Становлення тюремної мережі та масштаб репресій у тюрмах західних областей УРСР напередодні Великої Вітчизняної війни

Становлення тюремної мережі та масштаби репресій у тюрмах західних областей УРСР напередодні Великої Вітчизняної війни

У статті розглядаються питання становлення тюремної мережі в західних областях УРСР та показано причини й масштаби репресій проти ув'язнених напередодні і в перші дні Великої Вітчизняної війни. У висновках автор зазначає, що жертвами репресій у тюрмах та ізоляторах райміськвідділів НКВС у західних областях УРСР стало майже 30 тис. осіб, що є свідченням терору проти місцевого населення, оскільки проти більшості із них "злочини" проти радянської влади було сфальсифіковано слідчими службами органів НКВС.

З приходом у вересні 1939 р. на західноукраїнські землі радянської влади розпочався процес радянізації, вирішальну роль в якому відіграли силові структури, а особливо органи НКВС, до складу яких входила й кримінально-виконавча система (КВС). Зазначимо, що за часів радянської дійсності питання діяльності КВС, а особливо тюремної системи, репресій, які чинилися проти ув'язнених, у науковій літературі з певних політико-ідеологічних причин не висвітлювалися.

За останні роки окремі питання зазначеної проблеми частково знайшли відображення в низці наукових праць [1]. У них головним чином подаються окремі факти, пов'язані з участю органів НКВС у репресивно-каральних заходах проти так званих "ворогів народу". Водночас поза увагою дослідників залишилися питання становлення тюремної мережі в західних областях УРСР, статус в'язнів у тюрмах, причини знищення ув'язнених та їх масштаби напередодні і в перші дні Великої Вітчизняної війни, що складають мету й завдання нашого дослідження в даній статті. Таким чином, актуальність даної проблеми зумовлена як історико-науковими, так і соціально-політичними причинами.

Становлення тюремної мережі та КВС на західноукраїнських землях бере свій початок від директиви народного комісара НКВС СРСР Л.Берії за № 720 "Про організацію роботи у звільнених районах західних областей України і Білорусії", виданої 15 вересня, тобто за два дні до перетину Червоною армією радянсько-польського кордону. У ній, зокрема, наказувалося наркому НКВС УРСР І.Сєрову організувати оперативні групи НКВС, які "в тісному контакті з військовим командуванням і під керівництвом тимчасових управлінь" повинні були виконувати спеціальні завдання "щодо забезпечення порядку, попередження підривної роботи і придушення контрреволюції" у зайнятих червоноармійськими частинами населених пунктах; взяття під контроль найважливіших об'єктів (телеграфи, пошти, банки, архіви), арештів "найбільш реакційних" представників польської адміністрації, активних членів українських та польських громадсько-політичних об'єднань, а також захопити тюрми й "організувати нову тюремну адміністрацію із надійних людей на чолі з одним із співробітників НКВС" та забезпечити "суворий режим утримання арештованих" [2]. А в наказі НКВС СРСР за № 001124 від 21 вересня "Про оперативно-чекістські заходи в Західній Україні" наголошувалося, що оперативні групи мали стати "основним ядром майбутнього апарату НКВС" [3].

Таким чином, на оперативні групи НКВС покладалася роль "ударної сили" з метою забезпечення умов для створення тимчасових органів влади та НКВС на зайнятих Червоною армією західноукраїнських землях.

Офіційно обласні управління та міськрайвідділи НКВС і робітничо-селянської міліції (РСМ) було створено наказами Л.Берії від 6 листопада 1939 р. "Про організацію органів НКВС Західної України" та "Про організацію територіальної і залізничної міліції Західної України та укомплектування її кадрами", тобто після рішення позачергової сесії Верховної Ради СРСР від 1 листопада про включення Західної України до складу СРСР. Комплектація управлінь кадрами в УНКВС Львівської, Луцької (згодом - Волинська), Станіславської (з 9 листопада 1962 р. - Івано-Франківська) та Тернопільської областей мала проводитися "за рахунок 726 ос., раніше направлених ув Західну Україну" (тобто з членів оперативних груп НКВС, що прийшли 17 вересня разом з Червоною армією). Також було направлено додатково 100 ос. із резерву НКВС союзних республік, 250 ос. з органів НКВС Київського військового округу, 150 ос. зі шкіл НКВС та 100 ос. оперативних працівників із прикордонних військ НКВС [4].

Для комплектації органів РСМ у Західну Україну було направлено 260 випускників шкіл РСМ, зокрема, Ленінградської (60 ос.), Саратовської (40 ос.), Смоленської (50 ос.), Рязанської (35 ос.), Новочеркаської (35 ос.), Воронезької (40 ос.), а також 110 працівників з обласних управлінь міліції інших регіонів СРСР та УРСР [5].

Прикриваючись тезою про "загострення класової боротьби" та маючи значний практичний досвід ізоляції "ворогів народу" в 20-30-х рр., органи НКВС розгорнули в західних областях широкомасштабні заходи з їх "ізоляції", що супроводжувалися арештами, розстрілами, виселеннями за політичними, національними, релігійними та соціально-становими ознаками.

"Правовою" підставою для боротьби з "класовими ворогами" в західних областях став наказ HКВС СРСР від 11 жовтня 1939 p. "Про запровадження єдиної системи оперативного обліку антирадянських елементів, виявлених агентурною розвідкою". У ньому, зокрема, відзначалося, що "на облік повинні бути взяті всі ті особи, які в силу свого соціального і політичного минулого, національно-шовіністичних настроїв, релігійних переконань, моральної і політичної обмеженості є ворожими соціалістичному ладу, а тому можуть бути використані закордонними розвідками і контрреволюційними центрами з антирадянською метою". До "ворожих соціалістичному ладу елементів" було віднесено 18 груп, зокрема усіх "колишніх членів антирадянських політичних партій, організацій і груп: троцькісти, праві есери, меншовики, анархісти і т. п.", а також "колишніх членів націонал-шовіністичних антирадянських партій, організацій і груп (українських, білоруських, грузинських, вірменських, тюрко-татарських, фіно-карельських та інших)"; осіб, "які відбували покарання в тюрмах, таборах і засланні за контрреволюційні злочини; членів сімей осіб, "засуджених до вищої міри покарання і до позбавлення волі на великі терміни (більше 10 років) за контрреволюційні злочини". Хоча щодо цієї категорії і говорилося в наказі, що "на облік беруться тільки прямі утриманці, які досягнули 16 років і мають від народження не більше 60 років (чоловік, дружина, батько, мати, син, дочка, в окремих випадках - сестра, брат), однак саме цей пункт часто порушувався, коли стояло питання про виселення їх на спецпоселення, оскільки виселяли і неповнолітніх дітей, і перестарілих.

До категорії "ворогів" також належали і "колишні учасники контрреволюційних повстань і організацій, жандарми, поліцейські і тюремщики, офіцери (царські, білі, петлюрівські та ін.), політичні бандити і добровольці білої та інших антирадянських армій, особи, виключені з ВКП(б) і ВЛКСМ за антипартійні вчинки", особи, які проявляли "націоналістичні настрої", усі "перебіжчики, політичні емігранти, реемігранти, репатріанти і контрабандисти, піддані інших держав, представники закордонних фірм, співробітники закордонних дипломатичних представництв, колишні піддані інших держав, радянські громадяни, які служать чи служили в закордонних представництвах, закордонних фірмах, концесіях і акціонерних товариствах"; особи, які мали "особисті й кореспондентські зв'язки з посольствами і консульствами інших країн, есперантисти і філателісти"; особи, які "прибули до СРСР у масовому порядку і можуть розглядатися як база для роботи іноземних розвідок". "Ворогами" також вважалися духовенство, сектанти і релігійний актив, члени таємних містичних товариств і груп, масони, теософи, богослови та ін., куркулі; "колишні" чиновники "царської та білогвардійської адміністрації", а також дворяни, поміщики, купці, торговці (які використовували найману працю), власники підприємств та інші [6].

Таким чином, даний наказ відкривав широке поле діяльності для органів НКВС на теренах західноукраїнських земель. Тому закономірно, що вже наприкінці вересня 1939 р. розпочалися арешти активних громадсько-політичних діячів та активістів українських політичних партій і громадських об'єднань. Всього до кінця жовтня 1939 р. було арештовано понад 250 осіб, безпідставно звинувачених у "провокаціях" проти радянської влади [7]. Наприклад, у Коломиї, як згодом відзначала місцева газета "Воля Покуття" від 27 липня 1941 р., "українське громадянство дивувалося", що "одразу ж по приході радянської влади HКВС почало виловлювати всіх тих українських громадян, які провадили нашим господарським, культурним чи політичним життям" [8].

Значна частина арештантів утримувалася у місцевих тюрмах, функціонування яких визначали накази НКВС СРСР від 11 грудня 1939 р. та НКВС УРСР від 25 грудня 1939 р. "Про оголошення штатів загальних в'язниць НКВС СРСР". Зокрема, станом на квітень 1941 р., в УРСР налічувалося 62 в'язниці, з яких 26 - у семи західних областях, зокрема: чотири - у Волинській області (Луцьку, з лімітом в'язнів на 640 осіб; Володимир-Волинському - на 115 осіб; Ковелі на 237 осіб; Острозі на 178 осіб); чотири - у Дрогобицькій області (Дрогобичі на 137 осіб, Перемишлі на 170 осіб, Самборі на 276 осіб, Стрию на 227 осіб); чотири - у Львівській області (Львові - три, відповідно на 1151, 270 і 300 осіб та Золочеві на 360 осіб); три - у Рівненській області (Рівному - дві на 247 і 185 осіб та в Дубно на 572 особи); три - у Станіславській області (Станіславі на 472 особи, Коломиї на 200 осіб та Печеніжині на 100 осіб); чотири - у Тернопільській області (Тернополі на 446 осіб, Чорткові на 275 осіб, Бережанах на 250 осіб та Кремінці на 200 осіб); чотири - у Чернівецькій області (Чернівцях - дві на 700 і 160 осіб, Хотині на 100 осіб та Сторожинці на 60 осіб. Крім того, існували окремі внутрішні тюремні камери у Львові на 40 осіб та у Чернівцях на 160 осіб [9].

В усіх без винятку тюрмах в'язнів було у 2-3 рази більше, ніж це було передбачено відповідними нормативами. Крім того, у кожній тюрмі існував свій "стиль" допитів і розправи над в'язнями. Так, за спогадами одного з в'язнів Станіславської тюрми, "вони - гепісти (тобто чекісти. - Авт.) перш за все намагались за всяку ціну дуже скоро зломити в'язня як духовно, так і фізично. І як тільки це осягнули, діставали від в'язня все, що потрібно їм було" [10]. Під час допитів застосовувалися вишукані тортури, а в окремих тюрмах використовувалися й електричні стільці. Наприклад, кілька таких стільців було в Станіславській та Коломийській тюрмі. За словами одного із в'язнів, "це крісло було такої форми, як у дантистів. Перед кріслом є підставка на ноги, ззаду залізна підойма під голову. Опертя з боків покрите чорною масою. В'язня садовили на крісло. Ланцюжками зв'язували йому руки і ноги. Hоги вкладали в начиння з водою і корковим дном, щоби діяння електричного струму не було засильне. При кріслі була ще спереду клямра, якою опеpізувано в'язня довкола живота, коли вже сидів на кріслі. Потім пускали електричний струм, котрий діяв годину або й півтори години. Мука в'язня була страшна" [11].

Мало кому з в'язнів, які після 3-4 місяців катувань "не признавалися" у "скоєних злочинах", вдавалося вийти з тюрми. А тих, кому виносив вирок військовий трибунал, через місяць-два відправляли в пересильну тюрму, а звідти - в один із спецтаборів. Відповідно до наказу HКВС СРСР "Про порядок направлення засуджених у виправні трудові табори НКВС" від 10 грудня 1939 p., для різних категорій "ворогів" існували відповідні типи виправно-трудових таборів (ВТТ) та райони спецпоселення, залежно від їх "соціальної небезпеки" [12].

Оскільки наприкінці травня 1941 р. всі тюрми в західних областях були переповнені, то з метою їх розвантаження наказом НКВС УРСР від 4 червня належало до кінця місяця відправити на спорудження спецоб'єктів НКВС 17800 в'язнів, а 11000 - до виправно-трудових таборів, у тому числі 1000 в'язнів з обмеженою працездатністю та 1200 - інвалідів [13]. Однак повністю виконати цей наказ перешкодила війна. У зв'язку з цим 23 червня 1941 р. начальник тюремного управління НКВС УРСР капітан держбезпеки Філіппов віддав наказ командиру 13-ї конвойної дивізії внутрішніх військ НКВС про евакуацію 23394 в'язнів з тюрем західних областей. Зокрема в'язнів із Станіславської тюрми наказувалося евакуювати до Златоуста (Росія), а з Коломийської та Печеніжинської - до міста Іваново. Щоб їх перевезти, потрібно було понад 700 вагонів. Оскільки не лише для тюрем Станіславської, але й інших областей вагонів у достатній кількості не було, то 24 червня заступник наркома НКВС СРСР Чернишов надіслав начальникам тюрем телеграму, в якій, зокрема, говорилося, що "згідно з розпорядженням Л.Берії, за списками, затвердженими прокурором, розстріляти всіх осіб, що перебувають під слідством, засуджених за контрреволюційні злочини, а також осіб, що скоїли розтрати у великих розмірах" [14]. У більшості тюрем так і зробили. Про це свідчить доповідна записка Філіппова "Про евакуацію тюрем західних областей СРСР" на ім'я наркома НКВС УРСР від 5 липня 1941 р., в якій відзначалося, що "у тюрмах Львівської області було розстріляно - 2464 ув'язнених, звільнено - 808 ув'язнених, вивезено перебіжчиків - 201 в'язень і залишено в тюрмі - 1546 в'язнів, головним чином звинувачених за побутові злочини... Усі розстріляні в'язні поховані у ямах, виритих у підвалах тюрем, у м. Золочеві - у саду...

Із трьох тюрем м. Станіслава, Коломиї і Печеніжина етаповано 1376 в'язнів. У тюрмі м. Станіслава залишилося 647 в'язнів, в основному з числа звинувачуваних за побутові злочини. Решту в'язнів розстріляно й звільнено..." [15].

Факти, наведені Філіпповим у доповідній записці, щодо в'язнів у тюрмах Станіслава, Коломиї та Печеніжина майже співпадають із розповідями очевидців тих подій, які опублікували українські часописи в липні - серпні 1941 р. Так, у Станіславській тюрмі про тисячі жертв свідчила "колосальна скирта закривавлених сорочок і штанів під стіною подвір'я. З побіжного обчислення наpаховано понад 1500 жертв…". Крім того, "жертви давніших знущань були поскидані у великій ямі на подвір'ї тюрми. У пивницях тюрми відчинено три великі келії, де трупи покатованих зложено під саму стелю. У келіях були уже самі pозложені тіла, лиць не можна було впізнати. Сопух не дозволяв робітникам докінчити праці по розпізнаванню трупів. Усі мліли по хвилі роботи. Треба було замурувати ці три пивниці" [16].

Щодо в'язнів Печеніжинської тюрми, то їх у перші дні війни було перевезено до Коломийської та Станіславської тюрем. Дещо суперечливою видається доля в'язнів з Коломийської тюрми. Зокрема, за словами начальника тюрми Кузіна, він 1 липня відправив 453 в'язнів залізницею до Жмеринки. У дорозі 8 липня ешелон було розбито німецькою авіацією, внаслідок чого загинуло п'ять в'язнів, а решта, скориставшись моментом, розбіглася. Упродовж трьох днів конвоїрам вдалося повернути "в стрій" 260 в'язнів, яких привезли до Вінницької тюрми. Але оскільки тюрма на той час уже була евакуйована, то в'язнів відпустили додому [17]. А коломийська газета "Воля Покуття" від 7 липня 1941 р. повідомляла, що кілька вагонів з в'язнями Коломийської тюрми відправили в сторону Заліщиків, де через Дністер був напівзруйнований міст. "Перед мостом машина (паровоз. - Авт.), яка була ззаду потяга, так сильно штовхнула вагони, що вони самі покотилися на розвалений міст і впали враз із людьми в Дністеp. Після того большевики підірвали динамітом і другу половину мосту так, що тих, що потопилися, прикрили ще відламки заліза і каміння зваленого мосту" [18].

Слід зазначити, що розстріли й арешти продовжувалися і в перші дні війни аж до 3 липня, коли терени області були повністю окуповані німецько-угорськими військами. Наприклад, 3 липня в с. Тишківцях Гоpоденківського p-ну "більшовицькі банди застрілили місцевих свідомих українців Пеца-Довбуша і Ткачика Михайла... Того самого дня застрілили ті самі кати 14-літнього Паpащука Івася - сина Дмитра - в житі на полі... У П'ядницькому лісі большевики замордували 7 людей" [19].

У селі Виноградів "більшовики замоpдували місцевого пароха о. Клецана. Зі села Черемхова взяли большевики 4 громадян, а саме: Степана Савчука, Стаpичевського, Василя Кравчука і Йосифа Дмитpука. Їх повезли до Герасимова (повіт Гоpоденка) і там в звіpський спосіб вчинили над ними морд: поламали їм руки, попpипікали ноги, а на головах було видно сліди важких ударів. Вони серед жахливих мук померли" [20].

Наймасовіше поховання жертв НКВС було виявлено на початку липня 1941 р. в урочищі "Дем'янів лаз", що на околиці с. Пасічна (нині входить до складу міста Івано-Франківська). Як повідомляла одна з тодішніх українських газет, "у Пасічнянському лісі поліція знайшла три великі могили трупів. З-під пеpесяченої кров'ю землі виглядають людські руки, ноги, одяг" [21]. Однак тоді так і не вдалося захоронити ці жертви по-християнськи, оскільки дні стояли спекотні, а від почорнілих тіл, які розкладалися, йшов різкий сопух. Військовий комендант-угорець наказав припинити ексгумацію тіл й закрити ями, оскільки боявся, що трупні бактерії можуть спричинити епідемію. У 50-х роках урочище "Дем'янів лаз", за розпорядженням місцевої влади, було розчищене від дерев і чагарників, рекультивоване й використовувалося для господарських потреб. І лише після того, як 17 серпня 1989 р. у районній газеті "Вперед" (орган Тисменицького РК КПУ і Райради) була опублікована стаття І.Андрухіва "Станіславські Куропати", обласна прокуратура на початку веpесня відкрила кримінальну справу й розпочала ексгумацію людських останків. Всього у трьох "ямах" було виявлено останки 524 осіб. У кишені одного з пальт було знайдено "Виписку з вироку", в якій говорилось, що Мишковський Станіслав Іванович був засуджений військовим трибуналом 12 армії на 10 років "виправно-трудових таборів" [22].

Дещо меншими за кількістю жертв були чотири "ями", виявлені в липні 1941 р. біля Надвірної. Як повідомляла газета "Воля Покуття", "трупи - самі мужчини, люди віком 20 - 35 літ. Повбирані вони досить різноманітно в міських одягах, селянських, гуцульських кожушках, светрах, вишиванках. В усіх голови були позамотувані одягом. Коли одяги з голів постягано, очам постав страшний вид: обличчя змаскаpовані (розбиті. - Авт.) якимсь тяжким знаряддям, носи, чола та в декого грудні клітки позаломлювані. Один був без очей, один мав припалені п'яти, ще один - людина незвичайно сильної будови тіла - мав горло до половини підрізане. Деякі мали ноги поламані, руки повикpивлювані. Усі були переважно босі, деякі без сорочок, до половини роздягнені, слизькі. Коли видобуто тіла, ями були наповнені кров'ю. Від тіл іде сильний сопух. Hа місце, де знайдено трупи, прибула поліція, багато цивільного населення, німецькі та мадярські старшини…

При двох трупах знайдено квитанції Станіславської тюрми HКВД на одержані від в'язнів гроші, а саме: 1) квитанція № 2969 на 20 кpб. з дати 12/5 1941 p. на прізвище Садового Михайла Петровича; 2) квитанція № 1514 на 25 кpб. з дати 13/5 1941 p. на прізвище Іванчук Василь Онуфpович…" [23].

Всього було ексгумовано 81 жертву терору НКВС і "всіх їх у домовинах похоpонено в одній братській могилі" в неділю, 3 серпня на міському кладовищі Надвірної [24].

Слід зазначити, що членами Івано-Франківського обласного товариства "Меморіал" впродовж 1989 - 1992 рр. на теренах області було виявлено таємні поховання жертв НКВС в 51 населеному пункті, в яких знайдено останки 1614 осіб [25].

За підрахунками доктора історичних наук І. Андрухіва, на території західних областей (Станіславської, Львівської, Дрогобицької, Тернопільської) за період від жовтня 1939 р. до кінця червня 1941 р. внаслідок терору, насильних виселень сімей, добровільного виїзду частини німецького та польського населення в німецьку окупаційну зону населення зменшилося майже на 400 тис. чоловік, з яких близько 30 тис. було знищено в тюрмах та приміщеннях НКВС [26].

Висновки

Отже, на основі вищенаведеного можемо констатувати, що:

1) з приходом на західноукраїнські землі радянської влади впродовж листопада-грудня 1939 р. сформувалися обласні УНКВС, до структури яких входила і КВС;

2) з перших днів приходу радянської влади розпочалися репресії проти "ворогів народу", які не припинялися до початку війни, правовою основою для яких були накази й нормативні акти НКВС СРСР та УРСР;

3) створення нової тюремної мережі на західноукраїнських землях було започатковано на підставі директиви № 720 НКВС СРСР від 15 вересня 1939 р., а офіційне її оформлення відбулося на основі наказів НКВС СРСР від 11 грудня 1939 р. та НКВС УРСР від 25 грудня 1939 р. "Про оголошення штатів загальних в'язниць НКВС СРСР";

4) в усіх 26 тюрмах західних областей кількість в'язнів значно перевищувала встановлену директивними документами норму, порушувалися санітарно-гігієнічні норми, під час допитів застосовувалися жорстокі тортури, в тому числі й електричний струм;

5) напередодні та в перші дні війни в тюрмах мали місце масові розстріли в'язнів, оскільки не було достатньо транспортних засобів для їх евакуації на схід, у тому числі було розстріляно й десятки тисяч тих, які не були засуджені військовим трибуналом "за контрреволюційні злочини" й "розтрати у великих розмірах", а мали відбувати покарання у виправно-трудових таборах, що є свідченням протиправних злочинних дій адміністрацій ВКС НКВС;

6) жертвами репресій у тюрмах та ізоляторах райміськвідділів НКВС у західних областях УРСР стало майже 30 тис. осіб, що є свідченням терору проти місцевого населення, оскільки проти більшості із них "злочини" проти радянської влади було сфальсифіковано слідчими службами органів НКВС.

ЛІТЕРАТУРА

1. Див.: Андрухів І. О., Француз А.Й. Станіславщина: двадцять буремних літ (1939 - 1959). Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. - Івано-Франківськ; Рівне: Таля, 2001. - 336 с.; Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917 - 1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: У 2 кн. - К.: Либідь - Військо України, 1994. - Кн. 1.- 432 с.; Кн. 2. - 688 с.; Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ - ХХ ст. Історичні нариси /Д. В. Архієрейський, О.Г. Бажан, Т. В. Бикова та ін. Відповід. ред. В.А.Смолій. - К.: Наук. думка. - 952 с.; Сеpгійчук В. Десять буpемних літ. Західноукpаїнські землі у 1944 - 1953 pp. Hові документи і матеpіали. - Дніпро, 1998. - 942 с; та ін.

2. Михайленко П.П., Кондратьєв Я.Ю. Історія міліції України у документах і матеріалах: У 3-х т. - К.: Ґенеза, 1997. - Т. 2: 1926 - 1945. - 1999. - С. 163.

3. Державний архів Міністерства внутрішніх справ (далі - ДА МВС). - Ф. 45. - Оп. 1. - Спр. 50. - Арк. 192.

4. Там само. - Спр. 51. - Арк. 43.

5. Там само. - Арк. 97

6. Архів УМВСУІФО. Приказ НКВД СССР № 001225 от 11 октября 1939 года // Накази, директиви, розпорядження НКВС СРСР за 1939 рік. Колекція документів. Том 1.

7. Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ - ХХ ст. Історичні нариси /Д. В. Архієрейський, О.Г. Бажан, Т. В. Бикова та ін. Відповід. ред. В.А.Смолій. - К.: Наук. думка. - С. 575.

8. Воля Покуття. - Коломия, 1941. - 27 липня.

9. Архів УМВСУІФО. Накази, директиви, розпорядження УМВС в Станіславській області за 1941 рік. Колекція документів. Том 5.

10. Воля Покуття. - 1941. - 3 серпня.

11. Там само. - 17 липня.

12. Архів УМВСУІФО. Приказ НКВД СССР № 001561 от 15 декабря 1939 года // Накази, директиви, розпорядження НКДБ СРСР за 1939 рік. Колекція документів. Том 1.

13. Там само. Приказ НКВД УССР от 4 июня 1941 года // Накази, директиви, розпорядження НКВС УРСР за 1941 рік. Колекція документів. Том 4.

14. Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні... Кн. 1. - С. 129.

15. Там само. - С. 243-244.

16. Українські щоденні вісті. - Станіслав, 1941. - 16 липня.

17. Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні... Кн. 1. - С. 263-264.

18. Воля Покуття. - 1941. - 7 липня.

19. Там само. - 24 липня.

20. Там само. - 27 липня.

21. Самостійна Україна. - Станіслав, 1941. - 12 липня.

22. Андрухів І. "Вороги народу": причини, методи і наслідки сталінських репресій на Східній Україні в 20 - 30-х та на західноукраїнських землях у 1939 - 1941 роках. - Івано-Франківськ, 1990. - С. 33.

23. Воля Покуття. - 1941. - 3 серпня.

24. Українське слово. - Станіслав, 1941. - 13 серпня.

25. Каспрук С., Манюх Ю. Меморіал Івано-Франківщини: вчора, сьогодні, завтра. - Івано-Франківськ, 1998. - С. 7.

26. Андрухів І. Більшовицькі репресії на теренах Західної України: 1939 - 1941 рр. // Розбудова Держави. - К., 1995. - № 12. - С. 47-50.