"Світла Кубань" та "Чорноморія". Два варіанти ментального освоєння Кубані козацькими спільнотами в ХVІІІ-ХІХ століттях

"Світла Кубань" та "Чорноморія". Два варіанти ментального освоєння Кубані козацькими спільнотами в ХVІІІ - ХІХ ст.

Дмитро Білий, кандидат історичних наук, доцент кафедри українознавства Донецького юридичного інституту

У статті досліджується процес формування регіональної ідентичності населення Кубані, яке походило від двох потужних міграційних потоків - запорозьких козаків ("чорноморців") та донських козаків Ігната Некрасова ("некрасівців"). Автор доходить висновку, що в середині ХІХ ст. в цілому була сформована ментальна модель Чорноморії і закріплена як у козацькій міфопоетичній традиції, так і виведена на більш високий коммеморативний "книжковий" рівень. Це створило умови для складання декількох типів колективної ідентичності українського населення Правобережної Кубані/Чорноморії - станового (козацького), регіонального (чорноморського) та етнічного (українського/малоросійського). У той же час модель Чорноморії як "віднайденої та завойованої Батьківщини" стала основою для створення національної (української) ідентичності українців Кубані.

Довгий час питання формування регіональної ідентичності серед українського населення Кубані залишалися поза увагою її дослідників. Проблематика становлення образів «ментальної географії», уявлень про власний регіон проживання та його особливості, тим не менше, надає нам можливість знайти нові ракурси та перспективи конкретних історичних досліджень. Адже освоєння (економічне, соціальне, політичне, військове тощо) будь-якого географічного простору неможливе без його «ментального освоєння», яке, у свою чергу, відбиває специфіку ідентичності певної компактної групи. «Ментальне освоєння» простору включає в себе декілька дуже важливих елементів. Це й створення певної міфологеми, яка має підтвердити легітимність його заселення, затвердити історичну тяглість культурної традиції певної групи, що опановує цей простір, забезпечити ієротопію (сакралізацію рідного простору або його окремих місць), урешті-решт увести створений «ментальний образ» регіону, який має продукувати у наступних поколінь причетність до свого регіону і створювати ефект присутності цієї групи на теренах регіону до всіх рівнів культурної моделі цієї групи - від фольклору до наукових досліджень. Регіональна ідентичність у єрархії «розмаїття ідентичностей» може відігравати провідну роль і в становленні модерної національної ідентичності, і визначати вибір «стратегії виживання» в конкретних історичних обставинах [1]. Окрім того, із процесами створення ментальної моделі регіону та типів колективних ідентичностей, викликаних практикою освоєння певного регіону окремою групою мігрантів, пов'язана методологія дослідження етапів конструювання, тяглості та збереження культурної/історичної пам'яті, детально розроблена в працях М. Хальбвакса, Я. Асмана [2], П. Бурдьє [3] та ін. Відповідно до цих теоретичних положень, закріплення історичної пам'яті та коммеморативних практик є обов'язковою умовою формування колективної ідентичності та проходить декілька етапів від традиціоналістського до «канонізаційного», тобто від комплексу звичаїв та міфопоетичних засобів збереження та конструювання до «книжкового» закріплення, коли ментальна модель регіону закріплюється в письмових творах - історичних та літературних.

Залежно від конкретної історичної епохи, коли відбувається процес освоєння регіону, від специфіки умов його освоєння та особливості групи, яка його здійснює, залежать і конкретні форми «ментальної моделі», шляхи формування регіональної ідентичності. Тим більше, що паралельно, як правило, відбувається декілька подібних процесів, суб'єктами яких є конкретна резидентна міграційна спільнота, метрополія та інші конкуруючі спільноти. Отже, досліднику часто доводиться мати справу з декількома проекціями на один і той же регіон, які відображаються в різних дискурсах і часто заперечують один одного.

У запропонованій статті ми маємо на меті простежити основні етапи «ментального освоєння» Правобережної Кубані двома козацькими спільнотами - козаками - старообрядцями (некрасівцями) та чорноморськими козаками-спільнотами мігрантів, які поступово створили й канонізували власний ментальний дискурс Правобережної Кубані - сакральної території у випадку з некрасівськими козаками, та «Чорноморії» - «винайденої Батьківщини», на основі якої і сформувалася досить герметична й регламентована регіональна чорноморська/кубанська ідентичність місцевого українського населення, яка певною мірою зберігається й зараз.

Та обставина, що саме Чорноморське козацьке військо, генетично пов'язане з Військом Запорозьким, стало спільнотою, яка починає з 1792 р. опановувати територію Правобережної Кубані, багато в чому стало визначальним фактором у створенні специфічної ментальної моделі регіону - Чорноморії. Утім, чи була це перша спроба козацької спільноти ментально освоїти Кубань? Якщо звернутися до передісторії «чорноморського» періоду Кубані, то ми побачимо декілька попередніх спроб створення такої «козацької» моделі.

Територія Правобережної Кубані була добре знайома українським та донським козакам ще з XVI ст. Запорожці взагалі вважали східними кордонами своїх вольностей ріки Єю та Кубань [4]. Але здебільшого цей терен розглядався козаками виключно як операційний простір під час ведення бойових дій проти Кримського ханства та Порти. Створення «козацького» дискурсу Правобережної Кубані було започатковане донськими козаками-некрасівцями наприкінці ХVІІ ст.

Необхідно зауважити, що в уяві середньовічної людини простір не мав якихось постійних, незмінних, абстрактних параметрів, відсторонених від специфічної теологічної моделі світу. Його ментальний образ міг бути розташований на певній ієрархії «чистих» та «нечистих» місць. «Чисте/нечисте» маркування могло змінюватися залежно від того, яким чином відбувався процес його освоєння певною спільнотою [5].

Повстання донських козаків під проводом Степана Разіна, яке переросло в досить небезпечну для Московського царства війну, багато в чому було наслідком релігійного розколу 1667 р. Значна частина розкольників-старообрядців, затятих противників ніконіанської релігійної реформи, переходили на Дон. Там ця ідеологія знайшла чимало адептів у середовищі донського козацтва, яке спиралося на неї для боротьби за збереження самостійності свого Війська.

Вислів «Светлая Русь потемнела, а мрачный Дон воссиял и преподобными отцами наполнился, яко шестикрыльные серафимы налетеша» [6], досить однозначно характеризував процес сакралізації донського простору. Поразка Разінського повстання і стрімке поглинання Війська Донського Московським царством призвело до того, що найбільш непримиренна частина козаків-старообрядців відходить на Північно-Західний Кавказ, створюючи на території Кабарди та Правобережної Кубані свої поселення. Процес відходу донських козаків (серед яких, треба зазначити, було чимало запорожців) на Кубань під покровительство кримського хана починається з кінця 80-х рр. ХVІІ ст. й особливо великого розмаху набуває після поразки повстання під проводом Кіндрата Булавіна в 1708-1709 рр. [7]. На чолі з отаманом Ігнатом Некрасовим козаки-булавинці відступили на Кубань і створили Військо Кубанське Ігнатове Кавказьке.

Відтоді козаки-старовіри беруть активну участь у військових діях ногайців проти Московського царства та закубанських горців. Отаманом першого Кубанського козацького війська після загибелі Кіндрата Булавіна довгий час залишається Савелій Пахомов. Козаки цього війська зберігали певну автономію й підкорялися безпосередньо тільки кримському хану, залишаючись незалежними від місцевих правителів. Військовим центром козаків-кубанців стало укріплене місто Копил (у районі сучасного міста Слов'янськ-на-Кубані), структура та організація Війська була досить традиційною для козацьких спільнот. «Релігійна свобода, яку мали козаки в Кримському ханстві, призвела до розвитку досить цікавого явища - постійного протягом XVIII ст. припливу втікачів - російських підданих (у т.ч. старовірів) на територію мусульманської держави… Кубань досить швидко стає в уявленні потенційних втікачів місцем, де, як згадувалося в одному документі, «старовірують і за стару віру не гонять» [8].

Отже, відбувається новий процес сакралізації козаками простору - на цей раз уже кубанського [9].

Виникає питання: чи подібне уявлення про Кубань, як сакральну територію в козацькій «ментальній географії» було властиве виключно козакам-старообрядцям, об'єднаним у Військо Кубанське Ігнатове Кавказьке, чи мало вплив і на запорозьку козацьку спільноту та її уявлення про кубанський простір?

Наявні джерела (принаймні ті, з якими ознайомився автор цієї статті) не дають однозначної відповіді. Але ми можемо зробити декілька припущень щодо взаємодії козаків-некрасівців та запорожців, яка могла спричинити створення «ментальної моделі» Кубані, започаткованої Військом Кубанським Ігнатовим. Формування цього війська і його закріплення в кубанському регіоні співпало з переходом Війська Запорозького під покровительство кримського хана в 1709 - 1710 рр. Вони стали союзниками у протистоянні з Російською імперією. І козаки Ігната Некрасова, і запорожці Костя Гордієнка підтримували між собою певні зв'язки й брали участь у спільних військових акціях як проти російських військ, так і проти закубанських горців. Військові підрозділи запорожців часто дислокувалися на Правобережній Кубані, фактично на землях Війська Кубанського Ігнатова, а чимало запорожців осідало в поселеннях некрасівців [10].

Проте створена ігнат-козаками ментальна модель Кубані не увійшла до запорозького козацького дискурсу. Цьому перешкоджали і конфесійні розбіжності, і те, що у Війська Запорозького була своя «сакральна Батьківщина» - Великий Луг і задніпровські пороги. Ситуація змінюється, коли перед утвореним у 1787 році Чорноморським козацьким військом постала необхідність переселення на Кубань. Більшу частину старшин і козаків Чорноморського війська складали колишні запорожці, які цілком природно намагалися зберегти основний комплекс уявлень та культурних моделей, утворених усією попередньою історією Війська Запорозького. Так, одним із обов'язкових елементів ментальної основи козацького війська було уявлення про свою «козацьку Батьківщину». Утративши Великий Луг і почавши переселення на Правобережну Кубань у 1792-1794 рр., чорноморці починають досить активно створювати свою «винайдену Батьківщину» і, відповідно, нову регіональну ідентичність. Процес ментального освоєння Кубані складався з декількох поступових етапів. Можна виділити такі: «посольство Головатого» - створення міфу про отримання чорноморцями території військових земель на Правобережній Кубані; канонізація історії переселення Війська Чорноморського на Кубань та фіксація освоєння чорноморського кубанського простору в «Исторических записках о войске черноморском (со времени поселения оного на всемилостивейше пожалованной земле по 1831 год)», складених старшинами Чорноморського війська Яковом Кухаренком та Олександром Туренком у другій половині 30-х рр. ХІХ ст. [11]; вихід у світ книги чорноморського козацького генерала Івана Попка «Черноморские казаки в их гражданском и военном быту» (1858 р.) [12]; закріплення уявлення про Кубань як окремий регіон, який має всі підстави для самобутнього існування на державному рівні в «Історії Кубанського козацького війська» Федора Щербини [13].

Далі ми розглянемо процеси переходу від традиційної самосвідомості чорноморської/запорозької спільноти до нової кубанської/чорноморської регіональної, станової та етнічної ідентичності та закладення основ для формування в майбутньому української національної ідентичності. Хронологічно це співпадає з першою половиною ХІХ ст.

Перехід Чорноморського козацького війська з Бугу на Кубань можна цілком справедливо вважати досить унікальним явищем і в історії козацтва, і в історії Російської імперії взагалі. Дійсно, це був не стихійний колонізаційний рух, а добре підготовлений й організований процес автономної військової спільноти, відносно чисельної та структурованої. Ураховуючи, що перехід чорноморців на Кубань у 1792-1794 рр. відбувався переважно власними силами й за мінімальною підтримкою держави, а то і з перешкодами, які чинилися переселенцям як із боку владних структур, так і поміщиків, він став ще однією підставою формування «кубанської чорноморської козацької міфологеми».

Основою цієї міфологеми стала (хоча і в різних інтерпретаціях) остаточна канонізація міфу про «посольство Головатого», який уперше був викладений в «Історичних записках про військо чорноморське…» [14], а потім повторений в «Історії Кубанського козацького війська» Ф.А.Щербини. В обох текстах було посилання на розповідь полковника Бурсака про обставини подорожі та перебування чорноморської делегації в столиці імперії. У козацькій інтерпретації історія «посольства Головатого» набуває рис авантюрного роману з елементами «малоросійського водевілю» із сюжетом, у якому хитрі й кмітливі запорожці шляхом підкупів, хабарів та дотепних витівок домагаються прихильності імператриці, потім зустрічі з нею і, нарешті, отримавши всі дозволи й документи на володіння Кубанськими землями з рук розчуленої Катерини ІІ, тріумфально повертаються до свого Війська.

Реальні історичні обставини суперечать легенді про «посольство Головатого» [15], втім ця легенда (позначена впливом «барокової сміхової культури», яка властива запорозькій міфопоетичній традиції) стала важливою складовою формування історичної самосвідомості українців Кубані.

Складовими елементами цієї міфологеми (треба зазначити, що міф не обов'язково має спотворювати або вигадувати факти - у контексті нашої статті ми розглядаємо «міф», як засіб обґрунтування практики освоєння українцями кубанського простору [16]) як основи ідентифікації чорноморських козаків в перші десятиріччя освоєння Кубані були такі основні положення: чорноморці - нащадки запорожців, які змогли в Чорноморії відродити Військо Запорозьке (забезпечення принципу тяглості та історично-часової легітимності); Чорноморське козацьке військо існує як гетьманська структура Потьомкіна (легітимність Гетьманщини); отримання земель на Кубані й легітимність володіння ними забезпечувало відразу два джерела: імператорське та самого Війська, старшині якого на чолі з Головатим удалося завдяки власним здібностям та за згодою військового товариства отримати право на Чорноморію.

Наступним етапом закріплення регіональної ідентичності, тісно пов'язаної зі створенням ментального образу «Чорноморії», став «етап канонізації», тобто перенесення уявлень про регіон із усної міфологічної площини в літературну. Цей етап розпочався в 30-х рр. ХІХ ст. і започаткували його «народжені в Чорноморії» представники другого покоління козацької чорноморської старшини, для яких Запорозька Січ, на відміну від їх батьків, перетворилася на тему розповідей та напівлегендарних, хоча й дуже важливих, уявлень. Обставини написання «Історичних записок…» були досить показові для обставин, за яких чорноморська еліта намагалася створити історію свого Війська. 6 жовтня 1834 року наказний отаман Чорноморського козацького війська Микола Завадовський отримує зі штабу Кавказького корпусу наказ про «Составление Истории Черноморского казачьего войска со времени поселения оного на Кубани». Власне, як видно з тексту наказу, йшлося лише про складання розгорнутого звіту про участь Чорноморського війська у військових діях на Кавказі [17]. Але отаман Завадовський зміг скористатися цією нагодою й за його особистим розпорядженням справа підготування «Історії…» була доручена особливим наказом військової канцелярії молодим освіченим козацьким старшинам - осавулам Якову Кухаренку та Олександру Туренку, які були звільнені від усіх своїх попередніх обов'язків і приступили до праці [18]. Цікаво, що, працюючи над «Історичними записками…», Я. Кухаренко водночас писав п'єсу «Чорноморський побут на Кубані між 1794-1796 роками» (українською мовою) [19]. Той же Я. Кухаренко, у майбутньому наказний отаман Чорноморського козацького війська та один із найближчих друзів Т. Г. Шевченка, започаткував відразу два напрями «книжкової традиції» формування та збереження регіональної та етнічної ідентичності українського населення Кубані як через історичні дослідження, так і літературні твори. «Історичні записки…», складені Я. Кухаренком та О. Туренком довгий час залишалися в рукописному варіанті й були надруковані тільки в 1887 р. в часописі «Київська старовина». Але беззаперечно, навіть у рукописному варіанті вони вплинули на підготовку подальших історичних праць із історії Чорноморії, зокрема на такі праці як «Черноморские казаки в их гражданском и военном быту» чорноморського козацького генерала Івана Попка та «Чорноморські козаки» чорноморського історика Павла Короленка [20].

Висновок

Можна констатувати, що в середині ХІХ ст. в цілому була сформована ментальна модель Чорноморії і закріплена як у козацькій міфопоетичній традиції, так і виведена на більш високий коммеморативний «книжковий» рівень. Це створило умови для складання декількох типів колективної ідентичності українського населення Правобережної Кубані/Чорноморії - станового (козацького), регіонального (чорноморського) та етнічного (українського/малоросійського). У той же час модель Чорноморії як «віднайденої та завойованої Батьківщини» стала основою для створення національної (української) ідентичності українців Кубані - процесу, який набув свого поширення наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. і мав свої особливості, викликані новою історичною ситуацією.

Література

1. Сміт Е. Національна ідентичність. - К.: Основи, 1994. - С. 5.

2. Ассман Я. Культурная память: письмо, память о прошлом и политическая идентичность в высоких культурах древности. - М.: Языки славянской культуры, 2004. - 368 с.

3. Bourdieu P. Structures, Habitus, Practices / The Logic of Practice. Polity Press, 1990. (Book 1.3, pp. 52-65.)

4. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. - К.: Наукова думка, 1990. - Т. І. - С. 578.

5. Гуревич А.Я. Избранные труды. Средневековый мир. - СПб.: Изд-во С.- Петерб. ун-та, 2007. - С. 45.

6. Сень Д.В. «Воссияло светом древлего благочестия... Крымское ханство» (к вопросу об условиях и особенностях распространения православия на Дону и Северо-Западном Кавказе в Новое время). - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.cossackdom.com/articles/s/sen_ vossvet.htm

7. Мининков Н.А. Основы взаимоотношений Русского государства и донского казачества в XVI - начале XVIII вв. // Казачество России: прошлое и настоящее: Сб. науч. ст. Ростов-на-Д., 2006. - Вып. 1. - С. 34-35.

8. Сень Д. В. «Войско Кубанское Игнатово Кавказское»: исторические пути казаков-некрасовцев (1708 г. - конец 1920-х гг.). - Краснодар: Изд-во КубГУ, 2001. - С. 32.

9. Сень Д. Казачество Дона и Северо-Западного Кавказа после церковного раскола: фронтирные сообщества, религиозный нонконформизм и стратегии выживания (тезисы) // Казачество Юга России в процессах становления и развития российской государственности: Тезисы регион. науч-практ. конф. (г. Урюпинск, 26-29 апреля 2007 г.). - Ростов-на-Д. - Волгоград. - Урюпинск. - Волгоград: Изд-во ВолГУ, 2007. - С. 113-117.

10. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. - К.: Наукова думка, 1991. - Т. 3. - 403 с.

11. Кухаренко Я., Туренко А. Исторические записки о войске черноморском (со времени поселения оного на всемилостивейше пожалованной земле по 1831 год) // Кубанский сборник: сборник научных статей по истории края. - Краснодар: ООО «Книга». - Т. 1 (22). - 2006. - С. 315-481.

12. Попко И.Д. Черноморские казаки в их гражданском и военном быту. - СПб., 1858. - 188 с.

13. Щербина Ф.А. История Кубанского Казачьего Войска. - Екатеринодар, Типография Кубанского Областного Правления, 1910. - Т. 1. - 700 с.; История Кубанского Казачьего Войска. История войны казаков с закубанскими горцами. - Екатеринодар: Типография Товарищества Печатного и Издательского Дела под фирмою «Печатник», 1913. - Т. 2. - 848 с.

14. Кухаренко Я., Туренко А. Исторические записки о войске черноморском (со времени поселения оного на всемилостивейше пожалованной земле по 1831 год) // Кубанский сборник: сборник научных статей по истории края. - Краснодар. - Т. 1 (22). - 2006. - С. 315-481.

15. Фролов Б. Переселение казаков Черноморского войска на Кубань. // Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. - Т. 18 - Донецьк: Східний видавничий дім. Донецьке відділення НТШ - 2007. - С. 244-255.

16. Ассман Я. Культурная память: письмо, память о прошлом и политическая идентичность в высоких культурах древности. - М.: Языки славянской культуры, 2004. - С. 83.

17. Орел В.Н. В поисках истины. - Краснодар, 2006. - С. 36.

18. Там само. - С. 37.

19. Там само. - С. 43.

20. Короленко П. Черноморские казаки. - К., 1877. - 280 с.