Українське вчительство Західної України в період німецького "нового порядку" (1941-1944 рр.)

Українське вчительство Західної України в період німецького "нового порядку" (1941-1944 рр.)

Галина Стефанюк, асистент кафедри історіографії і джерелознавства Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника, м. Івано-Франківськ

Дослідження виконується в рамках наукової проблематики історичного факультету імені В. Стефаника "Етнополітичні і культурні процеси в країнах Центральної та Південно-Східної Європи ХІХ-ХХ ст.". Своїми матеріалами і висновками доповнює об'єктивне вивчення історії України періоду Другої світової війни.

Аналізуючи основні наукові праці з проблеми дослідження, слід відзначити, що питання становища українського вчительства Західної України в період німецької окупації вивчалось вітчизняними науковцями Н. Антонюк, О. Луцьким. Окремі аспекти даної тематики були відображені у працях К. Паньківського, В. Кубійовича, Б. Єржабкової.

Разом з тим ряд джерел, зокрема місцеві періодичні видання, серед них "Краківські вісті", "Українське слово", "Волинь", "Рогатинське слово", залишилися поза увагою дослідників.

Використавши здобутки історичної науки з проблеми дослідження, автор вважала одним з важливих завдань знайти і залучити до наукового обігу нові джерела. Основна частина документів, вивчена з даної проблеми, зосереджена у ЦДАВО України, а також обласних архівах Західної України.

Об'єктом дослідження є освітня система західноукраїнських областей у період німецького окупаційного режиму в 1941-1944 рр.

Предмет дослідження - місце вчительства в процесі становлення української школи в умовах окупації.

Особливу увагу автор концентрує на системі підготовки і перепідготовки педагогічних кадрів у період німецької окупації, діяльності українського вчительства в умовах "нового порядку".

Мета дослідження - на основі переосмислення здобутків історіографії, вивчення архівних матеріалів та періодичних видань визначити становище українського вчительства Західної України в 1941-1944 рр.

Практичне значення даного дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані при підготовці праць з проблеми культурно-освітнього життя у контексті німецької окупаційної політики в Україні.

Аналіз преси періоду Другої світової війни, архівних документів свідчить про два взаємно протилежних процеси, які мали місце у сфері освіти на теренах Західної України. Перший обумовлений позицією окупаційної нацистської влади, другий - власне української інтелігенції, українського вчительства.

Позиція німецької влади в освітній сфері на Західній Україні, в принципі, не відрізняється від інших українських земель.

Нацистська освітня політика на окупованих землях не допускала збільшення кількості української інтелігенції. Цілий ряд середніх та вищих навчальних закладів було закрито. У період німецької окупації нацисти відправили велику кількість українських вчителів на роботу до Німеччини.

Демонструючи свою "расову перевагу" і намагаючись принизити місцеве населення, яке вони називали "тубільцями", найпершим об'єктом знущань, репресій, арештів, заслань до концентраційних таборів та масових розстрілів обрали національну інтелігенцію. Так, лише у Львівській області окупанти знищили або вивезли до Німеччини понад 5,6 тис. учителів. У Дрогобицькій області в 1940/1941 навчальному році працювало 5917 вчителів, а під кінець німецької окупації їх залишилося всього 1807 [22]. У Волинській області вже на 1 травня 1942 р. з 5086 українських вчителів залишилося тільки 647. Решта - 4439 педагоги були розігнані, закатовані та вивезені на каторжні роботи до Німеччини. А на 1 грудня 1943 р. їх залишилося тільки 294. В одному тільки Камінь-Каширському районі Волинської області напередодні війни працювало 236 вчителів, а на початку 1944 р. їх залишилося всього 12 [23].

Другий процес обумовлений поведінкою українського вчительства в складних умовах війни. Вона була спрямована на реалізацію своєї фахової функції, своєї місії освіти народу, навчання і виховування нового покоління за будь-яких обставин.

Однією з найбільших перешкод в організації навчального процесу усіх ланок українського шкільництва в період німецької окупації була нестача кваліфікованих учительських кадрів. Крім того, перший період учительської праці в умовах окупації був важким і в організації навчального процесу, і в матеріальній базі навчальних закладів, і в житлових умовах. Тижневик "Краківські вісті" так розповів про життя учительської молоді в період 1941-1944 років: "Бажання й запалу не бракувало молодим. Доказом є те, що цілий рік провчителювали без платні. Село давало їм їсти, хату, опал. Бракувало книжок, педагогічних інструкцій, порад. Але вони давали собі раду з труднощами: вчили дітей, організовували старших у читальні, були в церкві, в громадській канцелярії" [1].

Українських шкіл і учнів у Галичині, яка входила до Генеральної Губернії, було набагато більше, ніж польських. Проте за організаційною структурою, забезпеченістю педагогічними кадрами та їх кваліфікацією школи з українською мовою навчання стояли загалом на нижчому рівні функціонування. Якщо на одного українського вчителя припадало 73 дітей, то на польського - тільки 52. І це при тому, що кожний п'ятий вчитель-українець не мав педагогічної освіти [2]. Такий стан шкільництва був зумовлений низкою факторів. Насамперед тим, що за часів радянського режиму на західноукраїнських територіях шкільна влада заповнювала вчительські посади людьми різних професій без педагогічної освіти (частково вчителями зі східних областей України, а решту - вчителями, підготовленими на короткотермінових педагогічних курсах). Німецька шкільна влада не визнавала таких педагогів. Натомість, щоб відкрити народні початкові школи, було дозволено брати на вчительські посади всіх, хто закінчив хоча б польську гімназію з так званою малою матурою: шість класів гімназії давнього типу, вісім і більше класів радянської середньої школи, або тих, що закінчили три роки вчительської семінарії. Усі вони вважалися "допоміжними вчителями". Допоміжні вчителі, незважаючи на те, що не мали відповідної підготовки, все-таки виконували свої функції. Але більшість з них працювали лише тимчасово і, якщо знаходили собі краще оплачувану роботу або отримували можливість продовжувати навчання, залишали школу. Тому шкільна влада прагнула замінити їх кваліфікованими постійно працюючими спеціалістами. В 1941/1942 навчальному році для навчання дітей в українських школах потрібно було 7000 учителів, а приступило до роботи приблизно 5000 [3]. Тільки в одному Станіславському окрузі не вистачало 200-300 учителів для початкових народних шкіл [4].

За таких обставин керівник відділу науки і навчання уряду Генеральної Губернії просив Український допомоговий комітет посприяти в пошуку бажаючих працювати учителями в початкових і професійних школах. З цієї метою відкривалися скорочені учительські курси для тих, що закінчили (або і не закінчили) гімназії, курси перевишколу середньошкільних учителів для навчання в професійних школах. "Почалася наша акція в краківській і львівській пресі, - згадує К. Паньківський, - в якій ми покликалися і на патріотичний обов'язок. Адже щоб бути педагогом в умовах німецької окупації, то таки треба було бути і відданим своєму званню, і приятелем молоді, і патріотом, бо платня і суспільна позиція учителів не були особливими" [5].

Щоб змінити кадрову ситуацію, необхідно було створити певну систему підготовки та перекваліфікації учительства. Дві педагогічні школи, які існували до початку війни в Станіславі і Коломиї, не могли забезпечити достатню кількість вчителів. У липні 1941 р. оголошувала прийом студентів новостворена трьохрічна Рогатинська педагогічна школа.

У 1941/1942 навчальному році було засновано три нові вчительські семінарії в Галичині: в Рогатині (189 учнів, 11 вчителів, чотири відділи), в Яворові (210 учнів, 11 вчителів, п'ять відділів), в Самборі (187 учнів, 14 вчителів, чотири відділи). Повний курс навчання в семінарії тривав чотири роки, а потреба у вчителях з початком 1941/1942 навчального року була нагальною. Тому на навчання в 1941 р. в Галичині приймали всіх, хто бажав учителювати (навіть осіб без кваліфікацій). Таким чином, необхідно було проводити скорочені учительські курси. Так, влітку 1941 р. у різних місцевостях Західної України проводилися двотижневі курси для вчителів, які закінчили семінарію з метою кращого вивчення німецької мови, а також шеститижневі обов'язкові курси для вчителів, котрі вже працювали на цій посаді. Успішне їх закінчення давало вчителеві право працювати в народних школах. У Галичині ця проблема була не менш болючою. В трьох семінаріях, що функціонували під кінець 1941 р., влада дозволила відкрити семимісячні матуральні курси для кандидатів на вчителів. На ці курси приймали всіх бажаючих, хто мав закінчену гімназію. Згодом шкільною владою були відкриті вакаційні курси підвищення кваліфікації за зразком 1940/1941 навчального року, зокрема так звані "вищі" - для вчителів із закінченою семінарією і "нижчі" - для тих, що не мали повної освіти. В 1943 р. на вищих курсах навчалися 964 вчителі, а склали випускні іспити 780 осіб, на нижчих курсах навчалися 392 вчителі і всі успішно склали іспити [6].

Влітку 1942 року в дискриті Галичина за допомогою УЦК було засновано шість двомісячних матуральних курсів, де навчалося 1817 вчителів-помічників (у Львові - 243, Тернополі - 437, Рогатині - 331, Коломиї - 410, Яворові - 233, Самборі - 163). Однак ці курси лише частково вирішили проблему нестачі вчителів. Найбільше їх бракувало в гірських районах. У 1942 р. ще не вистачало 2500 вчителів народних шкіл. У зв'язку з цим у 1942/1943 навчальному році шкільна влада дозволила відкрити ще три вчительські семінарії: у Львові, де прийняли на навчання 260 учнів, Бучачі - 236 учнів, Грубешові - 90 учнів. При Львівській семінарії було створено також однорічну семінарію для дитячих виховниць [7].

Загалом на території Генерального Губернаторства за період німецької окупації функціонували дев'ять середніх спеціальних педагогічних закладів з українською мовою викладання.

Забезпечення шкіл вчителями було важливою справою відділів народної освіти на Волині, яка входила до райхскомісаріату України. Так, міський відділ народної освіти в Рівному організував місячні курси українознавства для всіх вчителів без огляду на спеціальність. На цих курсах викладалися предмети: українська мова і література, історія України, географія України, німецька мова, а також методика викладання української мови і літератури, математики і музики. В липні 1941 р. на курсах навчалося 250 осіб. В серпні 1941 р. були також організовані місячні курси для учнів середніх і неповних середніх шкіл, які ще не були вчителями, але мали бажання ними бути. Їх відвідувало 300 слухачів (у тому числі і сільська молодь) [8].

Велика роль у підвищенні кваліфікаційного рівня українських вчителів належала Українському учительському об'єднанню праці (далі УУОП) - професійній учительській організації. Треба зазначити, що ще восени 1940 р. зусиллями українських вчителів була організована учительська секція при УЦК під керівництвом І. Герасимовича. Після реорганізації секції на об'єднання вона отримала назву УУОП. Статус організації був затверджений німецькою окупаційною владою (головним відділом внутрішніх справ і відділом науки і навчання) у серпні 1941 р. Таким чином, УУОП мала формально-правовий статус. Об'єднання виконувало функції довоєнних крайових станових організацій, де гуртувалися учителі початкових народних шкіл (взаємної помочі українського вчительства), а також середніх навчальних закладів (Учительська громада) [9].

Осередки УУОП стали створюватися в Галичині влітку-восени 1942 р. в рамках окружних комітетів УЦК. До осені 1943 р. УУОП об'єднувало 80% всіх учителів [10]. Згідно з "Тимчасовим внутрішнім правильником УУОП", активісти організації, спираючись на всебічну підтримку шкільного відділу УЦК, створили фахові групи і методичні гуртки вчителів, влаштовували кількаденні окружні курси і конференції, де обговорювалися зразково проведені лекції і доповіді, обмінювалися досвідом роботи. До завдань УУОП також належали організація співпраці з шкільною владою (складання проектів програм, опрацювання підручників), підвищення кваліфікації вчителів через влаштування курсів та видання фахового журналу. Зокрема у зверненні до всіх українських шкіл у Генеральному Губернаторстві говорилося, що з 31 серпня 1942 р. починає видаватися фаховий журнал "Українська школа" - часопис для українських вчителів" [11]. Так, шкільна влада Генеральної Губернії повідомила, що "з уваги на воєнний час часопис формує і за нього відповідає Головний відділ науки і навчання. Добір статей, їх опрацювання та вся редакційна робота полишена самому українському вчительству, згуртованому в УУОП" [12].

В структурі УУОП працювали комісії з розробки програм і підручників, організації підвищення кваліфікації вчителів, а також комісія в справі видавництва і преси. Керівництво УУОП здійснювали голова об'єднання Г. Герасимович, а також досвідчені педагоги І. Тесля та С. Левицький. Зокрема у розпорядженні УЦК від 14 липня 1942 р. вказувалося, що в зв'язку з тим, що УУОП буде об'єднувати все українське вчительство "на терені Генеральної Губернії, посаду мужа довір'я УУОП при УЦК виконуватиме С. Левицький, а його заступник - І. Тесля" [13]. УУОП об'єднувало всіх українських вчителів незалежно від того, у якій галузі шкільництва вони працювали. Про патріотизм і відданість своїй справі свідчить той факт, що до їхньої станової організації належали фактично всі українські учителі [14].

Незважаючи на різні заходи підготовки та підвищення фахового рівня кадрів для українських шкіл усіх типів, їх все ж не вистачало. До того ж багато вчителів просто не могли фізично проживати на свою мізерну платню і, при нагоді, залишали місце праці. Адже місячна заробітна плата українського вчителя початкової народної школи (а таких було 40% усього вчительства), як і службовців, становила 130 золотих, що не могло забезпечити навіть найскромніший прожиток (кілограм картоплі у той час коштував 6 золотих) [15].

Життя українського педагога в Райхскомісаріаті Україна було не кращим. Навіть німецькі звітодавці називали становище українських вчителів катастрофічним. Порівнюючи заробітну плату різних професій, можна побачити, що молодий вчитель в Райхскомісаріаті місячно отримував 240 карбованців, тоді як робітник промисловості заробляв 300-600 карбованців [16] .

За таких умов шкільною владою були зроблені деякі незначні покращання, як, наприклад, збільшення учительської заробітної плати на 30 карбованців, але при цьому обов'язкові години праці для вчителів збільшувались на 20%. Забезпечення вчителів харчами ще з самого початку німецької окупації було незадовільним, а в наступні роки зовсім припинене. Фінансовий відділ видав розпорядження, відповідно до якого вчителі отримували продукти безпосередньо від селян. Одночасно вказувалось, що навіть "у випадку відрегулювання виплати заробітної плати вчителям не буде відмінятись розпорядження про забезпечення продуктами харчування українських вчителів селянами" [17].

Необхідно зазначити, що німецька окупаційна влада часто критикувала учительські курси і самих учителів. Адже інколи виявлялося, що старші вчителі, яким влада надавала перевагу над молодшими, через комуністичні впливи не виховували українську молодь в новому німецькому дусі. В школах німецька влада дозволяла працювати тільки тим вчителям, які були рекомендовані гебітскомісарами як політично довірені.

Важливо відзначити, що у навчанні і вихованні українських школярів німецька влада надавала перевагу українським вчителям над польськими. Так, у школах Волинської округи польські вчителі становили 15%. Цей факт непокоїв нацистів. У статті "Про роботу шкіл" у тогочасній газеті "Волинь" говорилося: "До нас дійшли відомості, що в школі Луцька вчителька звертається до дітей тільки по-польськи. Цього аж ніяк в українській школі толерувати не можна" [18].

Влада вважала, що виховувати українських дітей у потрібному "новому" дусі може тільки український вчитель. Адже діти в українських школах "мусять забути все те, що в чужій школі вложив у голови польський чи комуністичний вчитель" [19].

Німецька окупаційна адміністрація в західноукраїнському регіоні не могла проконтролювати діяльність усіх вчителів українських народних шкіл (хоч би з огляду на труднощі комунікаційних сполучень з поодинокими селами і містечками). Тим більше що з метою зменшення бюджетних витрат на шкільництво влада скорочувала не лише посади вчителів, а й шкільних інспекторів [20]. З цієї ж причини значно знижувались ставки учительського утримання. Зокрема вказувалось, що "на оплату годин навчання релігії в школах кредитів взагалі немає, але бажано, щоб настоятелі парафій з метою релігійного виховання дітей не залишали їх без науки Закону Божого" [21].

Таким чином, у досліджуваний період заходами УЦК та української громадськості була налагоджена певна система вишколу, перепідготовки та підвищення фахового рівня учительських кадрів, яка стала невід'ємною складовою національно-освітнього процесу західноукраїнського регіону. З метою забезпечення закладів освіти педагогічними кадрами в Галичині активно проводилась підготовка вчителів у семінаріях. Гостра потреба в кадрах змусила владу вже з кінця 1941 року відкривати короткотермінові курси підготовки вчителів, проводити літні курси удосконалення їх кваліфікацій. Важливу роль у підвищенні фахового рівня українського вчительства, розробці навчальних програм і підручників, наданні матеріальної допомоги відігравала діяльність УУОП. Однак окупаційна влада критично ставилася до особи вчителя. Працю і підтримку мали лише лояльні до німецького режиму провідники "освітньої політики" Рейху. Будь-які прояви творчої педагогічної діяльності вчителя гостро присікалися. Політичне "фільтрування" вчительських кадрів стало буденним явищем, так що ідейна національно-вихована праця учителів була затруєна зі сходу радянським комунізмом, а з заходу - нацистським шовінізмом при рівночасному принижуванні інших націй, в тому числі й української. Ці антигуманні настрої нищили моральну силу вчителів, ламали їх характери, зводили до ролі сліпих виконавців чужої волі.

Література

22. Сворак С. Народна освіта у західноукраїнському регіоні: історія та етнополітика (1944-1964 рр.) - К., 1998. - С. 68.

23. Державний архів Волинської області (ДАВО). - Ф. Р - 59, оп.3, спр.1, арк.2.