Проблема визнання УНР Францією та Великою Британією в 1917-1918 роках у вітчизняній історіографії

Проблема визнання УНР Францією та Великою Британією в 1917-1918 роках у вітчизняній історіографії

У статті аналізуються погляди українських дослідників на проблему взаємовідносин держав Антанти та України на межі 1917-1918 рр. Показано актуальність і дискусійність цього питання і акцентовано, що для остаточного його вирішення необхідно залучити зарубіжні джерела, аналіз яких дозволить по-новому поглянути на події української історії зазначеного періоду.

Одним з дискусійних в історіографії є питання про визнання Української Народної Республіки Францією та Великою Британією на рубежі 1917-1918 рр. Усі дослідники визнають факт призначення повноважних представників Англії та Франції при уряді УНР, але тлумачать ці призначення по-різному.

Мета даної публікації - аналіз спектру думок численних дослідників з приводу взаємовідносин Української Народної Республіки та Великої Британії і Франції наприкінці 1917 - на початку 1918 рр.

Діячі Центральної Ради вважали призначення офіційних представників Франції та Англії при уряді УНР фактом визнання цими державами України, що, в свою чергу, підготувало ґрунт для проголошення нею незалежності [1].

Ця думка найбільше присутня в працях О.Шульгіна, на той час Генерального секретаря з міжнародних справ. Він писав, що "встановлення дипломатичних зносин з державами Антанти є вже акт її визнання, й урочистий акт може лише підтвердити даний факт. Позаяк між нашим урядом і урядами Франції та Англії встановлені були ці дипломатичні відносини, хоч і в надзвичайній, викликаній обставинами формі, то треба ясно і твердо сказати: Антанта і Франція визнали УНР" [2]. Водночас О.Шульгін повідомляв, що після підписання Україною миру з Німеччиною представники Антанти відмовилися від визнання УНР [2].

Незважаючи на переконання О.Шульгіна у визнанні Францією та Англією УНР, зустрічаємо в його роботі деякі неузгодженості в цьому питанні. Так, розповідаючи про візит до нього представників Франції та Англії Табуї і Фіцвільямса, він зазначає: "Для того, щоб говорити про … справи з Францією або з якою іншою державою, необхідно, щоб ці держави спершу визнали певним актом Українську Народну Республіку або принаймні встановили з нами дипломатичні відносини, надіславши нам свого представника"[2]. Тобто О.Шульгін відрізняє два поняття: 1) визнання держави; 2) встановлення з нею дипломатичних зносин і призначення представника іншої держави.

Про визнання самостійності УНР де-факто в грудні 1917 р. не лише Англією та Францією, але ще й Італією писав М.Ковалевський [3]. Він описав урочисту церемонію складення офіційних повноважень і ноти (вірчої грамоти) французького уряду генералом Табуї голові уряду Винниченкові, свідком якої він був. Переговори з англійським полковником П.Багге відбувалися паралельно. Хоч його повноваження були вужчими, ніж у Табуї, але й він передав ноту англійського уряду про визнання УНР "де-факто"[3]. Цікавим є той факт, що інші дослідники відзначають відсутність саме вірчих грамот, що, в свою чергу, не дозволяє їм вважати призначення французького представника актом встановлення дипломатичних відносин між двома країнами.

Факт визнання УНР державами Антанти підкреслювали й емігрантські дослідники державницького напряму в історіографії. Так, А.Жуковський та О.Субтельний у "Нарисі історії України" зазначають, що після довгих парламентарно-дипломатичних консультацій і рішень Франція і Велика Британія визнали 3-4 січня 1918 р. уряд УНР і призначили у Києві своїх представників. Прихильно поставилися до України й інші держави Антанти [4]. Аналогічну інформацію знаходимо в інших дослідженнях українських істориків у еміграції [5].

Як стверджує І.Каменецький, саме те, що Франція офіційно визнала незалежність України, послужило для Німеччини стимулом погодитися на участь України в брест-литовських переговорах, оскільки до того вона була проти неї, боячись погіршення відносин з радянською делегацією. Тепер виникла небезпека, що відкинута центральними державами й атакована Росією Україна приєднається до Антанти [6].

Натомість О.Підгайний [7] вважає, що визнання Францією та Англією України в формі де-факто мало місце на кілька днів пізніше запрошення центральними державами представників УНР до Бреста. Хоча це запрошення також пов'язується з проантантівськими симпатіями лідерів УЦР.

В.Косик стверджує, що 26 грудня 1917 р. французький уряд призначив Табуї комісаром при Генеральному Секретаріаті України і вручив йому про це офіційне повідомлення. Сама номінація й урочисте прийняття представника Франції в Києві 4 січня містили в собі визнання України Францією. Того ж дня французький уряд визнав офіційно український уряд як "де-факто незалежний уряд". 9 січня французьке МЗС повідомило союзників, що французький уряд "офіційно визнав незалежність Фінляндії й України" [8]. Визнання було здійснено на наполегливе прохання голови французької військової місії в Румунії ген. Бертело у зв'язку з постійним погіршенням ситуації в Україні [8].

Аналіз дослідження В.Косика показує деякі суперечності між заявами прем'єр-міністра Клемансо про необхідність сприяти створенню автономної України шляхом її визнання, визнанням "незалежності України" та рішеннями конференції союзників від 23 грудня про те, щоб допомогти Україні, але не визнавати її уряд, та офіційним визнанням, що сталося невдовзі (4 січня).

Американський дослідник українського походження Д.Решетар дотримується в питанні про визнання УНР іншої думки. В дипломатичній практиці направлення спеціального представника в новоутворену державу не обов'язково означає її визнання навіть де-факто. Такий представник повинен надіслати листа голові уряду даної держави або міністру закордонних справ, щоб встановити контакт і здійснити усні переговори. Але така нота - не вірча грамота, вона не підписується головою і міністром закордонних справ держави, що направила свого представника. Ні Багге, ні Табуї вірчих грамот від керівників своїх держав не мали [9].

На думку Б.Галайчука [10], представники держав Антанти в Україні мали характер тимчасових дипломатичних агентів, а не шефів нормальних дипломатичних представництв (послів). Український уряд ніяких власних представництв за кордоном тоді ще не мав. Нейтральні держави - Фінляндія, Швеція й Швейцарія - хоч і прийняли українських представників, але не як послів, а як шефів тимчасових дипломатичних місій. Державами, які визнали Україну і в результаті цього встановили з нею нормальні дипломатичні відносини, були лише центральні держави, посли яких приїхали до Києва, а Україна акредитувала при їхніх урядах своїх послів.

Таким чином, думки українських дослідників у діаспорі щодо визнання країнами Антанти УНР розділилися. Переважна більшість дослідників вважає, що симпатії Центральної Ради були на боці Антанти, і тому з самого початку вона наполегливо домагалася її визнання, особливо Франції. Цю думку обстоює О.Субтельний, однак слушно зауважує, що ситуація тут була непростою, оскільки Франція рішуче стояла за відновлення єдиної та неподільної Росії. Цілком нові можливості виникли 22 грудня 1917 р., коли Ленін розпочав мирні переговори у Брест-Литовську з центральними державами, заявивши, що він репрезентує усі народи Російської імперії [11]. Отже, склалася нова ситуація, яка могла спричинити перегляд позиції держав Антанти щодо Росії (хоча й тимчасовий) та відкривала можливості для Центральної Ради.

Радянські дослідники також констатували факт визнання Англією та Францією Центральної Ради в січні 1918 р. Як відзначає М.Супруненко, представник Франції пропонував Центральній Раді фінансову й військово-технічну допомогу на умовах, які вели до закабалення України, а Центральна Рада зобов'язувалася за це продовжувати війну в інтересах Антанти і за їх вказівкою вступила в союз з генералом Каледіним [12]. Аналогічне висвітлення знаходимо в дослідженнях інших радянських істориків 1950-80-х рр. Хоча в деяких роботах, передусім Р.Симоненка та І.Хміля [13], робиться спроба обґрунтування цих висновків на основі широкої документальної бази.

Проблема визнання України Францією та Великою Британією залишається дискусійною і в сучасній українській історичній науці. Думка про визнання України Францією та Англією знаходить відображення переважно в загальних працях та навчальних посібниках з історії України. При цьому причини та обставини цього визнання не розкриваються, а інформація подається поверхово.

Прикладом може послужити навчальний посібник "Нарис історії України ХХ ст." [14] В ньому відзначається, що Англія і Франція намагалися встановити дипломатичні відносини з Україною (причина не вказується), і зробили це, але далі декларацій справа не пішла, і тому під тиском північного сусіда Україна була змушена розпочати переговори з центральними державами.

З іншого боку, в спеціальних дослідженнях обстоюється переважно думка, що визнання України державами Антанти треба оцінювати дуже обережно. Викликає численні питання процес призначення офіційних представників Франції та Англії при уряді УНР: чи мали вони вірчі грамоти від своїх урядів, чи були їх повноваження рівнозначними, чи означало призначення офіційних представників при уряді УНР визнання української державності, в якому статусі була визнана Україна тощо.

Як зазначають Ю.Павленко та Ю.Храмов [15], хоч акредитація представників Англії та Франції при уряді УНР була значним кроком на шляху до міжнародного визнання України, ноти французького та англійського урядів не можуть свідчити про остаточне визнання України як незалежної держави хоча б тому, що вона сама ще не проголосила себе незалежною. Крім того, в згаданих документах ненав'язливо, але цілком певно йшлося про підтримку України з боку Антанти саме в справі організації спільної боротьби з країнами четверного блоку, і тому подальша антиукраїнська позиція Англії і Франції після укладання дружньої угоди між урядами Центральної Ради і Німеччини та Австро-Угорщини не повинна дивувати.

Аналогічну думку висловлює І.Овсій [16]. Як зазначається, іноземних офіційних осіб, що виявляли інтерес до України восени 1917 р., дуже непокоїло питання, чи вимагатиме Україна самостійності. Але отримували бажану для себе відповідь: ні, не вимагатиме. Це означало, що Україна не вийде зі складу Росії, надійного союзника Франції та Англії. Союзники повідомляли про свої плани щодо України з великою мірою відвертості. Як заявив генерал Табуї при вступі на посаду офіційного представника Франції при уряді УНР, "Франція … підтримуватиме всіма силами Українську республіку в тих зусиллях, які вона вживе, щоб продовжувати свій хід по шляху, який накреслили собі союзники…"

Добре показав, як різко змінилося ставлення до УНР представників країн Антанти після прийняття Четвертого Універсалу, О.С.Підгайний. Вже 28 січня (ст.ст.) вони побували на прийомі у М.А.Муравйова (були присутні члени місій з Великобританії, Сербії, Франції, Чехословаччини) і заявили: наші країни відчувають симпатію до Радянської Росії, а Центральну Раду можемо лише ганьбити за сепаратизм. Віце-консул Англії П.Багге, який повернувся в Київ 13 лютого, насамперед поспішив повідомити, що його країна так і не визнала УНР де-юре [17].

Як зазначає І.Нагаєвський, ген. Табуї, не одержавши від уряду УНР жодної відповіді на пропозиції допомоги, надіслав йому офіційну ноту з попередженням, що підписання Україною перемир'я з центральними державами стане причиною негайного скасування визнання України самостійною державою з боку Франції і припинення дипломатичних зв'язків з нею [18].

Н.Городня ставить питання: в якій якості могла бути визнана Україна? Адже в той час ще не було проголошено її незалежності. Статус України як складової частини майбутньої федеративної Російської республіки, зафіксований у Третьому Універсалі, не давав підстав для визнання України самостійною державою. В спільному англо-французькому меморандумі від 22 грудня 1917 р., складеному вже після встановлення офіційних відносин між Францією та УНР (нота від 5 (18) грудня 1917 р.), Україна називається напівавтономною провінцією Росії [19]. Дослідниця звертає увагу на заяви французького посла Нуланса, який заперечував визнання Францією УНР в січні 1918 р. За його словами, зима 1917-1918 рр. була несприятливим часом для визнання Францією України, оскільки ЦР бракувало ефективної влади, яка є необхідною умовою будь-якого визнання. Однак він не заперечував інтересу Франції до реорганізації України [20].

Як відзначається, під час переговорів між представниками УНР і держав Антанти в Яссах 17-18 січня 1918 р. французький міністр повідомив про свої повноваження визнати незалежність України в обмін на позитивну відповідь українських делегатів на вимоги союзників продовжувати війну і не підписувати сепаратного миру. Отже, якби визнання вже відбулося, такі умови не були б висунуті. Дослідниця припускає, що, направляючи Багге і Табуї до Києва, держави Антанти здійснювали швидше спостережницьку політику, яка обумовлювалася військовими інтересами. Тобто йшлося не про дипломатичне визнання, а про кваліфіковане вивчення, яке могло привести до угоди з новим урядом, якби він виявив ознаки стабільності [19].

О.Кучик, аналізуючи конференцію в Яссах в січні 1918 р., також відзначає наполегливість Антанти у відверненні українського уряду від укладання сепаратного миру. З одного боку, представники Антанти заявляли про надання фінансово-економічної й військової допомоги УНР та визнання її де-юре. З іншого боку, як згадував П.Скоропадський, проголошення незалежності України 24 січня "дуже не сподобалося французам. Вони тоді мені говорили, що ніколи самостійна Україна не буде визнана" [21]. Отже, на думку О.Кучика, протилежні вислови свідчать про тактичний характер української політики Антанти для досягнення власної мети [22].

Дослідник вважає, що визнання України з боку Франції та Англії лише фактичне, а не офіційне. Про це свідчить документ англійського Міністерства закордонних справ від 6 квітня 1918 р. про домовленість між англійським і французьким урядами від 6 січня 1918 р. надати формальне визнання де-факто українському уряду та вказівки П.Багге діяти лише після консультацій з представниками Франції. Як свідчать матеріали Форін Офіс, П.Багге був згоден з Ж.Табуї, що "австрофільські тенденції більшості українського уряду, що можуть найближчим часом матеріалізуватися у сепаратний мир з центральними державами, унеможливлюють тепер визнання уряду УНР". Автор робить висновок, що урядові кола Англії та Франції пішли на визнання уряду УНР де-факто, прагнучи зберегти стабільність на її території та Східний фронт проти Німеччини, створити бар'єр від просування більшовизму в Європі [22]. У зовнішньополітичних доктринах західних країн була відсутня чітка концепція стосовно українського питання. Воно використовувалося лише як засіб для досягнення тактичних, військових цілей на Східному фронті. Небажання урядових кіл Антанти розглядати питання про офіційне визнання уряду УНР пояснювалося як нестабільним становищем всередині держави, так і відсутністю чітко сформульованої зовнішньополітичної стратегії України [23].

В.Коваль відзначає, що Великобританія та Франції були згодні визнати самостійність УНР за умови продовження війни з Четверним союзом, хоч це було абсолютно неможливо [24].

Н.Городня аналізує спільний англо-французький меморандум від 22 грудня 1917 р. про політику союзників у Росії, який, на її думку, багато в чому пояснює їх подальший інтерес до України, по-перше, як до хлібного регіону, по-друге, як до учасниці у боротьбі проти центральних держав. У документі нічого не йшлося про визнання України як держави, проте йшлося про допомогу їй - як фінансами, так і шляхом призначення відповідальних офіцерів. Отже, вважає дослідниця, призначення Ж.Табуї і П.Багге повноважними представниками в Україні було виконанням плану, визначеного в меморандумі. Надзвичайна напруженість на фронтах спричинила обіцянки представників Антанти визнати Україну. Однак вони невідступно дотримувалися принципу збереження територіальної цілісності Росії. Звідси невизначеність їх позиції щодо України [20].

Л.Радченко [25] вважає, що заяви Ж.Табуї та П.Багге про визнання України де-факто не варто перебільшувати, адже в цей час у Парижі та Лондоні ще жевріла надія на участь України в боротьбі на Східному фронті.

На думку М.Держалюка [26], щодо визнання Францією та Англією УНР тут бажане видається за дійсне. Антанта вимушено направила своїх офіційних представників до України, бо Росія й Україна розпочали активні переговори в Бресті з центральними державами. Активні дії Росії та Німеччини задля досягнення перемир'я настільки занепокоїли Антанту, що вона змушено вдалася до визнання України як вагомого фактора боротьби і проти більшовизму в Росії, і проти гегемонізму та експансіонізму Німеччини. Представники Антанти мали за мету відлучити Україну від переговорів у Бресті, не допустити підписання мирного договору з центральними державами. Обидва представники Антанти прагнули докорінно змінити зовнішню політику УНР, хоча не мали вірчих грамот від своїх країн, бо їхні уряди розглядали Україну як регіон Росії, а не окреме державне утворення. Антанта добивалася від України виконання її умов без жодних зобов'язань щодо УНР. Центральна Рада, незважаючи на своє безвихідне зовнішньополітичне становище, не прийняла грошової допомоги від Франції ні в грудні 1917 р., ні в січні 1918 р., бо це означало продовження війни проти центральних держав, у той час як треба було шукати оборони і підтримки на Сході проти інтервенції більшовицької Росії.

За визначенням Я.Грицака [27], ніякого визнання УНР з боку Франції та Великої Британії не відбулося: обидва уповноважені не мали при собі вірчих листів, підписаних головами своїх урядів чи міністрами закордонних справ. Політика Антанти наприкінці 1917 р. відзначалася особливою обережністю, оскільки вона залишалася вірною своїм союзницьким зобов'язанням перед Росією, а існування української держави суперечило російським інтересам. Англійським і французьким урядам йшлося лише про те, щоб туманними обіцянками утримати УНР від зближення з центральними державами.

На думку В.Верстюка [28], напівофіційні стосунки з Антантою так і не стали офіційними. Ця лінія могла б принести Україні користь у перспективі, але ситуація вимагала негайних рішень. Ледь стримуючи наступ більшовиків, ЦР не могла б самостійно вести воєнні дії на Південно-Західному і Румунському фронтах. З іншого боку, більшовицький уряд скористався тимчасовим зближенням УНР з Антантою для звинувачень київського уряду в "буржуазності" і запроданстві національних інтересів. Підписання перемир'я між більшовиками і Четверним союзом дезорганізувало фронт. У цій ситуації УЦР не залишалося нічого іншого, як, відклавши вбік свої симпатії до західноєвропейських демократій, піти на нелюбий союз з Німеччиною й Австро-Угорщиною.

Що стосується політики США щодо України в означений період, то вона на сьогодні знайшла найбільше висвітлення в роботах радянського періоду Р.Симоненка [29], вченого діаспори К.Варваріва [30], в докторській дисертації Є.Камінського [31], монографіях Є.Камінського, А.Дашкевича, О.Павлюка [32], в яких критично проаналізовано політику США в українському питанні, загострено увагу на суперечностях між задекларованими цілями і реальними діями.

Як відзначається, активність США у відносинах з Україною була значно меншою, ніж Франції та Англії. В роки Першої світової війни США не мали безпосередніх територіальних інтересів у Центрально-Східній Європі, в тому числі й на Україні, де американський капітал тільки облаштовував свої позиції, а отже, не міг істотно впливати на формування українського вектора зовнішньої політики США.

Таким чином, питання про визнання УНР державами Антанти в грудні 1917 - січні 1918 р. до цього часу залишається дискусійним. На противагу працям діячів Центральної Ради, переважної більшості вчених у еміграції та радянських істориків, сучасні українські дослідники намагаються більш критично підійти до вивчення цього питання. Їх праці не дають однозначної відповіді на поставлене питання. З огляду на цей факт важливим є залучення нових матеріалів шляхом опрацювання закордонних, передусім французьких та англійських архівів, ще донедавна недоступних вченим України.

Подібна робота дозволить подивитися на події очима наших закордонних "опонентів" і, таким чином, дозволить позбутися кількох зашореностей та ідеологем, в силу об'єктивних причин притаманних майже всім вітчизняним дослідникам (різноманітних напрямків), і зробити більш повне наукове дослідження.

Література

1. Винниченко В. Відродження нації: У 3 ч. - Київ-Відень, 1920; Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923 рр. - Т. 1: Доба Центральної Ради. - Ужгород, 1932; Шульгін О. Політика. - К., 1918; Марголин А. Украина и политика Антанты. - Берлин, 1934.

2. Шульгін О. Політика. - К., 1918. - С. 92.

3. Ковалевський М. При джерелах боротьби. - Інсбрук, 1960. - С. 466.

4. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. - Львів, 1992. - С. 78.

5. Історія українського війська. - Львів, 1936. - Ч. ІІІ - С. 396; Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. - К., 1993. - С. 340.

6. Kamenetsky I. Hrushevsky and Central Rada: Internal Politics and Foreign Intervention // The Ukraine, 1917-1921. A Study in Revolution. - Cambridge, 1977. - P. 47.

7. Pidhainy O.S. Establishment of Relations between the Ukrainian Republic and the Central Powers // The New Review. - 1965. - Vol. V. - № 4. - P. 15-25.

8. Косик В. Політика Франції щодо України (1917-1918) // Український історик. - 1979. - №1-4. - С. 50.

9. Reshetar G. The Ukrainian Revolution, 1917-1920. A Story of Nationalism. - New York, 1972. - P. 101.

10. Галайчук Б. Організація української дипломатичної служби // Альманах "Червоної Калини". - Львів, 1938. - С. 35.

11. Субтельний О. Україна. Історія. - 2-е вид. - К., 1992. - С. 307.

12. Супруненко М. Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні. - К., 1957. - С. 69.

13. Симоненко Р. Імперіалістична політика США щодо України, 1917-1918 рр. - К., 1957., Хміль І.С. З прапором миру крізь полум'я війни. Дипломатична діяльність Української РСР (1917 -1920). - К., 1962.

14. Нарис історії України ХХ ст.: Навч. посібник / За ред. В.Смолія. - К., 2002. - С.25.

15. Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917-1918 рр. (історико-генетичний аналіз). - К., 1995. - С. 75.

16. Овсій О. Зовнішня політика України: від давніх часів до 1944 р. - К., 1999. - С. 157.

17. Pidhainy O.S. The Formation of Ukrainian Republic. - Toronto, New York, 1966. - Р. 609; Радченко Л.О. Сучасна історіографія національно-демократичної революції в Україні 1917-1920 рр. - Харків, 1996. - С. 60.

18. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. - К., 1993. - С. 340.

19. Городня Н. Дис… - С. 32; Гончар Ю., Городня Н., Павленко В. Україна часів Центральної Ради в політиці Франції, Великобританії і США (березень 1917 - квітень 1918). - К., 2000. - С. 16.

20. Городня Н. Дис... - С. 31-32.

21. Скоропадський П. Спогади. - Київ-Філадельфія, 1995. - С. 106.

22. Кучик О. Дис… - С. 77. Кучик О. Дис… - С. 73.

23. Кучик О. Автореф. дис. … канд. іст. наук. - Львів, 2002. - С. 9.

24. Коваль В. Брест-Литовська конференція 1918 р.: діяльність делегації УНР по укладенню мирного договору з державами Четверного союзу: Автореф. дис. … канд. іст. наук. - К, 2000. - С. 5.

25. Радченко Л. Національно-демократична рев-я в Україні 1917-1920 рр. у новітній вітчизняній літературі. - Харків, 1996.

26. Держалюк М. Міжнародне становище України та її визвольна боротьба у 1917-1922 рр. - К., 1998. - С. 167-168.

27. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. - 2-е вид. - К., 2000. - С. 122.

28. Верстюк В. Українська революція: доба Центральної Ради // Історія України: нове бачення: В 2 т. - Т. 2. - К., 1996. - С. 38.

29. Симоненко Р. Імперіалістична політика США щодо України в 1917-1918 рр. - К., 1957.

30. Warvariv C. America and the Ukrainian National Cause, 1917-1920 // The Ukraine, 1917-1921. A Study in Revolution. - Cambridge, 1977.

31. Камінський Є. Україна і політика США (1917-1990 рр.): Дис. … докт. іст. наук. - Львів, 1993.

32. Камінський Є., Дашкевич А. Політика США щодо України. Витоки. Концептуальні основи. Практична еволюція. - К., 1996; Павлюк О. Боротьба України за незалежність і політика США (1917-1923). - К., 1996.