Місце Київської Русі в історії українського народу

Вінницький національний технічний університет

Кафедра менеджменту

Контрольна робота

з історії

на тему: «Місце Київської Русі в історії українського народу»

Вінниця 2009 р.

План

Вступ

1. Науковість і псевдонауковість теорії щодо походження Давньоруської держави

2. Позитивний і негативний вплив руських князів на розвиток Київської Русі

3. Чи можна було зупинити процес розпаду Давньоруської держави?

Висновки

Література

Вступ

Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка відіграла велику роль як в історії східнослов'янських народів, так і в світовій історії.

Утворення великої Давньоруської держави сприяло більш швидкому економічному, політичному й культурному розвиткові східних слов'ян, в той же час, дало їм можливість відстояти свої землі від нападів багатьох ворогів - на сході й півдні - степових кочівників-печенігів, половців та ін., на півночі - від норманнів, на заході - від польських і угорських королів та феодалів, на півдні - від зазіхань імператорів Візантії.

Говорячи про величезне значення Київської держави в історії східних слов'ян, слід зупинитися й на їх ролі в утворенні й розвиткові цієї держави. Як відомо, на основі літописного переказу про закликання північними слов'янами трьох варязьких князів - Рюрика, Синеуса і Трувора, які й заснували князівську династію на Русі, німецькі вчені Г. С. Байер, Г.
Ф, Мішкр і А. Л. Шлецер, що у XVIII ст. працювали в Академії наук у
Петербурзі, висунули так звану норманську теорію, за якою Давньоруську державу утворили варяги - норманни, вихідці з Скандинавії.

Початок антинорманізму поклав М. В, Ломоносов. Зусиллями багатьох істориків і археологів доведено неспроможність норманської теорії.

Обгрунтовано, що Давньоруська держава виникла внаслідок тривалого внутрішнього соціально-економічного і політичного розвитку східнослов'янського суспільства, в якому ще задовго до літописного “прикликання варягів” були зародки державності у вигляді політичних об'єднань племен (напр., об'єднання волинян у VI ст.). Отже, творцями Київської держави були самі східні слов'яни, хоча й не виключено, що місцева східнослов'янська знать могла укласти договір з яким-небудь одним (або кількома) ватажком варягів, який і став Новгородським князем і поклав початок правлячій князівській династії на Русі.

1. Науковість і псевдонауковість теорії щодо походження Давньоруської держави

До питання походження Київської Русі вперше звернувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть тому в «Повісті минулих літ». Трактування цього питання є одним із найзаплутаніших у вітчизняній та світовій історіографії. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність відомого фактичного матеріалу, хибні методологічні підходи, політична заангажованість та ідеологічні симпатії істориків неодноразово ставали на заваді об'єктивному погляду на процес виникнення Давньоруської держави. Перші спроби розв'язати цю проблему було здійснено ще середньовічними хроністами, які штучно пов'язували ранню історію Русі з відомими їм народами східної Європи - скіфами, кельтами, сарматами, аланами.

У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави. Рішучим опонентом і палким критиком норманізму став М. Ломоносов. Майже одразу полеміка потрапила в русло не наукової дискусії, а ідеологічного протистояння. «Космополітизмові» німецьких вчених, які, абсолютизуючи «варязький фактор», принижували державотворчу вдатність слов'ян, було протиставлено «державницький патріотизм», що був своєрідним виявом зростаючої національної самосвідомості.

На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу концепцій як норманістів, так і антинорманістів було покладено хибну методологічну засаду - виникнення держави вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній наслідок діяльності конкретної історичної особи. Такий підхід і визначив коло питань, які були у центрі уваги істориків аж до кінця XIX ст.: Звідки походить назва «Русь»? До якого етносу слід підносити літописних варягів? Хто були перші руські князі?

У 20-ті роки XX ст. на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел значна частина науковців світу почала віддавати перевагу «варязькому чиннику» в становленні державності русів. Однак це не поставило крапку в багатовіковій полеміці. Офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію політично шкідливою, оскільки вона не визнавала здатності слов'янських народів створити незалежну державу самотужки. Дискусія спалахнула з новою силою.

На захист своєї теорії норманісти висували такі аргументи:

Русь отримала назву від «Руотси». Так у середині XI ст. фіни називали шведів;

більшість імен руських послів, що зафіксовані в договорах з Візантією (911, 944), мають скандинавське походження - Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;

візантійський імператор Костянтин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» (прибл. 950) наводить як слов'янські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження;

ісламські географи та мандрівники IX-X ст. завжди чітко розділяли «русів» і «слов'ян».

На противагу антинорманісти стверджували:

назва «Русь» слов'янського походження, оскільки тісно пов'язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні;

жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонорманське джерело, включаючи саги;

один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг (прибл. 840--880) чітко називає русів слов'янським племенем;

4) археологічні матеріали із міст і торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника».

Кожна з позицій мала свої сильні та слабкі місця, що спричинило поглиблення дискусії. Пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як на одномоментний акт, різнобічно обґрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східнослов'янське суспільство ще до літописного закликання варягів мало свої протодержавні утворення, заклали підвалини сучасного якісно нового бачення процесу державотворення русів.

Нині норманська теорія походження Давньоруської держави поступово втрачає своє наукове значення. Фахівці об'єктивніше і зваженіше підходять до оцінки ролі «варязького чинника» в політичному житті Східної Європи. Яскравим свідченням цього є вислів одного із західних дослідників Г. Штокля: «Перша руська держава середньовіччя виросла з поєднання багатьох елементів. Варяги були лише елементом серед багатьох, однією історичною силою серед інших. Руська історія тільки через варягів є така сама фікція, як руська історія без варягів».

Спробою кардинально змінити напрям пошуку стала хозарська гіпотеза, яка виводила коріння Київської держави з Хозарського каганату. її автор, професор Гарвардського університету (США) О. Пріцак, запропонував взагалі відмовитися від концепції слов'янського походження Русі. На його думку, поляни були не слов'янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка - спадкоємницею роду Кия, який заснував (іноді вживається термін «завоював») Київ у VIII ст. Однак ця версія не витримує критичної перевірки. Археологічні дослідження стародавнього Києва свідчать про місцеву слов'янську самобутність його матеріальної культури. Пам'ятки хозарської (салтово-маяцької) культури зустрічаються надзвичайно рідко і не становлять навіть відсотка від загальної кількості знахідок.

Отже, паросток державності Київської Русі не був завезений із-за моря варягами чи пересаджений сусідами-хозарами. Він зріс на місцевому ґрунті задовго до IX ст. внаслідок складного і тривалого соціально-економічного та культурного розвитку слов'янського суспільства.

2. Позитивний і негативний вплив руських князів на розвиток Київської Русі

«Вибір віри», зроблений 988 року князем Володимиром Святославовичем, не здається випадковим. До візантійської орбіти молоду Руську державу підштовхувало і традиційне тяжіння, і економічно-торгові інтереси, здавна поєднані шляхом із варяг у греки, і загальнополітичні розрахунки. Охрещення Володимира та його одруження на сестрі візантійського імператора ввело київських володарів до християнської сім'ї європейських правителів. Навесні 990р. князь з молодою дружиною повернувся до Києва й заходився насаджувати християнство. Руські люди неохоче відмовлялися від віри батьків і дідів. Тому християнізація Русі розтяглася на кілька століть. Але вирішальний крок на тому шляху було зроблено. Запровадження християнства на Русі мало позитивні наслідки. Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Значний поштовх дала нова ідеологія піднесенню давньоруської культури. Лише з часу “хрещення Русі” у ній поширилися писемність і книжність. В Києві, а далі повсюдно на Русі почали влаштовувати школи й книгописні майстерні, і незабаром східнослов'янська країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі. Запровадження християнського віровчення зробило можливими рівноправні й плідні взаємовідносини між нею та Візантією, Германією й іншими державами.

В часи князювання Володимира Святославича завершується другий етап у складанні державності на Русі. Третій, заключний, етап припадає на роки правління в Києві його сина Ярослава (1019-1054).2.7. Завершення формування держави за Ярослава Мудрого.

Після смерті Володимира, між його синами Ярославом, Борисом, Глібом, Святославом і Мстиславом, а також пасербом Святополком розгорілася кривава боротьба за київський престол. У ній загинули Борис, Гліб і Святослав. А Ярослав 1015р. вокняжився в Києві. Під час першого князювання (1015-1018) йому довелося відбивати напад на Київ численного війська степовиків. У 1018 р. Святополк захопив Київ, та взимку 1018-1019 рр. Ярослав вибив його з міста і той утік до печенігів. Навесні 1019 р. Святополк напав на Русь разом із печенізькою ордою. Ярослав вийшов переможцем з цієї битви. Він розумів згубність для Русі міжкнязівських чвар. Тому домовився з братом Мстиславом, що княжив у Чернігові, про розподіл сфер впливу в Південній Русі, а племінника Брячислава силою змусив до покори, проте залишив тому Полоцьке князівство. Ярослав доклав багато зусиль до відновлення централізованої держави, що послабилася під час міжусобної війни нащадків Володимира й вторгнень печенігів. Він продовжив діяльність батька щодо фортифікування південних рубежів держави. У Ярослава, як і в його попередників, головним напрямком зовнішньої політики був південний. Київська Русь мала жваві дипломатичні відносини з Германською імперією. 1048 р. король Франції Генріх І посватався до дочки Ярослава Анни. Шлюб був укладений, ймовірно, в 1049р. Інша дочка Ярослава - Єлизавета стала дружиною норвезького короля Гаральда Суворого, а ще одна - Анастасія побралася з угорським королем Андрієм І. Все це принесло великий міжнародний авторитет Давньоруській державі. Приділяючи щільну увагу зовнішній політиці, Ярослав не забув і про внутрішні справи. Князь доклав багато зусиль для створення нових і розбудови існуючих міст, насамперед Києва. Головним храмом держави, її найбільш урочистою та високохудожньою спорудою став Софійський собор, збудований у 20-30 рр. ХІ ст. У часи князювання Ярослава завершилось будівництво Давньоруської держави. Було остаточно зламано місцевий сепаратизм, стабілізувалися державна територія й кордони, вдосконалився державний апарат. Полюддя все більше замінювалось м'якшими, передовішими формами данини, що відповідало прогресуючій феодалізації суспільства. Приблизно у 1037 р. князь виступив ініціатором проведення кодифікаційних робіт у Києві, завдяки чому з'явився перший писемний збірник норм давньоруського права “Руська правда”.

В роки правління Ярослава інтенсивно розвивалися землеробство і скотарство, ремесла і промисли, значно пожвавилася внутрішня й міжнародна торгівля. З ім'ям Ярослава пов'язаний і розквіт давньоруської культури, насамперед книжності.

Навколо Ярослава склався гурток з представників давньоруської інтелектуальної еліти. За Ярослава Володимировича Київська Русь сягнула зеніту свого розквіту й могутності, ставши в ряд з головними країнами середньовічного світу: Візантією та Германською імперією. Та його сини не змогли підтримати державу на тому рівні, на який вона піднеслася за їхніх діда й батька.

Роздробленість, що охопила Русь у ХІ-ХІІІ ст., дістала назву феодальної, оскільки в її основі була еволюція феодальних відносин. Під захистом Київської держави розвинулися продуктивні сили, збільшилася виробнича спроможність селянина. За таких умов зросла цінність землі, яку знать прагнула перетворити на свою приватну власність.

За рахунок общинних земель зростала чисельність боярсько-князівських володінь - вотчин. Протягом другої половини ХІ - першої половини ХІІ ст. у країні сформувався клас великих землевласників - боярство. Вони стають значною економічною, а відтак і політичною силою. Інтереси боярства були зосереджені перш за все на місцевих інтересах, а не загальнодержавних.

Нова соціально-економічна ситуація вимагала наближення влади до місць, до землі. Земля давала тепер набагато більші прибутки, ніж успішні воєнні експедиції. Одночасно прогресуюча феодалізація суспільства посилювала соціальну напруженість, яка вимагала відповідного регулювання. Удільні князі, які правили в тій чи іншій землі, під тиском місцевого боярства і власних земельних інтересів прагнули до піднесення свого князівства за рахунок інтересів сусідів.

Економічною основою тогочасного суспільства було натуральне господарство, що не створювало необхідних передумов для об'єднання. Передумовою розпаду Київської Русі, постійним джерелом внутрішніх проблем були величезні її розміри. До її складу входили різні племена, які так і не склали єдиної народності в межах країни і були об'єднані тільки владою великого князя та церкви. Вже після смерті Ярослава Мудрого (1054) Київська держава все більше ослаблюється і роздроблюється на мало або зовсім не пов'язані між собою феодальні князівства.

Єдність Київської держави послаблювалася складним порядком престолонаслідування в князівському клані Рюриковичів, що породжував усобиці. З метою їх усунення перед лицем половецької загрози у 1097 р. в Любечі під Києвом князі зібралися на свій перший з'їзд. Вони уклали угоду, за якою спільна доти “вотчина” розпадалася на три відокремлені “вотчини” старших ліній Ярославового дому - Ізяславичів, Святославичів і Всеволодовичів. Так був уперше проголошений принцип спадкового володіння підвладними територіями: “Кождо да держить отчину свою”. Але постанови Любецького та наступних князівських з'їздів: Витичівського 1100р., Золочівського 1101 р. та Долобського 1103 р. - виявилися безсилими приборкати князівські чвари. Після смерті київського князя Святополка і повстання киян у 1113 р. великокнязівський стіл зайняв Володимир Мономах (1113-1125). Зробив він це не насильно, а на запрошення київських бояр, тим самим уникнувши порушення постанови Любецького з'їзду.

Зайнявши великокнязівський стіл Мономах зумів відновити політичну єдність більшості руських земель. Централістську політику продовжував також його син Мстислав (1125-1132). Але йому випало бути останнім з київських князів, при яких Київська держава зберігала свою єдність.

До середини ХІІ ст. на території колишньої Київської Русі сформувалося близько 15 князівств, кожне з яких жило самостійним політичним життям, лише номінально визнаючи старійшинство великого київського князя. На початку ХІІІ ст. поняття старійшинства взагалі зникає. Тридцять п'ять років (1146-1181) проходять в постійних змінах князів та майже безперервних війнах за Київ, дуже негативно вплинувших на добробут міста та землі, тим паче, що деякі претенденти (із династій чернігівської та суздальської) запрошували у союзники половецьких ханів у своїх походах на Київ, і ці напади половців розорювали землю.

Декілька разів Київ зазнає більш або менш сильних погромів. Київ і Київська земля взагалі в продовженні ХІІ ст. швидко приходять в занепад. Багато причин сприяло цьому.

Тюркська міграція підірвала добробут полянської землі; за винятком північного кута вона декілька разів перетворювалася в пустелю; населення відливало, господарство було в розладі; і цей занепад добробуту землі відбивався на її старій столиці.

Торгівля дуже терпіла від занепаду південних і східних торговельних шляхів, на яких рух був якщо не припинено зовсім, то зв'язано з великими труднощами і взагалі ослаб після того як тюркські орди затвердилися в степах і витіснили звідти слов'янське населення.

Відособлення земель колишніх провінцій Києва, що розвинули в собі свої власні центри і що відтягли значну частину військово-торгового класу, цієї “Русі", що неподільно тяжіла раніше до Києва, впливало також на ослаблення останнього.

І в довершення всього пів століття безперервної смути, воєн за київський престол, розорення землі і самого міста. Багатство і блиск Києва почали зникати, а це, в свою чергу, відбивалося і на його політичній ролі. У першій половині ХІІІ в. Київ повністю відходить на другий план. Найсильніші і більш далекоглядні князі вже нехтують ним як позицією безнадійною і створюють нові політичні центри. Боротьба за Київ йде далі, але борються за нього тільки менш значні князі. Нарешті, нова азіатська навала монголо-татарської орди в середині ХІІІ ст. остаточно підриває всяке значення Києва і руйнує державну організацію землі, дезорганізує князівсько-дружинний лад на всьому просторі предстепного середнього Поднепровья. Користуючись загальною панікою, зробленою татарами в 1240 р. населення і особливо міські общини починають розбивати рамки князівсько-дружинного ладу. Земля, розкладаючись на окремі общини, що керуються своїми дрібними князями або радою старців, поверталася до старого стану суспільної роздробленості, що передувала утворенню централізованої Київської держави.

Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка відігравала велику роль як в історії східнослов'янських народів так і в світовій історії.

Утворення великої і сильної Давньоруської держави сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов'ян, значно посилювало їх у боротьбі з зовнішніми ворогами. Економічна та військова могутність, активні виступи на міжнародній арені висунули її в число провідних країн середньовічного світу. Успішно відбиваючи напади степових кочівників, Русь відіграла роль щита, який прикрив західно-європейську цивілізацію зі сходу. Стародавня Русь мала великий авторитет і вплив на міжнародній арені і її втручання в той чи інший конфлікт бувало досить, щоб стримати його. Київська Русь мала високий рівень економічного розвитку. Високопродуктивними були землеробство і скотарство, ремесла і промисли, а енергійні й багаті руські купці були відомі мало не в усьому тогочасному світі. Руські люди створили багату духовну і матеріальну культуру. Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян і білорусів.

3. Чи можна було зупинити процес розпаду Давньоруської держави?

Ярославові Мудрому довелося здобувати київський престол у драматичній боротьбі з братами, однак в цілому його княжіння проминуло без внутрішніх конфліктів. Помираючи (1054 р.) він розподілив заповітом гради між своїми п'ятьма синами: віддав Київ Ізяславу, Чернігівщину - Святославу, Переяславщину - Всеволоду, Володимир-Волинський - Ігорю, а Смоленськ - В'ячеславу, заповівши їм не переступати братнього уділу. Проте братерство і любов, що мали єднати членів княжого дому, автоматично переносячись на єдність території як спільного об'єкта владарювання, не витримали перевірки часом. Уже наприкінці ХІ - на початку ХІІ ст. сформувалося нове сприйняття князями підвладних територій, що спиралося на відчуття індивідуальної власності. Множення родових гілок, кожна з яких поступово почала усвідомлювати себе окремим родом, ввело у між князівські відносини поняття отчини, тобто землі, на якій утвердилося те чи інше відгалуження роду.

В історичній науці немає одностайної оцінки заповіту Ярослава. Одні дослідники вважають його рішення далекоглядним і розважливим, що в разі дотримання забезпечило б територіальну єдність Київської держави. Інші вбачають у заповіті князя захід, що підштовхнув до роздробленості єдиної держави на окремі удільні князівства.

Володіючи найважливішими територіями, старші Ярославичі спочатку правили державою досить злагоджено (молодші - Ігор і В'ячеслав - померли невдовзі після розподілу). Найбільшим клопотом Ярославичів були кочовики, особливо половці, які вперше підійшли до кордонів Київської держави в 1055 р. У 1062 р. половецька орда напала на Переяслав, і переяславський князь Всеволод не зміг своїми силами дати їй відсіч. Тоді він призвав на допомогу братів, у 1068 р. на р. Альті відбулася битва, в якій об'єднане військо трьох Ярославичів зазнало поразки. Князі рятувалися втечею. Всеволод побоявся залишатися в Переяславі і подався до Ізяслава в Київ.

Перед загрозою нападу половців на місто кияни зібралися на віче, де вони вирішили боротися самотужки. З вимогою видати їм коней та зброю, сповіщає літописець, вони рушили до князівського палацу. Ізяслав відмовився виконувати волю повстанців і змушений був тікати. Тоді кияни звільнили ув'язненого Ярославичами князя Всеволода Полоцького й оголосили його київським володарем. Всеславові княжіння тривало трохи більше семи місяців, і про нього достовірно нічого не відомо.

Ізяслав тим часом знайшов притулок у польського короля Болеслава ІІ. У 1069 р. він пішов із польським військом на Русь, але битви за Київ із Всеславом не сталося, бо останній несподівано повернувся до Полоцька.

Після правління Ізяслава на певний час повернулося колишнє співправління трьох Ярославичів. Всеволода київський князь вигнав з Полоцька, віддавши його місце своєму синові.

Але вже в 107 р. між Ярославичами стався військовий конфлікт. Заручившись підтримкою Всеволода, Святослав пішов на Київ, вигнав Ізяслава і став великим київським князем. Він правив три роки і помер у 1076 р., що відкрило шлях до Києва молодшому Ярославичу. Водночас смерть Святослава дала надію Ізяславові на повернення додому. Та поки Ізяслав лаштувався до походу, Всеволод вже посів престол. Він перерозподілив столи, перевівши Святославого сина Олега на Волинь, а Чернігів віддавши своєму - Володимиру Мономаху. В цей час на Русь ішов Ізяслав, знову взявши з собою польське військо. Всеволод зустрівся з братом і мирно залагодив конфлікт, в результаті чого в 1078 р. старший Ярославич втретє став київським князем. Святославичів він позбавив усіх важливих володінь, що спонукало їх взятися за зброю. У міжусобиці було втягнено численних скривджених родичів, а ще й зовнішніх ворогів Русі - половців. У 1078 р. помер Ізяслав, і київським володарем став Всеволод. Подолання міжкнязівських чвар стало головним напрямком його внутрішньої діяльності. Своєму синові Володимиру він наказав керувати заходами, що потребували застосування військової сили, а сам Всеволод більше опікувався духовним життям.

Після смерті Всеволода в 1093 р. його син, чернігівський князь Володимир Мономах, не став займати київський стіл, запросивши до Києва сина Ізяслава - Святополка. Невдовзі Мономах віддав і Чернігів Олегу Святославину, який заявив про свої права, погрожуючи міжусобною війною. Володимир зайняв Переяслав, стіл у якому спорожнів після загибелі Ростислава.

У 1097 р. Ярославові онуки зібралися на з'їзді в Любечі, де прийняли угоду, за якою спільна доти отчина розпадалася на три окремі отчини старших ліній Ярославського дому. Рішення Любецького з'їзду утверджувалися в багатьох сум'яттях і переміщеннях. Проте загалом з середини - другої половини ХІІ ст. засади розподілу виглядали вже доволі усталеними. Київ було визнано отчиною нащадків Ізяслава, Чернігів належав Святославичам, а Переяслав - Всеволодовичам, тобто Володимиру Мономаху.

Перше десятиліття ХІІ ст. позначилося протистоянням з половцями. Руські князі перемагали дедалі впевненіше, до того ж щорічними походами в половецькі землі вони убезпечували власні володіння від їхніх набігів. Найактивнішим учасником боротьби з половцями залишився переяславський князь Мономах, який своїми блискучими перемогами зажив слави оборонця Руської землі. Тож, коли 1113 р. помер київський князь Святополк, кияни підняли повстання, вимагаючи собі за князя Володимира.

Дослідники схильні вбачати у київському повстанні тонкий розрахунок князів - претендентів на київський стіл, передусім Мономаха. Адже згідно з правом отчини Володимир Всеволодович не міг стати київським князем. Певної законності його утвердженню в Києві власне й надало повстання та рішення киян. Київ зустрів Мономаха, за свідченням літопису, 20 квітня 1113 р. «з честю великою». На думку В. Власова, головну мету свого князювання Володимир Мономах вбачав у зміцненні великокнязівської влади та посиленні державної єдності Русі. У його безпосередніх володіннях перебували не тільки Київ, Переяслав і Новгород, а й Турово-Пінська земля, якою він заволодів трохи пізніше. Авторитет князя був незаперечний, тож ніхто не смів противитися його волі. Для налагодження мирних стосунків між руськими князями Мономах, як і його попередники Володимир Великий та Ярослав мудрий, використовував шлюби. Це стосується і його відносин з іноземними монархами та навіть з половцями.

З-поміж заходів князя, спрямованих на поліпшення внутрішньополітичної ситуації, важливе місце мало його законодавство. На нараді в с. Берестовому було схвалено так званий «Устав», що являв собою доповнення до «Руської правди». Крім того, правління Мономаха стало часом розбудови Києва.

Далекоглядна діяльність Мономаха сприяла певній стабілізації внутрішньо-політичного становища. За його владарювання практично всі удільні правителі повністю залежали від великого князя. В умовах політичного затишшя почали зміцнювати економічні зв'язки між різними давньоруськими землями.

По смерті Володимира у 1125 р. київський стіл посів його син Мстислав, який продовжував політику батька. Роки його правління вважаються часом найвищого піднесення об'єднувальних тенденцій у Київській Русі. Однак високий рівень економічного розвитку і відповідних йому суспільних відносин уже невблаганно підводив одну з найбільших держав тогочасної Європи до епохи феодальної роздробленості.

Висновки

Кожна з позицій щодо походження Давньоруської держави має свої сильні та слабкі місця, що спричиняє поглиблення дискусії. Пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як на одномоментний акт, різнобічно обґрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східнослов'янське суспільство ще до літописного закликання варягів мало свої протодержавні утворення, заклали підвалини сучасного якісно нового бачення процесу державотворення русів.

Різні точки зору та різні теорії мають своє право на життя. Це і є історія, достовірність даних якої не можливо з повною точністю стверджувати. Тому кожна з точок зору походження Давньоруської держави має право на життя.

Що ж стосується позитивного чи негативного внеску руських князів у розвиток Київської русі. Одні з них за час свого правління принесли християнство, економічний розквіт, політичний авторитет, інші ж увійшли в історію Київської русі, як такі, що не шанували родинних традицій, ворогували з братами, замість захисту рідної землі тікали і шукали притулку в сусідніх державах.

Що стосується розпаду Давньоруської держави, то її розпад став закономірним явище, яке часто спіткає держави на вершині їх розвитку. З'являється велика кількість претендентів на княжий престол, що в свою чергу породжує міжусобиці, що породженні багатством Давньоруської держави.

Література

1. Анохин Г.И. Новая гипотеза происхождения государства на Руси // Вопросы истории. - 2000. - №3. - с. 51-61.

2. Давня історія України: У 2кн. / Толочко П.П., Козак Д.Н., Крижицький С.Д. та ін. - К.: Либідь, 1995. - Кн. 2 / Толочко, П.П., Козак Д.Н., Моця О.П. та ін. - 224 с.

3. Грушевський М.С. Історія України - Руси: В 11 т., 12 кн. - К.: Наук. думка, 1992. - Т. 1. - 640 с.

4. Котляр М.Ф. Запровадження християнства у Давньоруській державі // Український історичний журнал. - 1988. - №6. - с. 14-25.

5. Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С. Історія України: Навч. посіб. для старшокласників. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005. - 576 с.

6. Рыбаков Б.А. Новая концепция предыстории Киевской Руси: Тезисы // История СССР. - 1981. - №2. - с. 40-59.

7. Фроянов И.Я. Исторические реалии в летописном сказании о призвании варягов // Вопросы истории. - 1991. - №6. - с. 3-15.

8. Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - К.: Генеза, 1997. - 312 с.