Трансформація ідеології радянської влади та націоналістичного руху України під впливом подій другої світової війни: погляди зарубіжних історіографів

Трансформація ідеології радянської влади та націоналістичного руху України під впливом подій другої світової війни: погляди зарубіжних історіографів

Микола Головко,

кандидат історичних наук, ректор Академії праці

і соціальних відносин Федерації профспілок

України, м. Київ

У статті аналізуються погляди зарубіжних історіографів щодо світоглядної діяльності суспільно-політичних інституцій України, трансформації ідеологічних засад, викликаних обставинами війни. Зарубіжні дослідники знаходились поза впливом комуністичної доктрини, мали неупереджені погляди, широкий доступ до архівних документів, і, вочевидь, їх праці відзначаються тематичним розмаїттям, допомагають ліквідовувати "білі плями", зближають протилежні точки зору, чим історична наука і виконує своє суспільне призначення.

Актуальність цього дослідження є жагучою у сенсі дискусії стосовно розбудови сучасного громадянського суспільства в Україні і, зокрема, "третього сектора", тобто неурядових інституцій. У процесі державотворення моральний стан суспільства завжди залежав від балансу співвідношення влади та громадських організацій. Враховуючи, що влада схильна контролювати, скеровувати діяльність громадського сектора, важливо було дослідити межі, історичні аспекти функціонування та ідеологічний фундамент, на якому будувався альянс уряду і народу воєнного періоду, опозиція націоналістичного руху. Найреальніше це доречно зробити через призму поглядів сторонніх громадян - істориків, публіцистів зарубіжжя та ще й через десятиліття поспіль.

Зарубіжні дослідники завжди прискіпливо аналізували ідеологічні засади радянської системи влади. Особлива увага акцентувалася на ставленні населення до комуністичної партії та радянської держави за роки війни, активних і пасивних формах волевиявлення різних категорій, природі й характері суспільних рухів. Так, західнонімецький історик У.Шмідерер заперечує тезу про "згуртованість радянського народу навколо комуністичної партії"[1]. Його співвітчизник І.Неандер стверджує, що у радянських громадян було досить підстав, аби "...критикувати й відкидати державний лад" [2]. І.Хоффман (ФРН) і Г.Петчер (США) солідаризуються в тому, що мільйони радянських людей бажали звільнення від радянської влади і "готові були вітати" її ворогів [3]. Аналогічну думку висловлює Д.Треагольд, який вбачає в невдачах першого періоду війни кризу радянського суспільства. Одним із виявів реакції населення на початок вторгнення вермахту стали факти зустрічі німців "як визволителів". Закономірність цього явища автор вбачає у тому, що соціалістичні перетворення викликали "внутрішні потрясіння" в Радянському Союзі [4]. Якщо говорити про Західну Україну, то у твердженнях дослідника є рація, бо надто вже різким виявився перехід до нового суспільного ладу в цьому регіоні внаслідок радянізації, яка викликала спротив усіх верств місцевого люду.

У багатьох публікаціях західні автори констатують розгубленість і втрату контролю над ситуацією з боку компартійної верхівки Радянського Союзу. А.Тейлор стверджує: це тому, що протягом перших днів гітлерівської агресії "з Москви не надходило жодних чітких вказівок" [5]. Німецький історик В.Ботт зауважує, що лише 3 липня 1941 р. Сталін, за дорученням Політбюро ЦК партії, звернувся до народу, причому цей акт він вважає "демонстрацією відчайдушної безпорадності" [6]. Про "панічні настрої" у партійній еліті пише у вже згаданій книзі І.Неандер.

Як відомо, у ході війни було сформовано кілька надзвичайних органів воєнного часу, серед яких - Ставка Верховного Головного Командування, Державний Комітет Оборони та ін. Цей факт, а також помітний перерозподіл функцій та повноважень між партійними, державними і надзвичайними структурами дав підстави окремим західним дослідникам стверджувати про встановлення в Радянському Союзі "авторитарного режиму", що спричинив у період війни падіння ролі партійного керівництва країною. Так, німецький радянолог Х.Брам у своїй книзі з цього приводу наголошує категорично: "Немає навіть натяку на те, що ЦК під час війни був важливим керівним органом". Політбюро ж "брало участь у прийнятті рішень лише з правом дорадчого органу" [7].

Один із авторів колективної праці "Німецький рейх і Друга світова війна" І.Гофман, характеризуючи надзвичайні заходи партійно-радянського керівництва СРСР, наполягає на тому, що їх не можна розглядати у відриві від масових репресій довоєнних років, які пізніше сама КПРС кваліфікувала як "справжні злочини на ґрунті зловживання владою" [8].

Більшість німецькомовної літератури про Другу світову війну позначена германоцентризмом. На цьому фоні власним дослідним кредо вирізняється професор Бохумського університету Б.Боневич, який 1984 р. видав книгу "Велика Вітчизняна війна: від німецького нападу до радянської перемоги" [9]. Нашу увагу привернув третій розділ книги "Політична система випробовується війною", де автор дає оцінки "патріотичній мобілізації" населення, організаторській ролі більшовицької партії, розглядає участь різних народів СРСР, у тому числі й українського, позицію Православної церкви. Окремі матеріали торкаються перебудови економіки на військовий лад, перебазування продуктивних сил на схід, постачання населення. Не у всьому послідовний дослідник разом з тим висловлює цікаві міркування. Він зазначає, зокрема, що "відсутність ентузіазму населення" в захисті батьківщини "не підтверджується джерелами", а соціалістична система стала "одним із факторів перемоги". У кількох розділах ("Партія і держава", "Партія й армія") Боневич акцентує увагу на зростанні ролі партійних органів "у всіх галузях суспільного життя" - на фронті, в економіці, суспільній сфері. Характеризуючи місце ВКП(б) в організації антинацистського Руху Опору, вчений стверджує: "Партизани до кінця залишалися в першу чергу інструментом партії". Цей вислів наводимо ще й тому, що він підтверджує власні спостереження й оцінки автора.

Для того щоб уявити глибину контрастів німецьких історіографів, наведемо приклад іншого порядку. У книзі В.Хаута "Крим - Сталінград - Кавказ" українське суспільство подається в карикатурно-первісному вигляді [10]. Злидарюючі люди сподівання на краще пов'язували з приходом німецьких носіїв цивілізації. Стверджуючи, що південні райони Радянського Союзу заселені кочівниками, автор зауважує: багато українців лише з появою частин вермахту вперше побачили літаки й автомашини, а українські дівчата змогли, нарешті, вбратися у кольорові сукні, заборонені в радянські часи. Інший автор - К.Альман вважає, що шлях вермахту до Сталінграда проліг не українськими, а "киргизькими степами" [11].

На консервативних позиціях основано колективну працю "Друга світова війна: ілюстрації, хроніка, документи", один із розділів якої присвячено "...світоглядній війні проти СРСР" (автор - Х.Г.Дамс), і він, як і решта, наповнений стереотипами епохи "холодної війни", далекий від об'єктивної характеристики ідеологічного протистояння в 1939-1945 рр.[12].

Окремо слід виділити творчий доробок одного з визначних лідерів німецького цеху військових істориків Г.-А.Якобсона [13], праці якого позначаються новими на той час методологічними підходами. Визначаючи свої власні книги (як і публікації інших своїх колег) такими, що обмежувалися лише військовим і державно-національним принципами висвітлення історії війни, Якобсон виступив за універсалізацію цих засад. Дослідник виділив п'ять принципів інтерпретації подій 1939-1945 рр. у світовій історіографії: 1) військовий, 2) національно-державний, 3) регіональний, 4) з точки зору світової історії, 5) ідеологічний. Критикуючи чотири з них, Якобсон обстоює пріоритет "методу світової історії", "глобального принципу", який, на його думку, міг забезпечити найбільш повну, об'єктивну та всебічну реконструкцію подій воєнної доби. Концептуальні засади німецького вченого було розвинуто в працях інших істориків не лише у Німеччині, а й в інших країнах світу.

Тим часом науковці намагалися осмислити окремі явища, базуючись, зокрема, на локалізованому Якобсоном ідеологічному принципі. Оминаючи ті праці, в яких йшлося про ідеологічне протистояння між Радянським Союзом, Німеччиною, членами осі Рим - Берлін - Токіо та антигітлерівської коаліції, коротко зупинимося лише на тих, що подавали перипетії ідеологічної боротьби на території Радянського Союзу. В ще більш вузькому розумінні йдеться про ідеологію націй і народностей, що населяли СРСР, та національну політику Кремля.

Помітивши симптоматику трансформацій у національній доктрині партійно-радянської верхівки, зарубіжні історики визначили її як перехід від марксизму-ленінізму до російського націоналізму. За докази бралися такі незаперечні факти: утвердження в свідомості мас ідеологеми "російський народ - старший брат" інших народів Союзу РСР; реанімація військових традицій російського народу і глорифікація його видатних полководців (О.Невського, Д.Донського, К.Мініна, Д.Пожарського, О.Суворова, М.Кутузова, Ф.Ушакова та інших); розробка нового тексту гімну СРСР тощо. Професор Кельнського університету Б.Майстер так пояснював цей феномен: "Якщо новий суспільний устрій витримав під час війни перевірку на міцність, то не в останню чергу завдяки заклику до російського націоналізму, який в оболонці радянського патріотизму більше, аніж соціалізм, відповідав рівню свідомості інтелігенції і всього народу" [14].

Західні вчені, які уважно вивчали трансформацію сталінської національної доктрини в роки війни, констатують зміну ідеологічних акцентів. Так, американський аналітик К.Болен писав, що "...війна стимулювала у всій Європі, включаючи Радянський Союз, почуття націоналізму", що радянський уряд "...у своїй воєнній пропаганді сильно натискав на національні почуття і радянська преса виключно відображала російський націоналізм" [15].

Відомий югославський політичний діяч М.Джилас, згадуючи зустріч югославської делегації зі Сталіним під час війни, звертає увагу на те, що радянський лідер у розмові замість звичного словосполучення "Радянський Союз" використовував слово "Росія". На думку цього дослідника, "це означало, що він не лише інспірує російський патріотизм, а й захоплюється ним, себе з ним ідентифікує" [16].

У бесіді з відомим англійським журналістом А.Вертом "один дуже ортодоксальний комуніст", характеризуючи зміну гасел і акцентів національної політики партії, говорив: "...було абсолютно необхідно проголосити "націоналістичний неп" [17].

Та навіть без такого повороту в політиці Кремля антикомуністичні сили у національних республіках послідовно вели боротьбу проти радянської влади. Антисталінській позиції у радянському суспільстві присвячено працю американського дослідника Д.Фішера, в якій розкриваються причини й форми спротиву більшовицькому режиму, його вплив на масову свідомість [18].

Витоки, ідейні джерела, причини самостійницького руху на території України в період Другої світової війни, його організаційні форми та реальні результати стали предметом спеціального дослідження багатьох зарубіжних дослідників, а праці П.Альтера [19], Б.Анберсона [20], Д.Армстронга[21], Ф.Баркгорна [22], Д.К.Марпліса [23], Р.С.Салліванта [24], Х.Сетон-Вотсона [25], Е.Д.Сміта [26] стали класичними. Та якщо дослідження П.Алтера та Е.Д.Сміта мають переважно теоретичний характер, то всі інші апелюють до конкретно-історичної тематики. Саллівант і Мерпліс обґрунтовують, яким чином більшовицька політика в Україні вплинула на деформацію суспільної свідомості, звертаючи увагу на те, що "сепаратистські тенденції" придушувалися жорсткими репресивними методами. Глибока за аналізом теоретичних підвалин українського націоналізму, його організаційної структури, еволюції ідеологічних і програмних засад, практичної діяльності праця Д.Армстронга - перша і єдина у своєму роді спроба комплексного дослідження цього історичного феномена в зарубіжній історіографії. Об'єктивна реконструкція подій, аналітичні, неупереджені підходи забезпечили не лише високий науковий рейтинг дослідження, а й переведення "українського питання" з політичної в суто дослідну площину.

Публікації теоретичного спрямування дозволяють зрозуміти динаміку складних суспільних процесів, основу яких становлять фактори самоорганізації людських спільнот, їх національної самоідентифікації, виникнення політичних та військових структур, які беруть на себе функції репрезентантів і борців за інтереси окремих категорій населення та націй, тощо.

Ознайомлення з працями А.Авторханова [27], Р.Арона [28], З.Бжезінського [29], Е.Гобсбаума [30], Н.Дейвіса [31], Е.Каннетті [32], Р.Конквеста [33] дали можливість простежити взаємозв'язок між різними чинниками суспільного розвитку і реальний зміст таких понять, як "народ", "влада", "режим", "партії", "суспільні рухи", "громадські об'єднання", а також з'ясувати необхідний мінімум умов для суспільної самодіяльності й різних форм волевиявлення населення, здатність реально впливати на ті чи інші явища й процеси.

Саме у зарубіжній україністиці вперше з'явилися публікації, в яких розкривається діяльність громадських, церковних, політичних інституцій, військових діячів, учених і митців, котрі виявили власну суспільну позицію у період окупації. Татуйовані радянською історіографією, у зарубіжних публікаціях постають живі образи людей з притаманними їм сильними рисами характеру, успіхами й невдачами. Ось такими є статті Л.Винара про Є.Онацького та О.Оглобліна [34] і книга Ю.Семенка про В.Доленка [35].

До проблеми українського національно-визвольного руху зверталися також історики сусідніх держав, на території яких діяли осередки ОУН та підрозділи УПА. Проте якщо в Румунії та Угорщині на цю тему є лише кілька помітних публікацій, то у Чехії [36], Словаччині [37], а особливо у Польщі написано значно більше. Звичайно, праці останнього часу істотно відрізняються від тих, що з'явилися за комуністичного режиму і виконували швидше ідеологічну, а не наукову функцію.

Окрему історіографічну нішу ця проблематика посідає у Польщі, що пояснюється гостротою українсько-польського протистояння в роки Другої світової війни, протидією українського й польського націоналістичних рухів у ареалах спільного проживання - Холмщині та Підляшші, Надсянні, Волині, Галичині. Оскільки йдеться про величезний масив літератури, зупинимося лише на тих, які ілюструють основні тенденції польської історіографії.

Публікації з даної теми з'явилися ще за часів Польської Народної Республіки, і серед перших стала сьогодні загальновідома, а тоді вилучена з наукового обігу книга А.Тесняка і В.Шоти "Дорога в нікуди". Заслугою авторів було відтворення основних напрямів діяльності Організації українських націоналістів та Української повстанської армії, констатування їх співпраці з польським пролондонським підпіллям. Однак це не завадило авторам дати різко негативну оцінку обом інституціям [38].

Згідно з установками тодішнього керівництва країни польські історики замовчували факт, що самостійницький рух в Україні, спрямований проти нацистських окупантів і більшовицького режиму, мав на меті відродження суверенної державності. Натомість на передній план висувалися факти колаборації та нищення польського населення підрозділами УПА. Найбільш типовими у цьому плані стали праці Е.Пруса [39], в яких не лише визначались історіографічні орієнтири, а й відповідним чином формувалась громадська думка в "народнодемократичній" Польщі.

Демократизація з 80-х років минулого століття політичного курсу в цій країні позитивно позначилася на підходах польських істориків до висвітлення цієї теми, сприяла подоланню ідеологічних пріоритетів, псевдопатріотичних мотивів, якими продовжувала користуватися частина вчених, публіцистів, громадських і політичних діячів. Першими "ластівками" оновленої наукової літератури стали монографії А.Зеби [40], Т.Ольшанського [41], Б.Скарадзинського [42]. Виникла навіть так звана група ревізіоністів, праці яких демонстрували прагнення відійти від усталених стереотипів і стати на суто наукову методологію дослідження процесів польсько-українських стосунків періоду Другої світової війни. До цієї когорти належать Г.Грицюк [43], З.Ковалевський [44], Г.Мазур [45], В.Менджецький [46], Г.Мотика [47], А.Сова [48], Т.Стриєк [49] та ін. вчені.

Традицію об'єктивної, зваженої, документально підкріпленої інтерпретації подій у польсько-українському прикордонні заклав "старійшина" польської історіографії Р.Тожецький, праці якого вважаються класичними в обох країнах [50]. Характерною ознакою творчої школи цього дослідника стала відсутність кон'юнктури, будь-яких уподобань і спроб перекласти провину за міжнаціональний конфлікт на одну з сторін, прагнення побачити в цих стосунках позитивні й конструктивні моменти.

Серед польських авторів багато безпосередніх учасників і свідків тих подій, які саме і виступають із звинувачувальних позицій стосовно ролі ОУН та УПА у міжнаціональній різанині. У цій групі слід виділити Є.Венгерського [51], В.Романовського [52], Є. і В.Семашків [53], А.Перетятковича [54], Ч.Піотровського [55], В.Філяра [56]. Базуючись лише на свідченнях учасників, свідків і жертв з польської сторони, названі автори (особливо це стосується найбільш ґрунтовної праці Є. і В. Семашків) не залучають джерел іншого походження, а тому доходять до тенденційних узагальнень і висновків. Більш того, без жодних документальних підтверджень Семашки "закидають" українським націоналістам співпрацю з нацистами у нищенні поляків протягом німецької окупації.

І "ревізіоністи", і "традиціоналісти" трактують дії ОУН та УПА щодо польської людності як злочинні, хоча перші визнають помилкову національну політику польського уряду у міжвоєнний період, антиукраїнські акції Армії Крайової, а також надмірність дій польських властей, пов'язаних з виселенням цивільного українського населення під час операції "Вісла". "Традиціоналісти" вважають депортацію української меншини у північно-західні регіони Польщі та її асиміляцію вимушеним кроком, виправданим попередніми подіями.

Осібну позицію займають польські історики українського походження. У працях Р.Дрозда [57], Є.Місила [58], В.Мокрого [59], М.Сивицького [60] ОУН та УПА постають як військово-політичні репрезентанти тієї частини українського народу, яка боролася за суверенну національну соборну державу. Якщо на Волині націоналістичні боївки сповідували здебільшого наступальну тактику, то в Закерзонні вони вели оборонні бої проти комуністичної влади, яка прагнула розв'язати "українське питання" методами довоєнних попередників - ендеків. Вказані автори виступають проти насадження стереотипу про вину самих українців за вчинені польською владою утиски й моральне виправдання цих заходів, вважаючи операцію "Вісла" акцією колективної відповідальності українців, що була порушенням міжнародного права.

Тема українсько-польського протистояння і сьогодні залишається домінуючою у польській історіографії, хоча є лише одним із багатьох напрямів дослідження Другої світової війни.

Окремо, але разом із тим органічно пов'язаною, як і суспільно-економічне життя наших народів, виглядає російська історіографія. Період демократизації і гласності у СРСР, започаткований М.Горбачовим, доволі специфічно вплинув на вітчизняний історіографічний процес. "Кинуті напризволяще" ідеологічною цензурою історики й публіцисти поринули в пошук сенсаційних матеріалів, акцентуючи увагу на недоліках. Суцільну глорифікацію комуністичної суспільної організації змінило суцільне її очорнення. Та, як це завжди відбувається в перехідні епохи, поряд із стихією розкріпачення відбулося усвідомлення інтелектуальної свободи, що супроводжувалося серйозним і глибоким вивченням архівних документів, до яких, нарешті, відкрився більш широкий доступ. У результаті з'являються публікації, що містять спроби переосмислення методологічних підходів, нову постановку досліджуваних проблем, а також позбавлену політичних нашарувань інтерпретацію подій Другої світової війни.

Незважаючи на "дитячі хвороби" становлення історіографії на пострадянському просторі, знайшлися професіонали, які гідно прийняли виклик часу і протягом 90-х років продемонстрували високий рівень осмислення воєнних подій. Враховуючи об'єктивну ситуацію і те, що основні архівні матеріали зберігаються в Москві, не дивно, що саме російські історики задали тон у цій справі. З'явився цикл праць, у яких аналізуються природа, механізми й технології ленінської, а потім і сталінської моделей суспільного устрою, причини трансформацій політичної лінії, сильні й слабкі сторони вождівського режиму, процес і наслідки репресій 30-х років, складання й функціонування номенклатурної системи та інші проблеми [61]. Серед них особливо слід виділити воєнно-історичні нариси "Великая Отечественная война" у чотирьох книгах, у яких по-новому висвітлюються не лише суто воєнні питання, а й стан суспільства, державних і громадських інституцій, Рух Опору тощо [62].

Крім узагальнюючих праць у Російській Федерації з'явилось чимало монографічних досліджень, які торкаються проблем досліджуваної теми. Своєрідним прологом стала праця Д. Волкогонова, виконана в жанрі політичного портрета [63]. І хоча в центрі дослідження перебуває Й.Сталін, Д.Волкогонов торкається різних подій, у тому числі воєнної доби. Маючи практично необмежений доступ до утаємничених у радянські часи архівних документів, автор сповна скористався можливістю сказати правду про війну в усіх її вимірах. Особливий інтерес викликають сюжети, де розкриваються настрої радянських людей - червоноармійців, цивільного населення, керівництва країни, вищого командного складу збройних сил, а також функціонування суспільного організму, різних його елементів за екстремальних умов війни.

По суті першою спробою наукової реконструкції формування та функціонування специфічно радянського соціального прошарку - номенклатури слід вважати монографію М.Восленського [64]. Називаючи її "пануючим класом" у СРСР, автор аналізує технологію відбору, підготовки, ідеологічного виховання, ротації партійно-радянських кадрів, які фактично володіли всіма важелями влади й виконували управлінські функції у партійно-державних і громадських інституціях.

Прагненням з'ясувати причини й наслідки складних суспільно-політичних процесів 30-40-х років пройнята книга Л.Гордона та Е.Клопова [65]. Автори підводять читача до розуміння того, як діяла система, створена Сталіним, яким чином це відбивається на функціонуванні всіх ланок державного механізму і суспільства в цілому.

Окремі фрагменти, присвячені періоду війни, містить праця відомого історика й публіциста Р.Медведєва [66]. Об'єктивний портрет одного з керівників України, що діяв у вищому ешелоні влади притаманними їй засобами і водночас був людиною з усіма іманентними рисами, сильними і слабкими виявами, - такою постає ця неоднозначна фігура, через призму якої проступають тогочасні події.

Визнаний російський інтелектуал Р.Піхоя здійснив аналітичний зріз історії влади у Радянському Союзі [67]. Оскільки її стрижнем протягом багатьох десятиліть залишалася комуністична партія, автор зосереджує увагу на засобах реалізації програмних положень цієї організації, що на практиці переросла рамки політичної організації класичного типу і перетворилася на своєрідний номенклатурний орден.

Особливості прийняття і втілення в життя політичних рішень у роки війни охарактеризував у своїй монографії В.Секістов [68]. А однією з перших на пострадянському просторі до проблем психології війни звернулася О.Сенявська [69]. На ексклюзивній джерельній базі дослідниця простежує морально-психологічний стан різних категорій населення за умов війни, формулює певні закономірності й особливості, робить цікаві теоретичні узагальнення.

Лише в пострадянській історіографії з'явилася можливість позбавитися ідеологічних кліше у розробці інших тематичних напрямів. До таких "болісних" і складних явищ відноситься колаборація. Політичні, соціально-економічні, морально-психологічні передумови, форми співпраці населення окупованих територій та радянських військовополонених з ворогом стали предметом вивчення М.Семиряги [70]. Не з усіма думками вченого можна погодитись, однак заслуговує на увагу те, що він зробив перший крок у розробці цієї проблеми.

До початку перебудови в науковій літературі не висвітлювалися масові депортації населення, що були однією з форм репресій сталінського режиму. У працях В.Парсаданової вперше на підставі різноманітних документів розкриваються підготовка й хід депортацій з території Західної України і Західної Білорусії, які стали засобом радянізації краю, упокорення його населення і придушення "українського сепаратизму" [71].

У 90-і роки ХХ ст. у Російській Федерації з'явилось кілька праць, присвячених діяльності антифашистських комітетів у Радянському Союзі. Це насамперед кандидатська дисертація С.Пономарьова "Антифашистский комитет советской молодежи" [72] та монографія Н.Петрової "Антифашистские комитеты в СССР: 1941-1945 гг." [73]. Якщо в дисертаційному дослідженні йдеться про те, що антифашистський комітет радянської молоді було створено для обслуговування насамперед зовнішньополітичних інтересів Кремля, то праці Н.Петрової бракує критичного ставлення до зображуваних подій.

У притаманній автору манері (з елементами публіцистики, посиланням на джерела і вибірковим компонуванням фактичного матеріалу) описує окупаційний період Б.Соколов, у книзі якого розглядаються також проблеми організації антифашистського Руху Опору, колаборація, "польське питання" [74]. Значно відповідальніше до аналізу партизанського руху підійшов В.Боярський [75], хоча й тут відсутні посилання на літературу, архівні документи. Однак систему організації та керівництва боротьбою проти окупантів, еволюцію стратегії й тактики, роль партії та силових структур, результативність та уроки дій "народних месників" у дослідженні розкрито ґрунтовно викладене вище.

Підсумовуючи, слід зазначити, що російська історична наука продовжує вивчати розвиток українського суспільства, ревниво звикається з думкою про історичне право народу на державотворення як самодостатньої спільноти.

Обсяги цієї статті обмежують автора в історіографічному аналізі. Та із викладеного переліку думок доходимо висновку, що зарубіжна література значно менше політизована й заідеологізована. Навіть з поправкою на певну антирадянську упередженість деяких західних вчених і публіцистів у їх працях превалюють критичні оцінки суспільної моделі більшовицького зразка, зокрема у тій частині, що стосується діяльності громадських інституцій та масових рухів, прагнення максимально наблизитись до розуміння глибинних суспільно-політичних процесів, осягнути їх механізм і технології, простежити причинно-наслідкові зв'язки.

Розпад СРСР і поява незалежних держав на пострадянському просторі викликали непересічний інтерес до України, вибору її стратегічного вектора розвитку. Європейський світ не байдужий до долі народу, що мешкає на сході континенту, спонукає до інтеграційного розвитку, особливо у світоглядній сфері. Тому всім нам слід знати поради зарубіжних (східних і західних) дослідників української історії та визначити відповідні уроки для формування стабільної демократії як запоруки цивілізованої перспективи суспільства.

Література

1. Schmeiderer U. Die Aussen politik der Sowjetunion. - Stuttgart, 1980. - S. 72.

2. Neander I. Grundzuge der russische Geschichte. - Darmstadt, 1970. - S. 247.

3. Hoffmann J. Die Ostlegionen, 1941-1943: Turkotataren, Kaukasier und Wolgafinnen sm deutsche Heer. - Friburg, 1976. - S. 11; Pachter H. The Fall and Rise of Europe: A Political, Social and Cultural History of the Twentith Century. - New-York, 1975. - P. 256.

4. War: A Historical Political and Social Study. - Santa Barbara, 1978. - P. 141.

5. Taylor A. The Second World War: An Illustrated History. - London, 1975. - P. 103.

6. Bott W. Die Gesetze des Krieges: Eine Kritik der sowjetischen Militarwissenschaft. - Munchen, 1974. - 1974. - S. 87.

7. Brahm H. Von der innerparteilichen. Demokratie unter Lenin zur Autokratie Sralins (1917-1945). - Koln, 1974. - S. 18-19.

8. Das Deutsche Reich und der Zweite Weltkrieg. - Stuttgart, 1979. - Bd. 4. - S. 1079, 1087.

9. Bonwetsch B. Der "Crosse Vaterlandische Krieg". - Stuttgart, 1984.

10. Haut W. Krim - Stalingrsd - Kaukasus. - Friedberg 3, 1977.

11. Alman K. Panzer vor. - Bochuv, 1974.

12. Der 2. Weltkrieg. - Munchen, 1983.

13. Jacobsen H.-A. Der Zweite Weltkrieg. Grundzuge der Politikund Strategie in Document. - Frankfurt-am-Mein - Hamburg, 1965.

14. 60 jhare Sowjet - Russland. - Hannover, 1977. - P. 31.

15. Foreign Relation of the United States. Diplomatic Paper. Vol. IV. - Washington D.C., 1966. - P. 813.

16. Джилас М. Разговоры со Сталиным // Смена. - 1990. - № 1. - С.133.

17. Werth A. Russia at War 1941-1945. - London, 1964. - P. 250.

18. Fisher G. Soviet Opposition of Stalin: A Case Studying World War II. - Cambridge, 1952.

19. Alter Peter. Nationalism. - London, New-York, Sydney, Auckland, 1994.

20. Anderson B. Imagined Communities: Reflections of the Origin and Spread of Nationalism. - Cornell, 1983.

21. Armstrong D.A. Ukrainian Nationalism. - New-York, 1963. - 361 s.

22. Barghoorn F.C. Soviet Russian Nationalism. - New-York, 1976. - 330 s.

23. Marples D.K. Stalinism in Ukraine in the 1940-s. - N.Y., 1991.

24. Sullivant R.S. Soviet Politic and the Ukraine. 1917-1957. - New-York, 1962. - 438 p.

25. Seton-Watson H. Nations und States. An Enqueiery Into the Origins of Nations and the Politics of Nationalism. - Boulder, 1977.

26. Smith A.D. The Ethnic Revival in the Modern World. - Cambridge, 1981.

27. Авторханов А.Г. Технология власти // Вопросы истории. - 1991. - № 1-12; Авторханов А.Г. Ленин в судьбах России // Новый мир. - 1991. - № 1. - С. 165-179; Авторханов А. Империя Кремля. - Минск, Москва, 1991. - 42 с.

28. Арон Р. Мир і війна між націями. - К., 2000. - 686 с.

29. Бжезінський З. Велика Шахівниця. Американська першість та її стратегічні імперативи. - Львів - Івано-Франківськ, 2000. - 236 с.

30. Гобсбаум Е. Вік екстремізму. Коротка історія ХХ віку. 1914-1991. - К., 2001. - 544 с.

31. Дейвіс Н. Європа. Історія. - К., 2000. - 1464 с.

32. Каннеті Е. Маса і влада. - К., 2001. - 416 с.

33. Кокквест Роберт. Роздуми над сплюндрованим сторіччям. - К., 2003. - 377 с.

34. Винар Любомир. Євген Онацький - чесність з нацією (1894-1979) // Український історик. - 1980. - № 1-4. - С. 153-174; Його ж. Олександр Петрович Оглоблин (1899-1992) // Український історик. - 1993. - № 1-4. - С. 7-57.

35. Семенко Ю. Пам'яті В.А.Доленка. - Мюнхен, 1975.

36. Zelinskys B. Ukrainci v Cechach a na Morawe. 1894-1944. - Praha, 1995.

37. Slavik V. Prava tvaz banderovcev. Akce u porti civilni citi. - Praha, 1948; Chnoupek B. Banderovci. - Bratislava, 1989.

38. Szszesniak A., Szota W. Droga do nikad. Dzialalnoss organizacji ukrainskich najonalistow I jej likwidacja w Polsce. - Warszawa, 1973. - 587 s.

39. Prus E. Herosi spod znaka tryzuda. - Warszawa, 1985. - 346 s.; Prus E. Wladyka Swietojurski // Warszawa, 1985. - 336 s.; Prus E. Atamania UPA. - Warszawa, 1988. - 367 s.; Prus E. Legenda kresow: Szare szeregi w walce z UPA. - Wroclaw, 1995. - 263 s.

40. Zieba A. Ukrainci i powstance Warszawskie // Znak. - 1982. - № 10-12.

41. Lukaszow J. (Olszanski T.A.) Walki polsko-ukrainskie 1943-1947 // Zeszyty Historyczne. - 1989. - № 90. - S. 159-199.

42. Podlaski K. (Skaradzinski B.). Bialorusini, Litwini, Ukraincy. - Bialostok, 1990. - 148 s.

43. Hryciuk G. "Kumityt". Polski Komitet Opiekuncsy Lwow miasto w latach 1941-1944. - Torun, 2000. - 170 s.; Hryciuk G. Polacy we Lwowe 1939-1944. Zycie codzienne. - Warszawa, 2000. - 432 s.

44. Ковалевський З. Польське питання у повоєнній стратегії Української Повстанської Армії // Україна - наука і культура. - К., 1993. - Вип. 26-27. - С. 200-232.

45. Mazur G. Polityka sowiecka na "Zachodniej Ukraine" 1939-1941 (zaris problematyki), "Zeszyty Historyczne (Paryz), 1999. - Z. 130. - S.73-74; Mazur G. Pokucie w latach drugiej wojny swiatowej. - Krakow, 1994. - 207 s.

46. Medrzecki W. Polskie relage pamietnikarskie i wspomieniowe jako zrodlo do badania stosunkow polsko- ukrainskich w okresie II wojny swiatowej // Przeglad Wschodni. - T. IV. - Z. 1(13). - 1997. - S. 227-233.

47. Motyka G., Wnuk R. Pany i rezuny. Wspolpraca AK-WIN i UPA 1945-1947. - Warszawa, 1997. - 212 s.; Motyka G. Tak bulo w Bieszadach. Walki polsko- ukrainskie 1943-1948. - Warszawa, 1999. - 552 s.

48. Sowa A.L/ Stosunki polsko-ukrainskie 1939-1947. - Krakow, 1998. - 342 s.

49. Stryjek T. Czy Polsce potrzebna jest upowska Norymberga? // Wiez. - Kwiecien, 2000. - S. 137-151.

50. Torzecki R. Kwestia ukrainsko w polityce III Rzeszy. 1933-1943. - Warszawa, 1972. - 388 s.; Torzecki R. Konytakty polsko-ukrainskie na tle prodlemu ukrainskiego w polityce polskiego rzadu emigracyi nego i podziemia (1939-1944) // Dzieje najnowsze. - 1981. - № 1-2. - S. 319-346; Torzecki R. Sprawy polsko-ukrainskie w czasie II wojny swiatowej // Zustriczi. - 1990. - № 3-4. - S. 104-117; Torzecki R. Polacy i ukraincy. Sprawa ukrainska w czasie II wojny swiatowej na terenie II Rzeczypospolitei. - Warszawa, 1993. - 349 s.

51. Wegierski J. Armia Krajowa w okregacln Stanislawow i Tarnopol. - Krakow, 1996. - 337 s.; Wegierski J. W lwowskiej Armii Krajowej. - Warszawa, 1999. - 316 s.

52. Romanowski W. ZWZ-AK na Wolyniu 1919-1944. - Lublin, 1993. - 407 s.

53. Siemasko W., Siemaszko E. Ludobojstwo dokonane pzzez nacjonalistow ukrainskidi na ludnosci polskiej Wolynia 1939-1945. - T. 1-2-. - Warszawa, 2000. - 1440 s.

54. Peretiatkowicz A. Polska samooborona w okolicacln Luska. - Katowice, 1995. - 252 s.

55. Piotrowski Cz. Przez Wolyn i Polesie na Podlasie. - Warszawa, 1998. - 264 s.

56. Filar W. "Burza" na Wolyniu. - Warszawa, 1997. - 288 s.; Przed akcja "Wisla" byl Wolyn. Praca zbiorowa pod red. W.Filara, 2000. - 186 s.

57. Drozd R. Droga na zachod. Osadnictwo ludnosei ukrainskiej na ziemiach zachodnich i polnocnich Polski w ramach akcji "Wisla". - Warszawa, 1997. - 190 s.; Drozd R. Politika wladz wobec ludnosci ukrainskiej w Polsce w latach 1944-1989. - Warszawa, 2001. - 380 s.

58. Misilo E. Kwestia ukrainska w polityce polskiego rzadu i podziemia w latach 1939-1944. Dokumenty // Zustriczi. - 1990. - № 3-4. - S.141-172.

59. Mokry W. Nie wojskowy lecz polityczny cel wysiedlenczej akcji "Wisla" w 1947 r. // Problemy ukraincow w Polsce po wysiedlenczej akcji "Wisla" 1947 rocu. Pod red. W.Mokrego. - Krakow, 1997. - 466 s.

60. Siwicki M. Dzieje konfliktow polsko-ukrainskich. - T.1-3. - Warszawa, 1992-1994.

61. Война и политика, 1939-1941. - М., 1999. - 495 с.; Война. 1941-1945. Факты и документы /Под ред. О.А.Ржешевского. - М., 2001. - 478 с.; Вторая мировая война. Актуальные проблемы. - М., 1995. - 368 с.; Народ и война: 50 лет Великой Победы. - СПб., 1995. - 336 с.; Политическая история: Россия - СССР - Российская Федерация: В 2 т. - М., 1996. - Т.2. - 720 с.; Суровая драма народа / Ученые и публицисты о природе сталинизма /. - М., 1989. - 512 с.; Вторая мировая война: Дискуссии. Основные тенденции. Результаты исследований. - М., 1996. - 700 с.; Россия в 1941-1945 гг.: проблемы истории и историографии: Межвуз. сб. науч. ст. / Л.В.Храмов и др. - Самара, 1995. - 180 с.; История и сталинизм / Сост. А.Н.Мерцалов. - М., 1991. - 448 с.

62. Великая Отечественная война 1941-1945. Военно-исторические очерки: У 4 -х кн. - М., 1998. - 672 с.

63. Волкогонов Д.А. Тріумф і трагедія: Політичний портрет Й.В.Сталіна: У 2 -х кн. - К., 1990. - 672 с.

64. Восленський М.С. Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза. - М., 1991. - 624 с.

65. Гордон Л.А., Клопов Э.В. Что это было ? / Размышления о предпосылках того, что случилось с нами в 30 - 40-е годы. - М., 1989. - 320 с.

66. Медведев Рой. Н.С.Хрущев. Политическая биография. - М., 1990. - 304 с.

67. Пихоя Р.Г. Советский Союз: История власти. - М., 1998. - 390 с.

68. Секистов В.А. Война и политика. - М., 1989. - 453 с.

69. Сенявская Е.С. Человек на войне. Историко-психологические очерки. - М., 1997.- с.; її ж. Психология войны в ХХ веке: Исторический опыт России. - М., 1999. - 383 с.

70. Семиряга М.И. Коллаборационизм. Природа, типология и проявления в годы Второй мировой войны. - М., 2000. - 866 с.

71. Парсаданова В. Депортации населения Западной Украины и Западной Белоруссии в 1939-1941 гг. // Новая и новейшая история. - 1989. - № 2. - С. 26-44.

72. Пономарев С.С. Антифашистский комитет советской молодежи: Дисс. ...канд. истор. наук. - М., 1996. - 189 с.

73. Петрова Н.К. Антифашистские комитеты в СССР: 1941-1945 гг. - М., 1999. - 304 с.

74. Соколов Б. В. Оккупация. - М., 2002. - 347 с.

75. Боярский В.И. Партизаны и армия: история утерянных возможностей / Под общ. ред. А.Е.Тараса. - Минск- Москва, 2001. - 304 с.