Українська історіографія про життєдіяльність митрополита Андрея Шептицького за доби визвольних змагань 1914-1919 років

Володимир Великочий

Українська історіографія про життєдіяльність митрополита Андрея Шептицького за доби визвольних змагань 1914-1919 років

У статті робиться спроба аналізу здобутків української історіографії у вивченні життєдіяльності митрополита Української Греко-Католицької Церкви Андрея Шептицького. Зосереджується увага на висвітленні місця й ролі цього визначного українця в суспільно-політичних й екуменічних процесах у Галичині періоду Першої світової війни й під час національно-визвольних змагань періоду Української революції 1917-1920 рр. у краї. Акцентується увага на необхідності уникнення заідеологізованості та подолання усталених стереотипів у висвітлені зазначеної теми. Указується на необхідність використання здобутків польської та російської історіографій для вивчення життєдіяльності А. Шептицького і збагачення сучасної вітчизняної історичної науки.

Митрополит Андрей Шептицький - одна з найвпливовіших, найколоритніших постатей історії західноукраїнських земель першої половини ХХ ст. Саме він сфокусував у собі всю велич і трагедію Української греко-католицької-церкви В українській історіографії склалася традиція довільного вживання назви “Українська греко-католицька церква - УГКЦ”, зокрема й стосовно досліджуваного нами періоду, коли прикметник “українська” ще не вживався в офіційних документах, оскільки така форма номінування з'явилася після Другої світової війни. Розуміючи цю обставину, вважаємо виправданим використовувати поняття “УГКЦ” у науковій літературі, зокрема й у нашій статті, стосовно попередніх років її діяльності, тому що воно повніше, адекватніше засвідчує національний український характер цієї церковної інституції. (УГКЦ) за переломної доби визвольної боротьби українського народу за волю і державність у 1914-1919 рр. Згідно з історіографічною традицією, через особу її очільника, як правило, досліджується українське церковно-релігійне життя Галичини зазначеного періоду. Це стосується таких складових цього багатопланового явища, як репресії проти греко-католиків з боку російських, австро-угорських, польських властей; насаджування православ'я в Галичині; участь українського духовенства в державотворчих процесах ЗУНР і творенні національних військових формацій; розгортання унійно-екуменістичної акції тощо.

У статті ставимо за мету з'ясувати головний здобуток, вузькі місця та перспективи вивчення українськими істориками життєдіяльності А. Шептицького за воєнно-революційної доби 1914-1919 рр., коли, перебуваючи в епіцентрі церковно-релігійних та національно-політичних процесів у Галичині, митрополит фактично уособлював становище й розвиток своєї Церкви, а подекуди й усього українського національного руху в краї. Наукова, суспільна та церковно-релігійна актуальність і значущість цієї проблеми пов'язані з беатифікаційним процесом над життям А. Шептицького, потребою активніше популяризувати його ідеї в умовах сучасної поліконфесійності України. Осмислення ідей та діянь цього Апостола Церкви нині потребує не чергової ідеалізації, а вдумливого глибокого аналізу, щоб сповна оцінити всю велич і трагізм постаті, яка, незважаючи на панування різних держаних режимів, самовіддано працювала для добра свого народу.

Величезна кількість праць, присвячених півстолітній церковно-релігійній та національно-політичній діяльності митрополита А. Шептицького дозволяє говорити про оформлення в українській суспільній думці та історіографії окремого шептицькознавчого напряму. Різні за характером і рівнем спроби його аналізу засвідчують науковий ступінь вивчення цієї проблеми. Зважаючи на чималу кількість такого роду історіографічних праць й оглядів, зупинимося на головних із них, що стосуються й теми нашого дослідження. Так, О. Кравченюк здійснив один з перших (1950) [24], а М. Гринчишин - один із найповніших (1989) оглядів іноземної літератури, зокрема й праць українського зарубіжжя, що з'явилися в Європі та Америці до початку 1990-х років [41]. М. Гринчишин відзначив працю К. Королевського [42], яка, до речі, і до сьогодні залишається чи не най ґрунтовнішою біографією А. Шептицького.

Ступінь дослідження життєдіяльності Великого Митрополита в контексті суспільної ролі УГКЦ в історії ХХ ст. з'ясовував В. Марчук [28, c. 9-64]. Зважаючи на характер його праці, зроблений автором узагальнений огляд історіографії проблеми можна вважати цілком достатнім. Однак таке важко стверджувати щодо спеціальних дисертаційних робіт Г. Гладкої [8] та Я. Біласа [4]. Здійснений ними аналіз наукових напрацювань, які відображають роль та місце митрополита в церковно-релігійних і суспільно-політичних процесах 1914-1919 рр., міг би виглядати повнішим, зокрема, він фактично не враховує напрацювань польських та інших закордонних, а почасти й українських учених.

Позитивної оцінки заслуговує запропонований Ю. Аввакумовим ґрунтовний історіографічний аналіз такої складної й суперечливої теми, як “А.Шептицький і Росія”. Вона охоплює широкий спектр національно-політичних і церковно-релігійних питань, що викликають інтерес як у контексті відносин між Україною та Росією, так і стосовно богословського осмислення екуменістичної місії глави УГКЦ. Автор зосередився на оцінці іноземних праць, які були недоступними радянським історикам, але тривалий час відігравали роль “першоджерел” для західних дослідників, чим істотно вплинули на дослідження проблеми. Йдеться про три книги: 1) уже згадувану франкомовну роботу К. Королевського [Жан Франсуа Шарон] (з'ясовуються історія написання, унікальність зібраних джерел, допущені автором неточності тощо); 2) працю диякона Василія [фон Бурман] (також показана історія написання - покладений у її основу архів А. Шептицького тепер зберігається у фондах Центрального державного історичного архіву в м. Львові); 3) студію бельгійця-єзуїта Поля Майє. Відзначивши сильні й слабкі сторони історико-мемуарної роботи екзарха російської Греко-католицької церкви Л. Федорова та здобутки німецько- (А.Прокопчука), франко- (о. А. Ванже), російськомовних (О. Юдін, І. Осіпов, М. Одінцов) дослідників, Ю. Аввакумов підкреслив, що зазначена проблема залишається актуальною як для західної науки, так і в пострадянській Росії [1, с. XIV-XL].

Одну з перших серйозних спроб узагальнити напрацювання пострадянської української та польської історіографії суспільної діяльності митрополита А. Шептицького здійснила Л. Гентош [7]. Докладно проаналізувавши новочасні публікації документів, матеріали наукових збірників і конференцій та монографічну літературу, дослідниця дійшла висновку, що центр студій означеної проблеми нині перемістився з Північної Америки та Західної Європи до України та Польщі. Загалом погоджуємося й схвалюємо її критично-аргументований аналіз творчого доробку істориків, особливо польських авторів, який стосується й теми нашого дослідження. Водночас привертає увагу той факт, що поза його межами опинилося чимало напрацювань вітчизняних істориків, про що свідчать матеріали наукових конференцій та деякі монографічні видання.

Отже, заявлена в назві статті проблема ще не була предметом окремого спеціального дослідження, а, зважаючи на загальний стан і динамічний розвиток шептицькознавства, зростає її актуальність для сучасної історичної науки України.

Вивчення життєдіяльності глави УГКЦ А. Шептицького за воєнно-революційної доби 1914-1919 рр. розпочалося по “гарячих слідах”, що зумовлювалося не стільки науковим інтересом, скільки знаковістю його постаті для національно-політичного та церковно-релігійного розвитку і Галичини, і всієї України. Це яскраво засвідчила перша історико-документальна праця “Царський в'язень” (1918), яка докладно відтворює хроніку подій, пов'язаних із арештом митрополита російською владою, його перебуванням у Росії та поверненням до Галичини [38]. Наступним помітним внеском у висвітлення окресленого кола проблем стали історико-мемуарні публікації Д. Дорошенка (Прага, 1925; Львів, 1931) [13, 15], які, крім особистих вражень автора від зустрічі з А. Шептицьким, також ураховують документальні матеріали з його особистого архіву, про що йтиметься згодом.

Названі та деякі інші праці, що з'явилися в міжвоєнний період у Галичині й еміграції, помітно вплинули на висвітлення зазначеної теми авторами українського зарубіжжя, приналежними до різних наукових і церковно-релігійних центрів. З-поміж них окреме поважне місце в шептицькознавстві належить роботам переважно світських істориків, знаних громадських діячів - С. Барана, П. Ісаїва, М. Чубатого, о. І. Гриньоха та інших, які гуртувалися навколо Українського вільного університету (УВУ) у Мюнхені. Безумовно, вони відрізняються науково-фаховим рівнем і тематичною спрямованістю.

До сьогодні чи не найбільш цитованою залишається книга чільного діяча націонал-демократії та українського національного руху С. Барана (1947 р.) [3]. Показавши постать А. Шептицького на тлі бурхливої епохи першої половини ХХ ст., він здійснив одну з перших спроб створення його меморіальної біографії. Правда, події 1914-1918 рр. у ній переповідаються головно на основі твору К. Левицького, а тогочасне національно-церковне життя Галичини показується з акцентом на протиборстві з польськими та москвофільськими чинниками, що проводили спільну антиукраїнську політику. За такого підходу дослідник наголошує на національно-політичному аспекті цієї проблеми, адже насаджування православ'я та ліквідація унії загрожували повним знищенням українства Галичини [3, с. 62].

Написаний у пафосному тоні біографічний твір професора теології УВУ о. Івана [Всеволода] Гриньоха [9] слугує одним з прикладів звеличування постаті А. Шептицького, хоча водночас яскраво засвідчує її потугу і знаковість на тлі доленосних трагічних подій української історії 1914-1919 рр. Праці П. Ісаїва, почесного професора історії Українського католицького університету ім. св. Климента Папи в Римі [20], та знаного історика Церкви М. Чубатого [40], підготовлені на основі широкого кола іноземних джерел, мають науково-аналітичний характер та присвячені окремим важливим аспектам діяльності митрополита.

Потужним стимулом наукових розвідок став беатифікаційний процес над життям А. Шептицького, що розпочався в грудні 1958 р., так що більшість біографічних праць 1960-х років з'являлися в рамках його т. зв. інформаційної фази. З-поміж них своєю змістовністю й структурованістю вигідно вирізняється студія О. Кравченюка (1963), підготовлена головно на основі іноземних джерел. Викладаючи події в хронологічній послідовності, автор простежує процес переміщення митрополита А. Шептицького в російському засланні паралельно зі становищем й утисками проти його Церкви в Галичині. При цьому дослідник удається до пояснень, пов'язаних із цим моментом, як в історичній ретроспективі, так і проектуючи їх на пізніші події, що визначили долю УГКЦ. Посилаючись на італійські, німецькі, французькі, англійські праці й документальні матеріали, О. Кравченюк показав реакцію міжнародної спільноти та заокеанської еміграції на події, пов'язані з арештом А. Шептицького та переслідуванням його Церкви в 1914-1918 рр. [23, с. 45-53].

Одним із останніх вагомих здобутків зарубіжного шептицькознавства став збірник статей за редакцією П. Магочого (Едмонтон, 1989) [43]. Поряд зі статтями авторів, що мають українське етнічне коріння (І. Музичка, М. Гринишин та ін.), значний інтерес представляють праці іноземних учених, які пропонують неординарні, побудовані на методології західної біографістики погляди на життєдіяльність А.Шептицького, зокрема й під час досліджуваного періоду (наприклад, публікація В. Байхла про стосунки галицького митрополита з віденським урядом [43, р. 15-28] та ін.).

Історики майже одностайні в тому, що 1914 р. став рубіжним у життєдіяльності А. Шептицького та його Церкви, хоча верхня гранична межа доленосної доби їхнього поступу, визначається 1919, 1923, навіть 1927 роками тощо. Таке розмаїття трактувань обумовлене тематикою праць й іншими факторами, однак за будь-яких обставин важко погодитися з дослідниками, які період війни й революції вважають “найменш продуктивним” у діяльності й творчості митрополита через його перебування в російському полоні (напр., А. Базилевич [2, с. 232-233]). Слід мати на увазі, що саме тоді з'явилася державотворча концепція А. Шептицького, який, оповитий ореолом мученика, здобув авторитет і повагу в усій Європі, навіть у Росії.

У сучасній історіографії утверджується теза про гостре ідейно-політичне протистояння між радянськими та зарубіжними українськими науковцями, що проявилося в різних, часом діаметрально протилежних оцінках певних історичних явищ, подій, осіб. Така полярність виявилася й у поглядах на церковно-релігійні процеси в Галичині за доби Першої світової війни та Української революції. Кидається у вічі усталений “набір” ярликів-епітетів, навішаних радянськими авторами на УГКЦ та її першоієрарха. Так, зі всього видно, що, з'ясовуючи це питання, І. Компанієць [22, с. 187-190] не пішов далі В. Осечинського [32-33], який, у свою чергу, хоча й показав поінформованість при його висвітленні, але за відсутністю наукового апарату можна лише здогадуватися про походження джерел, якими він користувався. Так само не претендували на оригінальність й інші радянські автори, що безпосередньо займалися “унійною тематикою” - С. Даниленко [10], К.Дмитрук (Гальський) [11], В. Добрич [12] та інші. У своїх працях вони активно посилалися на збірник документів “Правда про унію” [34], який, попри тенденційні коментарі, містить окремі цінні матеріали з досліджуваної теми.

У радянських джерелах при висвітленні діяльності УГКЦ її глава А. Шептицький - шанована, авторитетна в усій християнській Європі особа, називався “стовпом реакції”, “уніатсько-католицьким інспіратором”, “агентом австрійської розвідки” і т. ін. Критика на його адресу особливо загострювалася, коли йшлося про стосунки з православним світом, а сама УГКЦ у таких випадках трактувалася не інакше, як “передовий бастіон апостольської столиці на Сході” [11, с. 14]. Побутував підхід, коли церковно-релігійні відносини в Галичині та в усій Україні в 1914-1919 рр. подавалися через призму діяльності А. Шептицького, який у руслі веденої ним унійної акції виставлявся як “досвідчений” єзуїт”, “перевертень”, який став на службу до російського царя Миколи II та водночас залишався виконавцем волі Ватикану щодо окатоличення України й Росії. Так само не узгоджується з простою історичною логікою й зображення митрополита одночасно як союзника Центральної Ради і гетьмана П. Скоропадського, з одного боку, та віденського уряду й Апостольського престолу, з іншого. Такі нісенітниці безапеляційно “аргументувалися” твердженнями про намагання “реакціонерів” задушити “боротьбу трудящих за владу Рад в Україні” [12, с. 7-27].

Неупереджене вивчення життєдіяльності А. Шептицького в Україні розпочалося на межі 1980-90-х років, що зумовлювалося посиленням загальної уваги до трагічної історії УГКЦ першої половини ХХ ст. Еволюція наукових прагнень дослідників від показу й “реабілітації” самої постаті митрополита до глибшого з'ясування його ролі в національно-політичному й унійному рухах, зокрема й досліджуваного періоду, виразно простежується за результатами наукових конференцій, присвячених постаті самого А. Шептицького (Львів, 1990; Івано-Франківськ, 1995, ін.) та загальним проблемам історичного розвитку УГКЦ й Церкви в Україні. У такому ж ключі розгорталася публікація документальних матеріалів, наростав потік публікацій біографічного й церковно-історичного характеру (що докладніше проаналізовано у вже згадуваній праці Л. Гентош [7]).

У полі нашого аналізу знаходилося понад два десятки помітних історико-біографічних праць, присвячених А. Шептицькому. Вони належать представникам різних історіографічних напрямів, тож діяльність самого митрополита, як і становище його Церкви за воєнно-революційної доби, у них висвітлюються по-різному. Порівняно з науково-популярними працями, наприклад Л. Цегельського (Львів, 1937), І. Лаби (Люблін, 1990), В. Ленцика (Львів, 2001), ці проблеми ґрунтовніше представлені у біографічних роботах Я. Заборовського (Івано-Франківськ, 1995) [17], Ґ. Цвенґроша (Львів, 1995) [39] та ін. Останнє стосується і вже згадуваних дисертаційних досліджень Я. Біласа [5] та Г. Гладкої [8], де в окремих розділах у схожому ракурсі розкривається суспільно-політична діяльність митрополита в зазначений період. Важливі аспекти цієї проблеми висвітлили О. Красівський [25] і В. Расевич [35].

У життєдіяльності митрополита А.Шептицького та розвитку його Церкви в 1914-1919 рр. вирізняється кілька “знакових”, “хрестоматійних” проблем, дослідження яких відбувається в контроверсійному дусі, супроводжується науковою полемікою.

Одна з них стосується серпневого 1914 р. меморандуму А. Шептицького до урядів центральних держав, у якому викладено проект державного устрою України. Появу цієї цінної пам'ятки національної суспільної думки дослідники подають як знакову подію переломної доби української історії, що не виключає її різних оцінок і тлумачень. Передусім звернемо увагу на деякі формальні аспекти проблеми, пов'язані з назвою та появою цього документа, його текстологічним аналізом тощо. Кидається у вічі той факт, що в науковій літературі та публікаціях документів він фігурує як “меморандум”, “меморіал” чи “записка”, “маніфест”, “послання”, “заява” і т. ін. Таке “різночитання” подекуди набирає принципового значення, оскільки в міжнародно-правовій практиці існують усталені норми номінування міжнародних публічних заяв, назва яких повинна відповідати їхнім цілям і характеру.

У зв'язку з цим привертає увагу спеціальна ґрунтовна розвідка П. Ісаїва [20], який, дослідивши меморандум митрополита А. Шептицького на основі величезного обсягу джерел західної (німецької, італійської, голландської), української, російської літератури, підняв свій авторитетний голос у науковій полеміці навколо цього документа. Порівнявши власний переклад з німецької мови із чинними російським та українськими перекладами, автор указав на відмінності між ними, які могли викликати різночитання окремих положень. До речі, у П. Ісаїва та в новіших публікаціях джерельних матеріалів [29, c. 609-612] цей документ фігурує як “меморандум”, що відповідає його змісту й формальному статусу.

Існують різні версії того, яким чином меморандум А. Шептицького ввійшов до наукового обігу. Вірогідно, це могло відбутися двома незалежними один від одного шляхами. У діаспорну історіографію він потрапив із книги О. Кравченюка [23, с. 124-126], у якій опубліковано український переклад документу, віднайденого в архівній збірці Ватикану, де, власне, зберігається листування з А.Шептицьким. Незабаром він з'явився й у згадуваній радянській збірці документів разом із протоколом начальника російського жандармського управління, який інформував про обставини знахідки меморандуму [34, с. 137-141]. Зважаючи на це, деякі автори, вважаємо, безпідставно пов'язують факт “появи” чи “публікації” меморандуму з новочасним документальним збірником [29, с. 609-612]. Інша справа, що завдяки цій книзі він став більш доступний ширшому науковому й громадському загалові.

Визнаючи суспільну значущість меморандуму А. Шептицького, історики по-різному представляють роль цього документа в розгортанні українського національного руху. Дослідники, наближені до католицьких кіл, як І. Гриньох [9, с. 91], О. Кравченюк [24] та інші, генезу й мотиви появи документа пов'язують передусім із планами митрополита “з'єднати роз'єднаний християнський світ”, що становили сенс його життя. Пропоноване ним упорядкування церковних справ на українських землях, що мали відійти від Росії до держав Четверного союзу, не суперечило політиці Австро-Угорщини. Інші автори із цього ж табору розглядають документ у широкому історичному контексті. Так, І. Нагаєвський у часовій ретроспективі порівнює “віденські меморіали” А. Ангеловича (1806) та А. Шептицького, які на тлі бурхливих подій початку XIX та початку ХХ сторіч заклали основи національного відродження українського народу [30]. А згадуваний П. Ісаїв, навпаки, вважав, що зрозуміти думки митрополита, викладені в меморандумі, можна лише з перспективи майбутнього, порівнюючи їх із ідеями, висловленими А. Шептицьким через чверть століття у його пастирських листах. Їхня квінтесенція, на думку історика, полягає в прагненні повернути “давній стан” української Церкви, очистивши її від московських впливів, не торкаючись догматичних питань [20].

Сучасні світські дослідники наголошують на виключному значенні меморандуму А. Шептицького для розгортання суспільно-політичного життя українців. Типовою і виразною в цьому відношенні є позиція В. Расевича, який вважає, що в цьому документі в концентрованій формі представлено основні вимоги національного руху, тоді як жодна українська політична партія не мала конкретного плану державного будівництва та й саму ідею самостійництва відкладала на далеку перспективу. Це був єдиний реальний план досягнення українським національно-політичним проводом своєї найвищої мети, і саме його намагалися реалізувати в період Першої світової війни [35, с. 219-220]. Інші, приналежні до цієї групи історики (Я. Білас, Г. Гладка, М. Кугутяк) у різних ракурсах також доводять, що меморандум відобразив основну тенденцію розвитку української суспільно-політичної думки періоду Першої світової війни. При цьому часто стверджується, буцімто він, поєднавши плани військової, правової, релігійної розбудови держави, відображав прагнення як галицьких, так і наддніпрянських політичних кіл. Однак, зважаючи на національно-політичні реалії, вважаємо їх занадто оптимістичними. З іншого боку, має сенс точка зору П. Ісаїва, який підкреслював, що цей документ являв собою лише “проект на перехідний воєнний час”, адже пропоновані А. Шептицьким перетворення мали б частково “випередити” ухвали наступних міжнародних конференцій в “українському питанні” [20, с. 43]. Такі зауваження слід брати до уваги при з'ясуванні значення цього документа.

З нашого погляду, у розвиток наукових розробок цього питання не зовсім вписуються окремі сучасні видання, зокрема релігієзнавчого характеру. У них часто відсутня чітка історична канва, що створює враження, нібито серпневий 1914 р. меморіал А. Шептицького з'явився в час, коли українці Галичини “не мали ні свого уряду, ні своїх чиновників”, тож “їхні єпископи були майже одинокі представники народу” [21, с. 347-349]. Не відповідають суспільним реаліям і твердження, буцімто цей документ “став програмним для утворення ЗУНР” [21, c. 421]. До речі, постійне вживання в таких поважних виданнях висловів «шовіністичні елементи» стосовно неукраїнських церковно-релігійних і національно-політичних чинників виглядає відвертим анахронізмом на сучасному тлі розвитку гуманітарних наук в Україні, а тим паче не сприяє вихованню релігійної і національної толерантності.

До “знакових” подій української історії також належать факти, пов'язані з арештом А. Шептицького російською владою у вересні 1914 р. та його перебуванням у російському полоні до березня 1917 р. Важко погодитися з істориками, які надають їм суто символічного значення, бо насправді ці події концентрують у собі важливий зріз реалізації політичної доктрини Російської імперії в Галичині. Арешт глави УГКЦ має глибоке історичне коріння та істотно вплинув на подальший розвиток церковно-релігійних та національно-політичних відносин в усій Україні, тому з'ясування причин, суті та наслідків арешту “царського в'язня” обросло численними версіями, що відображають різні погляди на широке коло церковних і політичних питань.

В історіографії фактично утвердилася позиція, згідно з якою виголошена митрополитом А. Шептицьким 6 вересня 1914 р. в Успенській церкві Львова проповідь стала не “причиною”, а лише “приводом” для його арешту. Утім, немає єдності у визначенні причин, що призвели до цього акту. При цьому різняться оцінки самого характеру проповіді: із твердженнями, що вона була “в цілому лояльною щодо окупантів” (Я. Заборовський [17, с. 27]) не можемо погодитися, тож схиляємося до точки зору істориків, які вбачають в її змісті “відвертий антиросійський виступ” (В. Марчук [28, с. 154] та ін.). Це й дало достатній формальний привід для арешту.

Слідом за першими працями про дві російські окупації Галичини 1914-1916 рр. в історичній літературі набула певного поширення т. зв. москвофільська версія арешту А. Шептицького. Зокрема, І. Крип'якевич, виходячи з аналізу преси, одним із перших указав на провокаційну роль, яку відіграли москвофіли як інформатори, радники, агітатори в розгортанні репресій проти УГКЦ, хоча історик і не вважав їх головним чинником наступу на церкву [18, с. 71-94]. Відтак простежується лінія, коли одні автори наголошували, що саме “наклепи” москвофілів підготували ґрунт і визначили долю митрополита (К. Левицький [26, с. 58-61]), інші обстоюють тезу, що галицькі москвофіли розпочали спільно з російськими православними колами нагінку на митрополита ще в 1900 р., так що з вибухом війни вони лише довели цю справу до кінця (Г. Лужницький [27, с. 683]).

Частина українських авторів, покликаючись на польських істориків і мемуаристів, паралельно розвивали “польську” версію. Вона зводиться до того, що саме польські чиновники триваліший час проводили провокаційну діяльність, підбурюючи, з одного боку, москвофільсько-російські кола, а з іншого, пустили “блуд” у німецьку пресу, яка закидала митрополитові “схизму” і “русофільство”. Із цією версією пов'язана справа “вірнопідданського” листа митрополита, про який ітиметься далі.

Згідно з третьою - “австрійською“ - версією арешт митрополита А. Шептицького могли спричинити його таємні переговори з австрійським спадкоємцем престолу Францом Фердинандом. Її аргументовано спростував С. Баран, який був особисто втаємничений у цю справу [див.: 3, с. 64-67]. Водночас, переповідаючи маловідомий епізод про переговори щодо обміну А. Шептицького, автор, гадаємо, перебільшував можливість звільнити митрополита із заслання подібним шляхом [3, с. 37].

У сучасній історіографії починає цілком виправдано переважати позиція, яку одним із перших обґрунтував Д. Дорошенко. У своїх мемуарних та історичних працях він доводить, що причиною арешту А. Шептицького стала його тривала національно-патріотична діяльність, про яку російський уряд був добре поінформований, тож, приступаючи до реалізації своїх планів, він просто не міг залишити митрополита в Галичині. До такого висновку Д. Дорошенко дійшов, вивчаючи жандармські протоколи з архіву галицького генерал-губернаторства, які складали основу таємного “діла графа Шептицького” [13; 14, с. 33-35; 15]. Нині в обґрунтованішому вигляді цю точку зору представив А. Стародуб [37]. За другу рівноцінну причину арешту А. Шептицького дослідник подає прагнення митрополита поширити унію в Росії, на що свого часу звертали увагу К. Левицький [26, с. 58-61] та чимало інших авторів. Таким чином, на другий план відходять побутуючі в літературі 1990-х років твердження, що випливали з покликань на офіційні пояснення російського уряду про те, що нібито акт арешту здійснено не з якихось церковно-релігійних мотивів, а через “антиросійську агітацію”, “фінансування війська” тощо.

Привертають увагу й різночитання щодо обставин самого арешту митрополита. Вони зумовлюються суперечливими даними документальних джерел, а передусім свідченнями мемуаристів, одні з яких приписують собі мало не вирішальну роль у здійсненні цього акту (генерал А. Брусилов “Мои воспоминания”. - М., 1963), інші, попри всі звинувачення, категорично заперечують свою причетність до нього (митрополит Євлогій [16, с. 90-91]). До речі, Волинському митрополитові Євлогію, якого вважають одним із головних організаторів “оправославлення” греко-католиків Галичини в період російської окупації краю, вірогідно, можна вірити, бо він не прагнув до якогось “самовиправдання” й до кінця днів продовжував фанатично ненавидіти уніатів, так що навіть із захопленням вітав заборону УГКЦ радянською владою в 1946 р. [16, с. 97].

Таємничість навколо арешту А. Шептицького породила й безліч інших чуток, які, перетворившись на “історичні версії”, “кочують” від одних праць до інших. Автори не можуть дійти згоди в питаннях про офіційний статус ув'язненого митрополита: “церковний” чи “політичний” “злочинець”, чому його віддали під суд Священного Синоду, а не світських властей тощо. Відповідальні дослідники, які намагаються розплутати цей клубок суперечностей, правильно наголошують, що за будь-яких обставин остаточне рішення про арешт й ув'язнення “головного уніата” приймало вище керівництво Російської імперії, сам цар Микола II, які й несуть відповідальність за свої безправні дії перед судом історії.

В українській історіографії склалася традиція, коли широкий комплекс проблем суспільно-політичного та церковно-релігійного розвитку Галичини в 1914-1917 рр. розглядається в одному контексті з темою перебування А. Шептицького в російському засланні. Перебування митрополита в Курську, Суздалі, Ярославлі, як і обставини його звільнення з російського заслання та тріумфальне повернення до Львова, детально показано багатьма авторами різних періодів. Рівень подання цих подій у сучасній навчальній та науково-популярній літературі дозволяє говорити, що вони накладають свій відбиток на формування історичної свідомості широкої громадськості.

У зв'язку із цим відзначимо дещо новий підхід до висвітлення цієї теми сучасного московського вченого українського походження В. Ідзьо, який спробував поглянути на неї з “іншого боку”, а саме з позицій її трактування російською пресою (“День”, “Колокол” та ін.) та часописом українців Росії “Украинская жизнь”. Це дозволяє в дещо іншому світлі подивитися на події, пов'язані з ув'язненням А. Шептицького та становищем греко-католиків у Росії, які справляли реальний вплив на національно-церковне життя Галичини. Автор показав, що в російському середовищі не було єдності в поглядах на цю справу, причому до питань релігійного характеру воно ставилося толерантніше, ніж до національних домагань українства [19].

Уже йшлося про те, що постать А. Шептицького викликає неабиякий інтерес у сучасній польській та російській історіографії. Попри відмінні наукові підходи й ментальність, польські автори виявляють толерантне ставлення до українського митрополита. Серед російських науковців існують більш полярні погляди на це питання, що значною мірою пояснюється інертністю мислення представників старшої генерації. Останнє стосується знаного дослідника історії Церкви М. Одінцова, який при висвітленні зазначеного кола питань спирається передусім на доробок радянської науки [31 та ін.]. Навіть у заголовки своїх праць він воліє ставити слова із записки департаменту поліції про діяльність А. Шептицького: “Вся его [А. Шептицького] работа проникнута крайней враждой по отношению к [Православию и] России“ [31, с. 106]. Відверто упереджене ставлення до галицького митрополита призводить до порушення простої формальної логіки викладу історичних подій. З одного боку, при засудженні місійної діяльності А. Шептицького в Росії наголошується, що він був підданим Австрії, послом її парламенту, керівником політичної партії, яка також негативно ставилася до Росії. З іншого боку, усі ці речі “забуваються”, коли йдеться про стосунки митрополита з Віднем, зокрема листування з австрійськими монаршими особами й урядовцями. Тому такі контакти, знову ж таки всіляко засуджуються [31, с. 104-105], хоча, зважаючи на статус митрополита, вони були цілком зрозумілим явищем.

Представники молодшої генерації російських учених в особі А. Бахтуріної [4 та ін.] та інших авторів виваженіше підходять як до оцінки діяльності А. Шептицького, так і до церковно-релігійної ситуації в Галичині періоду Першої світової війни загалом. Гадаємо, українським історикам слід уважніше поставитися до домінуючої в російській історіографії тези, що російські бюрократичні кола дивилися на А. Шептицького виключно як на “політичного діяча”, тому вся його церковно-релігійна діяльність сприймалася як “суто політична” [4, c. 173-179; 31, c. 103-105]. Зрештою, слід погодитися і з переважаючим у ній поглядом, що ні москвофіли, ні місцева адміністрація, ні тим більше А. Брусилов чи будь-який інший посадовець не могли відіграти якоїсь “вирішальної ролі” в арешті митрополита, бо російське Міністерство внутрішніх справ уже давно за ним стежило, особливо за його унійною акцією в Росії, тож доля А. Шептицького на випадок окупації Галичини була вирішена заздалегідь.

Принагідно зазначимо, що як українська, так і російська історіографія обопільно ігнорують (чи принаймні дуже погано використовують) наукові здобутки одна одної, хоча їхні напрацювання із цієї теми дають можливість для взаємозбагачення та привід для наукових дискусій.

Українські дослідники різних періодів звертали увагу на те, що постать митрополита була оповита найрізноманітнішими чутками, багато з яких свідомо ширилися ворожими елементами в провокаційний цілях. Чимало з них як “реальні події” мусувалися радянською історіографією, відтак принаймні від двох таких міфів ще й досі не відмовилися деякі російські історики. Перший із них стосується існування в Галичині революційної терористичної організації на чолі з А. Шептицьким, другий - його “вірнопідданського” листа до царя Миколи II. Так, науковий співробітник академічної установи В. Савченко на сторінках поважного наукового журналу (2002) стверджує: “За даними жандармського управління, у Львові діяла “мазепинська революційно-терористична група”, що ставила за мету вбивство Бобринського і русофільських громадських діячів... Її протегував уніатський митрополит граф А. Шептицький. Група була ліквідована”. Далі йдеться про обшуки в товаристві “Дністер”, Науковому товаристві Шевченка, Національному музеї ім. Шептицького [36, с. 86-87], нібито ці економічні, наукові та культурні установи галицьких українців були якимось чином пов'язані з “терористичною групою”. Те, що автор не посилається на конкретне джерело, у цьому випадку не має принципового значення, бо цілком вірогідно, що така інформація зустрічається в донесеннях російської жандармерії, яка, урешті, могла й прозвітувати про ліквідацію уявної структури, щоб продемонструвати свою “дієздатність” перед вищим керівництвом.

Зважаючи на таку ситуацію, стає зрозумілим, чому Д. Дорошенко, який як обласний комісар Тимчасового уряду в Галичині та Буковині вивчав документи з архіву А. Шептицького, згодом наголошував, що не віднайшов у них і натяку на будь-яку “революційно-терористичну діяльність” митрополита [13, с. 163-164]. Таким чином, він давав відповідь на актуальне питання доби російської окупації Галичини, коли нова влада повсякчас представляла главу УГКЦ як головного провідника заколотників. До речі, схоже явище зустрічаємо в поліцейських протоколах про суспільно-політичну ситуацію в Галичині 1920-х років, де йшлося про численні українські терористичні організації, що готували “повстання” з метою “відірвати” Західну Україну від Польщі. Однак як польські, так і українські дослідники критично ставляться до таких джерел, вирізняючи реально діючі від міфічних структур, які часто “створювали” самі органи безпеки для виправдання власних зловживань.

Як нам видається, дослідники вже дійшли згоди стосовно долі відомого архіву А. Шептицького, тож у поглядах на це питання не бачимо принципових розбіжностей навіть між представниками католицької (їхню версію озвучив О. Кравченюк [23, с. 40-43]) та сучасної російської (А. Бахтуріна [4, c. 174-176]) історіогафії. Після напівдетективної історії про вилучення жандармерією документів із підвалу будинку митрополита у Львові їх вивезли до Петрограда. Після лютневих 1917 р. подій одну його частину - особистий архів А. Шептицького - повернули власникові, а другу - діловодство митрополичого управління - залишили в Росії, тож нині воно зберігається в Російському державному історичному архіві С.-Петербурга. Вірогідно, саме із цими документами і знайомився Д. Дорошенко, що й засвідчив у своїх спогадах [13-15]. Однак фонди цього архіву залишаються доволі слабо опрацьованими українськими дослідниками, тоді як їхні російські колеги активно залучають їх до наукового обігу [див.: 4, с. 170-208], спеціальних джерелознавчих публікацій [31].

Зазначимо, що в історичній та історіографічній літературі хоч і дещо згасла, однак продовжує точитися дискусія щодо “політичного” чи “церковно-релігійного” характеру документів з архіву А. Шептицького. Припускалося, що вони могли бути однією з причин його арешту. Однак така полеміка, вважаємо, утрачає сенс, коли зважити на те, що за тодішньої ситуації розділити ці дві сфери суспільного життя можна лише умовно.

Залишається дискусійним питання, пов'язане з “вірнопідданським” листом, який єпископ Боцян нібито за дорученням А. Шептицького надіслав до російського царя Миколи II, а газета “Києвлянин“ згодом надрукувала його з коментарем, що один з визначних українців виявився “справжнім російським патріотом”. Католицька історіографія здебільшого оминає увагою цю справу. Утім, радянські та деякі сучасні російські автори продовжують смакувати із цього приводу. Той же М. Одінцов, який, до речі, визнав факт виношування російськими офіційними колами планів фізичного усунення митрополита, безапеляційно резюмує: “виверти і хитрощі” не спрацювали, тобто цар не піддався на оманливі запевнення А. Шептицького у вірності російському трону [31, с. 104]. Проте багато українських істориків по-іншому трактують цю справу. Узагальнивши їхні твердження та виходячи з аналізу історичних джерел, Г. Гладка, Я. Білас, інші автори обстоюють версію про “польську провокацію”: поява листа стала помстою митрополитові, який у посланні до віденського уряду від 31 серпня 1914 р. закидав полякам “русофільство” і “державну зраду”, бо, на відміну від греко-католицького духовенства, жоден римо-католицький священик не зазнав російських репресій. Отже, імовірно, цим актом поляки хотіли “самореабілітуватися” й водночас перевести колишні закиди глави УГКЦ на нього самого. Аналіз доступної літератури примушує стверджувати, що ця проблема потребує подальшого неупередженого вивчення, оскільки позиція жодної зі сторін не є достатньо аргументованою.

На тлі такого розмаїття підходів й оцінок постаті А. Шептицького та його ролі в доленосних для українського народу подіях видаються “закономірними” й відмінності в з'ясуванні обставин та чинників, що уможливили звільнення митрополита. Світські як українські, так й особливо російські дослідники ці події пов'язують з курсом Тимчасового уряду на лібералізацію релігійної політики (особисту ініціативу й рішення в цій справі приписують його главі О. Керенському) та протестами прогресивних російських діячів - В. Короленка та ін. Однак католицькі історики, позицію яких виразно представив А. Великий [6, с. 107], при висвітленні цієї справи наголошують на “заступництві” Апостольського престолу, іспанського та німецького урядів та європейських монарших родин, які, на їхню думку, відіграли вирішальну роль у визволенні “царського в'язня” з неволі.

Обмежені рамки статті не дозволяють докладно зупинитися на історіографії інших проблем життєдіяльності митрополита А. Шептицького окресленого періоду, зокрема його унійної акції, зв'язків із Апостольською столицею, питанні внутрішніх відносин в УГКЦ, а також темі українського патріархату, що активно вивчаються в руслі консервативного напряму історико-політичної думки. Усе це може бути предметом окремого дослідження.

Таким чином, проблема життєдіяльності митрополита А. Шептицького отримала достатньо широке відображення в українській історіографії, хоча чимало її аспектів залишаються дискусійними й потребують подальшого вивчення. Найбільший внесок у її розробку зробили представники українського зарубіжжя, наближені до католицьких кіл, та науковці, що гуртувалися навколо УВУ. Їхні напрацювання активно використовують і поглиблюють сучасні автори - біографи А. Шептицького та історики греко-католицизму. Попри відмінності в підходах й оцінках окремих питань вони загалом підходять до цієї теми з яскраво виражених національно-патріотичних позицій, тому фактично жоден із напрямів церковно-релігійної чи суспільно-політичної діяльності А. Шептицького не став об'єктом критики. Релігійну та ідейну толерантність у цих питаннях виявляють польські історики, а також представники молодшої генерації російських науковців. Спостерігаємо явище, коли сучасні українські дослідники, ігноруючи здобутки останніх, активніше використовують напрацювання своїх польських колег. Між тим, постать митрополита А. Шептицького давно вийшла за межі національних історіографій, що спонукає ширше використовувати їхні здобутки, які мають слугувати джерелом для творчого взаємозбагачення та давати підстави для здорових наукових дискусій.

Література

1. Аввакумов Ю. Тема Росії в діяльності та богословській думці “Святоюрського велетня“. Вступ до матеріалів збірника // Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії. Док. і матер., 1899-1917. - Кн. 1. - Упор. Ю. Аввакумов і О. Гайова. - Вид-во Українського католицького університету: Львів, 2004. - С. IX-XLIX.

2. Базилевич А. Введення у твори митроп. Андрея Шептицького // Пастирські листи слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. - Торонто, 1965. - Т. 1. - С. В-7-В-237.

3. Баран С. Митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. - Мюнхен: Вернигора, 1947. - 151 с.

4. Бахтурина А. Ю. Окраины российской империи: государственное управление и национальная политика в годы Первой мировой войны (1914-1917 гг.). - М., 2004. - 392 с.

5. Білас Я. І. Митрополит Андрей Шептицький і проблеми національно-визвольного руху українців: Дис. ... канд. іст. наук. - К., 2003. - 194 с.

6. Великий А. Г. З літопису християнської України. Т. IX. - ХХ ст. - Рим: Вид-во Василін, 1977. - 304 с.

7. Гентош Л. Постать митрополита Шептицького в українських та польських наукових виданих останнього десятиріччя // Україна модерна. - К. - Львів, 2003. - Ч. 3. - С. 179-210.

8. Гладка Г. Л. Суспільно-політична діяльність митрополита Андрея Шептицького (1899-1939 рр.): Дис... канд. іст. наук. - Чернівці, 2000. - 169 с.

9. Гриньох І. [Всеволод] Слуга Божий Андрей - благовісник єдності. - Мюнхен, 1961. - 220 с.

10. Даниленко С. Т. Дорогою ганьби і зради. Історична хроніка. - К.: Наукова думка, 1970. - 357 с.

11. Дмитрук К. Є. Приречені. Буржуазно-націоналістичні та уніатські провокатори на послугах фашизму та імперіалістичної реакції. - Львів: Каменяр, 1981. - 327 с.

12. Добрич В. У тіні святого Юра. - Львів: Каменяр, 1968. - 162 с.

13. Дорошенко Д. Арест и ссылка митрополита А. Шептицкого // На чужой стороне. - Прага, 1925. - Кн. XIII. - С. 160-166.

14. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920). - Мюнхен, 1969. - 542 с.

15. Дорошенко Д. Перебування митрополита Андрея Шептицького в Росії за часів війни // Мета. - 1931. - 14 черв.

16. Евлогий (Георгиевский), митр. Путь моей жизни. Воспоминания митр. Евлогия, изложенный по его рассказам Т. Манухиной. - Париж, 1947. - Переизд.: М., 1994.

17. Заборовський Я. Митрополит Андрей Шептицький. Нарис про життя і служіння церкві та народові (1865-1944 рр.). - Івано-Франківськ, 1995. - 62 с.

18. Іван Петрович [Крип'якевич І.]. Галичина під час російської окупації: Серп. 1914 - черв. 1915. - Відень, 1915. - 116 с.

19. Ідзьо В. С. Митрополит Андрей Шептицький на шпальтах російської преси та часопису українців Росії “Украинская жизнь“ у 1914-1917 роках. - Львів: Сполох, 2007. - 52 с.

20. Ісаїв П. Меморандум митрополита Андрея Шептицького до урядів центральних держав 3-15 серпня 1914 р. // Богословія. - Т. XXXII. - Рим, 1968. - Кн. 1-4. - С. 30-74.

21. Історія релігії в Україні: у 10-ти т. - Т. 4. Католицизм // За ред. П. Яроцького. - К., 2001. - 598 с.

22. Компанієць І. І. Становище і боротьба трудящих мас Галичини, Буковини і Закарпаття на початку ХХ ст. (1900-1919 рр.). - К., 1960. - 372 с.

23. Кравченюк О. Велетень зо Святоюрської гори. Причинки до біографії Слуги Божого Андрея Шептицького на підставі чужомовних джерел. - Йорктон, 1963. - 148 с.

23. Кравченюк О. З нової літератури про Слугу Божого Митрополита Андрея // Християнський Голос. - Мюнхен, 1950. - Ч. 50. - 12 груд.

25. Красівський О. За Українську державу і церкву. Громадська та суспільно-політична діяльність митрополита А. Шептицького в 1918-1823 рр. - Львів, 1996. - 84 с.

26. Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914-1918. - Львів, 1928. - Перша часть. - Львів, 1929. - 288 с. - Друга часть. - Львів, 1929. - С. 289-496. - Третя часть. - Львів, 1929. - С. 497-774.

27. Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом: Нарис історії Української Церкви. - Філадельфія: Проведіння, 1954. - 723 с.

28. Марчук В. Церква, духовність, нація. Українська греко-католицька церква в суспільному житті України ХХ ст. - Івано-Франківськ: Плай, 2004. - 464 с.

29. Митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність: Докум. і матер. 1899-1944 за ред. А. Кравчука. - Т. II: Церква і суспільне питання: 571 с.; Кн. 2: Листування. - Львів: Місіонер, 1999. - 1096 с.

30. Осечинський В. Галичина під гнітом Австро-Угорщини в епоху імперіалізму. - Львів: Книжково-журнальне видавництво, 1954. - 185 с.

31. Нагаєвський І. Меморіали галицьких митрополитів: А.Ангеловича та А.Шептицького до Відня // Зб. наук. праць на пошану Євгена Вертиполоха. - Торонто: Канадстке наукове товариство ім. Шевченка, 1972. - Т. XII. - С. 72-81.

32. Одинцов М. И. “Вся его работа проникнута крайней враждой по отшошению к России“. Документы, письма, свидетельства современников об униатском митрополите Галицком Андрее Шептицком, 1914-1917 гг. // Историчекий архив. - 2002. - № 2. - С. 103-128; №3. - С. 41-92.

33. Осечинський В. К Греко-католицька церква на службі у австронімецького імперіалізму фашистських загарбників // Наукові записки Львівського університету. - 1948. - Т. 10. - Серія історія. - Вип. 3. - С. 5-21.

34. Правда про унію. Докум. і матер. - Львів: Каменяр, 1965. - 376 с.

35. Расевич М. Митрополит Андрей (Шептицький) і проблема національно-політичної консолідації українців (1900-1918 роки) // Ковчег (Львів). - 2000. - Ч. 2. - С. 212-223.

36. Савченко В. Восточная Галиция в 1914-1915 гг. (национально-политическая ситуация и политика российской администрации) // Отечественная история. - 2002. - № 5. - С. 76-88.

37. Стародуб А. Церковна політика Росії в Галичині під час Першої світової війни: експансія “повоєнного православ'я“ // Насилля влади проти свободи сумління: репресивна політика радянської влади щодо християнських Церков та віруючих (ідейні засади, механізм реалізації, історичні наслідки. - Київ, 3-5 березня 2006. - Електронний ресурс. - [Режим доступу]: www. ichistory/org/ukrsite/pages/ newsd. php/ ua.

38. Царський в'язень 1914-1917. - Львів: Друкарня Ставропигійського інституту, 1918. - 194 с.

39. Цвенґрош Ґ . Митрополит Андрей Шептицький. - Львів, 1995.

40. Чубатий М. Митрополит Андрей та православний світ // Про Великого Митрополита Андрея. - Йорктон, 1961. - С. 45-57.

41. Hrynchyshyn M. Western Historiography and Future Research // Morality and Reality: The Life and Times of Andrei Sheptyts'kyi / ed. Magocsi P.R. - Edmonton, 1989. - Р. 421-436.

42. Kаrаlevskij [Korolevskij] C. Me'tropolite Andre' Sheptyckyj, 1865-1944. - Roma, 1964.

43. Morality and Reality: The Life and Times of Andrei Sheptyts'kyi / ed. Magocsi P.R. - Edmonton, 1989. - 459 р.