Місце М.І. Костомарова у вітчизняній науці

Місце М.І. Костомарова у вітчизняній науці

Перша половина XIX ст. була позначена протиборством двох соціальних систем - відживаючої кріпосницької, що базувалася на натуральному веденні господарства, прикріпленні селянина до землі і особистій залежності від поміщика, та нової, капіталістичної, яка визрівала під нашаруванням багатовікового панування феодалізму.

Формування української самосвідомості проходило в складних умовах поділу українських земель між двома імперіями: Російською та Австрійською, панування великодержавної імперської ідеології, нав'язування чужої мови, культури, звичаїв.

Важливу роль у суспільно-політичному русі даного періоду відіграло Кирило-Мефодіївське товариство, яке стало політичною організацією української інтелігенції, що розробила широку програму українського національно-визвольного руху.

Українська історіографія в першій половині XIX ст. досягла значних успіхів. Розвиток історіографії відбувався в тісному зв'язку з потребою в піднесенні інших галузей науки і освіти. Відкриття у Харкові, Києві, а пізніше в Одесі університетів відіграло важливу роль у підготовці наукових сил істориків. Важливе місце у вивченні історії України відіграв Московський університет, в якому працювало багато українських істориків. Незважаючи на деякі недоліки української історіографії першої половини XIX ст., українська історична наука і розвиток історичних знань зробили помітний крок вперед.

М.І.Костомаров був вченим, письменником, фольклористом, працями і життям визначивши своє місце у вітчизняній науці та культурі. Його монографії, статті, нариси містять ідеї, образи, картини з історії України періоду формування і становлення українського народу, боротьби за незалежність та національну самобутність. Разом з тим, М.Костомаров ніколи не був пасивним споглядачем свого часу. Він жив у гущині подій, намагаючись своїми творами і діяльністю сприяти руху суспільства уперед.

М.Костомаров, на жаль, як і багато інших діячів української науки і культури, був віднесений до розряду націоналістів і представників «буржуазної науки». Зрозуміло, що на протязі багатьох десятиліть його праці розглядалися як протилежність радянській історичній школі і були заховані у «спецхрани», підлягали критиці і засудженню. В той же час, оцінюючи його спадщину та діяльність, М.Чернишевський писав: «Костомаров був людиною широкої вченості, такого розуму і так любив істину, що праці його мають дуже високу наукову цінність».

М.Костомаров створив галерею історичних постатей, докладно дослідив багато найважливіших проблем вітчизняної історії, розглядаючи як головну рушійну силу народ, життя і діяльність простих людей. Безумовно, у його монографіях, статтях, а їх більш як 300, не все рівноцінне. Була у нього і ідеалізація минулого, і проповідь загального примирення на основі християнського «братолюбства» та багато ін. Але у величезній спадщині М.Костомарова головними були з'ясування і вирішення багатьох питань минулого, які до нього не розглядалися, і відстоювання необхідності звільнення трудящого люду від ланцюгів кріпосництва. До найважливіших рис творчості М.Костомарова відносяться розширення проблематики досліджень та збільшення кількості залучених історичних фактів, висвітлення діяльності вихідців з народу, розкутість викладання, оригінальність висновків, далеких від офіційної історіографії.

Микола Іванович Костомаров народився 16 травня 1817 р. у с.Юрасівка Ольховатського району Воронезької губернії. Його мати, Тетяна Петрівна Мельникова, була кріпосною поміщика І.П.Костомарова, який, переступивши через тодішні звичаї, через три місяці після народження сина обвінчався з кріпачкою.

І.П.Костомаров, учасник штурму Ізмаїла та інших битв під командуванням О.В.Суворова, пройшов пів-Європи і перейнявся просвітницькими ідеями. Іван Петрович прагнув дати синові освіту.

Після непоганої домашньої підготовки він був відданий до приватного пансіону в Москві. Коли батька вбили кріпаки, навчання довелося перервати, син так і лишався кріпаком, доки його не викупила мати у спадкоємців чоловіка. Тетяна Петрівна віддала Миколу до приватного пансіону у Воронежі. У 1831 р. він був прийнятий до третього класу місцевої гімназії, а після закінчення у 1833 р. вступив до Харківського університету, де вивчав латинську, французьку, італійську мови, німецьку філософію, історію, глибоко зацікавився минулим України.

Наполегливість у навчанні, потяг до відкриття нового, а також спілкування з такими яскравими особистостями в науці, як А.Бекетов, П.Гулак-Артемовський, М.Лунін, І.Срезневський, сприяли формуванню світогляду М.Костомарова. Він прагнув пізнати історію України, життя її народу. Це й зумовило вибір ним після закінчення університету тем магістерської дисертації (першу - «О причинах и характере унии в Западной России» -- було заборонено і спалено, другу -- «Об историческом значении русской народной поэзии» - він захистив), і написання першого художнього твору -- драми «Сава Чалий», і вибір подальшої долі, яка привела його до Петропавловського каземату.

1840 року М. Костомаров склав магістерські іспити і приступив до підготовки дисертації, присвяченої Берестейській унії 1596 року. Але робота («Про причини і характер унії в Західній Росії») не була захищена через урядову заборону. Дисертація побачила світ у 1841 році окремою книгою і набула широкої відомості. Але це об'єктивне дослідження викликало люті протести з боку церковної влади, яка побачила в ньому відхід від офіційного трактування актуальної для України проблеми.

Друга дисертація Миколи Костомарова, підготовлена через півтора року, називалася «Про історичне значення російської народної поезії», ідеологічних нарікань не викликала і була успішно захищена 1844 року. М. Костомаров одержав звання магістра і можливість зосередитися на науковій і педагогічній праці.

Темою його нового дослідження стала історія Богдана Хмельницького. Бажаючи бути ближче до місць відповідних подій, Костомаров влаштувався вчителем гімназії містечка Рівне на Волині. Але вже 1845 року він переїхав до Києва, де став працювати старшим учителем у гімназії, познайомився з найавторитетнішим на той час ученим М. Максимовичем.

Навесні 1846 року вчена рада Київського університету обрала М. Костомарова викладачем російської історії, а з 1 серпня -- ад'юнкт-професором. З осені він почав читати лекції, викликаючи жвавий інтерес у студентів. З цього часу Костомаров заглибився в масштабну роботу з вивчення історії України. Тоді ж М. Костомаров зблизився з видатним київським релігійним філософом П. Авсеньєвим, який читав лекції з філософії і психології в Київській духовній академії і Київському університеті. Його філософсько-психологічні праці (зокрема, в галузі етнопсихології) справили величезне враження на М. Костомарова.

Після отримання ступеня магістра історичних наук М.Костомаров працює викладачем гімназії і пансіонів у Рівному та Києві, а 28 травня 1846 р. одностайно обирається професором кафедри російської історії Київського університету. В Києві він зближується з представниками інтелігенції М.Гулаком, О.Марковичем, В.Білозерським, П.Кулішем. У їхньому середовищі й зароджується ідея створення товариства з метою об'єднання слов'янських народів у федерацію на принципах рівності та знищення кріпосництва. Такою організацією стало Кирило-Мефодіївське товариство. До нього приєднався і Т.Шевченко, який у квітні 1846 р. приїхав до Києва з Петербурга. Як найдосвідченіший і найосвіченіший, М.Костомаров взявся за розробку головного програмного документа. Так з'явилася «Книга буття українського народу».

Першою провідною ідеєю костомарівської суспільно-політичної концепції історії і подальшого розвитку України стало християнство, відповідність стану суспільства заповідям Ісуса Христа. М.Костомаров протиставив слов'янські народи всім іншим, оскільки слов'яни пізніше прийняли християнство, повільніше розвивалися і тому зберегли душу свою більш недоторканою і чистою. З цих роздумів М.Костомаров виводив ще два важливих постулати своєї концепції. По-перше, це особлива, месіанська роль слов'ян у спасінні світу. По-друге, на шляху боротьби за християнські ідеали слов'яни повинні були крокувати разом, показувати світові приклад злагоди і справедливого миру.

Сьогодні нам цілком зрозумілі повні ідеалізація і перебільшення. Адже М.Костомаров жагуче прагнув довести месіанство України уже в слов'янському світі, її право стати «неподліглою Річчю Посполитою в союзі слов'янськім».

Від філософського осмислення українського питання М.Костомаров перейшов до розробки більш конкретних проблем. Він взяв безпосередню участь у створенні «Статуту Кирило-Мефодіївського товариства». Конкретні риси майбутнього державного устрою М.Костомаров намалював у двох відозвах «Брати Українці» і «Брати великоросіяни і поляки». Практично тут М.Костомаров відобразив федеративний устрій майбутнього слов'янського союзу. Кожна країна повинна бути політично і культурно незалежною. Внутрішній устрій був республіканським. Кожна республіка мала делегувати своїх представників до загально-слов'янського сейму, який обирав би на певний час «правителя». Соціально-економічні питання розв'язувались одним реченням: «Щоб в кожній Речі Посполитій була посполита рівність і свобода і станів не було зовсім». Для гуманістичного світогляду М.Костомарова абсолютно неприйнятними були будь-які насильницькі засоби досягнення якої б не було найблагороднішої мети.

У березні 1847 р. за доносом провокатора Кирило-Мефодіївське товариство було розгромлене, а його членів заарештовано й засуджено. Після Петропавловської фортеці їх відправили на заслання: М.Костомарова -- в Саратов, Т.Шевченка -- в солдати, у далеке Новопетрівське укріплення, інші також поділили їхню долю. У Саратові М.Костомаров потоваришував з М.Чернишевським, а після заслання, коли у квітні 1859 р. на запрошення Петербурзького університету прибув до столиці, то знову зустрівся з Т.Шевченком, близько познайомився з М.Добролюбовим, І.Тургенєвим, Марком Вовчком та ін. М.Костомаров читає в Петербурзькому університеті лекції, які викликали захоплення громадськості, бере активну участь у житті міста, веде велику наукову роботу. Слід зазначити, що цей період виявився для М.Костомарова найпліднішим - він підготував близько 200 праць. Його численні монографії, статті, нариси містять образи, живі картини історії України та Росії періоду феодалізму, боротьби народних мас проти соціального й національного гноблення. М.Костомаров був одним з найперших вітчизняних істориків, який висловив думку, що творцями історії є «не царі та їхні наближені вельможі, а народ».

З 1861 р. в Петербурзі почав виходити журнал «Основа», видавцями якого стали В.Білозерський, М.Костомаров, П.Куліш та ін. На сторінках «Основи» вперше було надруковано багато творів Т.Шевченка, С.Руданського, Л.Глібова, істориків М.Максимовича, О.Лазаревського. Друкував свої праці і М.Костомаров. Це були статті: «О федеративном начале Древней Руси», «Две русские народности», «Черты южнорусской истории». В «Основі» були надруковані й інші роботи вченого, які викликали широкий розголос наукової громадськості, а також звинувачення М.Костомарова з боку офіційної історіографії у «руйнуванні вітчизни» і «українофільстві». Він намагався не втягуватися у безплідні дискусії, не звертав уваги на звинувачення. М.Костомаров закінчив і надрукував у «Современнике» «Очерк быта и нравов великорусского народа в XVI и XVII столетиях».

Між тим посилився тиск на «Основу» в зв'язку з публікацією на її сторінках статей, які за своїм змістом відходили від офіційної точки зору на історію і сучасність. До «крамольних» потрапили і роботи М.Костомарова, особливо його полемічні статті. Наприкінці 1862 р. «Основа» припинила своє існування.

Одним з найкращих творів М.Костомарова, підготовка якого забрала не один рік його життя, була праця «Богдан Хмельницький». Уперше надрукована 1857 р. в «Отечественных записках» вона відразу привернула до себе увагу найширшої громадськості як багатством матеріалу, так і позицією автора щодо змалювання цієї історичної постаті. В рецензії на книгу М.Чернишевський засвідчив, що це блискуча, об'єктивна, істинно драматична розповідь. Таку ж думку висловлював Т.Шевченко.

Своєю працею про Б. Хмельницького М.Костомаров очистив історію Хмельниччини від безлічі хибних поглядів і домислів. Повертаючись із заслання, Т.Г.Шевченко ознайомився у вересні 1857 р. з цією працею й назвав її у своєму «Щоденнику» прекрасною, сучасною, повчальною й напутньою книгою.

Враховуючи недоліки першого видання монографії, М.Костомаров у наступних перевиданнях вніс до неї значні зміни й доповнення.

Костомаровський «Богдан Хмельницький» на сьогодні залишається одним із найцінніших та досить цікаво написаних досліджень із цієї теми. Безперечним досягненням автора є визначення основних етапів внутрішньо та зовнішньополітичної діяльності гетьмана, започаткування вивчення його суспільно-політичних поглядів.

Вимушений залишити викладацьку діяльність, вчений бачив свій обов'язок в тому, щоб повністю віддатися улюбленій справі - дослідженню і висвітленню маловідомих сторінок історії. В наступні 'роки ним були створені такі великі монографії, як «Ливонская война», «Гетманство Юрия Хмельницкого», «Последние годы Речи Посполитой», «Руина», «Мазепа», а також три томи «Русской истории в жизнеопи-саниях ее главнейших деятелей». Дослідження М.Костомарова про гетьманів І.Виговського, І.Мазепу, Ю.Хмельницького, П.Полуботка, про відомих російських діячів становлять важливу сторінку української і російської історіографії.

Праця «Мазепа» взагалі є цікавою. В ній М. Костомаров засудив діяльність І. Мазепи як гетьмана України. Його книга є своєрідним історичним детективом, що будується на точному викладенні фактів, взятих із джерел російського, українського та польського походження. На перший план автор у книзі виносить особисті якості І.Мазепи, його егоїзм, дволичність, честолюбство. Костомаров у своїй праці викриває негативні аспекти державної політики гетьмана. Отже, виходило, що дипломатичну спритність гетьмана автор вважає схильністю до брехливості, сумнівається в щирості релігійних почуттів І.Мазепи, бо які вони можуть бути щирі у людини, проклятої церквою. Або ж раптом заявляє, що І.Мазепа був «поляком цілковитим» - відгук офіційного стереотипу, засвідченого універсалом Петра І, що започаткував один із анти-мазепинських міфів, який вперто розробляла й приживляла імперська історіографія, дбаючи про те, щоб з Мазепи не було створено національного героя і не було змито такого зручного ярлика, як «зрадник». І все-таки, незважаючи на ці перекоси і повну поверховість загальної оцінки І.Мазепи, його образ в нарисі М.Костомарова створюється широкий і рельєфний, хоч і певною мірою недостатній, оскільки замовчується ряд важливих фактів. Також автор нічого не згадує про заслуги І.Мазепи в розвитку культури, що є досить важливим моментом у діяльності гетьмана.

Багато уваги приділяв М.Костомаров роботі в Археографічній комісії, підготовці надзвичайно багатої на український матеріал XIV-XVII ст. 15-томної серії «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией (1863-1892)», з якої він редагував І-ІХ, ХП-ХІП тт. Для цього видання використав документи колишнього «Малороссийского приказа». М.Костомаров був також редактором трьох випусків «Памятников старинной русской литературы» та інших збірників, брав участь у багатьох археологічних з'їздах, виступаючи з важливими історичними доповідями. 1866 р. він готує до друку посмертне видання творів свого давнього друга Т.Шевченка.

Через рік після Валуєвського указу 1863 р., немов злякавшись своїх крамольних публікацій, М.Костомаров зазначив: «Ми не вважаємо за доцільне доводити, що думка... про самобутню малоросійську державу у вищій мірі безглузда, оскільки народ не має аж ніяких засад для цього, ані географічних, ані історичних, ані моральних, та і не думає про державу». На наш погляд, це не були просто кон'юнктурні кульбіти М.Костомарова. Це було реальне протиріччя його світогляду. З одного боку -- тяжкий особистий досвід спілкування з режимом, а з іншого -- дослідження історії стосунків України з Росією і дуже невеличка можливість відійти від історичної концепції «допомоги старшого брата». Врешті-решт М.Костомаров переконав себе у тому, що найменшим злом для України буде перебування під владою російського царя. Він беззастережно підкорився Валуєвському указові і після 1863 р. не написав ані рядка українською мовою. М.Костомаров остаточно утвердився як ідеолог без політичного культурницького українофільства.

Колишній теоретик Кирило-Мефодіївського товариства тепер обмежив свою програму виданням літератури для простого народу і вживанням української мови у «домашньому обході». М.Костомаров дедалі більше схилявся до загальноросійського тлумачення української культури, підкреслюючи риси, які об'єднували її з великоросійською. Проти костомарівського напряму рішуче виступив П.Куліш, який не підкорився Валуєвському указу і зробив спробу видавати літературу українською мовою в Галичині. Зрозуміло, що неймовірне обурення у нього викликала заява М.Костомарова після придушення польського повстання 1863 р. про те, що галицькі українці повинні бути передусім «добрими австрійськими патріотами». Так колишні однодумці опинилися по різні сторони барикад.

Помер М.Костомаров 19 квітня 1885 р. у своїй петербурзькій квартирі на Василівському острові. Поховали його на Волковому цвинтарі коло «Літературних містків».

Навколо М.Костомарова в українському політичному русі весь час точилася гостра боротьба. Його звинувачували в тому, що він чогось не сказав, від чогось відмовився, щось не доробив. Найбільш радикальні елементи називали його зрадником української ідеї. Ну що ж, все це залишиться на совісті тих людей, про яких, мабуть, історія не згадає. М.Костомаров, попри всі свої подальші сумніви і розчарування, залишається для нас людиною, яка вперше у XIX ст. сказала, що український народ стане дійсно народом лише тоді, коли матиме свою державу. І в українському пантеоні борців його ім'я стоїть поряд з іменами Д.Галицького, Б.Хмельницького, І.Мазепи. І вже за ним ідуть М.Драгоманов, М.Грушевський, В.Винниченко та ін. Всі вони неодноразово підкреслювали, що новітня політична історія України починалася з костомарівської «Книги буття українського народу» та Кирило-Мефодіївського товариства.

Заслуга М. Костомарова насамперед у тому, що дослідження української історії він намагався поставити на тверду наукову основу, обґрунтувати ідею окремішності української нації, її права на власну державу, самобутності українського історичного процесу. Будучи представником романтичного напряму історіографії, вчений під впливом репресій супроти українського руху поступово відходив від ідеї українського автономізму до ідеї слов'янської єдності, слов'янського федералізму, а після повернення із заслання став відверто сповідувати лояльність до політики царизму щодо України, залишаючись противником монархії.