Система вишколу командирів збройних сил Української держави 1918 р.

СИСТЕМА ВИШКОЛУ КОМАНДИРІВ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ 1918 р.

Павло Ткачук, кандидат історичних наук, доцент, директор Львівського інституту Сухопутних військ ім. гетьмана П. Сагайдачного

У статті реконструйовано становлення системи військового вишколу командирів армії Української держави гетьмана П. Скоропадського, показано діяльність юнацьких (старшинських) шкіл і відновлених кадетських корпусів у Києві, Одесі, Полтаві, Сумах, Чугуєві. Основну увагу приділено роботі вищих державних і військових структур з налагодження формування національних кадрів та створення системи військової освіти.

Проблема командних кадрів для Сухопутних військ армії Української держави (квітень-грудень 1918 р.) спрощувалася широкомасштабним залученням до служби у війська великої кількості генералів, адміралів й офіцерів, зокрема Генерального штабу, які після більшовицького перевороту в Петрограді й приходу до влади радянського режиму широким потоком подалися на Дон, Кубань і Наддніпрянщину [1]. Вважається, що в Україні за доби Гетьманату перебувало близько 800 генералів й адміралів російської армії, які або осідали та за рівних мотивацій ішли на службу в українське військо, або виїжджали в Одесу і Крим чи за кордон. Крім того, у Києві перебувало 12-15 тис. офіцерів колишньої Одеської армії. Щоправда, чимало з них згодом приєдналося до білих армій Денікіна і Врангеля.

У пропонованій розвідці автор продовжує військово-історичні студії Віктора Голубка, Леонтія Дещинського, Леоніда Кривизюка, Олександра Рента, Лева Шанковського, присвячені проблемі розбудови Збройних Сил України в період Української революції 1917-1921рр. Ці дослідження базуються на вивченні архівних матеріалів, намаганні підійти до висвітлення цієї теми ґрунтовно й об'єктивно, а тому кожна праця висвітлює окремо визначені періоди процесу виникнення й розвитку національної вишкільної системи. Отже, актуальність визначеної проблеми є незаперечною.

Мета роботи полягає в ґрунтовному вивченні становлення національної вишкільної системи у військах, як однієї з важливих складових військового будівництва Української держави, фактора, що корінним чином впливав на боєздатність Збройних сил. Необхідністю висвітлення історичного досвіду Української держави в боротьбі за українську державність, обумовлюється також можливість його практичного використання у вирішенні окремих питань вишкільно-виховної роботи у військах на сучасному етапі. Насамперед це стосується підготовки офіцерських кадрів.

Гетьман П. Скоропадський, досвідчений фронтовик, генерал-лейтенант, у процесі військового будівництва, зокрема Сухопутних військ, опирався насамперед на генералітет колишньої російської армії. Військовим і Морським міністром став 60-річний генерал-лейтенант Олександр Рагоза, колишній командувач армії в Першій світовий війні. Начальником Генерального штабу залишився уродженець Полтавщини, 32-річний підполковник (згодом генерал-хорунжий) Олександр Сливинський. До активної діяльності були залучені високоосвічені, з великим досвідом служби генерали М. Юнаків, Л. Дроздовський, О. Галкін, С. Дельвіг, О. Остафіїв, полковники Є. Мишківський, В. Петрів, В.Сальський (усі згодом стали генералами), а всього близько 150 висококваліфікованих старших офіцерів [2].

30 травня 1918 р. П. Скоропадський видав наказ, який визначив засади його військової політики, формування регулярної армії. У ньому наголошено було на деполітизації війська: “Армія мусить бути поза політикою, мати свої завданням лише службу державі” [3]. Того ж дня Рада міністрів затвердила текст військової присяги, який, на думку фахівців, швидше нагадував умови контракту, ніж присягу [4].

Перед військовим відомством гетьман П. Скоропадський поставив завдання створити 300-тисячну регулярну армію [5]. Але командування німецької окупаційної армії дозволило гетьманові мати військову формацію не більше 65 тис. вояків. У цій ситуації П. Скоропадський вирішив укомплектувати Сухопутні сили вишколеними генеральськими й офіцерськими кадрами, тобто мати кадрову армію, яка могла в короткий термін розгорнутися в заплановану ним уже в ході мобілізації. (Зауважимо, що так згодом діяв німецький Рейхсвер, коли після капітуляції Німеччини Антанта заборонила переможеним мати армію. Однак він зумів у 20-ті роки зберегти командні кадри, своїх генералів й офіцерів, що дозволило Гітлеру в короткий термін розгорнути армію з досить високою боєздатністю). Отже, гетьманське Військове міністерство розгорнуло в травні-червні процес комплектування армії командним складом полків і дивізій восьми армійських корпусів: Волинського, Подільського, Херсонського, Київського, Чернігівського, Полтавського, Харківського і Катеринославського. Гетьман планував мати армію мирного часу, яка потребувала 175 генералів і 14930 штаб- та обер-офіцерів, із них не менше 500 офіцерів Генерального штабу [6].

Кожен корпус мав складатися з двох піхотних дивізій, двох бригад польових гармат, однієї бригади власних гармат, одного корпусу кінного полку, чотирьох автопанцерних та радіотелеграфічних сотень, повітряного полку, двох залізничних сотень технічного й санітарних куренів. Піхотна дивізія мала складатися з трьох піхотних полків, полк - із трьох куренів, курінь - із трьох стрілецьких сотень і сотні скорострілів. Артилерійська бригада мала складатися з трьох полків, кожен полк - із трьох батарей [7]. Чимала увага в армії приділялася відродженню козацьких військових традицій [8]. 24 липня запроваджено Закон про обов'язковість військової повинності [9].

Отже, такі потужні Сухопутні сили армії Української держави слід було укомплектувати командними кадрами. Їх брак відчувався особливо в нижній ланці, що потребувало створення або відродження системи військової освіти, занехаяної в добу Центральної Ради. Саме із цією метою декретом гетьмана від 17 червня 1918 р. при військовому міністерстві була сформована спеціальна “Комісія за утворення постійних військових шкіл та Академії України”. Її очолив досвідчений генеральний значковий (генерал-лейтенант) Микола Юнаків. Уродженець Чугуєва, син генерала російської армії отримав блискучу освіту: закінчив кадетський корпус, І-е Павлівське училище, Миколаївську академію генштабу, служив в елітних частинах, був професором академії, автором військово-історичних праць, а в роки Першої світової війни командував 4-ю армією [10].

До складу нової комісії увійшли сорок генералів і полковників Генерального штабу, зокрема генерали С. Дельвіг, О. Остафіїв, В. Кирей, Д. Промов, І. Значко-Яворський, В. Євтимович, В. Петрів, М. Родкевич, а також колишні начальники військових училищ і кадетських корпусів Є. Сімашкевич, Т. Протазанов, Г. Гернгрос, М. Клінгенберг та ін. [11] Указана комісія діяла спільно з Головною шкільною управою, збереженою від часів Центральної Ради [12].

“Для майбутньої армії слід було утворити відповідні школи, - згадував П. Скоропадський. - Як це не було важко, але ми сподівалися утворити п'ять шкіл. На посаду головного начальника військово-освітньої справи я запросив професора Миколаївської військової академії генерала Юнаківа” [13]. Зусиллями Головної шкільної управи та Комісії генерала Юнаківа план гетьмана перевершили: було створено десять Юнацьких шкіл. Зауважимо, що в структурі управи функціонували відділи піхотних, кінних, гарматних та інших шкіл, які творили мережу військових навчальних закладів Сухопутних військ української армії. Зокрема, розгорнув діяльність відділ піших шкіл.

Головна шкільна управа, підпорядкована Військовому міністерству в тісній взаємодії з указаною Комісією генерала Юнаківа, утворила мережу військових шкіл для підготовки командних кадрів Сухопутних військ армії Української Держави. Відділ піших шкіл під керівництвом полковника Генштабу Всеволода Петріва утворив так звані Юнацькі школи: І-у Київську ім. Б. Хмельницького (начальник генерал Йосип Богданович); 2-у Київську (генерал Олексій Максимів); Полтавську (генерал Микола Анісімов); Одеську (генерал Олександр Кислов); Чугуївську (генерал Тарас Протазанов). Житомирську і Львівську планувалося відкрити згодом.

Відділ гарматних шкіл полковника Івана Значко-Яворського опікувався Юнацькими школами: Київською (начальник генерал Дмитро Промтов); Одеською - утвореною на базі заснованого 1914 р. Сергієвського артилерійського училища на чолі з колишнім начальником училища генералом Андрієм Нілусом; Львівською (у проекті). Крім того, Головній шкільній управі підпорядковувалися: Єлисаветградська кінна Юнацька школа (полковник О. Петренко); Київська інженерна (генерал Е. Ельснер).

При Юнацьких школах усіх родів зброї Сухопутних військ були створені особливі курси для офіцерів, які в роки Першої світової війни закінчили прискорений курс училища й бажали отримати дипломи за повне навчання [14].

Усвідомлюючи надзвичайно важливу роль кадетських корпусів у процесі виховання й вишколу майбутніх командирів П. Скоропадський у своїх спогадах відзначав: “Одним з моїх перших наказів було відновлення кадетських корпусів... Кадетські корпуси я повернув у лоно військового міністерства” [15]. Зазначимо, що одним із перших актів Тимчасового уряду Росії 1917 р. їх передали в підпорядкування Міністерства освіти, що привело до їх занепаду. Цікаво, що утворені в СРСР 1938 р. артилерійські спецшколи (усього 16), у яких вихованці навчалися за програмою 8-10 класів й скеровувалися в артучилища, теж були спочатку підпорядковані Наркомосу СРСР. Лише 1946 р. вони переведені під юрисдикцію Міністерства оборони, що радикально поліпшило їх матеріально-технічну базу й кадрове забезпечення [16].

За Гетьманату було відновлено функціонування кадетських корпусів як важливої ланки в системі підготовки командних кадрів для Сухопутних військ армії. Зазвичай їх створювали на базі існуючих в Україні навчальних закладів. Відтак, улітку 1918 р. терміново відкрили п'ять кадетських корпусів, на чолі яких здебільшого стали колишні начальники подібних закладів: Київський (генерал Євген Сімашкевич); Полтавський (генерал Микола Антонов); Одеський (генерал Микола Родцевич); Сумський (генерал Андрій Саранчов); Миколаївський (проект).

Кадетські корпуси були повністю укомплектовані офіцерським і викладацьким складом і частково - кадетами вже до кінця 1918 р. [17]. Важливе місце в системі підготовки командних кадрів займала заснована в Києві влітку 1918 р. Інструкторська школа старшин, у якій передбачалося вдосконалювати чи підвищували кваліфікацію командирів у перспективі їх використання на вищих посадах Сухопутних військ. Її очолив 42-річний генерал-майор Олексій Максимів, переведений з посади начальника 2-ї Київської Юнацької піхотної школи. На відміну від інших військових навчальних закладів, Інструкторська школа прийняла до пішого куреня та кулеметних, кінних, інженерних сотень та гарматної батареї разом 1300 старшин. 6 серпня 1918 р. школа здійснила перший випуск 283 старшин, які були призначені на командирські посади в 3-й Херсонський армійський корпус - 55, у 5-й Чернігівський - 58, 6-й полтавський - 57, 7-й Харківський - 56 й у 8-й Катеринославський - 57 старшин. Після другого випуску Школи 5 вересня у піхотні частини скерували 440 старшин, у кулеметні - 54, інженерні - 20, гарматні - 52 і в кінноту 55 старшин [18].

Зауважимо, що цю та інші зразково-інструкторські частини П. Скоропадський зобов'язав пройти офіцерів і понадстрокових унтер-офіцерів російської армії та недавніх юнкерів військових шкіл у віці до 35 років; старшим за віком дозволялося вступати до зразково-інструкторських частин добровільно [19].

Згідно з планами гетьмана П. Скоропадського 29 жовтня 1918 р. у Києві відкрито державну Військову академію з трирічним курсом навчання. Її начальником призначено авторитетного військового діяча, 48-річного генерала Миколу Юнаківа. На початку листопада 1918 р. оголосили прийом у юнацькі школи та в інші навчальні заклади Української Держави молодих людей до 25 років із середньою освітою або випускників кадетських корпусів. Але цей процес зупинило антигетьманське повстання під керівництвом Директорії УНР.

Проект академії Генерального штабу склав уродженець Москви, вихованець Полтавського кадетського корпусу, учасник російсько-японської війни, викладач Олексіївського військового училища, командир полку на фронті світової війни, начальник штабу 6-го Полтавського армійського корпусу армії 36-річний генерал Володимир Генбачов. На першому етапі утворювалися Тимчасові курси академії Генштабу, які очолив генерал-лейтенант російської армії, кандидат на посаду начальника Миколаївської академії Генштабу професор Микола Головін (мав досвід стажування у Військовій академії Франції). На навчання були зараховані офіцери, здебільшого полковники, які закінчили в роки Першої світової війни прискорений курс академії, Михайло Добровольський, Віктор Зеленецький, Олександр Кузьмінський, Василь Чабанівський, Олександр Шайбле та ін. [20].

Особливістю військового будівництва періоду правління П. Скоропадського було те, що воно значною мірою мало «паперовий» характер. Німецько-Австрійська військова присутність не давала можливості гетьманові розгорнути практичне військове будівництво. Залучивши до військової служби видатних фахівців, він змушений був зосередити основну увагу на теоретичних розробках планів військового будівництва. У листопаді 1918 р. гетьманська армія нараховувала 65 тис. чоловік. То були кадри майбутньої армії. У них проводився регулярний військовий вишкіл, панувала сувора дисципліна. Кадрова військова політика гетьмана, акцентуючи увагу на необхідності підвищення професіоналізму офіцерів, практично ігнорувала національний момент.

Гетьманський режим вніс корективи у вишкільно-виховну роботу в армії. Військовий вишкіл без належного національно-патріотичного виховання армії, прагнення перетворити її в неодухотворений механізм закінчився невдачею.

Висновок

Незважаючи на негативні сторони, що мали місце у військовому будівництві 1918 р., за цей час було закладено підвалини національної вишкільної системи у військах. Це знайшло прояв у створенні перших українських статутів, шкіл для підготовки військових фахівців, відродженні національних військових традицій, створенні оригінальних рангових звань.

Вишкільний досвід Гетьманату частково перейняв військово-політичний провід УНР [21]. На відміну від гетьмана П. Скоропадського Головний отаман Дієвої армії УНР С. Петлюра поєднав вишкільно-виховну концепцію з національно-державною ідеєю, тому слід погодитися з дослідниками в тому, що військовий вишкіл командирів без належного національно-патріотичного виховання, прагнення перетворити армію в неодухотворений механізм, як правило, закінчується невдачами [22]. Це слід пам'ятати й нинішнім державотворцям.

Література

1. Папакін Г. Павло Скоропадський: патріот, державотворець, людина. Історично-архівні нариси. - Київ, 2003. - 282 с.; Україна: політична історія ХХ - початку ХХІ століття. - Київ, 2007. - С. 313-352.

2. Удовиченко О. Україна у війні за державність: історія організації і бойових дій українських збройних сил 1917-1921. - Вінніпег, 1954. - С. 42.

3. Кривизюк Л. Збройні сили України 1917-1920 рр. Вишкіл і виховання. - Львів, 2006. - С. 45.

4. Там само. - С. 49; Україна: Хроніка ХХ століття. Рік 1918. - Київ, 2005. - С. 212; Державний вістник. - 1918. - 7 червня.

5. Brucki J. Рetlurowcy. - Krakуw, 2000. - S. 99.

6. Монкевич Б. Організація армії Української держави 1918 р. / Підг. до друку М. Дядюк // Україна в минулому. - Київ; Львів, 1995. - Вип. 7. - С. 67-112; Україна: Хроніка ХХ століття. Рік 1918. - С. 297.

7. Якимович Б. Збройні сили України. Нарис історії. - Львів, 1996. - С. 96-98.

8. Задунайський В. Вплив козацьких військових традицій на ставлення Збройних сил Української держави гетьмана П. Скоропадського // Історичні і політичні дослідження / Гол. ред. П. Добров. - Донецьк, 2003. - № 3-4. - С. 98-104.

9. Державний вістник. - 1918. - 29 липня.

10. Литвин М., Науменко К. Збройні сили України першої половини ХХ ст. Генерали та адмірали. - Харків; Львів, 2007. - С. 217.

11. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі - ЦДАВОВУ). - Ф. 1074. - Оп. 2. - Спр. 25. - Арк. 7-8; Спр. 34. - Арк. 21.

12. Кривизюк Л. Збройні сили України 1917-1920 рр. Вишкіл і виховання. - Львів, 2006. - С. 46.

13. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918 / Гол. ред. Я. Пеленський. - Київ; Філадельфія, 1995. - С. 180.

14. Монкевич Б. Указана праця. - С. 75-78.

15. Скоропадський П. Спогади… - С. 179-180.

16. Науменко К. Юность командиров. - Хабаровск; Львов; Москва, 2001. - С. 6-7.

17. Скоропадський П. Спогади… - С. 180.

18. Монкевич Б. Указана праця. - С. 78-79.

19. Державний вістник. - 1918. - 22 жовтня.

20. ЦДАВОВУ. - Ф. 1078. - Оп. 2. - Спр. 37. - Арк. 30-32.

21. Науменко А. Старшинський корпус Армії УНР періоду Директорії // Воєнна історія. - 2003. - № 1. - С. 91-98.

22. Кривизюк Л. Вказана праця. - С. 55.