Правовий статус етнічних німців України у системі нацистського "нового порядку"

Правовий статус етнічних німців України у системі нацистського "нового порядку"

Автор:

Ігор Іваньков,

аспірант Київського національного

університету імені Тараса Шевченка

У статті на основі архівних документів та спираючись на сучасні німецькі дослідження розглядаються основні характеристики правового статусу німецької етнічної меншини України („фольксдойче”) у регіонах її компактного проживання на окупованій території України в 1941 - 1944 рр.

Соціальна історія німців, що історично проживали на теренах України напередодні та в роки Другої світової війни, стала об'єктом окремих досліджень у вітчизняній історичній науці лише на початку 1990-х рр. Сучасна українська історіографія робить лише перші кроки у вивченні історії німецької національної меншини в Україні у XX ст. Але вже з'явилися публікації, що стосуються даної теми (дослідження В.Б.Євтуха, Б.В.Чирка, А.І.Кудряченка, Н.В.Крівця, В.І.Сергійчука та ін.) [1]. У Дніпропетровську з другої половини 1990-х рр. виходить спеціалізований збірник статей „Вопросы германской истории. Немцы в Украине”[2]. У 1992 р. в „Українському історичному журналі” з'явилася стаття М.В.Коваля та П.В.Медведка „Фольксдойче в Україні (1941-1944)”, в якій висвітлювалися різні аспекти становища німецького населення в Україні в період II світової війни [3].

Віддаючи належне вже проведеним дослідженням, слід водночас відзначити потребу в подальшому детальному аналізі гітлерівської окупаційної політики стосовно етнічних німців України, її специфічних рис і проявів на основі ще не досліджених архівних джерел, зокрема з фондів рейхскомісаріату „Україна” (РКУ - адміністративно-територіального утворення окупаційної влади у 1941-1944 рр.), та спираючись на здобутки сучасної німецької історичної літератури. Слід відзначити, що німецькі науковці завжди цікавилися історією своїх співвітчизників на території країн Східної Європи, у тому числі й на землях України. Серед наукових праць, які безпосередньо стосуються досліджуваної теми, слід виокремити роботи таких істориків ФРН, як І.Фляйшгауер, М.Бухсвайлер, А.Айсфельд, Р.Г.Вальт, У.Май [4].

За різними оцінками, на території РКУ протягом гітлерівської окупації мешкали від 160 до 200 тисяч етнічних німців - так званих „фольксдойче” [5]. Німці становили приблизно 1% від усього місцевого населення рейхскомісаріату [6]. З них 50-60 тис. були військовозобов'язаними [7].

Статус етнічних німців України в окупаційний період був визначений їхньою диференціацією, яку здійснила нацистська влада. Основою для цього розподілу була етнічна ознака „фольксдойче”, а нормативно-правовою підставою - так звані „Списки осіб німецької національності”, або так звані „фольксписки”.

Згідно з „фольксписками”, у рейхскомісаріаті „Україна” існували три загальні категорії осіб зі статусом „фольксдойче” [8]

1) особи, що мали право на імперське громадянство;

2) особи, які вважалися натуралізованими німцями;

3) особи, які отримували тимчасове громадянство.

Разом з одержанням німецького громадянства „фольксдойче” цілком підпадали під юрисдикцію законів рейху включно з тими, що регулювали сімейні стосунки. Зокрема усі зв'язки з представниками інших національностей суворо заборонялися [9].

Одним з перших реальних кроків по виокремленню специфічних рис політики Німеччини щодо „фольксдойче” був наказ оперативного тилу групи армій „Південь” у липні 1941 р.: „... військові установи зобов'язані надавати підтримку у вирішенні справ, які стосувалися „фольксдойче” [10].

Поступово німці, що мешкали в рейхскомісаріаті „Україна”, перетворювалися на повністю привілейовану групу, відокремлену від решти населення. Закони і постанови гебітскомісарів, видані для місцевих мешканців, не поширювалися на „фольксдойче”. Згідно з додатковими роз'яснюючими циркулярами РКУ, „фольксдойче” користувалися тими самими правами, що й німці з рейху [11].

У містах України були розвішані оголошення такого змісту: „Громадяни німецької національності, які мешкають у районах, зайнятих військами, перебувають під охороною німецької армії. На тих, хто насмілиться посягнути на їх життя або їхню власність, очікує смертна кара” [12]. Генерал-комісар Клемм щодо цього 18 грудня 1941 р. висловився ще відвертіше: за кожний постріл у німця - розстріл 10 осіб, а за кожного пораненого чи вбитого німця - 100 місцевих чоловіків та жінок [13].

Міністерство східних окупованих територій у квітні 1942 р. розробило „Директиви стосовно поведінки з етнічними німцями” („Richtlinien uber das Verhalten gegenuber den Volksdeutschen”), які були призначені у першу чергу для місцевої окупаційної цивільної та військової адміністрації [14]. Інструкція забороняла під час війни переселення етнічних німців із компактних місць проживання у Німеччину. Натомість заохочувалося переселення німців із різних населених пунктів у компактні поселення, що мотивувалося необхідністю захисту „фольксдойче” від нападів партизан. Окрім того, під час війни призупинялася реприватизація колективізованої землі та реманенту. Особи, що виявлялися причетними до репресій проти німців чи за радянських часів займали керівні посади на партійній, радянській, адміністративній та господарській роботі, підлягали „вилученню” [15].

Відомством А. Розенберга також було видане розпорядження, датоване 23 серпня 1941 року, „Про запровадження карних заходів щодо населення окупованих областей СРСР”: „Якщо жителі не є імперськими німцями („рейхсдойче”) або німцями за національністю („фольксдойче”), то для них встановлюється таке особливе положення про покарання: ...Хто, спонукуваний національною ворожнечею, вчинить якесь насильство щодо імперського німця або особи німецької національності, хто навмисне вчинить підпал, завдавши тим шкоди німецькій державі, майну імперського німця або особі німецької національності, той буде покараний смертю або, за пом'якшуючих обставин, каторжними роботами” [16].

Як приклад, 21 січня 1943 року були спалені села Вульки і Кубельці (колишня Хмельницька обл.) - і це все за вбивство одного німецького солдата і одного „фольксдойче”. Згодом за схожих умов були розстріляні 80 осіб у в'язниці Шепетівки [17].

Зауважимо, що особливі права і привілеї надавалися „фольксдойче” не обов'язково за службу окупантам, а за саме німецьке походження. Таким чином, створювалася ситуація, коли для того, щоб отримати певні покращання свого становища в умовах жорстокої гітлерівської окупації, людині достатньо було довести свою приналежність до етнічних німців. Це викликало безліч спекуляцій, прагнення видати себе за „фольксдойче” абсолютно сторонніх осіб і відповідні проблеми у місцевих органів влади. Гітлерівці свідомо протиставляли „фольксдойче” іншим верствам населення завойованої України. Етнічні німці працювали в органах безпеки, вони співпрацювали з СД у виявленні радянських партизан [18].

Багато німців не розуміло політики Берліна стосовно українців та „фольксдойче”. Відтак ці люди вимагали роз'яснень. Отто Бройтігам, один із працівників Міністерства Сходу, зауважив у листі до свого керівництва, що деякі німці вважають: „з українцями треба поводитись як з неграми, бо цей регіон буде експлуатуватися як колонія”. Бройтігам не був із цим згоден [19].

„Фольксдойче” мали значно ширші права у порівнянні з рештою жителів рейхскомісаріату „Україна”. Але ці права були незрівнянно вужчими у порівнянні з тим, що надало б їм імперське громадянство третього рейху. Зрозуміло, що всі „фольксдойче” прагнули отримати такий статус. Імперське громадянство Німеччини того часу регулювалося наступними нормативно-правовими актами: постановою „Про імперське громадянство” від 5 лютого 1934 року, законом „Про зміни державного та імперського громадянства” від 15 травня 1935 року, а також законом „Про захист чистоти раси”. Претендент на громадянство Німеччини повинен був мати відповідні показники расової чистоти, насамперед чистоти родоводу. „Фольксдойче” далеко не завжди відповідали вимогам нацистських законів, але логіка колонізаційної політики мала зводитися до поступового наділення цих осіб німецьким громадянством, що і почало здійснюватися з 1942 року.

Водночас приймається постанова „Про відповідальність „фольксдойче” за спаплюження чистоти раси”: „Особи німецького походження, які проживають в окупованих східних областях і мали радянське громадянство, на цей час розглядаються як особи без громадянства... Окуповані східні області не розглядаються як іноземні території щодо дії німецького карного права через відсутність там власного карного права... Таким чином, особи без громадянства - німці за походженням, які мешкають в окупованих східних областях, підпадають під дію закону про захист чистоти раси. Міра покарання для осіб німецького походження, що перебувають на службі в німецьких установах чи місцевих допоміжних органах, визначається відповідно до тяжкості їх провини...” [20].

Реєстрація шлюбів, смерті та народжень серед німців здійснювалася виключно канцеляріями гебітскомісаріатів. Шлюби суворо контролювалися. 26 вересня 1942 року Покровський гебітскомісар (Дніпропетровський генералбецірк) видав розпорядження: „Оформлення шлюбу місцевих німців з іншими націями, які на 22 червня 1941 року мали лише радянське підданство і за цей час не прийняли жодного іншого підданства, заборонено” [21].

Разом з тим на місцевому рівні були й відхилення від суворих норм націонал-соціалістичної расової етики. Ці відхилення іноді підкріплювалися законодавчо. 10 липня 1943 року згідно з черговою адміністративною постановою у рейхскомісаріаті „Україна” допускалися шлюби між етнічними німцями і особами деяких інших національностей [22].

В РКУ, як, втім, і на всіх окупованих територіях на схід від Німеччини, мали місце два явища: позитивне ставлення окупантів до „фольксдойче” і негативне до місцевого населення. Це можна охарактеризувати расово - диференційованим внутрішньополітичним підходом. 6 липня 1942 року заступник рейхскомісара України Даргель заборонив німцям, що працювали в цивільних адміністративних установах, відвідувати помешкання українців, росіян, поляків. 7 вересня 1942 року вийшло аналогічне розпорядження київського штадткомісара [23].

Важливим кроком окупаційної влади було прийняття „фольксдойче” рейхскомісаріату „Україна” до так званої „німецької співдружності”, що означало визнання їх німцями за походженням. Ще 9 лютого 1942 року Г.Гіммлер видав положення № 12/С „Про поведінку із зареєстрованими у списку осіб німецької національності”. Воно стало основною для затвердження найрізноманітніших нормативно-правових документів про класифікацію „фольксдойче” на окупованих східних землях на певні групи в залежності від їхнього стану до 1941 р., процента німецької народності тощо і про ставлення влади до кожної з цих категорій [24]. Більшість з цих документів наділяють групи етнічних німців певною літерною системою і визначають права і обов'язки членів цих груп. Всі німецькі урядовці у різних адміністративних одиницях на східних окупованих територіях мусили видавати свої розпорядження стосовно місцевого німецького населення, узгоджуючи їх з берлінськими директивами.

Відповідна постанова гауляйтера Коха від 15 вересня 1942 року також базувалася на розпорядженні рейхсміністра східних окупованих територій А.Розенберга від 19 лютого 1942 року та на наказі рейхскомісара з питань зміцнення німецької нації Г. Гіммлера від 8 вересня 1942 року. Пункт перший цієї постанови Коха проголошував: „Фольксдойче”, які проживають у рейхскомісаріаті, відповідно до положення про списки осіб німецької національності та про німецьке громадянство від 4 березня 1941 року... визнаються німцями за походженням. Одержання німецького громадянства не пов'язане з цим визнанням” [25]. Наступними пунктами постанови передбачалося підпорядкування „фольксдойче” виключно німецьким законам і створення центрального та окружних правлінь для складання спеціальних „списків осіб німецької національності”.

До роботи над реалізацією постанови гауляйтера була залучена ціла армія німецьких урядовців та науковців. До справи активно підключилася зондеркоманда „Р” та команда доктора Штумппа. Центрами складання „списків осіб німецької національності” мали стати „служби по виявленню родоводів”. В інструкції про створення цих органів містився перелік їх обов'язків:

- видача документів та свідоцтв про арійське походження;

- складання родоводів та виявлення предків „фольксдойче”;

- дослідження «біологічних даних, що стосуються німецької національності»;

- збирання і використання церковних матрикулів, записів про народження, вінчання і смерть, свідоцтв про хрещення, архівів парафій і громад, торговельних і орендних договорів, судових актів, навіть надмогильних написів тощо;

- видача „фольксдойче” документів, що звільняли їх від сплати податків (на основі проаналізованих джерел) [26].

Потрібно також додати, що всі подібні накази і розпорядження, які видавалися у РКУ, слід було узгоджувати з керівництвом СС.

Найчисленніші служби, які займалися родоводами, діяли в Коростені, Вінниці, Кронау, „Хегевальді” та Хальбштадті. Їх працівниками не були обійдені увагою навіть радянські архіви, що потрапили до рук окупантів. Наприклад, у Дніпропетровському обласному архіві були знайдені матеріали про майже всі німецькі колонії у Причорномор'ї.

Ретельно сконструйована процедура реєстрації, перепису й включення до „списків осіб німецької національності” (передбачалося навіть урахування відсотків домішок „неарійської” крові) на практиці нерідко давала збої. Службовці скаржилися, що „фольксдойче”, яких викликали на комісію, дуже часто були неспроможні документально засвідчити своє походження - тут слід ще раз згадати про те, як багато слов'янських громадян прагнули видати себе за „фольксдойче” з меркантильних прагнень чи просто з бажання вижити. Рідко хто міг простежити свій родовід далі третього коліна. До того ж із закриттям більшовиками католицьких та протестантських церков та храмів у німецьких поселеннях була знищена і більшість метричних книг, що ускладнювало перевірку походжень.

Велика кількість „фольксдойче” була занесена до 3-ї (расово нижчої) категорії „Списків осіб німецької національності” через повне незнання рідної мови або недостатнє володіння нею. Німецький історик Альфред Айсфельд свідчить, що розмежування „фольксдойче” за певними групами часто викликало різноманітні виробничі та побутові конфлікти, викликаючи суперництво між різноманітними інстанціями [27].

Уся ця робота окупантів мала закінчитися прийняттям спеціального рішення про надання імперського громадянства окремим категоріям „фольксдойче”, занесеним до „Списків осіб німецької національності”. Прийняття цього рішення прискорювалося несприятливою для окупантів зміною обстановки на німецько-радянському фронті. Через деякий час, відчуваючи гостру потребу в живій силі і намагаючись використати людські ресурси окупованих країн Європи, Адольф Гітлер видав 19 травня 1943 року наказ, відповідно до якого іноземці, що на момент опублікування цього документа перебували у вермахті, військах СС, німецькій поліції чи організації Тодта, автоматично одержували німецьке громадянство. Ті ж іноземці, які лише збиралися зробити це, мали отримати його у день вступу на службу в названі установи та структури [28].

19 травня 1943 року також вийшла постанова „Про поширення німецького громадянства на осіб, внесених у „Списки осіб німецької національності” на Україні”. Народжена в надрах імперських міністерств внутрішніх справ та окупованих східних територій, вона формально урівнювала в правах імперських мешканців та німців, які жили в Україні. Нарешті проблема з наданням громадянства „фольксдойче” почала вирішуватися за польським зразком.

Це громадянство одержували колишні громадяни СРСР (та особи без громадянства), що мали німецьке походження й були внесені до 1-ї та 2-ї категорій „Списків осіб німецької національності”. Крім того, на 21 червня 1941 року вони мали проживати на території майбутнього рейхскомісаріату „Україна”. Особи, внесені до 3-ї категорії „Списків”, громадянства не отримували. На його здобуття вони могли розраховувати лише після 10-річного терміну. На нових же громадян рейху поширювався і закон про імперське громадянство від 22 липня 1913 року [29]. На вимогу міністерства Розенберга, до „Списків осіб німецької національності” не підлягали включенню німці, що перебували у шлюбі з євреями, вірменами, греками та караїмами, а також їхні діти [30].

Незабаром з'явилася ще одна директива рейхскомісара Коха, яка визначала порядок одержання особистих посвідчень новими громадянами. Зокрема передбачалося, що вручення „аусвайсів” повинно відбуватися під час урочистих зборів за участю представників нацистської партії та місцевої адміністрації з усіма звичними німецькими ритуалами та традиціями [31].

Однак більшість з названих постанов та розпоряджень так і не була реалізована. Відступ німецьких військ з України відсунув на задній план питання, пов'язані зі статусом „фольксдойче”. За умов згортання діяльності багатьох відділів і служб РКУ було припинене й складання „Списків осіб німецької національності”, а також використання інших етнічних програм.

Висновки

Загалом слід відмітити, що „фольксдойче” хоча й набули особливого статусу у порівнянні з рештою населення окупованої території УРСР, але у переважній більшості все ж не отримали „імперського” громадянства. При вступі на роботу особи, що отримали статус етнічного німця, отримували заробітну платню вищу, аніж українці чи росіяни, але значно нижчу, аніж громадяни Німеччини („рейхсдойче”) [32]. Значна відмінність (ідеологічна, культурна, мовна, а подекуди й етнічна) між представниками корінного німецького населення України та „рейхсдойче”, яку не можна було подолати протягом відносно нетривалого окупаційного періоду, не надавала „фольксдойче” того ж статусу у системі нацистського „нового порядку”, що і „імперським громадянам”. Етнічні німці України протягом 1941-1944 років мусили задовольнитися роллю адміністраторів нижчих ланок окупаційного апарату в РКУ, а їхній статус визначався чистотою національного походження та, меншою мірою, політичною благонадійністю. Усе ж у порівнянні з рештою населення окупованої України місцеві „фольксдойче” зусиллями гітлерівського режиму мали незрівнянно вище соціальне становище.

Література

1. Євтух В.Б., Чирко Б.В. Німці в Україні (1920-і - 1990-і роки). - К., 1994. - 182 с.; Кудряченко А.І. Німці України: минуле і сьогодення // Розбудова держави. - 1994. - № 5. - С. 19-23; Кулінич І.М., Крівець Н.В. Нариси з історії німецьких колоній в Україні. - К., 1995; Павленко Г.В. Німці на Закарпатті. - Ужгород, 1995. - 72 с.; Сергійчук І. Німці на Україні // Український світ. - 1993. - № 1-2, 3-12; 1994. - № 1-2, 5-12; Чирко Б. Німці в Україні // Відродження. - 1997. - № 1.

2. Вопросы германской истории. Немцы в Украине: Материалы укр.-герм. науч. конф., Днепропетровск, 26-29 сентября 1995 г. - Днепропетровск, 1996. - 213 с.; Вопросы германской истории: Сб. науч. трудов. - Днепропетровск, 2001. - 320 с.; Вопросы германской истории: Сб. науч. трудов. - Днепропетровск, 2002. - 296 с.

3. Коваль М.В., Медведок П.В. Фольксдойче в Україні (1941-1944 рр.) // Український історичний журнал. - 1992. - № 5. - С. 15-22.

4. Fleischhauer I. Das Dritte Reich und die Deutschen in der Sowjetunion - Stuttgart, 1983. - 258 S.; Buchsweiler M. Volksdeutsche in der Ukraine am Vorabend und Beginn des Zweiten Weltkriegs - ein Fall doppelter Loyalitat? - 1. Aufl. - Gerlingen, 1984. - 499 S.; Eisfeld A. Die Russland Deutschen / Mit Beitragen von Detlef Brandes und Wilhelm Kahl. - Munchen, 1992. - 221 S.; Walth R.H. Strandgut der Weltgeschichte: die Russlanddeutschen zwischen Stalin und Hitler. - Essen, 1994. - 491 S.; Mai U. „Rasse und Raum“: Agrarpolitik, Sozial- und Raumplanung im NS- Staat. - Paderborn; Munchen; Wien; Zurich, 2002. - 445 S.

5. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВОВУ). - Ф. 3676. - Оп. 4. - Спр. 4. - Арк. 135; Fleischhauer I. Op. cit. - S. 151.

6. Рекотов П.В. Органи управління на окупованій території України (1941-1944 рр.) // УІЖ. - 1997. - № 3. - С. 92; Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. Збірник документів і матеріалів. - К., 1963. - С. 34, 35.

7. Полян П. Советские граждане в рейхе: сколько их было? // Население и общество. - 2001. - №15-16 (інтернет-версія).

8. Коваль М.В., Медведок П.В. Вказ. стаття. - С. 20.

9. Там само.

10. ЦДАВОВУ. - Ф. 3206. - Оп. 2. - Спр. 131. - Арк. 71

11. Клец В.К. Немцы Украины в период Второй мировой войны (на примере Днепропетровской области). // Вопросы германской истории. Том.1 История. - Днепропетровск, 1998. - С. 151.

12. Коваль М.В., Медведок П.В. Вказ. стаття. - С. 17.

13. Житомирщина у Великій Вітчизняній війні в 1941 - 1945 рр. Збірник документів та матеріалів. /Ред. колегія: Чорнобривцева О.С. (від. ред.). - К.: Наукова думка, 1969. - С. 59.

14. Немцы России: Энциклопедия: т.1: А - И / Редкол.: В.Карев (пред. редкол.) и др. - М.: ЭРН, 1999. - С. 338.

15. Немцы Украины: Пилотный сборник / С.Бобылева (сост.). - М.: Общественная академия наук российских немцев, 2002. - С. 41.

16. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. - С. 32.

17. Там само. - С. 34.

18. Коваль М.В., Медведок П.В. Вказ. стаття. - С. 18.

19. Там само.

20. ЦДАВОВУ. - Ф. 3206. - Оп. 1. - Спр. 46. - Арк. 84.

21. Клец В.К. Немцы Украины в период Второй мировой войны. - С. 151.

22. Коваль М.В., Медведок П.В. Вказ. стаття. - С. 26.

23. Там само. - С. 21.

24. Fleischhauer, Ingeborg. Op.cit. - S. 69 - 73.

25. ЦДАВОВУ. - Ф. 3206. - Оп. 6. - Спр. 51. - Арк. 113.

26. Коваль М.В., Медведок П.В. Вказ. стаття. - С. 19.

27. Eisfeld, Alfred. Op.cit. - S. 124.

28. ЦДАВОВУ. - Ф. 3206. - Оп. 1. - Спр. 79. - Арк. 2.

29. Там само. - Арк. 2 зв.

30. Немцы Украины: Пилотный сборник. - С. 43.

31. ЦДАВОВУ. - Ф. 3206. - Оп. 1. - Спр. 50. - Арк. 239.

32. Немцы Украины: Пилотный сборник. - С. 42.