Українська соборність 1918-1919 років: парадигми і виклики сучасної вітчизняної історіографії

Українська соборність 1918-1919 років: парадигми і виклики сучасної вітчизняної історіографії

Володимир Великочий,

кандидат історичних наук, доцент кафедри історіографії і джерелознавства Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника,

директор Інституту туризму і менеджменту Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника (м. Івано-Франківськ)

У статті робиться спроба визначити тенденції, здобутки, а також основні напрямки розвитку сучасної української історіографії державно-соборницького руху в 1918-1919 рр. за доби Української революції ХХ століття. Особлива увага приділена працям українських вчених, які побачили світ на межі ХХ - ХХІ століть і в останні роки. Констатується, що в сучасній українській історіографії спостерігаються процеси накопичення фактологічних знань та осмислення феномена українського соборництва на теоретико-методологічному, синтетичному рівнях, висвітлення означеної проблематики в розрізі компаративістських студій. З'ясовуються причини усталення в сучасній вітчизняній історичній науці двох історіографічних підходів до вивчення і висвітлення соборницьких процесів періоду Української революції 1917-1920 рр., які умовно можна окреслити як "проунрівський" та "прозунрівський".

За періоду новітньої державної незалежності проблема соборності України стала одним з пріоритетних напрямів дослідження історичної науки. В результаті накопиченого масиву фактологічних знань та їх усебічного осмислення з'явилася величезна кількість літератури, сукупність якої дозволяє говорити про формування в українській суспільній думці окремого "соборознавчого"' напряму. По-перше, це явище зумовлюється (і стимулюється) об'єктивними суспільно-політичними чинниками, зокрема патріотичними волевиявленнями громадськості та їх підтримкою лідерами держави ("живий ланцюг Злуки" 1990 р., Указ Президента України 1999 р. про встановлення 22 січня Дня соборності України тощо). По-друге, проблема національно-територіальної єдності постійно обговорюється різними політичними силами з метою досягнення своїх партійних інтересів (виборчі кампанії, загострення "конфлікту еліт" на загальнодержавному та регіональному рівнях тощо). Така політизація історії українського соборництва не могла не позначитися на його науковому осмисленні.

У даній статті ставимо за мету визначити тенденції, здобутки, вузькі місця розвитку сучасної української історіографії державно-соборницького руху в 1918-1919 рр. за доби Української революції ХХ століття. Зважаючи на те, що з цієї проблеми за останні півтора десятиліття написано чимало різнопланових праць, предмет нашого аналізу становитимуть передусім найбільш репрезентативні, на нашу думку, історіографічні джерела, що відображають загальний стан наукових досліджень та новаторські підходи до вирішення окреслених завдань.

Актуальність і новизна такої постановки проблеми зумовлюються відсутністю ґрунтовних узагальнюючих досліджень із вказаної теми. Правда, вже зроблено окремі спроби з'ясувати стан її наукового вивчення, причому не лише в оглядах літератури в монографічних і дисертаційних дослідженнях з дотичної тематики, а й у спеціальних публікаціях. Однак вони або не охоплюють новітньої літератури останнього десятиліття (Я.Калакура, А.Панчук. М.Панчук), або стосуються вузьких аспектів досліджуваної проблеми, зокрема пов'язаних з аналізом праць перших істориків української революції (В.Солдатенко) та зовнішньополітичного значення Акта злуки УНР і ЗУНР (Д.Веденєєв), політичних суперечностей між їхніми урядами (М.Стопчак) тощо. Зважаючи на предмет і завдання монографії В.Капелюшного [8, с. 182-187], історіографії національно-консолідаційних відносин за доби Української революції в цій роботі приділено невиправдано мало уваги. Відзначимо і працю І.Дробота про трансформації та практичну реалізацію української соборницької ідеї у діяльності українських суспільно-політичних сил еміграції та західноукраїнських земель у 1920-30-х роках. Деякі аспекти запропонованого ним історіографічного аналізу перегукуються з тематикою нашого дослідження [4].

Вивчення проблеми української соборності у 1918-1919 рр. загалом збігається з головними тенденціями історіографічного осмислення державотворчого процесу цієї доби, але водночас має свої особливості. З одного боку, її розглядають у широкій діахронній історичній ретроспективі, де головні віхи національно-консолідаційного поступу українства позначають періоди Києворуської державності, Козаччини, Української революції 1917-1920 рр., існування Карпатської України, події 1939 року в Західній Україні та ін. З іншого боку, у синхронній площині досліджуються різні територіальні "вектори" соборницького процесу революційної доби, що охоплюють західноукраїнські землі, Кубань, Донецько-Криворізьку республіку тощо. За будь-яких підходів головна "тематична лінія" вивчення цієї проблеми проектується на відносини між Наддніпрянщиною (УНР) та Галичиною (ЗУНР), а апогеєм соборницьких прагнень визнається Акт Злуки 22 січня 1919 р. Названі та інші тенденції викликали свого роду "моду" на численні історичні паралелі й порівняння, які відкривають нові перспективи для дослідження українського соборництва в розрізі компаративістських студій.

Наростаючий лавиноподібний потік публікацій з даної проблеми в період новітньої державності України знаменували окремі рубіжні праці, що засвідчують якісні зрушення у вивченні українського соборництва. Окрім загальних тенденцій, властивих пострадянській історичній науці, цей процес стимулювався відзначенням різних ювілейних дат. Умовно в ньому можна визначити кілька етапів. Спочатку осмислення означеної теми відбувалося на основі історико-мемуарної спадщини української еміграції/діаспори; із середини 1990-х років з'являються праці, підготовлені на нових джерельних матеріалах з вітчизняних та зарубіжних архівосховищ [напр.: 6, 7, 12, 14, 15, 16, 17-19, 20 та ін.]. Поступово на зміну публікаціям, що ввібрали в себе національно-патріотичний пафос та підходи, притаманні літописанням українського зарубіжжя, вітчизняні історики стали пропонувати своє бачення й оцінки соборницького процесу революційної доби. Відтак посилювалося його критичне, почасти скептичне сприйняття.

Таку динаміку наукового поступу відображають результати представницьких наукових зібрань та реалізація спеціальних наукових проектів. Помітною подією в культурному житті України став проведений з нагоди 75-ї річниці Злуки УНР і ЗУНР 24 січня 1994 р. Інститутом національних відносин і політології НАН України "круглий стіл" за участю провідних вітчизняних науковців. Опублікований за його результатами збірник [21] помітно вплинув на наукове осмислення процесу соборності 1917-1919 рр. Це ж стосується і матеріалів міжнародної конференції в Івано-Франківську, приуроченої до ювілею проголошення ЗУНР [15].

Черговий сплеск колективної уваги науковців до цієї проблеми спричинило відзначення 80-річних ювілеїв проголошення ЗУНР та Акту Злуки УНР і ЗУНР. Збірники статей, видані за підсумками наукових конференцій, присвячених цим пам'ятним датам, засвідчили солідний рівень джерельної бази та розширення тематичного діапазону досліджень [6, 32]. Водночас з'являються спеціальні тематичні збірники, що відображають прагнення вчених до комплексного вивчення проблеми соборності та її осмислення в розрізі своїх творчих зацікавлень [26, 29 та ін.].

На початку XXI ст. в історіографії спостерігається зміщення акцентів від накопичення фактологічних знань до осмислення феномена українського соборництва на теоретико-методологічному, синтетичному рівнях. Поряд з істориками активнішу участь у цьому процесі беруть політологи, юристи, філософи, психологи та представники інших суспільних наук. Це виразно проявилося у серії конференцій, проведених у рамках реалізації унікального в національній історіографії проекту "Духовна вісь України". Опубліковані за їхніми результатами у 2004 і 2005 роках чотири випуски наукових збірників [31] засвідчили активні наукові пошуки в напрямі розробки концептуальних засад історіософії українського соборництва XX ст.

На такому тлі не припинялися наукові дискусії навколо самого поняття "соборність". Вагомий внесок у його теоретико-методологічне осмислення належить сучасним ученим Т.Горбань, І.Гошуляку, І.Дроботу, В.Панібудьласка, О.Піскуну, Л.Шкляру, В.Юрчуку та ін. Узагальнення творчого здобутку названих та інших науковців дозволяє сформулювати низку положень, які доцільно враховувати при аналізі історіографії досліджуваної теми. По-перше, в документах революційної доби саме поняття "соборність" фігурувало рідко, а розуміння соборності української нації та соборності української державності в уявленнях тогочасних діячів часто не збігалися. По-друге, слід розрізняти тлумачення соборності у "вузькому" розумінні, що обмежується Актом Злуки 22 січня 1919 р., та в "широкому" - як тяглість процесів державно-політичного, територіального, духовного, культурного єднання. По-третє, як за тієї переломної доби, так і сьогодні побутують два рівні розуміння соборності: як єдності всіх українців незалежно від місця їх проживання та (або) як державно-національної єдності "всіх" (населення, народу), хто мешкає на українській етнічній території. По-четверте, ідея української соборності передбачає досягнення як етнотериторіальної єдності в рамках однієї національної держави, так і духовної консолідації всього її населення, незалежно від етнічної приналежності, віросповідання, соціального стану тощо.

Певний вплив на характер і спрямованість сучасних досліджень українського соборницького процесу 1918-1919 рр. мали історико-мемуарні праці учасників Української революції та творчий набуток українського зарубіжжя. Завдяки їм означилися та зберігаються й по сьогодні два, так би мовити, історіографічні підходи до її вивчення, які умовно можна окреслити як "проунрівський" та "прозунрівський". Притаманні їм "однобічність", "однолінійність" зумовлюються тематикою наукових праць, коли, досліджуючи суспільно-політичні процеси в Наддніпрянщині або Галичині, історики зосереджуються на вивченні мемуаристики, періодики та історичних й історіографічних джерел відповідного спрямування. Таким чином, вони починають мислити у відповідному ключі, що нерідко призводить до ідеалізації одних (власне досліджуваних) процесів і явищ та упередженого висвітлення подій, які відбувалися в іншому таборі.

Саме ця тенденція тією чи іншою мірою характерна для більшості сучасних праць з історії революційних подій у Галичині та Наддніпрянщині. Граничні межі такого "історіографічного маятника" нерідко сягають полярних точок, коливаючись від усілякого обґрунтування дій очільників наддніпрянських державницьких формацій, з одного боку, до абсолютизації "правильності" вчинків західноукраїнського політикуму, з другого. Така однобічність оцінок виразніше простежується у спеціальних дослідженнях з історії цих двох регіонів, тоді як у працях узагальнюючого характеру, де їхній розвиток висвітлюється паралельно, полярність поглядів помітно "згасає".

В оцінках соборницького процесу зазначеного періоду всередині як "проунрівського", так і "прозунрівського" історіографічних напрямів проглядається більш чи менш виразний поділ дослідників на, так би мовити, "песимістів" і "оптимістів", який, безумовно, не варто абсолютизувати. Характерно, що коли йдеться про його потенційні можливості, то переважає оптимістичний погляд, у чому не останню роль відіграють національно-патріотичні почування й суспільно-політична актуальність проблеми. Коли ж з'ясовується реалізація соборницьких прагнень, оптимізм помітно згасає, натомість розширюється поліваріантність поглядів і оцінок. Можемо також стверджувати, що "оптимістів" більше серед дослідників ЗУНР, які національно-консолідаційний рух висвітлюють у "більш позитивних", "світліших" тонах, аніж їхні колеги, які спеціалізуються на вивченні воєнно-революційних подій у Наддніпрянщині.

Утім, сучасна українська історіографія цілеспрямовано розширює проблемний спектр вивчення соборницького процесу від доби Першої світової війни до періодів існування Центральної Ради і Гетьманату, але головна увага при цьому повсякчас зосереджується на взаєминах між Директорією УНР та ЗУНР. У цьому контексті розглядається широкий комплекс питань щодо укладення та наслідків Акта злуки 22 січня 1919 р., який вважається "апогеєм", "найвищим піднесенням" усього соборницького процесу. При їхньому з'ясуванні потрапляємо, що називається, в "історіографічний калейдоскоп", де на численні ідеологічні й теоретико-методологічні підходи накладається тематичне розмаїття досліджень. Усе це ускладнює вироблення чіткого "історіографічного образу" зазначеної проблеми.

Переважає тенденція, коли в працях з історії ЗУНР вона посідає значно більше місця, ніж у публікаціях, присвячених Директорії УНР. Про це свідчать роботи відомих дослідників західноукраїнської державності 1918-1919 рр. - О.Вівчаренка і В.Тищика, М. Литвина і К.Науменка, С.Макарчука, В.Кондратюка, В.Регульського, М.Сеньківа, І.Думинця, О.Павлишина, колективна монографія за редакції О.Карпенка та ін. Вони пропонують детальну документальну реконструкцію національно-консолідаційного процесу, а його значення оцінюється у більш привабливому світлі, аніж у працях з історії УНР. Головна парадигма соборницького руху уявляється як двобічний зустрічний процес, що відображає закономірні прагнення до об'єднання двох українських державно-політичних формацій, але на перешкоді цьому постають численні об'єктивні та суб'єктивні чинники. Такий загальний "інтеграл" його висвітлення супроводжується великою кількістю контроверсійних підходів, трактуваннями й оцінками.

У студіях, присвячених Директорії, як і в узагальнюючих працях з історії Української революції, питання про злуку УНР і ЗУНР часто висвітлюється, вважаємо, як "складова" інших "центральних" суспільно-політичних подій, зокрема Трудового конгресу тощо. Йдеться про праці Б.Андрусишина, В.Верстюка, В.Литвина, О.Копиленка, М. Копиленка, О.Реєнта, О.Рубльова, В.Семененка, В.Солдатенка, М.Яцюка та ін. Разом з тим роботам з історії як УНР, так і ЗУНР притаманна одна виразна риса: державотворчі процеси в УНР і ЗУНР розглядаються майже цілком відокремлено одна від одної. Це явище до певної міри відображає реальний стан речей, що, як не дивно на перший погляд, значно приземлює і нівелює численні аргументи, що висуваються при доведенні "закономірного", "природного" характеру національно-консолідаційного процесу.

Проблема об'єднання УНР і ЗУНР посідає чільне місце і в спеціальних монографічних дослідженнях з історії української соборності, що являють відносно нове явище української історіографії. Найближче до них у тематичному відношенні стоїть книга М.Сеньківа [23], в якій через узагальнення результатів опублікованих праць, доповнених спогадами і джерельними матеріалами, детально відтворено розгортання державно-соборницького процесу на західноукраїнських землях у 1918-1919 рр. Унікальний у вітчизняній науці проект реалізував авторський колектив Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України (І.Гошуляк, В.Кривошея, В.Солдатенко, В.Яремчук) у вигляді двотомного науково-популярного видання, в якому простежується зародження та етапи формування соборницької ідеї [27]. Її контраверсійне історіософське осмислення запропонували І.Курас і В.Солдатенко [11]. Здобула популярність серед істориків і видана В.Сергійчуком добірка документів з історії української соборності, а запропоновані автором змістовні коментарі відображають важливі аспекти її реалізації за доби Української революції [24].

В історіографії утвердилася позиція, коли події, що відбувалися "до" Акту Злуки 22 січня 1919 р., подаються в розрізі наростання доцентрових сил, а ті, що мали місце "після" нього, - у зворотному напрямі - як посилення відцентрових тенденцій. Відповідним чином змінюються й акценти у відтворенні динаміки національно-об'єднавчого руху: від показу наростання "соборницьких прагнень" і "зустрічних кроків" до наголошування на відмінностях, суперечностях та "об'єктивних чинниках", що призвели до невдач. За такої історичної парадигми авторам важко витримувати логічну лінію викладу подій, що за умов їхнього трактування з "проунрівської" чи "прозунрівської" позицій призводить до виникнення численних контроверсійних поглядів та полярних оцінок.

Зважаючи на це, дослідники, особливо "прозунрівського напрямку", змушені постійно "узгоджувати" історичні реалії, декларовані прагнення і дійсні кроки чільників УНР і ЗУНР та, врешті, власні переконання щирих соборників. Це проявляється, наприклад, у твердженнях О.Павлишина, що уряд ЗУНР ніколи не сприймав влади Директорії за верховну владу на території Галичини, хоча й не полишав пошуків шляхів і форм створення загальнодержавного організму [16, с. 348]. Так само і твердження С.Макарчука, що уряд ЗУНР, з одного боку, займав цілком самостійну позицію щодо Директорії, а з іншого, був змушений узгоджувати з нею найвідповідальніші державні кроки (зокрема у стосунках з Радянською Росією та ін.) [с. 158-160], не суперечать формально-науковій логіці, а відображають складність і суперечність внутрішнього і міжнародного становища двох українських республік.

Доволі дискусійними в історіографії досліджуваної теми залишаються проблеми, пов'язані з одностороннім скасуванням Акту Злуки чільниками ЗУНР та його легітимності загалом. В історичній літературі має місце погляд, що галицький провід публічно відмовився ("розірвав") від злуки з УНР. Зокрема І.Гошуляк [2], М.Литвин і К.Науменко [13, с. 140], О.Павлюк [18], С.Макарчук [14, с. 69] та інші автори обстоюють цю точку, спираючись на рішення скликаної Є.Петрушевичем наради у Відні. Їхні твердження відрізняються хіба що датами її проведення (9-17 чи 19 або 20 грудня 1919 р.) та посиланнями на різні джерела.

Така позиція спростовується у монографії івано-франківських дослідників. Посилаючись на офіційний комунікант від 6 січня 1920 р., виданий за підсумками згаданої наради, вони доводять, що на ній була підтверджена державницька концепція ЗУНР щодо підтримки національно-державної єдності. Вчені стверджують, що серед урядових документів ЗУНР взагалі не віднайдено заяви про те, що її уряд в односторонньому порядку розривав Акт Злуки. Таким чином, вони заперечують і тим історикам, які обстоюють означену позицію, посилаючись на заяви членів об'єднаної української дипломатичної місії від ЗУНР у Варшаві.

Наше прочитання офіційного "Комуніканту" від 6 січня 1920 р. про вищезгадану нараду (Український прапор, 1919, 6 січня) також не дає підстав для підтвердження факту одностороннього скасування Акту Злуки. Навпаки, члени УНРади тоді продемонстрували готовність продовжувати курс на консолідацію з Придніпрянською Україною. Гадаємо, висновки про одностороннє скасування злуки передусім будувалися на негативній реакції чільників ЗУНР на укладений С.Петлюрою з Ю.Пілсудським договір, що став "першим відчутним ударом" по курсу на об'єднання двох республік, адже за його умовами УНР відмовлялася "від усіх своїх прав" на територію, що згідно з Універсалом Директорії від 22 січня 1919 р. ставала її складовою, тобто від Галичини. Слушну думку в полеміці навколо цього питання висловив Ю.Сливка, який вважає, що Акт Злуки не був анульований, бо зробити це могли лише законодавчі органи УНР і ЗУНР, але цього, як відомо, не сталося [25, с. 8-9]. Така позиція, безумовно, не заперечує того факту, що обидві українські республіки провадили самостійну зовнішню політику та направляли окремі делегації на міжнародні форуми. Це зумовлювалося обставинами іншого порядку, які, однак, не можуть слугувати аргументом для доведення "офіційного", чи пак, "одностороннього" скасування Акту Злуки.

Досліджується і проблема легітимності Акту Злуки 22 січня 1919 р., яка проектується на визнання законності і правомірності всього національно-консолідаційного руху досліджуваного періоду. У зв'язку із цим звернемо увагу на національно-демократичний аспект моделі соборності, запропонованої Л.Шклярем. Її автор підкреслює, що об'єднання УНР і ЗУНР - це історично обумовлений процес легітимації прагнення поділеного колись народу жити в єдиній державі з урахуванням його історичної та регіональної специфіки [34]. Цей принциповий момент недостатньо враховує сучасна історіографія, адже йдеться про те, що, перебуваючи в складі окремих державно-політичних утворень, різні частини українського народу мали повне право на об'єднання в "єдине національно-державне тіло", що, можливо, й не відповідало якимось формально-правовим актам, але було абсолютно правомірним з точки зору відновлення історичної справедливості.

У історіографічних джерелах легітимність Акту Злуки трактується з двох позицій: перша - формально-юридична, що визначає правові підстави його укладення та реалізації; друга, так би мовити, - "морально-зобов'язуюча", яка охоплює широкий комплекс суспільних (крім правових) питань щодо втілення злуки в життя.

Під впливом перших літописців Української революції, передусім В.Винниченка, М.Шаповала, М.Лозинського та інших, в історіографії утвердився погляд, що Акт Злуки мав лише "декларативне значення". У змістовному відношенні така позиція У багатьох репрезентативних монографічних дослідженнях з історії ЗУНР, а особливо в узагальнюючих працях з історії Української революції, висвітлення об'єднавчого процесу фокусується, а нерідко взагалі зводиться до показу формально-урочистого проголошення Акту Злуки 22 січня 1919 р. на Софіївському майдані (за сучасними правилами той чи інший державний акт, указ тощо набуває сили після оприлюднення. - Прим. ред.). простежується в акцентах на його урочистому/формальному проголошенні та законодавчих кроках, що йому передували ("передвступний" договір 1 грудня 1918 р. у Фастові; ухвала УНРади про злуку 3 січня 1919 р. у Станіславі; рішення Трудового конгресу 23 січня 1919 р. Корекції потребує фактологічна неточність, пов'язана з представництвом на Трудовому конгресі у Києві. У більшості праць вказується, що в ньому взяли участь 65 делегатів з Галичини. Однак такою була кількість мандатів, наданих ЗУНР, яку насправді представляли лише 36 осіб, тобто її головний законодавчий орган - Українська національна рада не реалізувала наданої їй квоти. тощо). Відтак побутує позиція, що оскільки ці три акти не довершували легітимації злуки, а Всеукраїнські установчі збори, що мали її остаточно ратифікувати, не відбулися, то й саме об'єднання УНР і ЗУНР стало радше "декларацією намірів", аніж завершеним правовим актом. Зокрема, виходячи з аналізу документів про перебіг засідань уряду ЗУНР, таку точку зору переконливо репрезентує львівський учений С. Макарчук [14, с. 156-158].

Іншу позицію обстоюють автори, які доводять, що прийняті юридичні акти творили необхідну правову основу, тож соборницький процес, увінчаний Актом Злуки 22 січня 1919 р., слід вважати цілком легітимним, тобто таким, що мав зобов'язуючу силу для обох сторін. Одним із перших її сформулював знаний дослідник українського зарубіжжя М.Стахів, який вважав Акт Злуки "вповні зобов'язуючим правним актом", тож лише військові умови й перешкодили його втіленню в життя [28]. Так само і сучасний дослідник Ю.Сливка вказав, що ухвалений УНРадою - вищим законодавчим органом ЗУНР закон від 3 січня 1919 р. давав достатню правову основу для визнання легітимності її об'єднання з УНР, тим паче що його зі свого боку окремим законодавчим актом схвалила Директорія [25, с. 8-9]. Вагомих аргументів на користь такої позиції додають і дослідження в галузі теорії та історії держави і права. Здійснюючи правову експертизу проблеми злуки УНР і ЗУНР, науковці роблять висновок, що її прямим наслідком став Закон "Про форму влади в Україні" від 23 січня 1919 р. Його фактично слід вважати тимчасовою Конституцією об'єднаної України, хоча з точки зору державного права він був опрацьований дуже слабо [5].

Невизнання легітимності об'єднання УНР і ЗУНР через відсутність належної правової бази висувається як один з аргументів/мотивів для обґрунтування позиції, що весь соборницький процес, який асоціюється передусім з Актом Злуки, мав лише "формальне значення". Така позиція виразно і безальтернативно представлена у монографії В.Кременя, Д.Табачника, В.Ткаченка, і вона, за словами авторів, претендує на об'єктивну критику історичного досвіду [10].

Подібні підходи та неупереджений аналіз джерел спонукають до адекватних оцінок наслідків Акту Злуки, так що домінуючий тут песимізм легко переростає у скептицизм. Така тенденція проглядається у двох спеціальних дослідженнях історії ЗУНР. Аналізуючи проекти законів про скликання і вибори до Сейму - вищого законодавчого органу західноукраїнської республіки, - С. Макарчук дійшов висновку, що на законотворчості УНРади у березні-квітні 1919 р. зовсім не позначилися прийняті раніше ухвали про об'єднання з УНР [14, с. 69]. Тобто виходить, що у недалекій перспективі чільники ЗУНР бачили її як цілком самостійне державне утворення. Ще категоричнішу точку зору висловив О.Павлюк, стверджуючи, що Акт Злуки між УНР і ЗУНР "не розв'язав жодного конкретного питання об'єднання", не був навіть вироблений практичний механізм для їхнього вирішення [19, с. 122].

Зважаючи на такі суспільно-політичні реалії, підстави для оптимізму залишаються хіба що для висвітлення самих урочистостей проголошення злуки, які викликали хвилю щирого патріотичного піднесення не лише серед творчої інтелігенції, а й широких верств народу. Такі сподівання випромінюють написані за гарячими слідами поезія М.Вороного, виступи С.Єфремова та численні статті в пресі, просякнуті вірою у грядущу епоху змін. Покликаючись на них, І.Гошуляк послідовно обстоює думку, що маніфестація на Софіївській площі стала "найпрекраснішим моментом нашої історії", "вершиною досягнень" українства революційної доби [2; 3 та ін.]. Важче не погодитися з оцінками цього дослідника щодо значення самого Акту Злуки для перспектив українського соборництва. Вони, до речі, співзвучні з поглядами істориків-мемуаристів та авторів українського зарубіжжя (Л.Цегельського, С.Ярославина, І.Кедрина та ін.), які зазначали величезний вплив цієї події на подальше розгортання визвольної боротьби, зростання національної свідомості та консолідацію нації.

Акценти на "формальності" злуки, знецінення/заперечення її реальних наслідків для державотворчих процесів відтісняють на задній план з'ясування результатів співпраці між урядами УНР і ЗУНР у різних сферах суспільного життя. Можемо констатувати, що як у науковій, так особливо у навчальній літературі вони висвітлюються поверхово, принагідно або взагалі залишаються поза увагою. Така прогалина поступово заповнюється новочасною історіографією. Так, М.Литвин І К.Науменко чи не першими прямо поставили питання: "Що реального дала січнева злука?". Відповідь на нього дається на основі вибірки матеріалів з "Вісника державних законів для всіх земель Української Народної Республіки" про надання урядом УНР фінансової допомоги ЗУНР для модернізації залізниць та оснащення її збройних сил тощо [12, с. 123-150]. Монографічні і дисертаційні роботи Б.Савчука і В.Солдатенка, Л.Скорича, В.Футулуйчука, О.Щуся та інших авторів свідчать про достатнє висвітлення взаємин між УНР і ЗУНР у військово-політичній сфері.

Зважаючи на рівень наукової розробки даного питання, особливо позитивно сприймаються намагання комплексно підійти до її вивчення. Це, зокрема, стосується праці О.Павлишина, який висвітлює співпрацю УНР і ЗУНР у торговій, господарській, фінансовій галузях. Однак, шукаючи її прояви у сфері законотворчості, автор (до речі, як і дослідники-правознавці) визнає, що тут консолідаційні зусилля фактично обмежилися законом УНРади про громадянство [16, с. 330-331, 340-342]. Між іншим, спираючись на різні історіографічні чи історичні джерела, науковці активно оперують макропоказниками про багатомільйонну допомогу наддніпрянців, утім, як нам видається, досі ще не здійснено практичної спроби визначити її реальну вартість в умовах гіперінфляції воєнного часу. Зрештою, песимістичні прогнози щодо перспектив вивчення цього питання зробив С. Литвин. З'ясувавши наявний масив джерельних матеріалів, учений стверджує, що повних підрахунків розмірів матеріальної допомоги, наданої з боку УНР, ще не було зроблено і, мабуть, через втрату архівних документів у час воєнного лихоліття цього вже ніколи не вдасться зробити [13, с. 102-103].

Окремо відзначимо дослідження І.Вівсяною національно-культурної співпраці українців Галичини й Наддніпрянщини за 1917-1920 рр. в царинах освіти, науки, преси, книговидання, мистецтва, у справі збереження культурних цінностей тощо [1]. Рівень і глибина їхнього вивчення заслуговує схвалення, хоча важко погодитися з підходом автора, коли питання співробітництва наддніпрянців і галичан у галузі народної освіти, вищої школи, науково-дослідної роботи тощо висвітлюються як складові "ідеологічної сфери", адже за своєю суттю і характером вони все-таки виходять за її межі.

Перспективними, новаторськими виглядають компаративістські дослідження державотворчих процесів у Наддніпрянщині та Галичині, які певним чином можна розглядати як продовження і поглиблення порівняльних студій про паралельність розгортання в них національного руху, що спричинили дискусії в наукових колах. У такому контексті викликає інтерес намагання Є.Хлюпіна визначити етапність уніфікації політичних систем УНР і ЗУНР. Порівнявши еволюцію їхніх головних складових, автор дійшов висновку, що становлення державних структур ЗУНР хронологічно випереджало формування політичної системи УНР. На його думку, саме відсутність загальнонаціональної партійно-політичної системи та спільного інституту лідерства стали на заваді об'єднанню двох республік в унітарну державу [33].

За останнє десятиріччя вітчизняна історіографія збагатилася спеціальними джерелознавчими дослідженнями з історії українського соборництва зазначеного періоду. В такому ракурсі до вивчення цієї теми підійшов В.Пилипів, який у дисертаційній роботі визначив тенденції формування, структуру та інформаційні можливості джерельного комплексу з історії взаємин УНР і ЗУНР як невід'ємної складової розвитку Української революції 1917-1920 рр. Він вказав на недоліки досліджень з окресленої проблеми, пов'язані з тим, що їхні автори спираються переважно на копії документів чи їхні фрагменти, а також на обмежену джерельну базу [20]. Ці висновки залишаються актуальними для розвитку історичної науки, тож їхнє врахування сприятиме кращому розумінню й об'єктивному відображенню взаємин обох українських держав у різних суспільних сферах. Активно вивчаються інформативні можливості преси як історичного джерела, про що, крім згаданої праці, засвідчують публікації П.Губи, І.Гошуляка та інших науковців.

Обмежені рамки статті не дозволяють охопити весь широкий спектр історіографічних проблем, що відображають сучасні стан і рівень осмислення феномена українського державно-соборницького руху в Україні у 1918-1919 рр. Наш аналіз цієї проблеми спонукає до наступних висновків. За останні півтора десятиліття вітчизняна історична наука збагатилася новими вартісними дослідженнями з цієї теми, що дозволяє говорити про її осмислення на якісно новому теоретико-методологічному рівні. Пройшовши у другій половині 1990-х років "емпіричний" етап накопичення й опрацювання значного документального масиву джерел, науковці спрямували зусилля на з'ясування дискусійних аспектів цієї теми, намагаючись узгодити складні суперечливі реалії революційної доби зі своєю громадянською соборницькою позицією. На такому тлі з'являються нові студії компаративістського і джерелознавчого характеру, наростає тенденція до поглибленого спеціального вивчення окремих аспектів національно-консолідаційного руху зазначеного періоду. Чималі потенційні можливості в цьому відношенні відкривають напрацювання представників інших суспільних наук, які пропонують свої фахові розробки різних процесів і явищ означеної теми.

Зважаючи на величезну кількість присвячених їй наукових публікацій, вважаємо, що назріла потреба підготовки спеціального комплексного історіографічного дослідження, яке б підсумувало та визначило перспективи подальшого вивчення українського соборництва за доби Української революції 1917-1920 рр. Вірогідно, що воно могло б дати підґрунтя, стати "відправною точкою" для згуртування науково-інтелектуального потенціалу для створення солідного академічного видання, присвяченого цій важливій проблемі історичної та суспільної думки України.

Література

1. Вівсяна І.А. Національно-культурна співпраця українців Галичини і Наддніпрянщини у 1917-1920 рр.: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01. - К., 2000, - 19 с.

2. Гошуляк І. Деякі аспекти проблеми соборності українських земель в 1917-1920 рр. // Проблеми соборності України у XX столітті. - К., 1994. - С. 42-51.

3. Гошуляк І. Універсал Соборності та його історичне значення // Українська соборність: ідея, досвід, проблеми. (До 80-річчя Акта злуки 22 січня 1919 р.). - К.: ІПіЕНД, 1999. - С. 22-43.

4. Дробот І. Трансформації української державно-соборницької ідеї (1920 - 1930-ті роки). - К.: ФОДО, ЛТД, 2002. - 343 с.

5. Єфремова Н.В. Розвиток конституційного законодавства в Україні (1917-1920): Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.01. - Одеса, 2002. - 20 с.

6. Західно-Українська Народна Республіка: історія і сучасність // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Вип. 6. - Львів, 2000. - 374 с.

7. Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923: Історія / Кер. авт. кол. О.Карпенко. - Івано-Франківськ: Сіверсія, 2001. - 628 с.

8. Капелюшний В.П. Здобута і втрачена незалежність: історіографічний нарис української державності доби національно-визвольних змагань (1917-1921 рр.). - К.: Орлан, 2003. - 608 с.

9. Кондратюк В.О., Регульський В.Л. ЗУНР: становлення і захист.- Львів:Світ, 1998. -96 с.

10. Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду). - К.: ARS-UKRAINE, 1996. - 793 с.

11. Курас І.Ф., Солдатенко В. Ф. Соборництво і регіоналізм в українському державотворенні (1917 - 1920 р.). - К., 2001. - 245 с.

12. Литвин М. Р., Науменко К. С. Історія ЗУНР. - Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 1995. - 368 с.

13. Литвин С. Симон Петлюра і Західна область УНР (нові джерела про допомогу Директорії Українській Галицькій Армії) // Галичина. - Івано-Франківськ. - 2000. - № 4. - С. 102-109.

14. Макарчук С. Українська Республіка галичан. Нариси про ЗУНР. -Львів: Світ, 1997. - 192 с.

15. Міжнародна наукова конференція, присвячена 75-річчю Західно-Української Народної Республіки. 1-3 листопада 1993. Матеріали. - Івано-Франківськ, 1993.

16. Павлишин О. Об'єднання УНР і ЗУНР: політико-правовий аспект (кінець 1918 р. - перша половина 1919 р.) //Вісник Львівського університету. - Серія історична. - Львів, 2002. - Вин. З"7. - Ч. 1. - С. 327-349.

17. Павлюк О. Боротьба України за незалежність і політика США (1917- 1923). - К.: КМ Академія. 1996. - 188 с.

18. Павлюк О. Від злуки до розриву. Взаємини урядів УНР і ЗУНР у 1919 році // Наука і суспільство. - 1994. - № 4-6. - С. 7-8.

19. Павлюк О. Зовнішня політика ЗУНР // Київська старовина. - 1997.- №3-4.-С. 114-138.

20. Пилипів В.І. Джерела з історії взаємовідносин Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки: Автореф. дис...канд. іст. наук: 07.00.06, - К., 2003, -15 с.

21. Проблеми соборності України у XX столітті: Матеріали круглого столу, присвяченого 75-й річниці Акта злуки Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки: 24 січня 1994 р. - К.: Інститут національних відносин і політології НАН України, 1994. - 230 с.

22. Сеньків М., Думинець І. З Історії боротьби за соборність українських земель 1917-1945 рр. - Дрогобич: Відродження, 1995. - 88 с.

23. Сеньків М. З історії соборності українських земель 1917-1945 рр. - Дрогобич, 1999.- 163 с.

24. Сергійчук В. Українська соборність. Відродження українства в 1917- 1923 рр. - К., 1999.

25. Сливка Ю. Етапи та головні напрями дослідження ЗУНР в українській історіографії //Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Вип. 6. - Львів. 2000. - С. 3-9.

26. Соборність і сучасність. - Івано-Франківськ, 1999. - 127 с.

27. Соборність України: У 2-х кн. (І.Л.Гошуляк, І.І.Дробот, В.В.Кривошея, В.Ф.Солдатенко). - К.: Інститут політологічних і етнонаціональних досліджень. - Бібліотека українця, 2000. - Кн. 1. - 148 с; Кн. 2. - 264 с..

28. Стахів М. Україна в добі Директорії. - Т. 4. - Директорія і Антанта. - Скрентон, 1964. - 352 с.

29. Схід і Захід України: проблеми єднання // Наукові записки / 3б. - К., ІПіЕНД, 2000. - Вип.13, - К., 2001. - 278 с.

30. Тишик Б.Й., Вівчаренко О.А. Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923 (До 75-річчя утворення). - Коломия: Вік, 1993. - 120 с.

31. Україна соборна: 3б. наук. статей. - К., 2004. - Вип. І. - 379 с; Україна соборна: 3б. наук. статей. - К., 2005. - Вип. 2. - Ч.І. Історико-політологічні та правові засади соборності й державотворення в Україні. - 415 с.; Україна соборна: 3б. наук. статей. - К., 2005. - Вип. 2. - Ч.ІІ. - Соціокультурні, етноконфесійні та демографічні проблеми формування української нації. - 483 с.; Україна соборна: 3б. наук. статей. - К., 2005. - Вип.2. - Ч.III.Історична регіоналістика в контексті української соборності. - 468 с.

32. Українська соборність: ідея, досвід, проблеми. (До 80-річчя Акта злуки 22 січня 1919 р.). - К.: ІПіЕНД, 1999. - 407 с.

33. Хлюпін Є. Перші контакти урядів ЗУНР і УНР II Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Вип. 6. - Львів, 2000. - С.237-239.

34. Шкляр Л. Моделі соборності (історичний досвід і сучасні аспекти) //Українська соборність: ідея, досвід, проблеми. (До 80-річчя Акта злуки 22 січня 1919 р.). - К.: ІПіЕНД. 1999. - С. 388-395.