Український сільський соціум Галичини міжвоєнної Польщі: стратегії виживання

Український сільський соціум Галичини міжвоєнної Польщі: стратегії виживання

Автори:

Олег Малярчук,

кандидат історичних наук,

доцент кафедри загальноекономічних та гуманітарних дисциплін

Івано-Франківського інституту менеджменту

Тернопільського національного економічного університету

Наталя Коростіль,

кандидат історичних наук,

старший викладач кафедри загальноекономічних та гуманітарних дисциплін Івано-Франківського інституту менеджменту

Тернопільського національного економічного університету

Стаття розкриває особливості функціонування українського сільського соціуму Галичини, яка перебувала у міжвоєнний період під владою Польщі. На підставі архівних матеріалів показано специфіку соціально-економічного розвитку сільського населення регіону. Проаналізовано особливості соціально-економічної конкуренції, що мала в краї національне забарвлення. Розкрито характер та умови господарювання мешканців сільської місцевості, соціальні відносини. Найбільш дієвими чинниками соціально-економічної стратегії виживання українських аграріїв у несприятливих суспільно-політичних умовах стали кооперативний рух, різноманітні форми солідарності й самоорганізації, суттєву роль у розвитку яких відігравали греко-католицька церква, сільські громади, політичні партії й громадські організації.

Ключові слова: село, соціум, аграрії, колонізація, конкуренція, кооперація, економіка, духовність, Галичина.

Поглиблене міжрегіональне співробітництво виділяється в один із головних пріоритетних напрямків у відносинах між сусідніми країнами. Невід'ємною складовою такої взаємодії є співробітництво між Україною і Польщею. Новий етап українсько-польських взаємин розпочався після проголошення незалежності України. Між обома країнами поглиблюються дружні зв'язки, що охоплюють усі сфери життя - політику, економіку, культуру, освіту, науку.

Подолання закоренілих ідеологічних стереотипів - запорука розвитку добросусідських відносин між українцями та поляками. Підґрунтя такої взаємодії українські й польські інтелектуали вбачають у правдивому відтворенні історичного минулого.

З відновленням незалежності України як вітчизняна, так і польська історична наука з нових позицій підійшли до оцінки міжвоєнного періоду. На особливу увагу заслуговують монографії українських - А. Алексієвець [1], Б. Гудя [2], М. Кугутяка [3], О. Красівського [4], C. Качараби [5], В. Марчука [6], О. Рубльова [7] і польських дослідників - Е. Коко [8], Р. Торжецького [9], Ч. Бжози і А.-Л. Сови [10], М. Папєжинської-Турек [11], А. Хойновського [12] та багатьох інших. У них на основі широкої джерельної бази висвітлено державно-політичне, духовне відродження українців і поляків, показано намагання уникнути традиційних національних пристрастей. Автори використали великий фактичний матеріал, зокрема, маловідомі документи архівосховищ різних країн світу.

Доробок дослідників, які вивчали окреслену тематику, дозволяє констатувати доволі нерівномірне освоєння всього спектра питань. До найбільш вивчених можна віднести економічну політику ІІ Речі Посполитої, проблему надлишку робочої сили та вимушеної трудової еміграції, кооперативний рух, етноконфесійне життя, функціонування і програмні засади провідних політичних сил, міжнаціональні стосунки. Водночас недостатньо опрацьованими залишаються проблеми, пов'язані із соціальною історією “знизу”: реакцією сільського соціуму на ті чи інші заходи центральних органів влади, виробленням відповідних стратегій виживання, проявами й наслідками конкуренції на рівні невеликих соціальних груп, особливостями праці та повсякденного побуту, формами соціальної солідарності.

Наукове дослідження виконувалося в рамках теми Науково-дослідного інституту селянства Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького “Історичні форми ментальності, соціально-економічної та громадсько-політичної організації українського селянства”.

Метою дослідження є з'ясування особливостей функціонування української сільської спільноти в несприятливих політичних умовах, вироблення нею відповідних стратегій виживання.

Об'єктом дослідження є функціонування українського аграрного соціуму Галичини у 20-30-х роках ХХ ст.

Предмет дослідження становить економічна та соціальна політика керівництва Польщі в сільськогосподарській галузі, основні тенденції життєдіяльності українського селянства, форми конкуренції й адаптації до тогочасних викликів.

Захопивши землі Західної України, польська влада запровадила жорстокий терор і почала насаджувати політику національного, релігійного й економічного гноблення. Особлива увага зверталася на такий стратегічний напрям варшавської політики, як інтенсивна колонізація західноукраїнських земель. Східна Галичина відрізнялася від Волині й Полісся тим, що за часів Австро-Угорщини поляки масово займали тут адміністративні посади. Тепер акцент переносився на зміцнення позицій на селі. Стрижнем цієї лінії виступив закон 1925 р. про парцеляцію великих маєтків і розподіл землі, у першу чергу, між колишніми офіцерами та солдатами польської армії.

Українське селянство найбільше постраждало від спустошення краю багаторічними війнами 1914-1921 рр., а також традиційно відчувало земельний голод і перенаселення. Звичайна щільність сільського населення в Галичині становила 80-140 мешканців на 1 кв. км, що в три рази перевищувало показники європейських країн, при цьому 48,7 % селянських господарств були безземельними або малоземельними, тобто володіли земельними наділами до 2 га [13, с. 92]. Нестерпне становище українського селянства посилювалося високими податками, які були втричі вищими, ніж у корінних польських землях, а порівняно з довоєнними - зросли у два рази. Більшості селянських господарств для сплати податків, кількість яких сягала 70 видів, не вистачало прибутків зі свого господарства [14, с. 32]. Ситуацію ускладнювало процвітання лихварства, яким займалися в основному євреї. Невеликий борг, який мав допомогти протриматися до наступного врожаю, через річну ставку від 50 до 150 %, давав можливість лихвареві повністю закабалити селянина. Не випадково серед населення краю побутувало прислів'я “Росте, як жидівський процент”. Дискримінація і розв'язання загальнопольських проблем за рахунок українського села спричинили розорення й відсталість аграріїв. Політичне поневолення українського селянства доповнювалося економічним підпорядкуванням. В умовах ринково-індустріальної цивілізації, розвитку техніки, напрацювань економічної думки, організації та управління сільськогосподарське виробництво не могло продуктивно розвиватися без належної державної підтримки.

Земельна реформа опиралася на ідеологію історичної та культурної вищості польської нації над неполяками й спрямовувалася на збільшення польського елемента в Східній Галичині. Польська політика в аграрному секторі економіки чітко розмежовувалася щодо корінної польської території та “східних кресів”. Стосовно західноукраїнських земель планувалася негайна колонізація, яка мала служити головним методом посилення політичного й економічного впливу на завойованих землях. Польські осадники були покликані створити підставу польського панування в Західній Україні, стати опорою владі, посилити оборону східних кордонів.

Основні завдання аграрної політики в “Східній Малопольщі” передбачали: збереження поміщицьких маєтків; передачу розпарцельованих земель польським осадникам; вирішення проблеми аграрного перенаселення на етнічних польських землях; освоєння зруйнованих війнами сільськогосподарських угідь, виходячи не з об'єктивних потреб регіону, а великодержавних шовіністичних амбіцій правлячих кіл; отримання кредиту довіри від польського населення без урахування економічної доцільності; інтеграцію українських земель у єдиний господарський організм, причому східногалицьке село розглядалося як резерв трудових ресурсів і дешевої сільгосппродукції. За таких умов, коли ставка робилася виключно на силу, реалізація аграрної політики насильницькими методами, нехтування інтересами непольського аграрія, який становив домінуючу більшість, заздалегідь ставили сільське господарство краю в невигідне становище. Земельний фонд “східних кресів” дозволяв зняти гостроту земельного дефіциту й соціальної напруги в корінній Польщі. Разом із тим він посилював негативні тенденції в українських етнічних анклавах, оскільки тут ніколи не було “зайвої” землі.

Пошук польськими властями нових шляхів “вирішення” аграрного питання був зумовлений, з одного боку, непопулярністю офіційної політики на теренах Східної Галичини, а з іншого, активізацією національно-визвольного руху й безуспішними спробами його нейтралізації. Український селянин мав справу з добре організованою силою, яка включала державні органи, політичні партії, мережу громадських і господарських інституцій.

Що могли непольські аграрії протиставити цій силі? Власні громадські й економічні об'єднання, соціальну й національну солідарність, згуртованість, одностайність. Зважаючи на умови життя (гірська й лісиста місцевість, значні відстані між населеними пунктами) й господарювання (одноосібні господарства), а також давні традиції, селяни Східної Галичини потребували лідерів. Такими громадськими провідниками здебільшого ставали місцеві душпастирі та вчителі. Саме їм належала керівна роль в організації аграріїв для узгодження дій за умов жорсткої економічної конкуренції. Захист інтересів українського селянства визнавався першочерговим завданням соціальної політики найбільш впливової партії регіону - УНДО (Українське національно-демократичне об'єднання, створене на базі українських політичних угруповань 11 липня 1925 р. у Львові). Його лідери, прагматичні політики В. Бачинський, Д. Левицький, В. Панейко, В. Кучабський, І. Крип'якевич, стояли на соборницько-незалежницьких позиціях, відстоювали орієнтацію на власні сили.

Щоденна багатогранна організаційно-партійна діяльність УНДО й інших політико-громадських структур була ефективною. Тісно пов'язані з нагальними проблемами народних мас, з боротьбою проти земельної колонізації, осадництва, захистом своїх економічних прав, націонал-демократи зосередили у своїх руках керівництво господарським життям краю. Національні меншини ІІ Речі Посполитої все частіше використовували новітні методи політичної боротьби за свої права - земельні віча, довірочні наради, збори, мітинги, маніфестації, ігнорування вимог влади, замикання у вузькому колі власних інтересів, поширення антидержавних чуток.

Популярною формою роботи в масах залишалися народні віча, на яких ухвалювалися резолюції з вимогою припинення колонізації краю, насаджування осадництва, полонізації шкіл тощо. Найбільшого піднесення вічевий рух набув улітку 1928 і 1929 років, більшість віч проводилася на селі. Безумовним лідером в організації вічевого руху в краї залишалося УНДО - 60 %, близько 10 % Українська соціалістично-радикальна партія (УСРП). УНДО так і не стало єдиною ідейно-політичною структурою краю, у його середовищі й надалі існували, а часто й боролися між собою різні політичні течії (націонал-радикали, центристи, радянофіли-петрушевичівці, автономісти).

Світова економічна криза, яка охопила Польщу вже восени 1929 р., відразу вдарила по незахищеному українському селянству. Українсько-польські суперечності поглиблювалися в міру загострення економічної ситуації в країні. Здобувши ряд депутатських місць у сеймі та сенаті 1928 р., УНДО активізувало свої виступи проти польської політики в краї. Поряд із існуванням легальної опозиції виникло нелегальне об'єднання політичних сил - Організація українських націоналістів (ОУН), яка висувала радикальну програму боротьби. ОУН основним засобом протидії колонізаторській політиці Польської держави вважала акції терору й саботажу, що проявилося в масових підпалах поміщицьких маєтків. Питання, чи була ОУН організатором селянських виступів 1930 р., залишається відкритим. Ненависть українських селян до польських осадників була такою великою, що акція невеликої групи “самовільних” бойовиків переросла в стихійний рух, який охопив мало не всю Галичину. Пізніше ОУН узяла на себе відповідальність, скоріше за все бажаючи збільшити свій політичний капітал [15].

Нова розстановка політичних сил краю і світова економічна криза спонукали до чергового пошуку шляхів вирішення наболілого аграрного питання. Загал польського громадянства й політиків продовжував висловлюватися за посилену колонізацію українських земель, максимальне обмеження громадсько-культурного життя [16, k. 76-77]. Однак звучали поодинокі голоси щодо доцільності такої політики. Відомий польський діяч граф С. Лось закликав уряд реалізовувати аграрну реформу, керуючись такими чинниками: 1) реальним станом речей; 2) справедливістю; 3) здоровим глуздом. На його думку, у разі ігнорування цих чинників значно загостряться “національні та соціальні проблеми на селі”. “Політика рятування польської землі, - наголошував С. Лось, - сформувала маловідомий до цього часу в Польщі тип селянина - гандляра землею”. Ідеться про продаж землі, придбаної поляками-колоністами за дешеву ціну, й продаж її українським селянам за значно вищими цінами [17].

Частина польських військових і цивільних колоністів займалася відвертими спекулятивними махінаціями. Зловживаючи широкою державною фінансовою підтримкою та різноманітними пільгами, вони розглядали колонізацію як спосіб легкої особистої наживи. Серед причин, що спонукали частину колоністів до цих дій, була заборгованість, конфлікти з українськими селянами, відсутність костьолів, шкіл тощо.

З огляду на тогочасні стратегічні суспільно-політичні обставини чи не єдиною першочерговою проблемою “державної ваги” вважалися саме дороги Східної Галичини. У бюджетних витратах коштів 14 повітів Станіславського воєводства першочерговими виступали асигнування на утримання та впорядкування доріг. Так, у 1924 р. вони становили 51,5 % із загальних витрат бюджету, а у 1929 р. - 54,5 %. Для порівняння: витрати на розвиток рільництва краю (меліорацію земель, піднесення стану годівлі тварин, розвиток садівництва, городництва, закупівлю машин та ін.) становили відповідно 0,5 % і 5,6 % [18].

Польський уряд замість того, аби прислухатися й хоча б частково зняти політичну й соціальну напругу в регіоні, у 1930 р. провів масові каральні акції на українських землях, які отримали назву “пацифікація” (“утихомирення”, “умиротворення”). Кількасот каральних експедицій вчинили погроми близько 800 населених пунктів 16 повітів Східної Галичини [19, с. 183]. Разом із тим поширилися нелегальні виступи у відповідь і жорстокі репресії влади. Саботажні, терористичні акції масово охопили повіти краю і переросли в широкий, значною мірою стихійний, національно-визвольний та аграрний рух.

Відкрите нехтування польськими державними чиновниками національних прав українського населення спричинило радикалізацію настроїв як політичних партій, так і широких селянських мас. В українському політично-аграрному русі Східної Галичини виразно окреслилися п'ять течій: націоналістична, традиційна - націонал-демократична, угодовська - поміркована (24 вересня 1930 р. політики, що гуртувалися довкола станіславського єпископа Г. Хомишина, утворили Українську католицьку народну партію - УКНП), соціалістична й комуністична. Загострення контроверсійності, відсутність консолідації в період політичної й економічної кризи не сприяли позитивному вирішенню “українського питання” в усіх його вимірах.

Радикальні настрої в галицькому селі відображала “нова-стара” політична сила - українські націоналісти. Почуття національного приниження та злидні східногалицького села в 20-30-х роках ХХ ст. спричинили поширення українського націоналізму. Лідери українського націоналізму запропонували швидке й зрозуміле для малограмотних селян вирішення аграрних і політичних проблем. Закономірно, що насамперед вони знайшли підтримку серед найбіднішого селянства.

Розвиток українського національно-визвольного руху сприймався польським суспільством як антидержавна діяльність, а окремішність українців і невирішеність соціальних питань - як замах на польськість цих земель. Варшава із самого початку на міжнародній арені намагалася марґіналізувати це питання. Польське суспільство розглядало “українське питання” крізь призму власної боротьби за державну незалежність і “безпідставність” претензій українців на ці галицькі території.

Великим земельним власником у Польщі була Греко-католицька церква (ГКЦ), якій належало більше третини земельних угідь Східної Галичини. Власність ГКЦ оберігав конкордат, який передбачав, що землі й інше майно католицької церкви трьох обрядів - латинської, греко-католицької й вірменської - не можуть бути вилученими з-під її користування без папської згоди. Конкордат водночас регулював обсяги церковних земель із метою поліпшення аграрної ситуації в Польщі. Так, установлювалися мінімальні розміри наділів для священиків - 15-20 га залежно від кадастру ґрунту, 180 га - для капітул, єпископських маєтків, духовних семінарій і монастирів. Більша частина цих земель мала бути викуплена державою за встановленою нею ціною. У цій ситуації митрополит ГКЦ А. Шептицький завбачливо видав розпорядження, щоб ділити парафії: поруч так званої материнської церкви з парафіяльною землею виникала ще церква-філія в іншій місцевості з окремою земельною приналежністю. “У такий спосіб, - засвідчував адвокат митрополита С.Баран, - творилися штучні церкви, яких також штучно наділялося половиною земель церкви-матері, - і проблема земельної реформи відпадала. Митрополит все це робив для того, щоб у такий спосіб гнучко використати постанову польського законодавства про проведення земельної реформи і відповідні статті конкордату, які давали можливість католицьким єпископам утворювати нові парафії і відповідно їх підтримувати матеріально” [20, с. 431-432]. Станіславський єпископ Г. Хомишин, не чекаючи інструкцій уряду, у своїй єпархії провів широку парцеляцію парафіяльних земель поміж місцевими українськими селянами згідно з нормами польського законодавства.

В умовах постійного загострення соціально-економічних проблем українського аграрія в Східній Галичині проселянські заходи Греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А. Шептицьким створили їй додаткову репутацію захисника свого народу. Єпископські консисторії пильно стежили за тим, щоби душпастирі уникали продажу землі навіть далеким родичам із метою уникнення нарікань віруючих. День, година й місце публічного переторгу оголошувалися заздалегідь [21]. Офіційно застерігалося, що контракти продажу “кревним чи посвояченим” не будуть підтверджуватися, а священика притягуватимуть до відповідальності за порушення церковного “заказу” [22].

З одного боку, ГКЦ потрапила в таке становище, коли змушена була ділитися угіддями із селянами. З іншого, - на відміну від різноманітних політичних партій і громадських організацій, які декларували “благородні наміри”, церква безпосередньо своїми практичними діями підтримувала український сільський соціум. Пропагуючи ідеї порозуміння, лояльного ставлення до влади, церква чи не найбільше приклалася до процесу гальмування асиміляції українського населення в Польщі, підводячи під це й економічний базис.

Економічна політика польського уряду сприяла відродженню кооперації. Так, 29 жовтня 1920 р. сейм ухвалив досить ліберальний кооперативний закон, який дозволяв створювати національні кооперативні об'єднання, гарантував дотримання основних принципів кооперативного руху: вільне й відкрите членство, обмежені відсотки від внесених капіталів, нескладну процедуру заснування й реєстрації кооперативів. Новостворений кооператив міг розпочинати свою господарську діяльність уже в день реєстрації в суді. Закон передбачав створення при Міністерстві фінансів державної Кооперативної ради, більшість у якій гарантувалася представникам національних і кооперативних ревізійних спілок. Кооперативній раді належало право законодавчої ініціативи та регулювання відносин із державними установами.

Чинним законодавством забезпечувався, насамперед, розвиток польської кооперації, яка мала кращі стартові позиції. Утворення Польської держави з трьох різних частин, у кожній із яких склалися власні господарські традиції, зумовили труднощі економічного характеру. Диспропорції попереднього економічного розвитку уряд намагався вирішити за рахунок швидкого запровадження законодавства, яке сприяло б господарському розквіту. Указаний чинник доповнювався тим, що кооперація польських селян мала неперервну й давнішу традицію в корінній Польщі. Польські кооперативні об'єднання - “пляцувки” - густо вкрили галицькі землі й мали вплив на частину українського населення. З метою розколу економічної єдності народу вони надавали дешеві кредити українцям і залучали їх у свої організації. Природно-кліматичні умови, характер розселення українців - гірська, пригірська, лісиста місцевість, важкодоступні невеликі населені пункти, відсутність шляхів сполучення, залізниць, переробної інфраструктури ускладнювали процес кооперування селян.

Слід наголосити, що українське село мало вирішувати свої проблеми власними силами. Українське селянство в силу історичних обставин змушене було розв'язувати свої соціально-економічні проблеми на основі принципів самоорганізації та самозахисту. Не випадково одним із популярних гасел стали слова “Спирайся на власні сили!”. Самодіяльні кооперативні об'єднання мали практичний досвід, набутий ще в ХІХ ст. Засновниками перших кооперативів і популяризаторами кооперативних ідей виступали найавторитетніші провідники українського суспільства: В. Антонович, М. Драгоманов, М. Левитський, Б. Кістяківський, О. Кониський, С. Подолинський та багато інших.

Українські організатори кооперативного руху творчо використовували здобутки економічної думки й відповідно до суспільно-політичних умов доповнювали її новими положеннями. Центральним кооперативним об'єднанням, організаційним і ревізійним осередком української кооперації в краї став Ревізійний союз українських кооперативів, якому підпорядковувалися центральні спеціалізовані кооперативні об'єднання “Центробанк”, “Центросоюз”, “Маслосоюз”, “Народна торгівля”.

Лідери кооперативного руху справедливо вбачали в кооперативній формі господарювання єдиний шлях до відродження всіх ланок українського суспільно-політичного життя через економічне зростання та соціальне зміцнення. Вони намагалися залучити в систему кооперації якомога більше українських селян, наголошуючи, що сила кооперативних організацій у їх масовості. Сторінки тогочасної преси рясніють закликами створювати різноманітні кооперативні організації. “Віднова і перебудова кооперативів - це кличі дня, - стверджував А. Гаврилко, - вони мають спонукати до діла, до творчості. Під цими кличами мають лучитись всі класи і стани, бо всіх є метою: гоєння повоєнних ран і добробут країни, оснований не на ласці дужчих, а на власній самостійній організації. Від нічого так не залежить наше майбутнє - як від тієї ж економічної організації” [23].

Зростання українських, польських і німецьких кооперативів мало негативні фінансово-економічні наслідки для єврейської спільноти регіону. Споживчі кооперативи завдали дошкульного удару по євреях-шинкарях, лихварях і загострили невирішені національні протиріччя. Населення переважно йшло купувати за принципом “Свій до свого - по своє!”. Люди цькували тих, хто “ходив до жида”, хоча там міг бути товар кращої якості та дешевший на грош-два, ніж у кооперативі. Процес соціальної солідаризації української спільноти набирав усе більших масштабів. Єврейська монополія на селі була підірвана й невпинно витіснялася. Суперечності між українцями, поляками та євреями часто спонукали останніх до еміграції.

Грошова реформа 1924 р. і стабілізація польського злотого, а також помірковане законодавство щодо кооперативного руху сприяли економічній діяльності в Галичині. Кооперація сприяла відбудові знищених війною господарств, економічній підтримці селянства, створюванню нових робочих місць. Українська кооперація цього періоду не тільки служила вирішенню найболючіших соціально-економічних проблем галицього селянства, а й відігравала важливу роль у виробленні відповідної дієвої стратегії виживання.

У нових історичних умовах перед українцями Галичини постали складні завдання збереження своїх духовних основ. Стиснуті пресом іноземного поневолення, життєві сили української нації виявилися настільки великі, що процес національної самоідентифікації стримати було неможливо. Повсякденна турбота про розвиток освіти, науки і культури стала першочерговою в діяльності Греко-католицької церкви, різноманітних політичних партій, громадських організацій та широкого загалу населення. Незважаючи на всі ці зусилля, культурно-освітні процеси на селі проходили надзвичайно складно й суперечливо. Відновлена Польська держава пріоритетним вважала відродження власної культурно-освітньої сфери. Якщо раніше Пруссія послідовно намагалася перетворити школу на засіб онімечення поляків, а Росія вела цілеспрямований наступ на національну школу, то тепер поляки аналогічним чином намагалися діяти щодо українців та інших національних меншин держави.

В особливо складному становищі післявоєнного часу перебували українські, єврейські, німецькі й інші спільноти, які зіткнулися з великими труднощами в розвитку своєї культури, рідної мови. Перешкоди в організації культурно-освітньої сфери випливали ще й з того, що до моменту створення в 1918 р. незалежної Польщі в кожній із трьох її частин існувала своя полікультурна система. На порядку денному постала проблема створення єдиного культурно-освітнього простору та гарантування прав національним меншинам. Становище ускладнювалося тим, що в ставленні до реформування культури й освіти не було єдиної позиції. Клерикалізація польської школи супроводжувалася полонізацією шкіл у Західній Україні, що знайшло свій вияв у конституції 1921 р. і законі про школи 1924 р.

Політика польського уряду на окупованих територіях спрямовувалася на позбавлення меншин їх національної ідентичності. Перешкодити українцям, євреям, німцям здобувати освіту рідною мовою, обмежити мережу існуючих національних шкіл, полонізувати їх було одним із головних завдань польської адміністрації вже з перших років установлення своєї влади в Східній Галичині. Досить розвинута мережа українського народного шкільництва за часів Австро-Угорщини піддається централізації й полонізації. Централізація здійснювалася шляхом ліквідації впливу громадських чинників на шкільну адміністрацію, а обов'язкове вивчення польської мови та заміна українських учителів поляками, які не володіли українською, сприяли полонізації. У другій половині 20-х років більша частина українських шкіл була перетворена на двомовні (утраквістичні), де основні предмети викладалися польською мовою. Українське педагогічне товариство “Рідна школа” витримало конкуренцію з боку поляків і створило цілісну національну систему освіти й виховання.

Як і в ХІХ ст., священики греко-католицької церкви виступали ініціаторами створення світських культурно-освітніх і господарських товариств, організаторами низки шкіл, видання релігійно-історичної літератури. У цьому велика заслуга митрополита А. Шептицького. Першоієрарх ГКЦ вважав, що народ, який не має політичної свободи, все ж може залишити свій слід у розвитку людства, давши культурі великих, видатних людей. Він виявив глибоке розуміння процесу національної консолідації та політичної свідомості через досягнення високого рівня розвитку культури й освіти. Крім релігійної роботи, митрополит великого значення надавав світській освіті.

У руслі загальної політики полонізації у Львівському університеті були закриті українські кафедри, звільнено багатьох професорів-українців. Унікальним явищем в історії світової культури стало заснування Українського Таємного Університету (УТУ), який здобув визнання за кордоном. Його організаторами виступили Наукове товариство ім. Шевченка, ГКЦ та інші українські організації, які таємно надавали свої приміщення. Університет функціонував на пожертви студентів і їхніх родин, зібрані в краї та за кордоном. Видавнича діяльність здійснювалась у друкарні ордену отців Василіян у Жовкві. У 1925 р. Таємний Університет був насильно ліквідований польською владою.

У 1928 р. завдяки зусиллям митрополита А. Шептицького засновано Львівську Богословську Академію - єдиний український вищий навчальний заклад за часів ІІ Речі Посполитої. Першим її ректором став отець, доктор Й. Сліпий, який згуртував у її стінах кращих богословських і світських учених. Глава ГКЦ А. Шептицький клопотався у чеського уряду про право на заснування Української Господарської Академії в Подебрадах.

Продовжувало плідну роботу Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові, де працювали видатні вчені С. Смаль-Стоцький, В. Гнатюк, І. Горбачевський, М. Возняк, Ф. Колесса, К. Студинський, В. Щурат і багато інших. Інтелектуальний потенціал галичан-українців працював на скріплення загальноукраїнської єдності - попри всі, іноді досить виразні, історично-культурні відмінності.

Українські культурно-освітні діячі зайнялися організацією нових громадських і наукових установ та налагодженням видавничої справи як на окупованих землях, так і в еміграції. Праця над піднесенням освіти, культури й національної свідомості набирала в народних масах усе більшого розмаху. Центрами національно-виховної роботи серед українців стали читальні “Просвіти” - найголовніші культурно-освітні організації в сільській і приміській місцевості. Вони щорічно влаштовували понад 20 тисяч різних прилюдних виступів. Успішно працювали й інституції товариств “Сокіл”, “Пласт”, “Орли”, “Чорногора”, “Молода Галичина”, “Луг” (організаційно-ідеологічна трансформація “Січі”), “Союз українок”, “Українська захоронка”, “Українське Педагогічне Товариство” (пізніше “Рідна школа” УПТ). Згідно зі статутами “Сокіл” - “руханково-спортивне” товариство, “Луг” - “пожежно-руханкове”, “Пласт” - “скаутсько-релігійне”, однак їх діяльність базувалася на українській державницькій ідеології. Українці - випускники гімназій, учительських семінарій - займали “низові” посади, творячи в кожному селі й містечку досить потужну групу місцевої інтелігенції та “філії”, “кружки”, “гнізда”, “секції” різних організацій.

Польська адміністрація особливо прискіпливо ставилася до українських інтелігентів, які були потенційними носіями загрози через поширення серед населення національних ідей. Сумніватися в лояльності українців уряд мав усі підстави. Досвід польсько-української війни 1918-1919 рр. і подальші суспільно-політичні події давали незаперечні факти того, що українці не відмовляться від своїх намірів боротися за самостійну державу.

Непринадне й безправне становище українського селянства відбивалося й на інших соціальних групах, передовсім - інтелігенції. Так, до Першої світової війни український селянин-середняк міг відправити до гімназії одного або навіть двох синів, після - одного інтелігента могло видати лише кожне третє-четверте господарство. Погіршення економічного стану української спільноти призвело до різкого зменшення чисельності українського студентства, яке навчалося за кордоном - у Празі, Берліні, Відні. Також серед студентів було чимало так званих “відскоків” - молодих людей, які не могли завершити навчання через фінансові труднощі й поповнювали ряди української напівінтелігенції. Усі ці зміни в соціальному складі інтелігенції негативно позначилися на рівні інтелектуального життя українського суспільства в міжвоєнній Галичині порівняно зі “старими добрими австрійськими часами” [24, с. 188].

Першочергове місце в житті галицького села посідала громада. Крім вирішення суперечок між селянами, обговорювалися такі справи, як підтримання в доброму стані доріг, гребель, дамб, скотопрогонів, протипожежного стану тощо. Незважаючи на те, що польський уряд офіційно підпорядкував собі сільське самоуправління, у багатьох випадках простежувався дуалізм влади, тобто традиційно схід села залишався найавторитетнішою інстанцією. Відчуття громадської підтримки єднало в розумінні спільної нелегкої долі українського селянина.

Висновки. Специфічною рисою міжвоєнного життя Галичини було функціонування в її соціокультурному просторі декількох культур: пригнобленої української, панівної польської, іншокультурних цінностей євреїв і німців, які орієнтувалися на свої закордонні історичні батьківщини. Український культурний простір був відкритим впливу ззовні й одночасно базувався на відстоюванні своєї культурної самобутності й цілісності. В умовах іншонаціональної панівної культурної верстви поглиблювалася гострота українсько-польських стосунків.

Український народ зберігав свою мову, культуру, зокрема такі перлини народної творчості, як історичні перекази й пісні, коломийки, у яких відображено тяжке повсякденне життя й незламну героїчну боротьбу за національне визволення. Окупаційна польська влада не змогла паралізувати центри національної роботи на селі, якими виступали сільські громади, читальні, товариства, партії, школи, кооперативи та греко-католицька церква. Незважаючи на несприятливі обставини, галичани-українці в умовах бездержавності зберегли й сформували систему цінностей, що лягли в основу майбутньої розбудови власної суверенної держави. Слід наголосити, що саме сільський соціум був найбільш придатним для культурно-просвітницької роботи й національного розвою, консервуючи риси, іманентні українському менталітету.

Перспективою подальшого дослідження є стосунки між римо-католицьким і греко-католицьким духівництвом у краї, а також представниками іудаїзму, форми підтримки як найнижчими верствами суспільства, так і Ватиканом, міжнародними інституціями.

Література

1. Алексієвець Л.М. Польща: утвердження незалежної держави. 1918-1926 / Л.М. Алексієвець. - Тернопіль : Підручники і посібники, 2006. - 448 с.

2. Гудь Б. Загибель Аркадії. Етносоціальні аспекти українсько-польських конфліктів ХІХ - першої половини ХХ століття / Б. Гудь. - Львів, 2006. - 448 с.

3. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху (ХІХ ст. - 1939 р.) / М. Кугутяк. - Івано-Франківськ, 1993. - 200 с.; Історія української націонал-демократії (1918 - 1929). - Т. 1. - Київ - Івано-Франківськ : Плай, 2002. - 536 с.

4. Красівський О. Східна Галичина і Польща в 1918 - 1923 рр. Проблеми взаємовідносин / О. Красівський. - К., 1998. - 298 с.; Галичина у першій чверті ХХ ст.: Проблеми польсько-українських стосунків. - Львів, - 416 с.

5. Качараба С. П. Еміграція з Західної України 1919 - 1939 / С. П. Качараба. - Львів: Львівський національний університет ім. І.Франка, 2003. - 416 с.

6. Марчук В. Українська Греко-Католицька Церква [історичний нарис] / В. Марчук. - Івано-Франківськ : Плай, 2001. - 164 с.; Церква, духовність, нація. Українська греко-католицька церква в суспільному житті України ХХ ст. - Івано-Франківськ: Плай, 2004. - 464 с.

7. Рубльов О. С. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914 - 1939) / О. С. Рубльов. - К. : Інститут історії України НАН України, 2004. - 648 с.

8. Koko E. Metropolita Andrzej Szeptycki a panstwo polskie w latach 1918-1919 / E. Koko // Metropolita Andrzej Szeptycki / Pod red. T.Stegnera. - Wydawnictwo “STEPAN design”, 1995. - S. 64-71.

9. Torzecki R. Polacy i Ukraincy. Sprawa ukrainska w czasie II wojny swiatowej na terenie II Rzeczypospolitej / R. Torzecki. - Warszawa : Wydawnictwo naukowe PWN, 1993. - 339 s.

10. Brzoza Cz. Historia Polski 1918-1945 / Cz. Brzoza, A.-L. Sowa. - Krakow, 2006. - 754 s.

11. Papierzynska-Turek M. Religia i Kosciol w ukrainskiej mysli politycznej w Polsce w latach 1918-1939 / M. Papierzynska-Turek // Polska - Polacy - mniejszosci narodowe. - Wroclaw, 1992. - S. 329-341.

12. Chojnowski A. Koncepcje polityki narodowosciowej rzadow polskich w latach 1921-1939 / A. Chojnowski. - Warszawa, 1999.

13. Васюта І. Соціально-економічні відносини на селі Західної України до возз'єднання (1919-1939) / І. Васюта. - Львів, 1978. - 157 с.

14. Корнійчук Л. Я. Становище трудящого селянства західних областей України під владою панської Польщі (1920-1939 рр.) / Л. Я. Корнійчук. - К. : Вид-во Академії наук УРСР, 1957. - 71 с.

15. Зайцев О. До питання про “саботажну акцію УВО” / О. Зайцев // Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ ст. : матеріали Міжнародної конференції (21-22 листопада 1996 р.). - Івано-Франківськ : Плай, 1997. - С. 224-227.

16. Archiwum Aktуw Nowych (далі - AAN, м. Варшава), Z. Ministerstwo spraw wewnкtrznych, sygn. 1039. Komunikaty Informacyjne Wydziaіu Narodowoњciowego MSW dotycz№ce ruchu ukraiсskiego. 1931.

17. Зашкільняк Л. Про політичну діяльність С. Лося. Українсько-польське порозуміння 1935 р. / Л. Зашкільняк // Проблеми слов'янознавства. - Львів, 1996. - Вип. 48. - С. 62-72.

18. AAN, e. Ardrrar, sygn. 769. Rozne korespondencji w spawach; obecnosci przedsta- wicieli urzedow panstwowych w uroczystosciach w uroczystosciach rozlepiania plakatow loterii panstwowej. 1929-1931. - 905 k.

19. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху (ХІХ ст. - 1939 р.) / М. Кугутяк. - Івано-Франківськ, 1993. - 200 с.

20. Історія релігії в Україні: У 10-ти т. [за ред. П. Яроцького]. - К. : Світ знань, 2001. Т. 4. Католицизм. - 598 с.

21. В справі продажи ґрунтів ерекциональних // Вістник Станиславівської єпархії. 1924. - Ч. V - ІХ.

22. В справі продажи ерекц. поля родині священика // Вістник Станиславівської єпархії. 1927. - Ч. ІХ - ХІІ.

23. Як відновити старі і організувати нові кооперативи // Господарсько-кооперативний часопис. 1921. - Ч. 1.

24. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ - ХХ ст. / Я. Грицак. - К. : Генеза, 2000. - 360 с.