Роль "каудилізму" у історії Аргентини

Роль "каудилізму" у історії Аргентини

Автор:

Андрій Бредіхин,

доктор історичних наук,

доцент, завідувач кафедри всесвітньої історії

Донецького національного університету

У статті досліджується явище «каудилізму» в суспільно-політичному житті Аргентини. Аналізуються причини історичного характеру, які призвели до того, що звичайний аргентинець персоніфікує політичну владу в державі. Розкриваються особливості історичної еволюції аргентинської політичної системи. Автор показує, що в політичних ідеологіях держав, у тому числі Аргентини, періодично повторюються прагнення громадян пов'язати стабільний політичний та соціально-економічний розвиток з особистостями, так званою «залізною» владою. У цьому сенсі латиноамериканський, зокрема аргентинський, досвід особливо позначений застосуванням державними лідерами ідей, в яких кризові явища в країні асоціювалися зі слабкістю влади, певних державних керівників, тим самим даючи прихильникам сильної руки у владі потужні аргументи для утвердження авторитаризму.

Латиноамериканцям легше пояснювати власні проблеми діями конкретних політиків і державних діячів, винних у соціально-економічному відставанні. Цим багато в чому зумовлюється стійка пошана до «героїв минулого», популярність Чегевари, Ф. Кастро, Х. Д. Перона та інших ностальгічних особистостей минулого, президентство у Венесуелі Уго Чавеса, повернення до влади в Нікарагуа неосандиністів - усе, що доцільно називати політичним «персоналізмом» [1]. Політична риторика при такому підході часто є більш вагомою, ніж конкретні справи того або іншого партійного чи державного діяча, що висувається на президентську посаду. Державна влада, а не капітал, як це властиво євро-американській цивілізації, зумовлює перспективи розвитку країни й суспільства в уявленні пересічного аргентинця, а також, скажімо, чилійця, бразильця чи венесуельця.

Питання, пов'язані з роллю «каудилізму» в історії Аргентини критично розглядалися в працях зарубіжних дослідників. Серед таких досліджень слід назвати роботи Т. Дрепера, М. Астуріаса і Х. Монтесиноса [2]. Теоретичні засади цієї проблеми досить детально представлені в праці Л. Шемякіна [3]. Аспекти, пов'язані з традиціями персоналізму в діяльності аргентинських партій, характеризуються у працях А. Сіріа [4].

Метою статті є розгляд ролі «каудилізму» в історії Аргентини.

Методологічною основою статті є принципи історизму та об'єктивності. Джерельну базу складають мемуарна література, періодичні видання.

У Латинській Америці спостерігаємо також своєрідне відокремлення держави від особистості, на що звернув увагу відомий дослідник Астуріас: «Дім робить можливим їсти свій хліб без сторонніх очей, з'їдений таким чином хліб видається солодким і вчить мудрості. Вулиця, зі свого боку, - нестабільний, небезпечний, пригодницький світ, фальшивий, як дзеркальне відображення» [5].

Частково з причин указаного дуалізму латиноамериканців головною відмінністю аргентинського варіанту конституційного ладу (1853 рік) стало створення двопалатного складу парламенту за збереження унітарної моделі держави, чим Аргентина суттєво відрізняється від Сполучених Штатів. В аргентинській моделі спостерігається не стільки передавання провінціям значних повноважень, як це традиційно робиться в США, скільки створення бази для балансування центральних і провінційних властей на засадах так званої взаємності, а іноді й спільності інтересів.

Ще однією важливою відмінністю еволюції формування конкретних аргентинських моделей політичної системи є від самого початку жорстке визначення функціональних обов'язків виконавчої влади. Президентство в цьому випадку є основою характеристикою конституційної демократії й у тому значенні, що ніби не помічається, що саме надзвичайно великі повноваження глави держави постійно ставали причиною політичної нестабільності, суперечностей з іншими гілками влади та міжпартійних конфліктів. Майже завжди ці суперечності й конфлікти супроводжувалися ідеологічним протистоянням навколо проблеми глави держави, який, по суті, був фігурою, обраною на свій пост шляхом плебісциту. Інтерес будь-якого президента при цьому полягав у тому, щоб зберегти таку ситуацію, яка б дозволяла формалізувати практично й так тотальне домінування в системі влади. Украй рідко такого роду політико-ідеологічні й експертні дискурси порушують питання цілісної системи політичної влади. Політичний режим у будь-якому разі був визначальним чинником. Історично склалося так, що для пересічного аргентинського виборця лідер завжди мав власну концепцію й реалізував її за допомогою тих, хто поділяв відповідний підхід. Кожен такий виборець від самого початку ще на емоційному рівні сприймав обов'язкову діяльність глави держави в межах волі електорату, що віддав президенту свої голоси. Решта, включаючи невдалі публічні виступи або, скажімо, спізнення на дипломатичні прийоми, уважалося незначними деталями.

Таким чином, при всьому різноманітті чинників і підходів у латиноамериканській дійсності бачимо панування так званого «каудилізму», тобто явища, що ґрунтується на «домінуванні або правлінні каудильйо» [6], який в енциклопедичних словниках іспанської мови та в розробках фахівців із цієї проблеми визначається першою особою, главою держави, «проведеною і керованою народом» [7].

В Аргентині, як і в багатьох інших країнах континенту, відносини між президентом і парламентом завжди були й залишаються суперечливими й викликають політичні та громадські протистояння. У більшості випадків часів аргентинської незалежності країною керували сильні президенти, як у значенні наявності в них великих повноважень, так особистих амбіцій та потенціалу. Кожен або, принаймні, більшість із них намагалися залишити свій виразний слід в політичній історії країни, що майже завжди супроводжувалося прагненням відібрати у парламенту частину повноважень, не допустити отримання й реалізації законодавцями «зайвих контрольних функцій». При цьому глави держав доволі часто в історії одержували підтримку з боку громадян завдяки домінуванню в суспільстві так званого «елітного підходу», концептуалізованого північноаме риканськими дослідниками в контексті впливу чинника бідності на політичне сприйняття тих самих еліт [8].

На відміну від парламентських республік, в Аргентині історично створювалася ситуація, за якої практично неможливо було уникнути протистояння між президентом і парламентом. Щоразу в складних обставинах внутрішнього розвитку або під час загроз зовнішнього характеру спостерігалося чергове посилення влади з боку глави держави, який фактично повністю підпорядковував уряд та інші органи виконавчої влади. При цьому досить часто опозиція одержувала додаткові аргументи для створення в суспільстві передумов несприйняття чинного режиму влади, який насамперед асоціювався з особистістю глави держави.

Порушуючи питання в такий спосіб, ми лише підкреслюємо відмінність політичного мислення пересічних аргентинських виборців і жодним чином не прагнемо відшукувати недоліки в їх позиціях. Адже, як відомо, у сучасному світі не існує ідеальної виборчої системи, будь-яка з них обумовлена безліччю національних відмінностей у підходах самого електорату, який практично ніколи не має нагоди ідеально реалізувати своє бачення глави держави. Важливіше інше. В Європі, а ще більше в Сполучених Штатах у масовій свідомості існує переконаність, що несправедливість влади і влада грошей обумовлені багатьма обставинами, зокрема тим, що «рівність, свобода, індивідуалізм, конституційність, демократія чітко не є системною ідеологією» [9]. А в переважно католицькій Латинській Америці ситуація виглядає по-іншому: там у масовій свідомості домінує уявлення про владу не крізь призму кількості грошей, витрачених на вибори, а в контексті специфічної ідеалізації претендента на вищий державний пост. Такий підхід описаний ще в працях С. Болівара [10].

І все ж найважливішим визначальним моментом історичної еволюції аргентинської політичної системи й політичних режимів є те, що вони завжди формалізували себе в межах конституційних норм. Навіть під час більшості військових переворотів аргентинського зразка спостерігалися подальші заяви генералів або полковників, які захопили владу силою, про готовність «після наведення ладу» й «усунення антинародної влади за волею народу» в досить стислі терміни провести нові вибори.

Щоправда, світова тенденція посилення повноважень виконавчої влади в особах президентів та урядів, що намітилася після початку великої депресії 1929 року, послабила еволюційний прогрес аргентинської конституційної демократії в тому значенні, що де-факто сприяла більш тривалому існуванню авторитарних режимів. Влада президентів, прем'єр-міністрів і диктаторів стала привабливим для багатьох засобом омани виборців. Стверджуючи, що вивести країну з кризи може тільки сильна влада, політики насправді нищили ще досить слабку демократичну традицію. У країні невпинно зростали повноваження не тільки президента й уряду, але й загальнонаціональної, провінційної і місцевої бюрократії загалом. Відчувши відповідні наміри вищого посадовця, вона ставала його опертям завдяки збігу інтересів, пов'язаних із отриманням максимально можливих повноважень у своїй сфері.

З другої половини ХІХ століття, а точніше після ухвалення конституції 1853 року, в Аргентині активізувався процес формування партій або політичних рухів, що розпочався одночасно з боротьбою за незалежність. Спочатку практично всі партії ґрунтували свої програми на принципах євро-американського консерватизму й лібералізму. Це зумовлювалося ідеологією самих учасників і творців партій і рухів, серед яких домінували представники освічених верств населення, що претендували на роль політичних і державних еліт.

Ліберальні ідеї, якими, незважаючи на вказані нами суперечності, також був пронизаний політичний і конституційний процес в Аргентині перші 100 років незалежності, стали об'єктами серйозної критики. При цьому її здійснювали не тільки ліві політичні партії і рухи, але й опоненти з правого крила політичного спектру. На цьому тлі в Аргентині почав активно розвиватися політичний рух «десарольїстів» (від іспанського desarrollo - розвиток).

У будь-якому разі до 1930-х років в Аргентині на рівні громадського сприйняття склалася ситуація, що сприяла ще більшому посиленню повноважень президентів. Цим спробували скористатися багато політичних партій і течій, але серед них не знайшлося жодного представника, спроможного реально захопити маси й заручитися їх підтримкою. Претенденти на вищу державну посаду були змушені рахуватися з фактором виборця й необхідністю конституційних форм приходу до влади. Навіть державні перевороти, що супроводжувалися в основному приходом до влади військових, майже завжди поєднувалися із заявами про майбутні вибори нового президента. Таким чином, конституційне забезпечення залишалося важливим із погляду збереження перспективи повернення до демократичного шляху розвитку після чергових революційних зрушень. Хоча в деяких випадках спостерігалися диктаторські форми управління, вони були нетривкі й приречені на невдачу через демократичну традицію, що вже склалась у громадській свідомості.

При цьому варто зауважити, що сам Х. Д. Перон відзначив перший рік світової економічної депресії участю у військовому перевороті 1930 року, який завершився поваленням влади президента Іполіто Ірігойєна. Відігравши далеко не останню роль у цій акції, Х. Д. Перон отримав посаду приватного секретаря міністра збройних сил, яку займав протягом п'яти років.

Із цим переворотом була пов'язана важлива історична подія. Навесні 1930 року в провінції Ентре Ріос почалася підготовка до виборів нового губернатора у зв'язку із завершенням терміну перебування на цій посаді Едуардо Лауренсені, який був представником сил, що виступали за відмову від указаного «персоналізму» в аргентинській виборчій традиції. У результаті провінційних виборів до влади знову прийшли «антиперсоналісти», які розгорнули сер-йозну ідеологічну кампанію проти висуванця «персоналістів» - президента Аргентини Іполіто Ірігойєна та його уряду. Об'єднавшись із консерваторами й незалежними соціалістами, «антиперсоналісти» провели акції протесту в Буенос-Айресі і Кордобі. У ці ж дні генерал Хосе Фелікс Ірібуру за допомогою націоналістичних угруповань замислив «революційний переворот» з метою «зміни інституційного режиму влади», «внесення змін до Конституції» і «повалення демагогічного керівництва». Водночас інша група «революціонерів» на чолі з генералом Агустином Хусто висунула тезу, що революція повинна обмежитися поваленням режиму ірігойєністів, нічого не змінюючи по суті. У цьому Хусто знайшов підтримку більшості опозиційних партій, які усвідомлювали персоніфіковане бачення й пріоритети аргентинських виборців.

9 серпня 1930 року представники консервативних сил і незалежних соціалістів у парламенті проголосили «Маніфест 44-х», у якому вимагали дій у конституційних межах. Не заявляючи прямо про координацію своїх дій з Урібуру, вони активно використовували його популістську риторику. «Антиперсоналісти», зокрема, закликали захистити демократію, що опинилась під загрозою. Практично відразу ж після публікацій своїх закликів у загальнонаціональній газеті «Нація», вони вивели прихильників на вулиці для боротьби з «радикальним кланом».

Ірігойєн відмовився від застосування сили проти демонстрантів і проголошення надзвичайного стану. 6 вересня 1930 року Урібуру в супроводі своїх прихильників розташувався у військовому коледжі. З різних боків до Буенос-Айресу почали підтягуватися збройні угруповання противників Ірігойєна. Незабаром влада фактично перейшла до генерала Урібуру, який утримував її завдяки введенню закону про надзвичайний стан. Згідно з аргентинською традицією організатори перевороту призначили нові загальні вибори, які відбулися 8 листопада 1931 року. Після їх проведення Урібуру урочисто вручив символи влади новому президенту країни генералу Хусто [11]. Ідея персоніфікації знову стала панівною: боролися особисто з Ірігойєном, а не з недоліками політичної системи й певного політичного режиму.

Ми спеціально навели цей сюжет, щоб показати особливості політичної ситуації, в якій Х. Д. Перон починав свою державну й політичну кар'єру. Саме в ході перевороту 1930 року він повністю зрозумів визначальну залежність стабільності влади в Аргентині від волі військового керівництва. Тривалий час Х. Д. Перон пильно спостерігав за загальнонаціональним політичним процесом (протягом 1930-1943 років) і дійшов висновку, що Радикальна партія Ірігойєна стала жертвою заборон й обмежень, накладених на виборчі кампанії та вибори.

Отже, тривалість перебування диктаторів або сильних президентів при владі в Аргентині була зумовлена не тільки рівнем ефективності соціально-економічної політики, як стверджується, але й указаними традиціями й еволюційними змінами в суспільстві, а також наявністю в конституції ряду обмежень повноважень глави держави. Це особливо важливо за відсутності в країні могутньої дво-, трипартійної системи, а, відповідно, і можливості розглядати міжпартійну боротьбу як певний контроль опозиції за діями влади. За таких умов президент не міг надто активно використовувати свої повноваження вже через такий стримуючий чинник, як громадська думка й погляди виборців на його дії. За відсутності підтримки електорату, вступаючи в серйозне протистояння з парламентом і військовою елітою, в аргентинській реальності глава держави практично не міг розраховувати на тривале перебування при владі. Нерідко із цим якраз були пов'язані державні перевороти з участю військових, які реалізовували власні плани, а також пояснювали причини свого «завжди тимчасового приходу» до влади зазвичай народним невдоволенням і порушеннями конституційного ладу чинним цивільним президентом. Х. Д. Перон став одним із унікальних і «довготривалих» керівників аргентинській історії, завдяки розумінню й системному сприйняттю вказаних обставин [12].

У зв'язку з цим доцільно розглянути не менш стійку тенденцію в програмах і практичній діяльності деяких політичних партій Аргентини щодо внесення конституційних обмежень повноважень президентів. Ця ідея знайшла підтримку лише серед частини аргентинського електорату, прихильного до «персоналізму», що окреслило ще одну лінію розколу в межах наявної в країні партійної системи, чим вплинуло на її стійкість і стабільність. Так, час від часу переважно дрібними й середніми партіями висувалися ідеї щодо обмеження терміну перебування глави держави на посаді, посилення контролю законодавчої влади за формою звітності президента стосовно його діяльності, створення потужних громадських організацій і рухів, покликаних обмежити прерогативи його влади. Проте майже жодна з них не була реалізована повною мірою через значну стійкість персоніфікованого сприйняття президентської влади аргентинськими виборцями.

Персоналісти при цьому здебільшого перемагали ще й тому, що згідно з аргентинським законодавством, починаючи від ухвалення основного закону 1853 року, обрання президента й так було обмежене двома термінами. Лише в 1949 році Х. Д. Перону вдалося внести зміни в це положення на хвилі практично всенародної підтримки висунутої ним політичної програми після трьох років «підтвердження справою». Але й у цьому випадку політична традиція конституційності не дозволила зазначеній поправці проіснувати більш ніж до 1955 року, коли вона була усунена. А ще через два роки фактично був відновлений дух і буква конституції країни 1853 року.

Незважаючи на відзначені спорадичні партійні декларації стосовно намагань обмежити президентські повноваження, боротьба за вищий державний пост в Аргентині була й залишається центральною в політичних програмах різних партій. Відомий фахівець конституційних моделей К. Льовенштайн [13] на цьому тлі виділяв три типи президентських режимів, що склалися в Латинській Америці, застерігаючи, що не всі з них знайшли відображення в Аргентині:

- чисте президентство, у разі якого президент мав право призначати кабінет міністрів на власний розсуд, без будь-якого контролю з боку парламентаріїв, що було й залишається характерною ознакою побудови системи владних повноважень у цій країні;

- обмежене президентство, коли президент поділяє повноваження з кабінетом міністрів або міністрами, які в інституційній формі, що отримала назву «міністерської ради», беруть участь у формуванні основних напрямів розвитку держави й суспільства, а також дають свою згоду на президентські декрети, які регламентують певний політичний, економічний і військово-політичний курс країни. При цьому міністерська рада й окремі міністри не відповідають за свої дії перед парламентом, хоча й можуть бути викликані депутатами для захисту політичних та інших програм і проектів. В Аргентині ця модель широкого практичного застосування не набула;

- квазіпарламентаризм або «ближній парламентаризм» латиноамериканського зразка певною мірою репрезентований і наявний в аргентинській конституції 1853 року. За такої моделі президент зберігає право призначати міністрів без згоди парламенту, проте розподіляє повноваження виконавчої влади з кабінетом міністрів, який, у свою чергу, відповідальний перед парламентом. Так, у вказаному основному законі Аргентини міститься дозвіл законодавчим зборам вимагати від міністрів обов'язкового звіту про виконану роботу й подальші плани. Проте й у цьому випадку маємо підстави стверджувати, що така модель побудови державної влади і політичного режиму для цієї латиноамериканської держави не є скільки-небудь вагомою.

Незважаючи на історично тривалий період відсутності яскраво вираженої партійної системи, яку можна було б вважати такою, що дійсно склалася за європейським чи північноамериканським зразком, політичні партії в Аргентині відіграють важливу роль у житті країни, зокрема в обранні президентів [14]. Відповідно до конституційного ладу саме вони покликані організовувати й забезпечувати тиск на владу, вимагати від неї виконання конституційних зобов'язань, налагоджувати зв'язки між політичними елітами і громадянським суспільством, створювати парламентські фракції й урядові коаліції [15].

Висновки

Таким чином, у політичних ідеологіях держав, у тому числі Аргентини, періодично відтворюються прагнення громадян пов'язати стабільний політичний та соціально-економічний розвиток з особистостями, так званою «залізною» владою. У цьому сенсі латиноамериканський, зокрема аргентинський, досвід особливо позначений застосуванням державними лідерами ідей, у яких кризові явища в країні асоціювалися зі слабкістю влади, певних державних керівників, тим самим даючи прихильником сильної руки у владі потужні аргументи для утвердження авторитаризму. Разом із тим, рівень розвитку партійної системи на певному етапі історичного процесу зумовлює зміст і якість демократії. Саме в цьому контексті, на нашу думку, доцільно розглядати й сучасний стан справ в Аргентині, де спостерігається завершення консолідації партійного будівництва.

Перспективи дослідження цієї проблеми, на наш погляд, пов'язані з подальшим аналізом причин панування так званого «каудилізму».

Література

1. Washington Post. - 14.IV.1988. - Р.2.

2. Asturias M. A. El Secor Presidente. - New York: Atheneum, 1975. - 274 p.; Montesinos J. Ensayaos y estudios de literatura espanola. - Madrid: Editorial Revista de Occidente, 1970. - 347 p.

3. Шемякин Л. Г. Европа и Латинская Америка. Взаимодействие цивилизаций в контексте всемирной истории. - М.: Наука, 2001. - 391 с.

4. Ciria A. Partidos y poder en la Argentina moderna (1930-1946). - Buenos Aires: Editorial Jorge Alvarez, 1968. - 274 p.

5. Хачатуров К. А. Латиноамериканские уроки для России. - М.: Междунар. отношения, 1999. - C. 112.

6. Бредіхин А. В. Фракційна боротьба в хустисіалістській партії в поставторитарний період // Історичні і політологічні дослідження. - 2005. - №2. - С. 210.

7. Строганов А. И. Новейшая история стран Латинской Америки. - М.: Высш. шк., 1995. - C. 327.

8. Гренвилл Дж. История ХХ века. Люди. События. Факты: Пер. с англ. О.Суворова. - М.: Аквариум, 1999. - C. 678.

9. Хачатуров К. А. Латиноамериканские уроки для России. - М.: Междунар. отношения, 1999. - C. 327.

10. Там само. - С. 160-161.

11. Бредіхин А. В. Зовнішня політика Аргентини у 80-90-х рр. ХХ ст. // Наукові праці: Науково-методичний журнал. - Т. 37. - Вип. 24. (Історичні науки). - Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили. - 2005. - С. 74.

12. Сударев В. П. Взаимозависимость и конфликт интересов. США и Латинская Америка (вторая половина ХХ века). - М.: ИЛА РАН, 2000. - C. 163.

13. Хачатуров К. А. Латиноамериканские уроки для России. - М.: Междунар. отношения, 1999. - C. 27.

14. Латинская Америка. - 1994. - №6. - С. 8.

15. Там само. - С. 11.