Протиборство США і СРСР у галузі протиракетної оборони напередодні розпаду Радянського Союзу (1983-1991 роки)

Протиборство США і СРСР у галузі протиракетної оборони напередодні розпаду Радянського Союзу (1983 - 1991 роки)

Олександр Попович,

старший науковий співробітник

Львівського інституту Сухопутних військ

ім. гетьмана Петра Сагайдачного

У статті досліджено історіографію проблеми створення Сполученими Штатами Америки системи протиракетної оборони другого покоління - Стратегічної оборонної ініціативи (СОІ), а також "асиметричної відповіді" Радянського Союзу щодо американської системи СОІ. Автор доходить висновку, що створення широкомасштабної системи протиракетної оборони США позбавило Радянський Союз упевненості в надійності свого потенціалу стримування, внаслідок чого в рамках "асиметричної відповіді" він розпочав розробку нового покоління міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) і нарощування потенціалу існуючих ракет, що призвело до посилення ракетно-ядерних перегонів, дестабілізації світової ситуації в галузі озброєнь і загрози виникнення повномасштабної ядерної війни, небезпечної для усього людства.

Наприкінці 90-х років минулого століття між Росією і США відбувалось активне обговорення перспектив збереження Договору щодо ПРО (від 1972 року). З того часу питання створення і використання систем боротьби з балістичними стратегічними ракетами перебувають під пильною увагою всіх європейських урядів.

Військово-політичне керівництво Російської Федерації однозначно наголосило, що розташування елементів протиракетної оборони США у безпосередньому наближенні до кордонів Росії створює загрозу національним інтересам РФ і її відповідні дії будуть дуже серйозними, аж до застосування ядерної зброї щодо знищення елементів системи протиракетної оборони США у тих країнах, де вони розташовані. В цих умовах політична стратегія України щодо розгортання американської ПРО на європейському континенті повинна спиратися на тверезу, науково обґрунтовану оцінку такої ситуації відповідно до інтересів народу України з урахуванням інтересів сусідів, європейського та світового співтовариства держав.

Вивчення становлення, розвитку та удосконалення систем боротьби з міжконтинентальними балістичними ракетами, впливу цього процесу на створення архітектури сучасної системи безпеки - актуальне завдання не лише для істориків, але й для сучасних політологів, а його уроки має враховувати військово-політичне керівництво незалежної України.

З часу набуття Україною незалежності вітчизняна військова історіографія зосередила свою увагу суто на проблемах українського війська минувшини та його новітньої історії, що, мабуть, обумовлює практичну відсутність наукових розвідок із запропонованої нами проблеми.

З огляду на потребу вдосконалення всієї системи безпеки України та її зовнішньополітичні пріоритети варто докладніше проаналізувати процес створення систем протиракетної оборони США та СРСР. А відтак - зупинитися на етапі розвитку протиракетної оборони двох наддержав у 70 - 90-х роках XX століття, маючи за мету сприяти об'єктивності в оцінці цього процесу. Метою даного дослідження було висвітлити загальний стан протиракетних систем США і СРСР протягом 70-х - 80-х років минулого століття, розкрити їх організаційну структуру, показати вплив розвитку протиракетної зброї на загальні процеси роззброєння і створення нової архітектури європейської та світової безпеки.

26 травня 1972 року СРСР і США ухвалили безстроковий договір про обмеження систем протиракетної оборони. Умови цього порозуміння безпосередньо перетинали шлях імперським амбіціям обох наддержав. Зокрема жорстокі обмеження щодо дислокації та кількісного бойового складу комплексів протиракетної оборони (ПРО) виключали її перетворення у "щільну" оборону обох наддержав [1, с. 357 - 361].

Іншим позитивним досягненням у взаємовідносинах між двома великими державами була підписана у той же день "Тимчасова угода між СРСР і США про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь" (ОСО-1). У відповідності до неї СРСР і США зобов'язувалися не будувати додаткові стаціонарні пускові установки міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) наземного базування починаючи з 1 липня 1972 року [1, с. 363 - 365].

Таким чином, Договор щодо ПРО став наріжним каменем нової системи безпеки, яка почала створюватися на початку 70-х років XX століття. Відмовляючись від систем ПРО, обидві держави недвозначно говорили про свої наміри не нападати одна на одну. Заходи щодо їх обмеження розроблялися паралельно із заходами щодо обмеження наступальних систем стратегічного озброєння.

3 серпня 1972 року Сполучені Штати ратифікували Договір, а 14 вересня того ж року сенат ухвалив і Тимчасову угоду [2, с. 46].

Варто нагадати, що напередодні ухвали Договору в США розпочалося розгортання модифікованої системи ПРО, яка отримала назву "Сейфгард" ("Вартовий"). Сутність модифікації зводилася до зміни оперативно-стратегічних завдань ПРО, її бойового складу і групування [3, с. 191 - 192].

З 1967/68 по 1970/71 фінансовий рік конгрес асигнував на систему 3,8 млрд доларів. На фінансовий рік, який закінчувався 30 червня 1972 року, було виділено додатково 1,2 млрд доларів [4, с. 63].

Згідно із Договором про обмеження систем ПРО, програма "Сейфгард" була значно скорочена, її асигнування зменшено на 650 млн доларів. Загальна економія протягом наступних років оцінювалась у 5 млрд доларів. Водночас конгрес ухвалив прискорення окремих програм наступальних озброєнь, а із коштів, які передбачалося заощадити на ПРО, виділив 100 млн доларів на розробку деяких військово-технічних проектів [2, с. 46].

Що стосується Радянського Союзу, то напередодні підписання Договору про обмеження ПРО він почав розгортати систему А-35М (вісім комплексів), теоретично здатну відбити два послідовних залпи, у кожному з яких містилося по вісім моноблочних міжконтинентальних балістичних ракет. Комплекси використовували ракети В-1000. Ця ракета могла досягати швидкості польоту 1500 м/с і з високою влучністю здійснювати перехоплення цілей на висотах до 25 км, поражаючи їх осколковою бойовою частиною. Після підписання Договору Радянський Союз прийняв рішення продовжити розгортання протиракетної оборони Москви і навколишніх її територій, що не суперечило Договору [5, с. 5; 6, с. 32].

Слід відзначити, що під час останнього етапу переговорів щодо Договору про обмеження ПРО та тимчасової угоди ОСО-1 військове відомство США попередило політичне керівництво країни, що воно погодиться з Договором та угодою лише за умови продовження і навіть прискорення деяких основних програм створення стратегічних озброєнь.

Внаслідок президентських виборів 1980 року у правлячих колах США відбулися зміни - до влади прийшло праве консервативне угруповання Республіканської партії в особі Р. Рейгана і його прихильників. Ще в ході передвиборчої кампанії у 1980 році Р. Рейган стверджував: "Ми повинні будувати мир на підставі сили. Іншого шляху немає... Мир можна забезпечити тільки завдяки силі - економічній, військовій, стратегічній" [6, с. 26].

Відкинувши принцип рівності й однакової безпеки, який раніше визнавали Сполучені Штати, нова адміністрація обрала курс на досягнення військової переваги над Радянським Союзом.

Внаслідок підписання Договору про обмеження систем ПРО від 1972 року і Протоколу до нього від 1974 року, а також інших міжнародних угод у сфері роззброєння, протягом цілого десятиліття відкрита гонитва озброєнь у галузі протиракетних і космічних систем обома наддержавами практично не здійснювалася. Однак у конструкторських лабораторіях США та СРСР тривали розробки, які не обмежувалися Договором щодо ПРО і не контролювалися національними засобами іншої сторони. Наприклад, у США щорічні асигнування на такі цілі складали близько 200 млн доларів [7, с. 78].

Швидкий технічний прогрес у технології радіолокації та інших систем виявлення, швидкодіючих комп'ютерів, засобів перехоплення, розширення можливостей використання космосу у військових цілях і розвиток військового оперативного мистецтва були поштовхом для теоретичних розробок ряду проектів протиракетної оборони.

Так, у США на базі компонентів старої системи "Сейфгард" для захисту стартових комплексів МБР розроблялася система "Оборона об'єкта", яку Сполучені Штати були у змозі розгорнути в середині 80-х років минулого століття [2, с. 228].

На цей час у Радянському Союзі почали удосконалювати систему ПРО, яка була розгорнута довкола Москви, шляхом заміни новою системою А-135, розроблення якої було розпочато в 1971 році. Ця система ПРО повинна була мати два типи ракет-перехоплювачів. Перший отримав у НАТО назву Gordon та призначався для далекого, заатмосферного перехоплення на висотах 80 - 100 км і дистанції понад 600 км. Другий, позначений на Заході як Gazelle, - для ближнього перехоплення на висотах до 50 км і дистанціях до 350 км [8, с. 33].

23 березня 1983 року Президент США Р. Рейган під час звернення до своїх співвітчизників сказав: "Ми розпочинаємо програму створення протидії колосальній ракетній загрозі Радянського Союзу за допомогою оборонних засобів... Я даю розпорядження прикласти всеохоплюючі та енергійні зусилля щодо визначення довгострокової програми наукових досліджень та розробок, яка буде початком досягнення нашої кінцевої мети - відвернення загрози з боку стратегічних ракет з ядерними зарядами [9, с. 220].

Таким чином, Р. Рейган запропонував "стратегічну оборонну ініціативу" (СОІ), яка згодом навіть у західній пресі отримала назву - "зоряні війни". Це була довгострокова програма створення багатоешелонної системи ПРО з елементами космічного базування, спрямованої проти Радянського Союзу.

Запропонована президентом США ініціатива означала радикальні зміни у військово-політичній стратегії держави. Стримування, пов'язане зі здатністю двох наддержав знищити одна одну навіть у відповідному ударі, було оголошено "злом", а як альтернатива була висунута ідея прямого захисту території США від ядерної зброї усіма засобами, включаючи різні види протиракетної зброї космічного базування, якому більшість американських спеціалістів відводила вирішальну роль у забезпеченні створення всеосяжного протиракетного щита. Ця тенденція переорієнтування офіційної лінії США у майбутньому могла створити проблеми під час прийняття рішень з військових програм як наступального, так і оборонного характеру.

Суть СОІ зводилася до створення системи пораження МБР і балістичних ракет, які запускаються з підводних човнів (БРПЧ) на всіх ділянках їх траєкторії. У цьому полягала основна відмінність запланованої широкомасштабної протиракетної системи США з елементами космічного базування від тих систем ПРО, які розглядались і розроблялися наприкінці 60-х - початку 70-х років минулого століття, а потім були обмежені безстроковим радянсько-американським договором щодо ПРО 1972 року. У старих розробках ПРО мова йшла лише про оборону від ракет, які атакують, на кінцевій ділянці їхньої траєкторії.

У січні 1984 року Р. Рейган ухвалив директиву № 119 "Ініціатива президента в галузі стратегічної оборони". Цим документом було започатковано розгортання великого комплексу досліджень, розробок та експериментів під назвою "Програма стратегічної оборонної ініціативи", спрямованого на створення багатоярусної, глибокоешелонованої протиракетної оборони - надійної оборонної "парасолі" над усією територією США. В середині квітня 1984 року була створена Організація стратегічної оборонної ініціативи (ОСОІ), а сама програма була піднесена у ранг "першочергового завдання державної політики США до кінця XX століття" [10, с. 49].

Незабаром було розроблено програму координації усіх робіт щодо створення нової ПРО, яка складалася з чотирьох етапів. На етапі досліджень і експериментів, які повинні були закінчитися на початку 90-х років, передбачалось отримати відповіді на основні питання, котрі стосувалися можливості створення "непроникної" ПРО. Після завершення цього етапу конгресу і президенту США слід було прийняти рішення про склад і терміни розгортання оборони від радянських ракет. На другому етапі мали розгорнутися дослідно-конструкторські роботи щодо створення різних бойових систем ПРО, здійснено їх випробування і доведення до рівня бойових зразків. Третій - перехідний - етап передбачав розгортання бойових зразків космічної зброї у ході їх створення і поступове зростання ешелонів ПРО. А на четвертому, завершальному етапі планувалося здійснити широкомасштабне розгортання всієї протиракетної зброї, закінчити створення систем управління бойовими діями [10, с. 50].

Протягом перших років роботи з програми СОІ були спрямовані лише на вирішення фундаментальних проблем, дослідження можливих варіантів побудови бойової системи ПРО й експериментальну перевірку окремих технічних рішень. Стратегічна оборонна ініціатива являла собою величезний комплекс із майже 90 окремих технічних проектів (конкретне число їх щорік змінювалось), які перебували у різних стадіях розвитку. Ці проекти були об'єднані приблизно у 30 програм, які в свою чергу були скомпоновані по п'яти головних розділах.

Усі засоби пораження, які планувалося використовувати у системі СОІ, класифікувалися наступним чином: зброя спрямованої передачі енергії, де енергія виділяється у тонкому шарі мішені (ЗСПЕ-зовнішня). Це, зокрема, всі види лазерної зброї; зброя спрямованої передачі енергії з більш глибоким проникненням у матеріал мішені (ЗСПЕ-внутрішня) - пучкова зброя; кінетична зброя (КЗ) - це сукупність балістичних снарядів або снарядів, які розігнані до великих швидкостей у різних прискорювальних пристроях, і поражають ціль шляхом механічного руйнування [11, с. 14].

Хоча на початковому етапі створення програми СОІ було неможливо точно визначити повну суму витрат, згідно з попередньою оцінкою, яка базувалася на порівнянні витрат на виробництво та дослідження й розробку, вартість повної системи стратегічної оборони могла становити від 400 до 800 млрд доларів. За шість років Міністерство оборони США планувало витратити на дослідження і розробку в галузі систем стратегічної оборони близько 32,2 млрд доларів [12, с. 34].

Безперечно, спроба створення США нової системи протиракетної оборони не відповідала вимогам Договору про системи ПРО від 1972 року, зокрема статті V, яка зобов'язувала не створювати, не випробовувати і не розгортати системи або компоненти ПРО морського, повітряного, космічного або мобільно-наземного базування. Кожна з сторін зобов'язувалася не модифікувати розгорнуті пускові установки, а також не створювати, не випробовувати і не розгортати елементи ПРО. Крім того, широкомасштабна система протиракетної оборони, яку розробляли США, зовсім не була оборонним засобом. Радянський Союз розглядав її як засіб безкарного першого удару як систему, котра була призначена знизити втрати відповідного удару покарання сторони, проти якої було здійснено ядерний напад. Як же реагувало військово-політичне керівництво СРСР на ініціативи Сполучених Штатів Америки?

Під час радянсько-американської зустрічі на вищому рівні у листопаді 1985 року М. Горбачов наголосив, що у разі відмови американської сторони стосовно зупинення розгортання озброєнь у космосі відповідь СРСР буде "ефективною, менш вартісною і здійсненою у стислий термін, причому не обов'язково у космосі. Нехай вона не буде симетричною, але це буде відповідь, яка знешкодить програму "зоряних війн" [13, с. 40].

Виступаючи проти системи СОІ і мілітаризації космосу, СРСР у той самий час порушував Договір щодо ПРО, коли будував стратегічну РЛС біля Красноярська, підтримував єдину в світі діючу систему ПРО довкола Москви та протисупутникову систему в Тюратамі (космодром Байконур). Радянський Союз створив найпотужнішу протиповітряну оборону, здійснював у космосі найбільшу кількість випробувальних пусків балістичних ракет та виводив на орбіту більше за всіх військових супутників і кораблів багаторазового використання військового призначення, маскуючи їх під численні "Космоси", "Союзи" та ін. Саме це було порочним у політиці Москви і саме це обумовило непослідовність та неефективність радянської дипломатії на женевських переговорах з питань оборони та космосу.

Оскільки СОІ могла серйозно загрожувати потенціалу радянських стратегічних ядерних сил стримування, в СРСР розпочалася теоретична розробка концепції і стратегії "асиметричної відповіді" на міждисциплінарній основі.

Стратегія "асиметричної відповіді" передбачала активні й пасивні контрзаходи. Вони могли включати в себе як розвиток спеціальних засобів нейтралізації і ураження різних елементів ешелонованої ПРО, так і підвищення, модифікацію і диверсифікацію (зміну діяльності) стратегічних ядерних озброєнь. Цілями "асиметричної відповіді" були життєво важливі і досить вразливі елементи СОІ, котрими, зокрема, є: космічний зв'язок, який може бути порушений або зруйнований засобами радіоелектронної боротьби; підсистема управління, де найбільш вразлива ланка - центральні керуючі ЕОМ, які навіть у випадку дублювання будуть розгорнуті в обмеженій кількості внаслідок їх підвищеної складності і собівартості; різні енергоносії та енергетичні системи (енергетичні ядерні пристрої, вибухові речовини, пальне і та ін.) [14, с. 28].

У рамках стратегії "асиметричної відповіді" на американську СОІ передбачався широкий комплекс заходів. Серед них - зміцнення бойової стійкості радянських стратегічних ядерних сил, збільшення кількості та розробка нових досконалих зразків МБР, будівництво для них додаткових пускових установок.

Але подальше традиційне підвищення інженерного захисту шахт було безглуздим, тому радянські конструктори пішли шляхом підвищення мобільності пускових установок. Причому рухливість комплексів досягалася через відмову від їх фортифікаційного захисту. В СРСР були прийняті на озброєння мобільні комплекси, які пересувалися по ґрунту (на автомобільному шасі), і залізничні ракетні комплекси. Комплекси безперервно пересувалися згідно із запланованими маршрутами. Практично це виключало завдання по пускових установках влучного удару. Як відповідь на програму СОІ Радянський Союз розпочав розгортання третього покоління багатоцільових атомних підводних човнів.

Водночас на бойове чергування заступили балістичні ракети нового покоління, технологія яких передбачала використання для корпусу ракети та її боєголовки найміцніших сплавів на основі урану, так званий "кокон", які не поражалися лазерною зброєю. Наприклад, ще у 1980 році було створено МБР РС-20 (згідно із західною класифікацією SS "Сатана"). Ракета була споряджена головною частиною з 10 високоточними боєголовками індивідуального наведення потужністю 550 Кт кожна і системою подолання ворожої ПРО. Вона долала відстань у 15 000 км з точністю влучення у 350 - 440 метрів. "Сатана" мала 900 - 1000 кг несправжніх цілей, крім того уламки її бойової частини теж перетворювалися на несправжні цілі для ПРО США [15, с. 20; 16, с. 452].

Поряд із розвитком ударних стратегічних сил стратегія "асиметричної відповіді" передбачала також спеціальні засоби і способи протидії американській ПРО. Радянські експерти визначили мережу особливо вразливих компонентів потенційної протиракетної оборони США (передусім у космічному ешелоні), які можна б було зруйнувати не тільки прямим фізичним ураженням, але й в результаті радіоелектронного придушення. До активних заходів впливу були віднесені різні засоби наземного, морського, повітряного і космічного базування, які використовують в якості вражаючого впливу кінетичну енергію ракет і снарядів, лазерні та інші види високоенергетичних випромінювань. Було визначено, що активні контрзаходи найбільш ефективні проти елементів космічного ешелону ПРО, які протягом тривалого часу перебувають на орбітах з відомими параметрами. Що у значній мірі спрощувало завдання їх нейтралізації і навіть повної фізичної ліквідації.

Щодо розвитку та становлення системи Стратегічної оборонної ініціативи, то станом на 1990 рік на її створення було витрачено 14 млрд доларів. Із усіх проектів на етапі "демонстраційних випробувань і оцінок" перебували проекти щодо створення засобів спостереження, систем зв'язку і засобів перехоплювання. Інші - на етапі "концептуальних дослідів" [17, с. 39]. На думку керівництва програми СОІ, в ситуації, яка склалася на той час, перехід до етапу повномасштабних розробок був можливий лише у середині 90-х років. Закордонні експерти висловлювали все більше сумнівів щодо технічної реальності створення ефективної повномасштабної системи ПРО, відзначали її велику вразливість і показували можливість розробки відносно дешевих контрзаходів [18, с. 39].

Отже, незважаючи на надмірні витрати щодо створення неперевершеної системи протиракетної оборони США, її розробка не дала вагомих результатів і не виправдовувала зусиль, спрямованих на її реалізацію. Дійсність вимагала політичного рішення щодо припинення програми. Але, як показали подальші події, програма створення новітньої ПРО мала вагому політичну спрямованість з метою впливу на зовнішньополітичну та оборонну політику Радянського Союзу.

Американський дослідник П. Швейцер, який вивчав причини розпаду СРСР, довів, що, крім науково-технічної програми створення СОІ, існувала потужна дезинформаційна програма адміністрації США, яка супроводжувала заходи щодо створення ПРО і була спрямована на дезорієнтацію і залякування військово-політичного керівництва Радянського Союзу. Враховуючи ефективність радянської розвідки, яка крала західні військові технології для використання їх у радянських військових системах, що дозволяло СРСР заощаджувати великі гроші на дослідженнях і впровадженні цих технологій, Пентагон розробив спеціальну програму дезинформації. Вона охоплювала шість або сім таємних проектів з військової технології, якими СРСР повинен був передусім зацікавитися. Це стосувалося технології протидії виявлення повітряної техніки радарами і термолокації, СОІ, найсучаснішого тактичного літака. Дезинформація охоплювала всі стадії операції, включаючи висловлене на прес-конференціях перед закордонними журналістами. Несправжніми даними постачалися плани розробки, результати перевірки, графіки виробництва продукції та експлуатаційні випробування [19, с. 314 - 316].

Програма СОІ втягнула СРСР в економічну війну зі США. Спроби Радянського Союзу нейтралізувати СОІ змусили керівництво перевести економіку країни на колію значних витрат у галузі озброєнь, що завдало гігантської втрати - економіку було переорієнтовано на розвиток військово-промислового комплексу, позичено багатомільярдні витратні кредити.

13 травня 1993 року міністр оборони США Д. Еспін офіційно оголосив про зупинення робот з проекту СОІ. Це було одне з найсерйозніших рішень демократичної адміністрації Президента США Б. Клінтона з часу її приходу до влади. Серед важливих аргументів на користь цього кроку, наслідки якого широко обговорювалися експертами і світовою громадськістю, президент Б. Клінтон і його оточення одноголосно назвали розпад Радянського Союзу і як наслідок - безповоротну втрату США свого єдиного гідного суперника у протиборстві держав [9, с. 229].

Висновки

Підсумовуючи сказане, відзначимо, що у 80-х роках минулого століття США зробили спробу розгорнути новітню, досконалу систему протиракетної оборони і розпочали виконання програми "Стратегічна оборонна ініціатива". Програма являла собою довготривалий курс фінансованого державою максимально швидкого просування найширшим фронтом військово-технічного розвитку.

На той час учені і спеціалісти довели, що створити систему, здатну захистити всю територію країни від масованих ударів сучасними міжконтинентальними балістичними ракетами з усім арсеналом подолання протиракетної оборони, на той час, а можливо, і з огляду на перспективу, є неможливим, тому що, які б витрати на цю систему не робилися, вона не дає гарантії того, що частка ракет не прорветься крізь "космічний щит", а вже цього буде достатньо для завдання неприпустимої шкоди.

Незважаючи на негативний результат у спробах створити новітню протиракетну оборону загалом, концентрація і використання наукового потенціалу у галузі ПРО і достатнє фінансування дозволили досягнути успіху в створенні принципово нових технологій в оборонній сфері.

Створення широкомасштабної системи протиракетної оборони США позбавило Радянський Союз упевненості в надійності свого потенціалу стримування, внаслідок чого в рамках "асиметричної відповіді" він розпочав розробку нового покоління МБР і нарощування потенціалу існуючих ракет, що призвело до посилення ракетно-ядерних перегонів, дестабілізації світової ситуації в галузі озброєнь і загрози виникнення повномасштабної ядерної війни, небезпечної для усього людства.

Політико-дипломатичні заходи США щодо виправдання необхідності створення широкомасштабної системи ПРО супроводжувалися впливом складової інформаційної війни - дезинформаційних заходів, які ввели в оману військово-політичне керівництво СРСР, що зумовило неправильний вибір адекватної відповіді щодо розгортання СОІ, знесилення і руйнування радянської економіки, прискорило розпад СРСР.

Література:

1. Борьба СССР против ядерной опасности, гонки вооружений, за Разоружение: Документы и материалы / М-во иностранных дел СССР. - М.: Политиздат, 1987. - 559 с.

2. Арбатов А.Г. Военно-стратегический паритет и политика США. - М.: Политиздат, 1984. - 318 с.

3. Ануреев И.И. Оружие противоракетной и противокосмической обороны. - М.: Воениздат, 1971. - 304 с.

4. Состояние и развитие американской системы ПРО "Сейфгард" //Зарубежное военное обозрение. - 1973. - № 2. - С. 61 - 64.

5. Ходаренок М. Первый раунд звездних войн выиграл Советский Союз //Независимое военное обозрение. - 2001. - 23 - 29 марта (№ 10). - С. 5.

6. США: курс на военное превосходство. / В.В. Серебрянников, Е.И.Рыбкин, И.П. Сливин, С.В. Коршунов. - М.: Воениздат, 1985. - 111 с.

7. США и проблемы сокращения вооружений: Ядерно-космический аспект:80-е годы / А.Г. Арбатов, В.Г. Барановский, В.И. Владимиров и др. - М.: Наука, 1988. - 192 с.

8. Системи протиракетної оборони // Камуфляж. - 2007. - № 2. - С. 32 - 33.

9. Первушин А. Звездные войны: Американская Республика против Советской империи. - М.: Эксомо, Яуза, 2005. - 320 с.

10. Белоус В.С. Космическая рулетка Пентагона. - М.: Изд-во АПН, 1988. - 240 с.

11. Широкомасштабная противоракетная система и международная безопасность: Доклад Комитета советских ученых в защиту мира, против ядерной угрозы. - М., 1986. - 91 с.

12. Зегвельд В., Энциг К. Стратегическая оборонная инициатива: технологический прорыв или экономическая авантюра?: Пер. с англ./ Общ. ред. и послес. И.И. Исаченко. - М.: Прогресс, 1989. - 304 с.

13. Советско-американская встреча на высшем уровне. Женева, 19 - 21 ноября 1985 года: Документы и материалы. - М.: Политиздат,1985. - 80 с.

14. Васильев А.А., Герасев М.И., Кокошин А.А. Асимметричный ответ (возможные меры противодействия СОИ) // США: экономика, политика, идеология. - 1987. - № 2. - С. 26 - 35.

15. Калашников М. Битва за небеса. - М.: ООО "Изд-во Астрель", 2002.

16. Ардашев А. Стратегический щит, защищающий стратегический меч //Техника и вооружение. - 2004. - № 2. - С. 19 - 23.

17. Сергеев А., Володин К. Оружие "звездных войн": работа продолжается // Техника и вооружение. - 1990. - № 3. - С. 38 - 39.

18. Сергеев А., Володин К. Оружие "звездных войн": работа продолжается // Техника и вооружение. - 1990. - № 4. - С. 38 - 39.

19. Швейцер П. Победа. Роль тайной стратегии администрации США в распаде Советского Союза и социалистического лагеря. - Мн.: СП "Авест", 1995. - 457 с.