Галичина у 19 ст.

ЕКОНОМІКА. СОЦІАЛЬНІ ВІДНОСИНИ

У кінці 18 - першій половині 19 ст. в Галичині поглибився процес розкладу феодально-кріпосницької системи. В її надрах поступово формувалися нові, буржуазні відносини.

1772 р. внаслідок першого поділу Польщі Галичина була загарбана Австрією. 19 вересня 1772 р. австрійські війська окупували Львів. Місто стало адміністративним центром новоутвореної австрійської провінції - так званого «королівства Галіції і Лодомерії», до якого, крім українських, увійшла частина польських земель. З того часу за українською частиною краю закріпилась назва Східна Галичина.

Австрійська монархія була однією з найвідсталіших на той час держав. На захоплених українських землях австрійський уряд підтримував панівне становище польських феодалів, які стали опорою Габсбургів у краї. Економічна політика австрійського уряду забезпечила майже необмежене панування феодалів - землевласників, що стало основним гальмом дальшого економічного розвитку регіону.

Економіка Львова також розвивалася уповільненими темпами. Промислове виробництво було представлене цеховим ремеслом. З кінця 18 ст. у місті почали розвиватися мануфактури, і поступово Львів став перетворюватися на центр капіталістичного мануфактурного виробництва.

Однією з перших мануфактур у місті було лікеро-горілчане підприємство Л. Бачелеса (пізніше Бачевського), засноване 1787 р., на якому працювало 23 робітники. Наприкінці 18 і протягом першої половини 19 ст. у місті виникло ще 5 лікеро-горілчаних і дві пивоварні мануфактури. 1778 р. почала діяти державна тютюнова мануфактура. Протягом першої половини 19 ст. було засновано кілька підприємств, що виробляли шоколад, цукор, олію, сільськогосподарські машини. На початку 50-х років 19 ст. у Львові існувало 8 друкарень, працював великий млин, обладнаний першою у місті паровою машиною.

Серед львівських мануфактур переважали дрібні підприємства, які мало відрізнялись від ремісничих майстерень. Всього в середині 19 ст. на 34 львівських мануфактурах працювало близько 1 тис. найманих робітників.

Зростаючий потік на місцевий ринок дешевих товарів фабричного виробництва із Заходу все більше послаблював позиції місцевого мануфактурно-ремісничого виробництва і воно ставало все менш конкурентоздатним.

Міське населення у незначній кількості було зайняте в промисловому виробництві. За австрійським переписом 1857 р., у Львові на 17,5 тис. активного міського населення (без утриманців) у промисловому виробництві, включаючи й ремесло, було зайнято лише 5,4 тис. чоловік (30,8 %). Більше половини активного населення міста становили службовці, рантьє, домашня прислуга і люди вільних професій.

З ростом товарного виробництва значну роль в економічному житті міста почала відігравати торгівля. На початку 40-х рр. в ній було зайнято близько 2 тис. чоловік. Незважаючи на дискримінаційну митну політику австрійського уряду, Львів продовжував підтримувати торгівельні зв'язки з Наддніпрянською Україною і Росією.

В 40-х рр. у місті з'явились перші порівняно великі кредитні заклади: поміщицьке кредитне товариство (1841) і Галицька ощадна каса (1844), які надавали кредити шляхті, купцям і промисловцям.

Економічний розвиток міста супроводжувався зростанням населення. Кількість жителів Львова становила 1772 р. 25 тис., 1810 - 41,4, 1827 - 55,5, 1848 р. - 70,3 тис чоловік.

Становище трудящого населення було тяжким. Великі підприємства нещадно визискували трудящих. Робітники працювали по 14 і більше годин на день за мізерну плату. Матеріальне становище трудящих з року в рік погіршувалося. Трудові верстви населення залишалися політично безправними. Тон у громадському житті задавала шляхетська верхівка та чиновницький апарат. Імператорським указом 1789 р. традиційне магдебурзьке право Львова скасовувалося.. Склад міського управління стали призначати провінційні власті.

Австрійські правлячі кола запровадили в місті, як і в краю, жорстокий поліцейський режим, нещадно придушували найменші прояви невдоволення, вільнодумства і прогресивної діяльності.

Проводилася політика онімечення населення. Бюрократичний апарат поновлювався переважно за рахунок німецьких чиновників. Усе діловодство у магістраті було переведено на німецьку мову.

Із зростанням ролі міста як економічного і адміністративного центру воно стало розширюватись територіально. Протягом 1772 - 1820 рр. були розібрані кам'яні міські стіни, землею з валів засипані прилеглі до них рови, а частину звільненої території віддано під забудову, решту використали для закладання бульварів. Львів було поділено на квартали.

До середини 19 ст. діловим центром залишалась площа Ринок та сусідні вулиці. Майже вся улоговина р. Полтви та частина Личаківського схилу були суцільно забудовані. На той час у місті налічувалося близько 2,5 тис. будинків.

У місті створювалася система громадських парків. 1883 р. біля будинку університету закладено ботанічний сад. З 1885 р. розпочалося озеленення піщаних схилів гори Високого Замку. Найстаріший з парків міста, так званий Поєзуїтський сад (нині парк ім.. І. Франка), заснований ще в 16 ст., в 70-х рр.. 18 ст. був відкритим для загального відвідування.

Поступово Львів набуває рис капіталістичного міста.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РУХ

Розклад феодально-кріпосницької системи і зародження капіталізму, зростання і загострення класових суперечностей, проникнення і поширення прогресивних ідей зумовили розвиток в Галичині передової громадсько-політичної думки і активізацію суспільно-політичного руху, спрямованого на розв'язання назрілих соціально-економічних проблем. Львів став важливим центром цього руху.

Перші прояви активізації громадсько-політичної думки у місті мали місце наприкінці 18 ст. В колах інтелігенції поширювались ідеї західноєвропейського Просвітництва. З початком 90-х рр.. у Львові серед інтелігенції набули поширення ідеї французької буржуазної революції. На суспільно - політичне життя міста значний вплив мало також польське визвольне повстання 1794 р. під керівництвом Т. Костюшка.

30-40-і рр.. 19 ст. знаменували перехід від дворянського до буржуазно-демократичного етапу визвольного руху в Галичині, спрямованого проти феодалізму і абсолютизму. Значного піднесення визвольний рух набув у Львові. Одним із факторів, що сприяло цьому, було національно - визвольне повстання 1830-1831 рр. у Королівстві Польському.

Однією з перших таємних організацій, заснованих у Львові 1883 р. став «Союз друзів народу» як складова частина Товариства польських карбонарів.

Наприкінці 30-х рр.. австрійським властям вдалося розгромити революційно настроєне галицьке підпілля.

Напередодні національно-визвольного Краківського повстання 1846 р. визвольні ідеї активно пропагувались серед української і польської робітничої і ремісничої молоді.

Певний внесок у боротьбу проти кріпосництва та пропаганду передових, визвольних ідей зробив демократично-просвітительський гурток «Руська трійця», що сформувався на початку 30-х рр. серед прогресивної української студентської молоді Львова на чолі з М. Шашкевичем, Я. Головацьким, І. Вагилевичем.

1834 р. «Руська трійця» підготувала до друку історико-літературну збірку «Зоря», в якій засуджувала режим шляхетської сваволі, іноземного поневолення, вітала боротьбу народу за свою соціальну і національну свободу, звеличували народних героїв, проповідувала єдність галицьких українців з усім українським народом. Проте на вимогу цензури і церкви, підтриману губернським управлінням, віденська поліція заборонила друкувати зорю.

Та невдача не спинила укладачів збірки. Вони підготували і опублікували наприкінці 1836 р. в угорському місті Буді літературно - науковий альманах «Русалка Дністрова», включивши до нього частину матеріалів з забороненої «Зорі», та доповнивши їх новими творами. Альманах наскрізь був пройнятий антикріпосницькими мотивами. «Русалка Дністрова» була спрямована проти національного гноблення трудящого населення Східної Галичини.

Поява альманаху викликала занепокоєння світських і духовних властей Галичини. Львівська цензура в червні 1837 р. заборонила його. Губернське управління дало розпорядження весь тираж «Русалки Дністрової» знищити, передавши тільки один примірник до університетської бібліотеки. Видавців альманаху було притягнуто до слідства, а потім передано під нагляд поліції.

КУЛЬТУРА

Розклад феодально-кріпосницької системи і становлення капіталістичного укладу вплинули на культурне життя Львова. Асиміляторські устремління панівних класів і правлячої верхівки згубно позначилось на всіх галузях культури, стримуючи культурний прогрес у місті.

Після захоплення Галичини Австрією правлячі кола підпорядкували роботу шкіл інтересам онімечення краю. У Львові почали створюватись німецькі школи. Школа служила інтересам панівних класів і була доступною в основному дітям багатіїв.

1784 р. у Львові відновив роботу університет як світський вищий навчальний заклад. В університеті були філософський, теологічний, юридичний і медичний факультети. Доступ сюди мали тільки діти шляхти, чиновників, духовенства і купецтва. Викладання проводилось латинською, німецькою і частково польською мовами. 1819 р. тут навчалося близько 800 студентів. 1842 р. кількість студентів в університеті зросла до 1180 чоловік. Серед них близько 300 були українцями, які навчались переважно на теологічному факультеті.

Була необхідність відкриття навчальних закладів для підготовки кадрів спеціалістів для промисловості і торгівлі. 1817 р. у Львові відкрито реальну (торговельну), а 1844 р. - технічну академії.

В 70-80-х рр. 18 ст. під впливом ідей Просвітництва у Львівському університеті дещо пожвавились дослідження в галузі природничих та філософських наук. З 1782 р. тут працював професор І. Мартинович, автор ряду досліджень з математики і хімії. Його праця «Хімічне дослідження галицької нафти» мала не тільки теоретичне, а й практичне значення. Перший фізичний кабінет в університеті заснував І. Земанчик (Сементюк), який читав курс фізики за власним підручником. Професор Б. Гаке був першим теологом університету. Славився створений в університеті анатомічний кабінет. У філософських працях професора І. Мартиновича пропагувалися ідеї, близькі до французького вульгарного матеріалізму. Наближенням до матеріалізму відзначалася наукова діяльність професора Львівського університету П. Лодія. 1790 р. Він опублікував у своєму перекладі з латинської мови підручник німецького філософа Х. Баумейстра «Настанови правоучительної філософії», в якому пропагував ідеї, що заперечували втручання потойбічних сил у явища природи та суспільного буття, апелював до розуму людини.

В 90-і рр. правлячі кола посилили боротьбу проти поширення в університеті передових ідей. Суворій цензурі піддавалися всі наукові праці, що негативно позначилося на дальшому розвитку та поширенні наукових знань. П. Лодій змушений був виїхати в Росію, де викладав філософію і право в Петербурзькому університеті.

В 20-30 рр. 19 ст. у Львівському університеті дещо пожвавились дослідження в галузі краєзнавства і гуманітарних наук. Піонером у цій справі став І. Могильницикий, автор першої в Галичині граматики української мови.

В 30-40-х рр. у Львові працював український дворянський історик Д. Зубрицький, який опублікував ряд історичних праць. В них на підставі дослідження джерел вперше дано ґрунтовний виклад найважливіших питань середньовічної історії західноукраїнських земель, розкрито самобутність культури Галицької Русі та показано боротьбу місцевого населення проти католицизму. Найбільш відомі праці вченого «Хроніка Львівського Ставропігійського братства», «Історичне дослідження про русько-слов'янські друкарні в Галичині». 1844 р. опублікована праця Д. Зубрицького «Хроніка міста Львова».

В розвитку наукових досліджень у Львові поширювались демократичні тенденції. Найповніше вони проявилися в працях членів просвітительського гуртка «Руської трійці».

ЕКОНОМІКА

Буржуазно-демократична революція 1848-1849 рр. в Австрійській імперії ліквідувала феодально-кріпосницькі відносини і розчистила шлях до капіталізму. Проте земельна аристократія зберегла свої економічні позиції, що забезпечило ії політичну владу над суспільством. Встояла абсолютистська монархія, збереглася в більш витончених формах уся система колоніальної політики національного гноблення. Перехід економіки країни на капіталістичні рейки затягнувся на ряд років.

Львів, як і всі західноукраїнські землі, ввійшов в епоху капіталізму економічно відсталим. 1856 р. у Львові діяло менш як 30 підприємств мануфактурного або фабричного типу, з яких лише декілька використовували парові машини. Найбільшими були дві сірникові фабрики, на одній з яких працювало 180, на другій - 104 робітники. Порівняно великими були й два інші підприємства по виготовленню сільськогосподарських знарядь, де працювало 30 і 50 робітників. Більш як третину мануфактур становили харчові підприємства (спиртогорілчані, пивоварні, по виробництву олії і цикорію та ін). У місті діяло понад 10 друкарень. Усі вони забезпечували потреби місцевого ринку і лише горілчані напої в невеликій кількості вивозили до інших областей монархії і частково в Молдавію і Росію.

У другій половині 19 ст. в економічному розвитку Львова відбувалися зміни, що відбивали розвиток капіталістичних відносин на західноукраїнських землях і монархії в цілому. Перетворення Австрійської монархії в двоїсту Австро-Угорську імперію 1867 р. і прийняття тоді ж напівабсолютистської конституції супроводжувалися буржуазно-ліберальними реформами, які завершили розпочату 1848 р. епоху буржуазних реформ. Галичині була надана обмежена внутрішня автономія. У Львові розпочав діяльність місцевий виборчий сейм і його адміністративний виконавчий орган - Краєве управління. В місті почали з'являтися центральні органи численних краєвих організацій і товариств, редакцій газет і журналів, зросла кількість шкіл і фахових навчальних закладів.

В 50-60-х рр.. промисловість західноукраїнських земель не зробила істотного кроку вперед. Підприємства, що до 1848 р. використовували працю кріпаків, поступово занепали, а нових майже не виникало. Австрійський і угорський уряди через систему державних податків, залізничних тарифів, бюджетних фондів, а австрійський уряд ще й за допомогою імпортних і експортних мит всіляко перешкоджали розвитку фабричної промисловості на західноукраїнських землях.

На початку капіталістичної епохи Львів не був основним фабричним і пролетарським центром західноукраїнських земель. Незважаючи на це Львів, хоч і повільно, набував рис капіталістичного міста: зростала кількість населення, зайнятого в промисловості й торгівлі, зростала мережа фінансово-кредитних установ та їхній оборот. У місті почали відкриватися філіали австрійських банків, створювалися також місцеві банки. 1861 р. Львів через Краків був з'єднаний залізничною лінією з Віднем і Західною Європою, а наприкінці 60-х і на початку 70-х рр. - зі Східною Україною і Росією. Зростало значення Львова як основного транспортного вузла західноукраїнських земель.

Поступово зростало населення міст. Протягом 1870-1890 рр. воно збільшилося на 33 тис., в 90-і рр.. - на 30 тис. чоловік, досягнувши 1900 р. 149 тис. (а з військовим гарнізоном 160 тис.). За другу половину 19 ст. населення міста зросло в 2,2 раза.

Розширення міської забудованої території відбувалося переважно в напрямі до головного залізничного вокзалу.

Будівництво кінця 19 - початку 20 ст. залишило місту у спадщину стихійно сформовану мережу тісних кварталів, незадовільних у санітарному відношенні, майже без зелені та вільного простору.

В останній третині 19 ст. Львів продовжував розвиватися як адміністративний і політичний центр. У Львові як і на всіх окупованих Австро-Угорщиною західноукраїнських землях , розвивалася, хоч і дуже повільно, фабрично - заводська промисловість.

Найбільшими промисловими підприємствами міста на початку 20 ст. були залізничні ремонтні майстерні (836 працюючих) і вісім заводів і фабрик, які мали по 120-220 робітників.

Загальна кількість робітників Львова наприкінці 19 ст. досягла 30-35 тис. чоловік.

СТАНОВИЩЕ ТРУДЯЩИХ

Розвиток капіталістичних відносин і формування робітничого класу на західноукраїнських землях супроводжувалося поглибленням соціальних контрастів. На одному полюсі зростало багатство експлуататорських класів, а на другому - злидні трудящих, руками яких створювалося багатство. У Львові, як центрі і найбільшому місті краю, ця риса капіталізму особливо проявлялася. Низьким був життєвий рівень робітників ремісничих майстерень, дрібних підприємств. Для того щоб заробити кілька гульденів, робітники змушені були працювати до 14 - 15 годин на день у тісних, часто сирих приміщеннях.

Зростання ввозу промислових виробів із західних провінцій монархії, розвиток фабричного виробництва, неминуче призвели до занепаду домашніх промислів, розорення ремісників, до зниження життєвого рівня трудящих.

Система управління містом залишилася практично без змін і після розвитку Австро-Угорщини, до кінця 20-х рр. 20 ст. вона була класовим знаряддям місцевої аристократії і буржуазії і спрямовувалася проти трудящих на захист інтересів найзаможнішої верхівки населення.

Трудящі міста не мали можливості обирати своїх представників до кураєвого сейму та рейхстагу.

Жорстока політика національного гноблення проводилася щодо українського населення. В Галичині вся влада перебувала в руках польської шляхти.

Панівна верхівка і правлячі кола намагалися всіма засобами витравити з свідомості населення західноукраїнських земель , приналежність його до українського народу. Українцям обмежувався доступ до посад в органах міського і кураєвого самоуправління, державних установах тощо.

Проте ця політика не давала очікуваних результатів. Українські трудящі вперто відстоювали свої права, піднімалися на боротьбу проти соціального і національного гноблення.

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РУХ

У перші десятиліття після революції 1848-1849 рр. вожді й теоретики міжнародного пролетаріату К. Маркс і Ф. Енгельс розгорнули титанічну діяльність по узагальненню досвіду буржуазних і буржуазно-демократичних революцій, дослідженню закономірностей розвитку капіталізму. В 50-х - першій половині 60-х рр.. у Східну Галичину вже проникли марксистські ідеї. Та про це вчення тут було відомо дуже мало.

В 60-х рр.. 19 ст. у суспільно - політичному русі Східної Галичини виникли течії так званих «народовців» і «москвофілів». У таборі «народовців» об'єднувалися переважно представники української буржуазної інтелігенції та духовенства. На початку своєї діяльності вони проводили культурницьку роботу ліберально - буржуазного характеру. Вони намагалися відвернута увагу народних мас від соціально-економічних проблем і завдань революційно-визвольної боротьби, стати на шлях відвертої підтримки цісарського уряду. З кінця 70-х рр.. основні програмні документи «народовців» набули відвертого націоналістичного спрямування.

Навколо іншої суспільно - політичної течії - «москвофілів» - об'єдналася частина духовенства, консервативної інтелігенції і сільської буржуазії. На відміну від прогресивних сил західноукраїнських земель, очолюваних І. Франком, які вбачали шлях до визволення українського народу в розвитку загальноросійського революційного руху, «москвофіли» орієнтувались на реакційні сили царської Росі. У своїй діяльності вони намагалися використати симпатії українського населення до братнього російського народу, в дійсності нехтуючи інтересами як українців, так і росіян.

Носієм прогресивних ідей у той час виступала також передова студентська молодь. У 50-х рр.. нею робились спроби організувати гуртки, в таму нелегальні. Серед створених найвідомішим був таємний гурток української і польської молоді, який виник у Львові 1857 р.

Пожвавленню суспільно - політичного руху у Львові сприяло польське повстання 1863 р. Активну участь у повстанні 1863 р. брали деякі робітники і ремісники міста.

Виняткову роль у піднесенні суспільно - політичного життя на західноукраїнських землях відігравали твори Т.Г. Шевченка. Передові діячі західноукраїнських земель знаходили в полум'яній поезії Т. Шевченка заклик до боротьби з визискувачами.

Помітну роль у пропаганді соціалістичних ідей відіграв журнал «Суспільний огляд», що видавався у Львові 1886-1887 рр. Тут було надруковано ряд марксистських та близьких до марксизму праць.

У справу поширення соціалістичних ідей серед робітників і прогресивної інтелігенції певний внесок зробила «Наукова читальня», заснована у Львові І. Франком і М. Павликом на початку 1890 р.

Єдино правильний шлях вирішення національного питання Іван Франко бачив у соціальному визволенні українського народу і возз'єднанні всіх українських земель.

КУЛЬТУРА

Загострення класових суперечностей, зростання суспільної свідомості і політичної активності мас, розгортання революційно-визвольного руху позначилися на розвитку культури, яка, відбиваючи боротьбу між ідеологією буржуазної та ідеологією революційних і демократичних сил краю, виявляла два протилежних напрями у національній культурі.

Розвиток української демократичної культури в другій половині 19 ст. відбувався у тісному єднанні з передовою російською культурою, благотворний вплив якої сприяв формуванню прогресивних західноукраїнських письменників і вчених. Ідейно - творче єднання російської і української культур служило інтересам широких демократичних кіл суспільства, відстоюванню ідей визволення народу від соціального й національного гніту. Характерним для розвитку культури Львова в другій половині 19 ст. було також єднання українських і польських прогресивних сил у боротьбі за демократизацію освіти, науки і культури, за рівні права всіх народів, які перебували під владою Австро-Угорської імперії.

В другій половині 19 ст. у шкільній справі на західноукраїнських землях відбувалися зміни, зумовлені розвитком капіталізму та піднесенням боротьби трудящих за соціальне й національне визволення. Під тиском цих факторів уряд змушений був провести реформу початкової школи (1869). Початкові школи, раніше підпорядковані церкві, переходили під світський нагляд. Для всіх дітей віком від 6 до 14 років вводилось формально обов'язкове навчання. Фактично ж закон про освіту залишався тільки на папері. В Східній Галичині реформа початкової освіти була проведена лише 1873 р.

На школи відводились мізерні кошти, процвітала застаріла методика навчання, застосовувались фізичні покарання. Основним навчальним предметом надалі залишався закон Божий, і церква мала право нагляду за релігійним вихованням у школі. Фактично освіта залишалась недоступною для трудящих.

У Львові 1869/70 навчальному році бела лише 21 початкова школа, з них власне міських тільки 10. Отже, на 8710 жителів міста припадала одна школа.

Кількісне зростання шкіл у Львові відбувалося повільно. У 1892/93 навчальному році у Львові було 43 школи, тобто одна на 4225 жителів.

Українське населення Львова, як і більшості міст Галичини, не мало можливості навчати своїх дітей рідною мовою. Тільки 1886 р. у Львові була відкрита державна чотирикласна українська школа ім.. М. Шашкевича.

1870 р. у трьох львівських гімназіях навчалося 1690 учнів, а в 1894/94 навчальному році в шести середніх школах налічувалося 2726 учнів, з них українці становили 17 - 19 %. Не кращим було становище і в галузі середньої освіти. 1870 р. у Львові було шість середніх шкіл з польською і німецькою мовами навчання. І тільки 1874 р. відкрито першу українську гімназію. До гімназії мали доступ діти заможних верств населення, переважно міської і сільської буржуазії.

У Львові в другій половині 19 ст. було три вищих навчальних заклади - університет з чотирма факультетами (філософським, юридичним, богословським і медичним - з 1894р.), політехнічний інститут (з 1844 р.) та академія ветеринарної медицини (з 1894 р.).

Навчання в університеті було майже неможливим для вихідців з народу через високу плату за нього.

З розвитком капіталізму зростала потреба в підготовці кадрів для промисловості, транспорту, сільського господарства тощо. У зв'язку з цим було відкрито нові відділи в університеті і політехнічному інституті, 1885 р. - сільськогосподарську школу в с. Дублянах недалеко від Львова, 1874 р. організовано лісову школу, 1889 - торговельну академію.

Незважаючи на важкий соціальний і національний гніт, друга половина 19 ст. стала періодом пожвавлення літературного життя. Передові літературні сили групувалися навколо І. Франка. У Львові вийшли його збірки поезій «З вершин і низин» (1887), «Із днів журби» (1900), та ін., пройняті революційними ідеями.

Своєю діяльністю І. Франко сприяв українсько-російському єднанню, активно пропагував літературно-художні надбання російського народу.

В 90-х рр. у Львові почала інтенсивно укомплектовуватись бібліотека Наукового товариства ім.. Т. Шевченка, яка 18998 р. одержала окреме приміщення на вул.. Чернецького, 26. Якщо 1894р. в ній налічувалось 60 книжок, то в кінці століття було вже понад 12 тис. Великими книжковими фондами володіла бібліотека «Народного дому». На кінець 19 ст. вона налічувала близько 100 тис. томів. Значні книжкові і рукописні фонди мала бібліотека Оссолінських.

У Львові розгорнули діяльність різні культурно - освітні товариства, які ставили метою поширення серед народу знань з історії, культури літератури і мистецтва. 1868 р. «народовці» заснували у Львові культурно-освітню організацію «Просвіта». Вона мала численні філії, видавала твори українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури тощо. Продовжували діяльність Ставропігійський інститут, Галицько-Руська матиця, «Народний дім». Проте керівництво в них захопили представники «москвофільства», які науково - видавничу діяльність підпорядкували своїм класовим інтересам.

Поступово в домашньому побуті поширюється й інструментальне музикування (фортепіано, цитра).

В 50 -60 рр. у Львові розгортають свою діяльність перші українські композитори 19 ст. М. Вербицький та І. Лаврівський. Особливо плідною була їхня творчість в галузі хорової та театральної музики.

Значна роль у становленні композиторської школи в Галичині належала композиторам А. Вахнянину та В. Матюку.

У розвитку музичної культури Львова другої половини 19 ст. важливу роль відіграв театр - він стимулював появу нових музичних творів, сприяв розгортанню творчості композиторів, зміцненню зв'язків творчих колективів з народними масами. Український театр у Львові поставив українські опери «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського (1881), «Чорноморці» (1881), «Різдвяна ніч” (1890), «Утоплена» (1891) М. Лисенка, «Катерина» М.Аркаса (початок 20 ст.).

В другій половині 19 ст. ріст міського будівництва у зв'язку з ростом чисельності населення і створенням нових установ стимулював нові пошуки в діяльності архітекторів. Еклектизм, використання зовнішніх прикмет архітектури готики, ренесансу та інших історичних стилів, імітування архітектури минулого при нових технічних засобах і зрослих можливостях - основний напрямок у розвитку будівництва.

Архітектори Львова другої половини 19 ст., наслідуючи стилі минулого, створюють ряд об'єктів, в яких майстерно опановують історичними формами і пристосовують їх до нових завдань, враховуючи функціональне призначення споруд. Так, в суміші класицизму й рис італійського ренесансу споруджено Ю. Захаревичем будинок політехнічного інституту (1873-1877). У стилі віденського псевдо ренесансу збудовано Г.Горголевським Оперний театр (1897-1900).

У будівництві Львова знаяну роль відіграли паркові масиви. У другій половині 19 ст. завершилось остаточне оформлення Стрийського парку (архітектор А. Реринг). Засновано парк на Княжій горі, ботанічний сад Львівського університету (1850) та парк «Залізна вода» (1905).

Монументальний живопис другої половини 19 ст. представлений великими алегоричними панно, що розповідають про перемогу людини над стихією природи, виконаними в 80-х рр.. по ескізах Яна Матейка. В оперному театрі розписи інтер'єрів виконали Д. Котовський, Т. Рибковський, З. Розвадовський, А. Августинович, С. Батовський, С. Рейхан і Г.Семірадський. Театральні сюжети перекликаються з мотивами народного життя.

Плідно працювали львівські художники К. Устиянович і Т.Копистинський. К. Устиянович в Преображенській церкві виконав два монументальних полотна «Христос перед пілатом» і «Мойсей». В цих творах одного із зачинателів нової реалістичної школи на західноукраїнських землях передано роздуми про долю пригнобленого українського народу, про боротьбу за його щасливе майбутнє.

Станковий живопис загалом, як і монументальний, формувався в традиціях академізму й класицизму. К. Устиянович - вихованець Віденської Академії образотворчих мистецтв, познайомившись з реалістичним мистецтвом Росії та Наддніпрянської України, створив ряд реалістичних портретів, зокрема портрет батька, - відомого письменника М. Устияновича, композитора А. Вахнянина. Йому належить перший у Львові портрет - композиція на тему життя Т. Шевченка «Шевченко на засланні». Краса і велич рідного народу оспівується в картинах «Бойківська пара», «Гуцул», «Гуцулка біля джерела» (1891) та «Василь Теребовельський» (1866).

Графікою в той час займалися й живописці К. Устиянович та Т.Копистинський. К. Устиянович поряд з станковою графікою працював на ниві книжкової ілюстрації та карикатури.

Графічне мистецтво поступово набуває більш масового руху , в ньому посилювалися соціальні мотиви. Вони проявлялися, зокрема, на сторінках ілюстрованого журналу «Страхопуд», який почав виходити 1863 р. Значну кількість малюнків тут помістив С. Томасевич.

Після ліквідації кріпацтва дещо пожвавились народні промисли. Та вже в кінці 19 ст. їх почала витісняти малохудожня дешева продукція, якої чимало виготовлялося на заводах і фабриках. Це турбувало прогресивні кола художньої інтелігенції. Вони підтримували народне мистецтво, деякі професійні художники намагалися оживити його своєю творчістю. І хоч у Львові не працювали народні майстри, прагнення зберегти їх мистецтво, дати йому належну оцінку, привернути до нього увагу відбивається у зростанні приватних колекцій і створенні художньо - промислового музею і школи. Після першої Галицької сільськогосподарської виставки 1877 р. було утворено «Сталу комісію для промислових справ».

На мистецьке ремесло впливали художні смаки часу. В моді були історичні стилі. В ремісничому виробництві розвивалися нові технічні можливості. Проте, як і в архітектурі, переважали еклектичні мотиви готики, ренесансу і бароко.

ВИСНОВКИ

З розвитком капіталізму у другій половині 19 ст. Львів поступово став значним економічним і культурним центром. Проте його, промисловість, як і в усій Галичині, у важких умовах іноземної окупації розвивалася слабо. Місто було відоме більше як торгівельний і адміністративний центр. Соціальний гніт доповнювався політичним безправ'ям і національним гнобленням. Трудящі вперто відстоювали свої права, піднімалися на боротьбу проти експлуататорів. Під впливом соціалістичних ідей, революційного руху в Західній Європі і Росії у Львові почала розгортатися боротьба робітничого класу. Велику роль у поширенні соціалістичних ідей, у пробудженні революційної свідомості трудящих відіграли революційні демократи на чолі з І. Франком. У важких умовах соціального і національного гніту розвивалася демократична культура, вносячи вагомий вклад у скарбницю загальноукраїнської демократичної культури.