Наслідки турецьких завоювань та соціально-економічне становище балканських слов'ян під владою Османської імперії

Контрольна робота на тему

Наслідки турецьких завоювань та соціально-економічне становище балканських слов'ян під владою Османської імперії

До середини XVII ст. Османська імперія досягла піку своєї могутності. У Європі під її владою опинилась Болгарія, Греція, Чорногорія, Боснія та Герцеговина, Сербія, Албанія, її вассалами були Молдавське та Валашське князівства, а також республіка Дубровник. На територіі, яка входила до складу імперіі, існувало жорстке національне та соціальне іго. Воно проявлялося перш за все у величесних податках, пануванні воєнно ленної системи, експлуатаціі місцевого населення.

Із південнослов'янських земель,підкорених турецкій владі,в найважчому становищі опинилася Болгарія.Її близькість до центрів Османської імперіі - Андріанополя та Константинополя - обумовили тут велику щільність турецької колонізаціі.Якщо в інших південнослов'янських районах турки мешкали зазвичай тільки в містах,то в Болгарії було багато винятково турецьких сіл та сіл зі змішаним населенням.Порядок управління в окупованих землях мав дуже часто відображатися в так званних "Записках яничар".(Див.д.№1).

В трохи кращому положенні опинилася Сербія,яка знаходилася на окраїні Османської імперії.Тут не було турецьких поселень. Крім того ,існувала сербська патріархія з центром у місті Печ. В її склад, окрім Сербії, входила Чорногорія, Боснія та Герцеговина. Сербська патріархія сприяла підтримці національної самосвідомості християнських народів Балканського півострова.Хоча вона за наказом грецького духівництва і була ліквідована турками у 1766 р.,серби невідчували такого жорстокого гніту, як болгари /4,151/.

В особливому становищі протягом всього турецького панування на Балканах знаходилась Чорногорія. Ця невеличка область між Котарською затокою та Скадарським озером фактично ніколи невизнавала влади завойовників.В умовах ізоляції тут склалася напівтеократична держава,столицею якої був Цетинський монастир. В Чорногорії ще існували пережитки родоплем'яних відносин:хоча тут і діяла народна скупщина,місцеві племена були розрізнені і часто ворогували один з одним, чим користувалися турки, розпалюючи цю ворожість і зазиваючи на свій бік шляхом ісламізації нестійких елементів (потурченців). Проте рух ісламізації в Чорногорії вдалося припинити. Однак найбільше всього потурченців було в Боснії та Герцеговині, де феодали-слов'яни заради збереження своїх привілеїв прийняли іслам. Ці феодали розмовляли на сербській мові,але сповідували мусульманство. Як ми бачимо, балканські держави, які потрапили під владу Османської імперії, мали неоднакове становище.

Завоювання Балканського півострова турками не внесло істотних змін в пануючу тут до того часу у слов'ян систему землеволодіння, так як земельне законодавство завойовника не відрізнялося від візантійського та його копії - болгарського та сербського законодавств. Як і в епоху національно-державної незалежності у балканських слов'ян відрізнялись землі царські, боярські, баштинські, церковно-монастирські та ін., так і іноземний завойовник в своему законодавстві вирізняв декілька видів землеволодіння, кожен з яких підлягав окремому податковому обкладанню.

Державно-адміністративне, господарське та військово-організаційне будівництво завойовника в балканських державах базувалося на принципі феодальних відносин. Основною юридичною одиницею, наділеною усіма політичними правами, виступав тут феодал-поміщик, володар лена, спахи. Виділяли два вида таких ленних володінь - тімар та замет. Перші були менших розмірів;їх річний прибуток визначався в сумі від 3 тис.до 20 тис.аспров\3,16\ .Другі були більших розмірів; вони одержувались лише за видатні заслуги. (Див.д. №1).В XVII ст.у всій Румелії, тобто в турецьких володіннях на півострові,налічувалося 1075 зіаметів і 8193 тімара /5,71/.

В часи турецького панування в особливо тяжкому становищі опинилося болгарське селянство.Воно несло безліч повинностей на користь держави,а також світських і духовних феодалів.Селяни були прикріплені до землі,на якій вони сиділи і яку обробляли: вони не мали права самовільно залишати її. Бігле селянство переслідувалося по закону і насильно поверталося на старе місце проживання.

В XVII ст. термін розшуку поміщиками селян, що втекли, становив 30 років. Якщо селянин помирав, земля його переходила за спадком до його найближчого родича.Таким чином,земля,яка знаходилася в користуванні болгарського селянина,фактично складала приватну спадкову власність селян,або так звану баштину.

Болгарський селянин сплачував податок у розмірі від 1/8 до 1/2 свого річного доходу,а селянин-турок платив лише 1/10 частину ,так звану десятину .З іншого боку і ленні володіння,якими спахаї спочатку користувалися на правах особистісного володіння, з часом в багатьох містах Болгарії перетворились в повну приватну власність турецьких поміщиків, беєв і ага.

За визначенням професора І.Соколова, турецький чіфт являв собою селянський двір в складі володаря, його сім'ї, хати для проживання і необхідних господарських будівель,землі для городу,виноградника і саду,а також худоби - великої та малої.Сукупність таких селянських дворів,розташованих на землі поміщика і навколо його будинка,- додамо до цього:разом з усіма паданими земельними володіннями поміщика-і складала чіфлик в загальному понятті, тобто маєток, помістя або хутор/3,19/. Ця група болгарського населення, забов'язане селянство, номінально вільне, фактично ж закабалене, яке знаходилося в тяжкій полуфеодальній залежності від поміщика-спахі інасильно прикріплене до землі,являло собою в епоху іноземного панування головний прошарок політично безправного болгарського народу. Це була на офіційній мові - „проста безправна райя"

Податки, якими була обложена проста райя, досягли 80 видів. Це були, по-перше, тяжкі податки:

1).Харач, або джизір - особистий подушний податок. Його повинні були платити християни,євреї та цигани - чоловіки, які досягли 12-літнього віку(пізніше 14- та 16-літнього).В 1599 р. Податок піднявся до 3 млн.дукатів.В XVII ст. зловживання досягли крайньої межі. Мустафа I в 1622 р.віддав збір харача повставшим спахіям, які продавали його з торгів/8,39/.

2).Іспендж, або ресумі іспендж - податок хлопчиками, спочатку 6-7 років, потім 10-15 років, для укомплектування яничарського корпуса, який збирався кожні п'ять років. Зібраних хлопчиків очікувало різне майбутнє:одні продавалися в рабство ще по дорозі до Константинополя;другі потрапляли у послуги до султанів та пашей;треті продавалися на базарі;ті які залишалися-віддавалися на виховання до яничарських казарм. Цей податок в першу чергу падав на бідноту, тому що багаті легко відкупалися від нього. Щоб врятувати своїх дітей,селяни почали одружувати їх ще восьмирічними дітьми, тому що за законом збору підлягали лише неодружені люди. Збір цього податку був заборонений лише у 1678 році /3,20/.

3).Ангарія - безкоштовна праця селянина разом зі своєю родиною на державу та поміщика з використанням свого власного скота та знарядь праці.

4).Квартальний податок, який виражався в безкоштовному наданні болгарським селянином приміщення для постою і харчування війська, для представників пануючої нації або іноземців.

По-друге, існували також і воєнні податки, які виражалися в тому, що у воєнний час селяни були забов'язані безкоштовно годувати армію, перевозити воєнні матеріали і підносити подарунки пашам і головнокомандуючим та іншим.

По-третє, надзвичайні податки - кожний селянин був забов'язаний вносити якусь суму під час народного лиха: голода, епідемії, пожеж, нападу саранчі та іншого.

По-четверте, звичайні податки. Вони були двох видів:державні та суспільні. Крім того, райя платила і багато інших податків,які були набагато тяжчі, ніж звичайні податки.

Найкращі землі в завойованих державах разом з розташованими на них селами, пасовищами, лісами та ін. Султан зазвичай закріпляв за собою,як свою власність. Це були султанські землі. До складу султанських земель входили величезні простори по всьому півостртві - в Хорватії, Сербії, Банаті, Боснії, Македонії, Фракії, Болгарії, Чорногорії. Прибутки з цих земель потрапляли у власну казну султана та йшли на утримання його двора. Селяни, які проживали та працювали на султанських землях, не платили ніяких державних податків, користувалися окремими правами та привілеями, прирівнюючись у цьому відношенні до мусульман. Ніхто не мав права збирати які-небудь податки у цих селах, не один турок не мав права вимагати собі будь-які продукти харчування, залишатися ночувати у цих селах. Такий стан справ тривав аж до 1839 року /4,21/.

Третю категорію земель складали вакуфні володіння. Вони були призначені для підтримкі мечетей, лікарень, духовних училищ, „богоугодних закладів та інших.(Див.д. №2).

Таким чином, серед селянського населення існувало три основні групи, які знаходилися в неоднаковому правовому положенні в іноземній державі. Ці три групи складали просту райю, але поряд з нею існувала ще й так звана привілейованна райя, яка була посередником між масою пригніченого народу та іноземними завойовниками.

Найбільш значною групою привілейованної райї були так звані войнигани. Земля болгарських селян - войниганів юридично була жалованою землею, але мала права селянського землеволодіння,тобто могла переходити за спадком,являючи собою дрібне приватновласницьке селянське землеволодіння (баштина).В обов'язки войниганів входило виконання другорядної військової служби.Багаточисельні войнишські села були розташовані по обох пагорбах Старої Планіни (головний Балканський хребет).У XVII ст. в районі Софії було 412 войнишських господарств,а раніше їх було тут 677 /6,71/. Спочатку на войниганах лежав оьов'язок несення військової служби з власним спорядженням в складі султанських військ. Пізніше вони виконували лише військово-другорядну службу. У мирний час войнигани були забов'язані протягом шести місяців відбувати повинності в султанських столицях, в Андріанополі та Константинополі, де вони доглядали за султанськими та візирськими кіньми, збирали ягоди, працювали на султанських пасовиськах та інші роботи. Войнигани мали право носити зброю. Інститут войниганів був відмінений у 1839 році, хоча частина його пережитки збереглися аж до визволення Болгарії /3,23/.

Другу групу привілейованої райї складали так звані дервенджиї - озброєні сторожі гірських проходів і переправ від розбійників. При наближенні військових караванів вони били в барабани. Мандрівники XVI-XVIII ст. часто згадують про дервенджиїв в горах у м. Іхтимана. Окрім своєї обов'язкової роботи дервенджиї вносили лише 12 аспрів податку замість 25;одружені вносили по 1\2 кг.пшениці і стільки ж ячменя.Інститут дервенджиїв був скасований турецькою владою у XVIII столітті .В м. Слівені він зник у 1880 році /3;24/. Окрім названих категорій привілейованої райї існувало ще приблизно двадцять інших видів анологічних груп привілейованого населення різних спеціальностей - інженерів, архітекторів, моряків, будівельників, поштових чиновників та інших.

В Сербії, як і Болгарії, військовозабов'язані селяни користувалися привілеями. Найбільш розповсюдженими групами серед військовозабов'язаного сербського населення були войнуки та марталози. Войнуками в турецькому війські часто служили скотоводи-влахи,багато поселень яких було в придунайському районі. Про влахів, войнуків, мартазол згадується втурецьких канун-наме і дефтерах,які відносяться до Срему, східної Славонії та інших сербських земель. Меньшими привілеями користувалися селяни,які були прикріплені до рудників, державних рисових полів, виноградників. В особливому положенні знаходилися скотарі, які складали значну частину сербського селянства.Вони зазвичай немали феодальних власників. Спеціальні „влашські закони" на основі звичайног права, що існувало до завоювання, регламентували податки селян-скотарів. Вони сплачували в султанську казну не харач, а філурію - податок з кожного будинку.

Кнези, воєводи, сільські старости перетворились на турецьких чиновників, права й обов'язки яких офіційно визначалися турецькою владою. Таким чином, розвиваючись більшою мірою на основі сільських общинних інститутів, органи місцевого самоврядування були нерозривно пов'язані з воєнно-феодалбним турецьким пануванням. Вони міцно ввійшли в систему управління Порти в віддаленних або економічно відсалих районах західної частини Балканського півострова. Поступово погіршується й положення військово забов'язаних селян. Феодали почали захоплювати баштини войнуків та примушували їх платити податки нарівні з іншими селянами .В кінці XVII ст. поселення войнуків повністю зникли в Сербії, Боснії та Герцеговині, а збереглися лише в деяких районах Болгарії.

В другії половині XVII ст. з'явились перші ознаки послаблення Османської імперії. Проявом її внутрішньої кризи був прискорений розпад воєнно-ленної системи. Після розгрому Туреччини під Віднем у 1683 році вона змушена була перейти до оборони вже захоплених на Балканському півострові територій /5,98/. Тепер війна не тільки не приносила прибутків,але й вимагала подальшого збільшення витрат. При загальній економічній відсталості Туреччини додаткові витрати покривалися за рахунок підвичення вже існуючих і введення нових податків і повинностей. Змінилося і становище феодалів.Прибутки,що вони одержували від пограбування завойованих територій у XVII-XVIII ст. різко скоротилися.Землевласники почали приділяти більше уваги веденню свого власного господарства.Офіцерський склад яничарського корпусу і вся яничарська верхівка,користуючись послабленням центральної влади,стали на шлях насильницького захоплення селянської землі і створення приватновласницьких господарств с правом передачі землі у спадщину.В Боснії селянство повністю втратило свої землі. Панщина перетворилася в основну форму експлуатації селянства. Все це різко загострило соціальні суперечності між селянами та феодалами.Пограбування турецьким військом та особливо яничарами мирного населення перетворилося у систему.

У дунайський князівствах у XVII ст. продовжувався процес збільшення боярських господарств та захоплення основної маси селянства;лише небагатьом заможним селянам вдалося отримати свободу за великий грошовий викуп.Зростання ненависті до турецького панування зі сторони балканських народів та намагання турецького уряду отримати як найбільше податків спонукав останній проводити у XVII ст.політику повного підкорення турецькому урядові та феодалам ряда гірських районів та окраїнних областей

Імперії, які раніше управлялися місцевими християнськими органами влади.Таким чином,права сільських та міських общин в Греції та Сербії,які користувалися значною самостійностю,значно скоротилися.Посилювався тиск турецької влади на чорногорські племена з метою примусити їх до повної підкореності і до сплати регулярного податку хараджа.

В повідомленнях мандрівників,які побували на Балканах,яскраво описується тяжке становище населення Сербії та інших балканських земель в XVII-початку XVIII століття.Венеціанський посланець Андрій Бадоар писав, що селяни Сербії, Боснії та Герцеговини так обідніли, що були не в змозі обробляти землю. Навіть деякі турецькі феодали, наприклад Кучибей Гмгорджинський, повинні були визнати, що у XVII ст. селянство в Турції знаходилося у надзвичайно тяжкому становищі /2,53/.

Політика Порти по відношенню не вивчених до цього регіонів Балканського півострова була спрямована до повного їх підкорення, до зменшення прав кнезів та воєвод. Ми можемо здогадатися,що більшість кнезів та воєвод втратили свої тімари,вільні баштини. Їх феодальні права постійно зменшувалися. В XVII-XVIII ст.тільки одиничні тереторії в Сербії зберегли внутрішню автономію. Серед них найбільш відомі - Стари Влах, Ключ та Крайна - невеличкі райони,розташовані в північних районах Сербії. Ці землі були султанськими хассами,а кнези - відкупщиками податків в них. Стари Влахом аж до середини XVIII ст.керували кнези з фамілії Рашковичей. Крайною також спадково володіли кнези з фамілії Карапанджів /2;54/. Але все таки в сербських землях не зникли органи місцевого самоврядування. З часом вони почали набувати все більщого поширення. Ми можемо зафіксувати той факт, що у другій половині XVIII ст. кнези існували майже в кожній нахії та зберігали значну частину своїх старих функцій. Це свідчить про те, що в більш ранній час органи місцевого самоуправління існували у багатьох районах Сербіі та відігравали значну роль у суспільному житті народу.

В XVII-XVIII ст. значні зміни відбулися і в соціальному складі представників общинного само_ імперіі, існувало жорстке національне та соціальне іго. Воно проявлялося місцевого населення.

Втрата південнослов'янськими державами незалежності призвела до занепаду ремесла та торгівлі Під час турецького панування деякі міста були зруйновані та перетворені на села, а інші стали фортецями або адміністративними центрами. Місцеве населення міст систематично витіснялося та замінювалося турецькими колоністами, феодалами та чиновниками. Дуже часто болгари та серби приймали іслам, так як мусульмани користувалися привілеями у ремеслі та торгівлі. Поступово більша частина міст отримала східний вигляд.

Пограбування, які відбувалися як і під час завоювання,так і після нього, тяжкі податки, якими турки обложили місцеве населення - все це заважало розвитку ремесла та торгівлі. Не заохочуючи розвиток внутрішньої торгівлі, турецька влада вимушена була підтримувати іноземних купців, особливо Дубровницьких, тому що потребувала товари для задоволення потреб султанського двору та армії. Населення міст, а також феодали відчували нестачу продуктів ремісничого виробництва. В зв'язку з цим почалося пожвавлення ремесла. В містах почало поширюватися будівництво. Софія, Пловдів, Бєлград, Сараєво знову перетворилися на значемі центри ремесла та торгівлі. Тут збільшується кількість болгарських ремісників, які обслуговували потреби турків.

В XVII - XVIII ст. в містах Болгарії, а частково Сербії та Боснії, відбувався приплив слав'янського населення.

Ремісниче виробництво у підкорених народів мало цеховий характер. Цехі були окремі для турок і для християн. Окремі ремесла були привілеєм турок. У Болгарії більша частина цехів складалася тільки з болгарських ремісників. У деяких цехах працювали турки і болгари, і тільки в шкіряному виробництві переважали турецькі ремісники. Найпоширенішими галузями ремесла були: обробка вовни, тканин, кравецьке, шкіряне, гончарне виробництво. Уряд підтримував цехи, тому що вони давали можливість експлуатувати ремісниче населення. Держава мала монопольне право на закуп усієї їхньої продукції по твердим, раніше встановленим державним цінам. Але сваволя чиновників, які зловживали при збиранні податків, мита і штрафів, політичне безправ'я ремісників заважали нормальному розвитку ремесла. В 1671р., наприклад, софійські пекарі безуспішно добивалися управи на наглядача за мірами та вісами, такого собі Махмеда, який обложував незаконними податками /5,110/. Жалоби ремісників місцевій владі не дали ніяких результатів.Ще у 1550р. на шаріатському суді був несправедливо звинувачений не мусульманин Павло І.(Див. д.№2).

У Боснії та Герцеговині також прослідковується тяжке становище ремесла. Рудники, що здавалися на короткочасний відкуп, експлуатувалися по-хижаць йшла на продаж.

З кінця XVIII ст. в спиятливих умовах опинився невеликий район Північної Сербії, що прилягав до Бєлграда. В 1718-1739 рр. його окупувала Австрія, яка ввозила по Дунаю продукцію скотарства із Сербії. В 1739 р. цей район знову загарбала Туреччина, перетворивши його в окрему адміністративну одиницю - Бєлградський пашалик, і, враховуючи його прикордонне становище, проводила тут більш поступливу політику /4,38/. Вона визнала обмежені права місцевого самоврядування. Великий попит Австрії на продукцію сербського скотарства сприяв збільшенню поголів'я худоби і розвитку товарності господарств. Почалося формування сільських торговців з числа кнезів, обер-кнезів і заможних селян .Основна маса селянства придушувалася державними податками, феодальними повинностями, лихварьською кабалою.

В дуже тяжкому стані на завойованих територіях знаходилися і торгівці, які також були об'єднані в цехи. Привілеї, які отримували іноземні купці,приводили до гірших умов діяльності місцевих купців. Сама особистість купця, а також його власність наражалась на постійну небезпеку з боку турецького уряду. Навіть у Стамбулі купця, який порушив розпорядження уряду,прибивали за вухо до дверей його лавки. Він міг "висіти" так 2-3 дні /2,31/.

Таким чином, в південнослов'янських містах під час господарювання турок не було сприятливих умов для інтенсивного розвитку виробничих сил та переходу до більш прогресивних форм господарювання. Тільки у другій половині XVIII ст. ми помічаємо помітні кроки вперед в економіці балканських народів. Розвиток виробничих сил та товаро-грошових відносин відбувався нерівномірно:в першу чергу він проявлявся в деяких приморських областях та районах, розташованих біля великих річок та на міжнародних торгівельних магістралях. Так, в Болгарії, значного поширення набула текстильна галузь, яка задовольняла потреби турецької армії та населення міст. Розвиток торгівлі та торгівельно-ростовщицького капіталу,при загальній відсталості суспільних відносин у балканських народів,ще не створювало умов для капіталістичнрго спо