Соляні промисли Донбасу ХVІІ–ХVІІІ століття в економіко-історичній літературі

Соляні промисли Донбасу ХVІІ-ХVІІІ століття в економіко-історичній літературі

Донбас відомий як в Україні, так і далеко за її межами не тільки як край вугілля і металу, але й як виробник усіх видів солі. Нині на його долю припадає понад 90% загальноукраїнського видобутку цього мінералу. Однак проблема розвитку соляної промисловості не була предметом спеціального наукового дослідження, хоча в різний час привертала увагу як вчених, так і краєзнавців.

Перше спеціальне дослідження про початковий етап розвитку соляної промисловості на території Донбасу належить відомому дослідникові Півдня України ХІХ століття А.О.Скальковському. У статті, присвяченій соляним промислам регіону, він пов'язував початковий етап у розвитку солеваріння на Донеччині з будівництвом укріпленого Соляного містечка на р. Тор (нині - Казенний Торець, м. Слов'янськ), датуючи його приблизно 1675 роком [1]. Більш достовірні й обширні відомості у цій статті стосуються соляних промислів на р. Бахмут (нині - м. Артемівськ). Правда, відкриття місцевих соляних джерел Скальковський помилково приписував торським солеварам. Особливого інтересу в статті Скальковського заслуговує спроба на підставі доходів, одержуваних казною від продажу солі, визначити обсяги її виробництва. Спираючись на записку Г.Ф.Юнкера, Скальковський дійшов висновку, що на торських і бахмутських соляних заводах щорічно вироблялося близько 1,2 млн. пудів солі [2]. Ці ж висновки він повторив і в монографії, присвяченій дослідженню проблеми заселення й господарського освоєння Півдня України у ХVІІІ - першій половині ХІХ ст. [3].

Дослідник церковної історії - харківський і бєлгородський архієпископ Філарет, подаючи відомості про м. Слов'янськ, зазначав, що на р. Тор у 1650 р. вже існували соляні заводи [4]. Таким чином, економіко-історична наука дореформної Росії, хоча й торкнулася питань розвитку соляних промислів на території нинішнього Донбасу в ХVІІ-ХVІІІ ст., однак не змогла дати відповіді на питання про витоки та основні етапи їхнього розвитку.

Економіко-історична література другої половини ХІХ - початку ХХ ст., що приділяла велику увагу питанням промислового розвитку краю, порівняно більше зверталася до цього сюжету, хоча і не залишила спеціальних досліджень. Важливе місце цим питанням відвів у своїх працях професор Харківського університету Д.І. Багалій, що вивчав заселення, господарський і культурний розвиток Слобідської України. Витоки соляних промислів на Торі він відносив до кінця ХVІ ст., припускаючи, що монахи і ченці Святогірського монастиря, українські козаки й російські службові люди, що зводили під керівництвом Б. Бельського Цареборисівську фортецю при гирлі р. Оскол в 1599-1600 рр., поряд з іншими промислами, займалися також і виварюванням солі на Торських озерах. До того ж їм було доручено й охороняти їх від набігів татар [5].

Особливої уваги заслуговують повідомлення про розвиток соляних промислів у Донецькому краї, зібрані колективом авторів у багатотомному виданні «Росія. Повний географічний опис нашої батьківщини” (за редакцією В.П. Семенова). Хоча усі повідомлення є розкиданими в різних довідках зазначеного видання, а все ж таки на їх підставі можна реконструювати як основні етапи в розвитку промислів, так і, до деякої міри, техніку та технологію солеваріння. Аналіз довідок про соляні промисли та міста регіону дозволяє дійти висновку, що, на підставі писемних джерел,, витоки солеваріння на Донеччині можна віднести до початку ХVІІ ст., хоча в цьому ж виданні вперше в літературі висловлено припущення, що «тутешні соляні родовища обслуговували ще в дотатарські часи Чернігово-Сіверську Русь» [6]. Окремим етапом в розвитку соляних промислів на Донеччині автори визначають 1715-1782 рр. Його початок вони пов'язують із передачею соляних “заводів” у відання казни з 1715 р., а кінець - із закриттям, у зв'язку з їхньою нерентабельністю. Правда, в нарисі про м. Слов'янськ початок місцевого солеваріння, спираючись на висновки Д. Багалія, датують кінцем ХVІ ст., а перехід Торських промислів у руки казни відносять до 1710 р. [7]. Початок наступного (третього), етапу відносять до 1819 р. [8].

Автори краєзнавчих праць і статей в енциклопедичних виданнях кінця ХІХ - початку ХХ ст. не внесли нічого нового у вивчення цього питання в порівнянні з тим, що було зроблено їхніми попередниками, оскільки переважно спиралися на їх дослідження [9]. Певний інтерес викликають факти, приведені в роботі історика Донського козацтва Є.П.Савельєва. Вони стосуються уточнення часу передачі Бахмутських промислів у відання казни [10]. Таким чином, в економіко-історичній літературі ХІХ - початку ХХ ст., як і в попередній період, не було виконано спеціальних досліджень, здебільшого автори лише попутно торкалися проблеми, зробивши спробу визначити основні етапи розвитку промислів, обсяг виробництва солі та встановити їхню рентабельність.

За радянського часу економістами, істориками та краєзнавцями була проведена значно більша робота з дослідження проблеми. Окремі її питання були об'єктом вивчення в спеціальних наукових статтях і монографіях. Їх автори, використовуючи архівні джерела, вперше спробували вирішити такі важливі питання, як забезпечення промислів робочими руками, становище різних груп робітних людей на промислах, форми їхньої боротьби проти соціального гноблення. Особливий інтерес у цьому відношенні викликає стаття К. Черкаської [11], у якій авторка виділяє два етапи в розвитку промислів (з кінця ХVІ до початку ХVІІІ ст. та з 1715 р. до 1782 р.) і розглядає забезпечення промислів робочими руками, коротко зупиняється на характеристиці антифеодальних виступів приписаних до заводів працівників на всіх етапах їхнього розвитку. Оскільки стаття охоплює великий період, то більшість з перелічених питань фактично були лише поставлені і тільки страйк солеварів 1765 р. описано більш докладно.