіль, який мав велике техніко-економічне значення.

Відкриття у виробництві хімічної продукції (синтетичні барвники, кислоти, фарбувальні, лікарські, парфумерні та інші вироби) дали поштовх прискореному розвитку хімічної промисловості.

Велике економічне значення мали технічні вдосконалення в металургії -- конверторний спосіб виробництва сталі, впровадження мартенівських печей, які значно підвищували продуктивність праці. Цьому сприяли також технічні і технологічні новації в металообробці. Було винайдено автоматичний револьверний верстат (США), вдосконалено токарний та інші металорізальні механізми.

Важливими були вдосконалення в технічній сфері легкої, поліграфічної та інших галузях промисловості (автоматичний ткацький верстат, лінотип, автомат для виробництва пляшок тощо).

Темпи технічного прогресу були вражаючими, їх результати важко переоцінити. Технічні й технологічні відкриття різко підвищили ефективність праці, почалося масове виробництво товарів, знизилася їх собівартість.

Досягнення останньої третини XIX -- початку XX ст. зумовили зміни у галузевій структурі машинної індустрії. її провідними галузями стали виробництво електроенергії, продукції органічної і неорганічної хімії, добувна, металургійна, машинобудівна, транспортна промисловість. Розвивалися нові галузі: сталеливарна, нафтодобувна і нафтопереробна, електротехнічна, алюмінієва, автомобільна.

Значне зростання продуктивних сил, виникнення нових капіталомістких галузей і нових технологій створювали умови для істотного укрупнення виробництва. Так, нова сталеливарна технологія передбачала перехід від окремих дрібних доменних печей до великих заводів з повним металургійним циклом. Використання електроенергії замість пари дало змогу збільшити розміри промислових підприємств.

Проте для розширення виробництва потрібні були великі капітальні вкладення. Тому якісно нові зміни відбувалися і в організації та управлінні виробництвом. Провідне місце посідали товариства на основі акціонерної колективної власності, завдяки яким залучалися вільні капітали. Посилився процес концентрації виробництва і централізації капіталу в усіх розвинених країнах та головних галузях їхньої економіки. У промисловості, банківській сфері виникають і розвиваються монополістичні об'єднання. Банки перетворюються на фінансові центри, що контролюють як грошовий капітал, так і промислове виробництво. Зрощення банківського капіталу з промисловим зумовило формування фінансової олігархії. Капіталізм вільної конкуренції почав переростати в монополістичний.

Монополія (від грец. топо -- один і роіео -- продаю) -- форма організації виробництва, що передбачає об'єднання підприємств, які виробляють продукцію певного виду, і виникає на основі високого рівня концентрації виробництва та капіталу з метою встановлення контролю над ринком для обмеження конкуренції та отримання високих (монопольних) прибутків. Основними формами монополії є: картель -- об'єднання кількох підприємств однієї галузі виробництва, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва і виготовлений продукт, виробничу та комерційну самостійність і домовляються про частку кожного у загальному обсязі виробництва, ціну, ринки збуту, обмінюються патентами на нову техніку тощо; синдикат -- об'єднання підприємств, у якому розподіл замовлень на купівлю сировини та реалізацію продукції здійснюється через єдину збутову контору або інший аналогічний орган. Учасники синдикату зберігають виробничу, але втрачають комерційну самостійність; трест -- об'єднання підприємств однієї або кількох технологічно пов'язаних між собою галузей промисловості, учасники якого втрачають свою комерційну і виробничу самостійність, підкоряючись контролю з єдиного центру. Юридично створення тресту означає передачу контролю над колишніми незалежними підприємствами (у формі контрольного пакету акцій або особливого довірчого сертифікату) його засновникам. Нерідко трест очолюється холдингом -- держательською компанією, яка зосереджує у своїх руках акції учасників цього об'єднання і здійснює контроль за їх діяльністю; концерн -- об'єднання підприємств різних галузей промисловості, транспорту, торгівлі, банків, науково-дослідних та навчальних центрів тощо зі спільною власністю і єдиним фінансовим контролем, метою якого є здійснення спільної діяльності. Оперативне керівництво здійснює рада директорів.

Розвиток промислового виробництва зумовлював зростання нових соціальних сил -- буржуазії та робітництва. Умови життя і праці робітників були надзвичайно важкими. Особливо виснажливою і небезпечною була робота в кам'яновугільних шахтах. Шахтарі працювали у дві зміни тривалістю по 12 год. На деяких підприємствах робочий день тривав більше як 15 год. На фабриках і заводах широко застосовувалася жіноча і дитяча праця. Заробітна плата залишалася на низькому рівні. Шахтарі Донбасу жили здебільшого в землянках, робітники цукрових заводів -- у тісних, вогких і брудних казармах. На підприємствах не було служби охорони праці, дуже часто траплялися нещасні випадки. За далеко неповними даними, протягом 1864-1899 рр. на промислових підприємствах України загинуло 3300 і скалічено понад 16 тис. робітників.

Нелегким було становище і західноукраїнського робітництва. Тривалість робочого дня, розмір заробітної плати, умови праці та життя залежали від підприємців. Хоча в 1885 р. австро-угорський уряд видав закон про обмеження робочого дня 11 год, насправді він тривав 12 і більше годин. Найнижчою в імперії Габсбургів була зарплата робітників Західної України. Львівський робітник отримував удвічі менше, ніж віденський.

Важкі економічні та політичні умови життя спонукали робітників до боротьби проти фабрикантів і заводчиків. Спочатку, особливо в 60-70-ті роки, виступи мали форму заворушень. Другою, вищою, формою боротьби були страйки. Протягом 1880-1894 рр. в Україні відбулося 97 страйків і 13 заворушень, у яких взяли участь 29 тис. чол.

Поступово народжувався і міцнів робітничий рух на західноукраїнських землях. Перший організований виступ робітництва відбувся в січні 1870 р. Понад 100 львівських друкарів провели 7-денний страйк, який закінчився їхньою перемогою. На рубежі 70-80-х років поряд із страйками робітники проводили демонстрації, збори, мітинги. На них, окрім економічних, висувалися політичні вимоги, зокрема щодо впровадження загального виборчого права. Виникають нелегальні робітничі гуртки.

Важке економічне становище, політичне безправ'я, національне гноблення викликали посилення національно-визвольного руху в Україні. До нього прилучилася переважно інтелігенція. Багато наукових і культурно-освітніх діячів вважали важливими формування національної свідомості у своїх співвітчизників, пробудження у народу почуття самоповаги. Важливою щодо цього була діяльність на східноукраїнських землях громад -- самодіяльних напів- чи повністю нелегальних організацій, які проводили значну частинну культурно-освітню роботу серед широких народних мас. Така поведінка української інтелігенції занепокоїла російський царат, який у відповідь заборонив своїми сумнозвісними Валуєвським (1863) та Емським (1876) указами не тільки український рух, а й українську мову.

На тлі виразно антиукраїнського курсу Росії значно кращим було становище західних українців, які проживали у відносно демократичних умовах конституційної монархії Габсбурґів. Протягом другої половини XIX ст. український національний рух в Австро-Угорській імперії набрав відчутної сили та розмаху. Українство тут завдяки власній школі, економічним установам, пресі, вічам, виборчій агітації, діяльності культурно-освітніх та політичних організацій зміцніло культурно й економічно, не цуралося участі в загальнонаціональних акціях, перетворюючись поступово на реальну політичну силу. Галичина завдяки напруженій праці кількох поколінь галицько-українських громадських діячів та істотній інтелектуальній і фінансовій допомозі зі Східної України стала місцем, де генерувалася ідея національного визволення та возз'єднання українських земель. У цей час уже у програмах усіх провідних західноукраїнських політичних партій були положення про необхідність побудови Української незалежної держави.

Значним зростанням соціального напруження позначилися перші роки XX ст., передусім в імперії Романових. Світова економічна криза 1900-- 1903 рр., що охопила й царську Росію, а також російсько-японська війна виявили неспроможність царського режиму, загострили всі труднощі суспільного життя, посилили невдоволення широких мас народу. Криза поглиблювалася ще й тим, що в національних окраїнах імперії швидко зростав визвольний рух. Нагромадження політичних, економічних та соціальних конфліктів завершилося соціальним вибухом під час революції 1905-1907 рр. Під ударами народних мас захиталася «тюрма народів». Революційна буря охопила і Україну, зачепивши інтереси всіх станів і груп населення. У багатьох виступах, демонстраціях, страйках, збройних сутичках робітники, селяни, інтелігенція вимагали від царизму радикального поліпшення свого становища, ліквідації антинародного самодержавства, проголошення в країні загальнолюдських прав і свобод. Цього добивалися робітники Донбасу і Придніпров'я, інтелігенція і військовослужбовці, мільйонні маси селянства. У роки революції зі зброєю в руках виступили чорноморські моряки, до речі, майже всі українці броненосця «Потемкин», на чолі з Г.Вакулинчуком та О.Матюшенком, київські сапери під командуванням підпоручика Б.Жаданівського, робітники Донбасу і Харкова. В усій Україні вирували селянські бунти.

Російська імперія була вже неспроможна зупинити революцію репресіями. 117 жовтня 1905 р. було оголошено царський маніфест про свободу слова, друку, запроваджувалася законодавча Державна Дума. Росія фактично перетворювалася на конституційну монархію. Проте для селянства цього було замало, воно продовжувало боротися за перерозподіл землі. Щоб згасити полум'я народного гніву, за здійснення ґрунтовної аграрної реформи в Росії взявся голова Ради міністрів П.Столипін, який обіцяв за 20 років реформувати Росію. Водночас для обмеження революційного руху царизм використовував репресивний апарат. Організаторів селянських виступів без суду і слідства відправляли на заслання. Підприємці у боротьбі зі страйкарями застосовували локаути -- тимчасове закриття підприємства та масове звільнення робітників з метою попередження чи припинення страйку. Закривалися вперше утворені на легальній основі профспілки. Тисячі повстанців дістали смертні вироки, десятки тисяч їх були засуджені до ув'язнення й заслання.

Невдоволення у царського уряду та правих кіл російського суспільства викликало природне зростання українського руху. Конфіскаціями, грошовими штрафами, переслідуваннями російська адміністрація намагалася знищити українські видавництва. Знову заборонялося викладання українською мовою у школах, запроваджене під час революції явочним чином. Спеціальним циркуляром учителям не рекомендувалося спілкуватися з учнями українською мовою навіть поза школою. Не дозволялося прилюдне виконання українських пісень тощо. У 1910 р. було заборонено будь-які українські організації з огляду на те, що «об'єднання на інтересах національних веде до збільшення національного відокремлення». Численні партії, які діяли в Україні під час революції 1905-1907 рр., після її поразки розпалися або пішли в підпілля.

Не мирилося зі своїм важким становищем і західноукраїнське населення. На кривду і визиск воно відповідало дедалі активнішим спротивом. Щораз гострішими ставали страйки галицьких робітників. Протягом 1900--1904 рр. у Галичині відбулося 143 страйки, у яких взяли участь близько 32 250 чол. Страйки все частіше закінчувалися повною або частковою перемогою страйкарів (у 1900 р. -- 16 страйків, в 1904 р. -- 34 страйки увінчалися повною або частковою перемогою). Важливою подією був страйк робітників-будівельників Львова у червні 1902 р. Хоча страйкарі боролися героїчно, власті жорстоко придушили виступ, заливши вулиці міста кров'ю робітників. У 1904 р. виник великий страйк нафтовиків дрогобицько-бориславського нафтового басейну. Ці акції набули політичного характеру, супроводжувалися демонстраціями. У 1903 р. страйкували меблевики Ужгорода. Наступного року закарпатські робітники виступили спільно з галицькими.

Широкого розмаху набрав аграрний рух. У страйку сільськогосподарських робітників у Східній Галичині влітку 1902 р. взяло участь бл. 200 тис. чол. Головною їх вимогою було підвищення заробітної плати. Найактивніше боролося за свої життєві інтереси селянство Гусятинського, Збаразького, Тернопільського, Золочівського повітів. У ході аграрних виступів виникли страйкові комітети, які формулювали спільні вимоги селян до поміщиків, встановлювали зв'язки між селами, розробляли заходи боротьби проти штрейкбрехерів.

Аграрні страйки, селянські мітинги відбувалися також на Буковині та в Закарпатті. Учасники цих акцій, як і галичани, вимагали впровадження загального виборчого права, заборони лихварства, обмеження примусового продажу селянських земель, скасування земельного податку.

У 1905-1907 рр. страйковий рух на західноукраїнських землях під впливом першої російської революції досяг кульмінації. Значно частішими стали не тільки страйки, а й політичні мітинги, демонстрації, селянські віча. За цей час тільки у Східній Галичині відбулося понад 220 страйків, у яких взяли участь понад 40 тис. робітників. Всього у краї протягом першої половини 1906 р. відбулося 2 323 мітинги і 171 демонстрація.

Під могутнім натиском народних мас правлячі кола імперії Габсбургів змушені були йти на певні поступки, зокрема демократизувати виборчу систему. Відповідно до закону від 28 січня 1907 р. запроваджувалося загальне виборче право. Отже, тривалий час гноблена чужинцями, але нескорена Україна вступила в буремне XX ст. свідомою необхідності рішучих соціально-економічних та політичних змін. У надрах українства визрівали й міцніли сили для новітніх визвольних змагань.