Теоретико-методологічна база української історичної науки на шляху оновлення (90-і рр. XX - початок XXI ст.)

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНА БАЗА УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ: НА ШЛЯХУ ОНОВЛЕННЯ (90-ті рр. ХХ - ПОЧАТОК ХХІ ст.)

У статті здійснюється спроба проаналізувати перші кроки на шляху оновлення теоретико-методологічної бази української історичної науки протягом 90-х років ХХ - початку ХХІ ст., окреслюється коло нових методологічних підходів до аналізу історичного поступу людства, констатується методологічне відставання вітчизняної історичної науки від світової. Задля покращення ситуації автор пропонує організовувати й проводити навчально-методичні сесії для молодих дослідників із таких тем: «Нові методологічні підходи до історії», «Глобальна історія», «Мікроісторія», «Усна історія», «Психоісторія», «Історія уявлень та емоцій», «Історія приватного життя» та ін. Зробити їх щорічними під егідою МОНУ, залучати провідних вітчизняних і зарубіжних фахівців.

Відтворення й розбудова власної держави потребують використання інтелекту фахівців вищого рівня з різних галузей знань. Повною мірою це стосується висококваліфікованих істориків. Знання історії формує особистість - національно свідому, активну, освічену. Фахівці, які набули історичну освіту, становлять інтелектуальний потенціал кожного суспільства. Вони покликані активно сприяти формуванню громадянської свідомості через освітні заклади, засоби масової інформації, соціальне оточення своїх дітей.

Одним із провідних заходів щодо вдосконалення якості навчально-виховного процесу на історичних підрозділах вищих закладів освіти України в 90-ті роки ХХ - на початку ХХІ ст. виступало оновлення теоретико-методологічної бази історичної науки. Адже відомо, що якість викладання й вивчення історії неможливо підвищити без пошуку нових методів її пізнання, відмови від однобічного (моністичного) методологічного підходу до аналізу історичного поступу людства.

Протягом досліджуваного періоду з'явилися монографії, дисертації й статті, присвячені питанням оновлення теоретико-методологічної бази української історичної науки [1-10]. Саме в цих роботах, на наш погляд, проблема проаналізована найбільш глибоко. У цих працях автори здійснили вдалі спроби розкрити основні теоретичні надбання світової історіографії в галузі історичного пізнання, спираючись на найновішу літературу, і переконливо довели, що методологічні питання посідають помітне, якщо не визначальне місце в оновленні національної історичної науки й освіти.

Своєрідним підсумком попередніх наукових студій виявилося дослідження Л. О. Зашкільняка «Методологічні аспекти світового історіографічного процесу і сучасна українська історична наука». Друга частина цієї праці присвячена методологічним пошукам в українській історичній науці в окреслений період. Львівський дослідник указував на ті позитивні зміни, які відбулися в оновленні теоретико-методологічної бази історичної науки в Україні (використання нових методів, відхід від моністичного погляду на історію, видання монографій і збірників статей з методологічних питань тощо). Однак, Л. О. Зашкільняк констатував: на жаль, суто методологічні питання ніколи не були сильною стороною української історичної науки, а українські історики у своїй основній масі малообізнані з провідними тенденціями світової теоретичної думки [11].

Ураховуючи вищевказане, метою статті є спроба проаналізувати перші кроки оновлення теоретико-методологічної бази української історичної науки, використання нових методологічних підходів у 90-ті роки ХХ - на початку ХХІ ст., звернути увагу на перешкоди на цьому шляху.

У радянські часи в переважній більшості наукових праць використовувався «найважливіший методологічний підхід при вивченні будь-якого історичного явища і процесу - це принцип марксистського історизму» [12, с. 181]. Підкреслювалося, що «теоретичною основою всіх наших досліджень є марксизм-ленінізм і ніякі математичні та інші методи не в змозі ні замінити, ні «вдосконалити» нашу теорію пізнання історичних явищ» [13, с. 184]. Ситуація почала змінюватися тільки наприкінці 80-х, й особливо на початку 90-х рр. ХХ ст., коли все більше фахівців-істориків України почали відмовлятися від моністичного розуміння історичного процесу. Окремі дослідники роблять висновок, що 1990 рік став роком, з якого можна рахувати кінець підпорядкування теоретико-методологічних проблем історичної науки компартійній пропаганді й коли чітко окреслилася тенденція до подолання відставання української історіографії в теоретико-методологічному сенсі від світової історичної науки (90-ті рр. ХХ - початок ХХІ ст.) [14]. Можливо, не слід зводити початок процесу оновлення теоретико-методологічної бази української історичної науки до року, оскільки, на наш погляд, цей процес був тривалішим.

На початку 90-х рр. ХХ ст. викладачі історичних факультетів багатьох ВНЗ указували на нагальну необхідність пошуку нових підходів до розуміння й висвітлення історичних подій та явищ. Про це свідчать й архівні документи історичних підрозділів. Так, на кафедрі історії України Кіровоградського педінституту в грудні 1991 року відбулася дискусія з приводу пошуків нових підходів до розуміння й висвітлення історії України. Науково-педагогічні працівники кафедри підкреслили важливість цієї проблеми. Деякі фахівці звернули увагу на доцільність проведення наукових форумів, на яких викладачі історії змогли б обмінюватися досвідом, у т. ч. з окресленої проблеми [15, арк. 8]. Подібні дискусії відбулися в багатьох історичних підрозділах. Незважаючи на це, на історичних факультетах ВНЗ України виникали певні труднощі, тому що більшість науково-педагогічних кадрів складали фахівці, виховані на старих поглядах, нове покоління ще не зовсім орієнтувалося в змінах, які відбувалися в освіті, науці й загалом суспільстві.

Останнє десятиріччя ХХ ст. було часом, коли українські історики поступово відмовлялися від суто марксистського методологічного підходу щодо висвітлення та наукового аналізу історичного розвитку людства, але нерідкісними були випадки використання безальтернативних методів пізнання в практиці навчального процесу й, що особливо, у багатьох посібниках для студентів-істориків. Перш за все це стосувалося історії Стародавнього Сходу, Греції, Риму, середніх віків, історії південних і західних слов'ян, спеціальних історичних дисциплін тощо. При цьому важливо підкреслити, що марксистський формаційний підхід дає змогу з'ясувати здебільшого один аспект історичного буття (соціально-економічний) та переважно придатний до аналізу історії Західної Європи. Повна відмова від марксистського методу не завжди доречна. Уже сьогодні помітно, що в деяких питаннях розбіжності між марксистською й немарксистською інтерпретаціями не такі вже й великі, як вважалося раніше.

Звертаючись до аналізу реалій у теоретико-методологічній базі світової історичної науки, Є.Б. Черняк указував на те, що відмова від тоталітарної моделі соціалістичного суспільства більшістю вчених була сприйнята як свідчення наукової неспроможності марксистського підходу до історії. Російський дослідник уважав хибним повністю відмовлятися від марксистської теорії, хоча б тому, що помилковість багатьох положень марксистської економічної теорії та теорії соціалізму логічно ніяк не впливає на ядро теорії історичного матеріалізму. Як у Росії, так і в Україні деякі історики свідомо відмовилися від марксизму, а на практиці дотримувалися матеріалістичного розуміння історії. На думку Є.Б. Черняка, на сучасному етапі розвитку історичної науки завдання полягає не у відмові від марксистського матеріалістичного розуміння історії, що увійшло у відкрите протиріччя з тенденціями розвитку світової історіографії, а у включенні його компонентів, які витримали випробування часом і підтверджені дослідницькою практикою, у більш широке й всеохоплююче розуміння процесу світового розвитку [16, с. 5-6].

Немає сенсу говорити про те, що кожна методологічна школа має право на існування. Раціональне зерно є навіть у суб'єктивістських концепціях, згідно з якими можливість об'єктивного пізнання минулого засобами історичної науки ставиться під сумнів. Не тільки політичний, а й науковий плюралізм став у 1990-их роках звичною нормою життя. Однак іноді разом із розривом із марксизмом, відбувалася відмова від будь-якої теорії історії й захоплення різними ірраціональними та містичними побудовами, які іноді прикривалися маскою релігії, але й навіть при достатньо буйній фантазії не можна вважати науковими теоріями.

Протягом останнього десятиліття ХХ ст. залишалось чимало фактів, коли вища історична освіта була зорієнтована на усвідомлення студентами певної точки зору й оцінювалася викладачами як «правильний» або «неправильний» підходи [17, с. 58]. Ми глибоко переконані, ті чи інші підходи та концепції не можна поділяти на «правильні» й «неправильні». Вони є різними й незалежно від того, наскільки вони є обґрунтованими або необґрунтованими, мають право на існування.

Зовнішні прояви змістової перебудови й методологічні переорієнтації української історичної науки стали очевидними вже на середину 1990-х рр., але, як зазначають фахівці, розвідки з питань теоретико-методологічної бази історичної науки стали справою окремих науковців, але не інституцій. При цьому спостерігалася особливість - «авторами публікацій із проблем теорії та методології переважно є вчені з регіонів, а не зі столиці (В.Г. Космина, С.І. Жук, В.В. Масненко, Л.О.Зашкільняк, Т.Ф. Герасимчук, В.В. Ващенко та ін.)» [18, с. 63].

У невеликій за обсягом розвідці неможливо вичерпно проаналізувати нові методологічні підходи, які використовували українські історики з середини 90-х рр. (окремі приклади методологічних новацій, які було застосовано при написанні навчальних посібників і підручників з історії України наведено [21], тому зосередимо увагу на окремих прикладах. Серед них неможливо оминути «нову соціальну історію».

За допомогою осучаснення методологічного інструментарію окремі дослідники, відмовляючись від описовості та ідеологічної залежності від «національної ідеї», прагнули розглядати минуле України з модерністських позицій, розглядаючи у взаємозалежності політичні, економічні, культурні процеси, що відбувалися у суспільстві. У модерністсько-соціологічному напрямі працювали деякі вчені Інституту історії України НАН України, Дніпропетровського і Львівського університетів, Національного університету «Києво-Могилянська академія» та ін.

На початку 90-х рр. усе більше фахівців використовували цивілізаційний підхід, хоча іноді його застосування було номінальним. На думку деяких дослідників, саме цивілізаційний підхід, який включає в себе аналіз об'єктивних і суб'єктивних аспектів історичних процесів, відкриває більше можливостей для подальшого розвитку історичної науки. Так, пояснення особливостей діяльності людини лише базисними процесами грішить однобічністю, оскільки творчі задатки в людей природного (біогенетичного), а не суспільного походження. Проте не слід абсолютизувати цей підхід, бо ще ніхто не запропонував певних і переконливих універсальних критеріїв виділення цивілізацій і віднесення до них тих чи інших народів. Сьогодні їх переважно усвідомлюють як «окремі надетнічні соціокультурні цінності, пов'язані з відповідними ціннісно-орієнтаційними системами, як правило, зафіксованими у відповідній конфесійній системі» [19, с. 90].

Ще 1992 року група київських істориків на чолі з Н. Яковенко і О. Толочком розпочали видання наукового збірника «Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей». Мета цього заходу головним чином зводилася до заохочення творчої молоді зайнятися вивченням минулого в культурно-антропологічному плані, відповідно до якого визначалися б мотиви поведінки людей на рівні особистості, мікрогрупи, соціальної верстви, стану. Фахівці, які працювали в цьому напрямі, намагалися відтворювати формування складного ланцюга свідомісних явищ - від уявлень до ідей, а від них - до стереотипів.

Серед нових методологічних підходів зупинимо увагу на соціокультурному. У цьому напрямі плідно працював відомий український філософ і культуролог Ю.В. Павленко, який уважав, що розуміння соціокультурного розвитку людства передбачає необхідність виходити принаймні з трьох методологічних засад: з ідей стадійності, полілінійності та цивілізаційної унікальності розвитку людства [20, с. 339 - 351]. Відповідна нетрадиційна позиція дає змогу поглибити уявлення про складні перипетії історичної долі всіх цивілізацій світу та відкриває неабиякі можливості для подальшого осмислення історії.

Саме у визначений період зробила перші кроки в Україні «гендерна історія», яка пов'язана була переважно з вивченням та аналізом історії жінок. «Жіночі студії» в Україні були стимульовані українською діаспорною історіографією і, зокрема, працями американської дослідниці М. Богачевської-Хом'як. У цьому напрямі працювали київські, одеські, запорізькі, донецькі та ін. науковці.

Історики-джерелознавці теж використовували нові методологічні підходи. Відзначимо діяльність дніпропетровського дослідника В. Підгаєцького, який ще за радянських часів створив у Дніпропетровському університеті Лабораторію із застосуванням квантитативних методів в історичних дослідженнях і підготував низку істориків-кліометристів.

Висновки

Таким чином, у визначений період українська історична наука зробила помітні кроки на шляху оновлення теоретико-методологічної бази. Свідченням цього є відмова від моністичного розуміння історії людства, використання нових методологічних підходів, науковий плюралізм тощо. Незважаючи на досягнення, «поле» методології історії ще повністю не засіяне. Замість переосмислення української історії відбулося її «переписування», де стрижневим концептом став «поступ до національної державності». Викликає занепокоєння той факт, що частина українських істориків, знаходячись у полоні «національного міфу», не знайома з методологічним озброєнням світової історичної науки. Разом із тим, слід застерегти від сліпого копіювання та некритичного перенесення в наші історичні курси запозичених із зарубіжної історіографії концепцій і понять.

Задля покращення ситуації автор пропонує організовувати й проводити навчально-методичні сесії для молодих дослідників із таких тем: «Нові методологічні підходи до історії», «Глобальна історія», «Мікроісторія», «Усна історія», «Психоісторія», «Історія уявлень та емоцій», «Історія приватного життя» та ін. Зробити їх щорічними під егідою МОНУ, залучати провідних вітчизняних і зарубіжних фахівців. Ми далекі від думки, що в стислий термін можливо вирішити окреслені в статті проблеми, але вважаємо за доцільне привертати увагу до них, як фахівців, так і широкий загал.

Література

1. Зашкільняк Л. О. Методологія історії від давнини до сучасності. - Львів: Місіонер, 1999. - 224 с.

2. Потульницький В.А. Україна і всесвітня історія. Історіософія світової та української історії ХУІІ - ХХ століть. - К.: Либідь, 2002. - 480 с.

3. Головко В.В. Криза сучасної історичної науки: теоретичний та історіографічний контекст: Автореф. дис. … канд. іст. наук: 07. 00. 01. - Дніпропетровськ: ДНУ, 2000. - 19 с.

4. Марцинюк І.М. Концепція історії А. Тойнбі і всесвітня історіографія: Автореф. дис. … канд. іст. наук: 07. 00. 01. - К.: Ін-т історії України, 1997. - 24 с.

5. Реєнт О.П. Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу // УІЖ. - 1999. - № 3. - С. 3 - 22.

6. Таран Л.В. Провідні тенденції світової історіографії в ХХ ст. та проблеми кризи сучасної української історичної науки // УІЖ. - 1998. - № 5. - С. 30 - 39; УІЖ. - 1999. - № 1. - С. 85 - 91.

7. Жук С.І. Західна історіографія та епістемологічні проблеми історичної науки // УІЖ. - 1994. - № 1. - С. 45 - 53.

8. Кульчицький С.В. Комбінований методологічний підхід до осмислення історичного процесу та його практичні застосування // Вища освіта України. - 2003. - № 4. - С. 21 - 24.

9. Алексєєв Ю.М. До питання про методологію сучасних історичних досліджень // Всеукраїнська науково-методична конференція «Сучасний стан вищої освіти в Україні: проблеми та перспективи». - К.: ВЦ «Київський університет», 2000. - С. 328 - 334.

10. Яковенко Н.М. До питання про методологію вивчення історії України // ґенеза. - 1996. - № 1 (4). - С. 118 - 121.

11. Зашкільняк Л.О. Методологічні аспекти світового історіографічного процесу і сучасна українська історична наука // Українська історіографія на зламі ХХ і ХХІ століть: здобутки і проблеми / Колективна монографія за редакцією Леоніда Зашкільняка. - Львів: Львівський національний університет імені І. Франка, 2004. - 406 с.

12. Сахаров А.М. Методология истории и историография. - М.: Изд-во Московского университета, 1981. - 216 с.

13. Там само.

14. Удод О.А. Розробка проблем теорії та методології історичної науки на сторінках «Українського історичного журналу» (1957 - 2007 рр.) // УІЖ. - 2007. - № 6. - С. 55 - 67.

15. Протокол № 4 засідання кафедри історії України історичного факультету Кіровоградського педінституту від 19 грудня 1991 року. - Державний архів Кіровоградської області, ф. Р-5380, оп. 5, спр. 893, арк. 8.

16. Черняк Е.Б. Цивилиография. - М.: Международные отношения, 1996. - 384 с.

17. Добров П.В., Теміров Ю.Т. Історична освіта: від школи до вузу // Рідна школа. - 2000. - № 5. - С. 57 - 58.

18. Удод О.А. Указ. праця.

19. Алексєєв Ю.М., Кравченко Н.М., Павленко Ю.В. Теоретичні засади курсу історії слов'янських народів в українській вищій школі // УІЖ. - 1993. - № 10. - С. 86 - 94.

20. Павленко Ю.В. Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток людства: Навч. посіб. - К.: Либідь, 1996. - 360 с.

21. Мишечкіна Г.В. Навчальна література з вітчизняної історії: нові підходи, методологічні новації, характерні риси та особливості (90-ті рр. ХХ - поч. ХХІ ст.) // Схід. - 2008. - № 3 (87). - С. 108 - 111.