Майбутнє об'єднаної Європи в світлі теорії етноекономічних симбіозів

Майбутнє об'єднаної Європи в світлі теорії етноекономічних симбіозів

Євген Ситник, кандидат економічних наук, доцент (м. Донецьк)

Сьогодні ми завершуємо публікацію Євгена Ситника "Майбутнє об'єднаної Європи в світлі теорії етноекономічних симбіозів" (див. Схід №8 (58) 2003). В цій частині автор відслідковує історію Московської держави під кутом зору етноекономічних симбіозів, інформаційно-речовинні обміни між симбіонтами, модифікацію гетеротрофності і симбіози ХХ ст. На базі цих викладок дається прогноз майбутнього Європи в довгостроковій перспективі. Редакція буде вдячна читачам за участь в обговоренні матеріалу, теорії, яка висунута автором дослідження, за увагу і відгуки аналітиків, вчених-економістів та істориків.

Автотрофне тіло Київської держави розвивалося, у тому числі і в плані територіальних масштабів. На північному сході держави, в басейні річки Клязьми, за 200 років після часів Володимира Великого постав новий осередок господарського освоєння території та економічного розвитку. Поступово удільні князівства цього регіону зовсім відокремились від Києва.

Функції державного управління у цих князівствах, як і по всій Русі, продовжувала виконувати династія Рюриковичів. Однак, якщо за часів Володимира і Ярослава чисельність членів династії, що могли претендувати на князювання, вимірювалась двома-трьома десятками осіб, то на початку XIII ст. чисельність Рюриковичів становила вже щонайменше дві сотні осіб. Для існуючої тоді системи розподілу княжих столів поміж членами династії була притаманна суперечливість прав. Так, на відміну від Західної Європи, серед Рюриковичів приорітет при успадковуванні влади належав не стільки сину князя, скільки його братові. Поряд з цим співіснувало право старшого. Але досить частою була ситуація, коли на той же самий стіл претендували брат і син колишнього князя, причому брат був молодший за сина. Вирішувались такі суперечливі питання на так званих з'їздах князів, але часом і з'їзди не могли влаштувати ці справи, і тоді починалися міжусобні війни.

Постійні міжкняжі чвари ускладнювали економічне життя держави. Існуюча політико-династична система, організована Рюриковичами, дедалі більше ставала джерелом військової та економічної нестабільності. До найбільш деструктивних дій князів у цей період можна віднести жорстокий розгром Києва військами суздальців у 1169 р. На початку 1200-х років Київ знов пережив страшне спустошення і пожежу.

Степ спочатку ніяк не реагував на міжкняжі усобиці. Перебуваючи у поєднанні з автотрофною державою, він жив досить автономним життям і був задоволений тим, що принципові результати революції князя Володимира жоден з його нащадків не насмілювався піддати принциповій ревізії. Збройні сили Степу залишалися інкорпорованими до державної системи і добре оплачувалися князями.

Певною мірою степовикам була навіть корисною така конкуренція князів автотрофних князівств: завдяки цьому князі висували підвищений попит на військову силу, а степовики, у свою чергу, мали сприятливе середовище для висування своїх умов. Усі давньоруські літописи повні повідомлень про участь половців на боці того чи іншого князя.

Але з часом все більша кількість людей на Русі усвідомлювала, що князі розпочали погане змагання - скрушні скарги безіменного автора „Слова о полку Ігоревім” тому підтвердження. Але громадська думка неспроможна була нічого змінити.

З часом і у Степу усвідомили: якщо така ситуація і корисна, то лише у короткостроковій перспективі. В довгостроковому ж плані від господарського занепаду, викликаного усобицями, не виграє ніхто. Можливо, що у гетеротрофному Степу це відчували навіть гостріше, ніж у автотрофній Русі - степовики, попри показне презирство до мирного трудівника, знали справжню ціну годувальнику в державі і в глибині душі боялися втратити його.

Централізація поволзького Степу під владою нової династії степових правителів, котру в історіографії прийнято називати монгольською або татаро-монгольською, стала відповіддю Степу на виклик часу. Навести порядок у лісовій зоні автотрофних князівств Степ був спроможний, лише об'єднавшись сам.

Один з перших представників цієї династії, цар (каган, хан) Батий, продиктував свою волю князям лісової Півночі.

Першою і найголовнішою умовою було припинення міжусобиць. Щоб не створювати провокаційної ситуації князь, перед тим як сісти на трон, повинен був отримати дозвіл степового царя.

Усі важливі княжі династичні та майнові спори повинні були вирішуватися не силою зброї, а шляхом переговорів, у яких цар Степу має бути суддею, якому належатиме останнє слово.

Всі княжі фортеці, збудовані без дозволу царя, мали бути знесені.

Цар Батий відновив статус Великого князювання, що його ледве не звели нанівець ворогуючі між собою князі. Як свідчить літопис, Батий поставив володимирського князя Ярослава Всеволодовича в становище найстаршого „всем князем в Русском языце”, а згодом цьому князю як чільному над іншими, за рішенням Батия, було передано в управління і сам Київ - у 1243 р. [1].

Не всі князі добровільно прийняли цей порядок. Військам Батия довелося силою зброї примушувати їх. У Південній Русі князівську фронду очолив Михаїл Чернігівський, якого вдалося привести до покори тільки у 1246 р.

Позитивний результат усіх цих заходів не забарився проявитися: навіть російська і радянська історіографія, яка вигадала міф про нестерпне і тяжке татарське „іго”, змушена була визнати, що на Русі „начался на рубеже XIII-XIV в. подъем экономики” [2].

Те, що сьогодні прийнято називати „татаро-монгольським завоюванням” Русі, було насправді не завоюванням Руської землі якоюсь зовнішньою силою, але внутрішньою справою у стосунках двох старих, добре відомих один одному симбіонтів: автотрофних князівств зони Лісу та гетеротрофних військових структур зони Степу. Один симбіонт - Степ - виступив у даному випадку не тільки як споживач продуктів, щось пасивне, неконструктивне і паразитичне, але як активний гарант політичної цілісності й упорядкування іншого симбіонта - лісової Русі, чим сприяв її подальшому економічному піднесенню.

Основні факти, які підтверджують те, що „завойовники”-татари не були чужою по відношенню до Русі силою:

1) „завойовники” в цілому зберегли систему руської княжої адміністрації в країні, а також правлячу династію Рюриковичів;

2) „завойовники” зберегли і навіть зміцнили інфраструктуру духовного, культурного і науково-освітнього життя Русі - православну церкву. Останній були надані податкові пільги, широко розгорнулась мережа монастирів, були засновані нові єпархії, у тому числі і в головному місті Золотої Орди (Сарайська єпархія).

Навівши порядок у свого симбіонта, Степ забезпечив і свою власну трофіку. Головний симбіотичний принцип чи спосіб зв'язку автотрофа та гетеротрофа, закладений ще за Володимира Великого, зберігся: автотрофна Русь сплачувала гетеротрофному Степу данину, Степ відпрацьовував цю данину послугами військового характеру. Отже, якісні параметри були такі самі, як і раніше.

Однак кількісні характеристики цього зв'язку із встановленням золотоординського режиму суттєво змінилися:

1) зверхність влади. Раніше великокнязівська влада вважалася найвищою у державі, а степовий народ-військо і його проводарі грали другорядну політичну роль. Тепер першу скрипку в дуеті симбіонтів стали грати саме проводарі народу-війська;

2) обумовленість данини. Раніше данина була завуальована у вигляді „плати за службу”, тепер данина набула відкритої форми, тобто форми безумовного обов'язкового платежу, який не залежить від кількості та якості „служби”;

3) бойові завдання війську. Раніше князі ставили військам бойові завдання і вказували цілі. Тепер Золоте Військо само визначало їх;

4) контроль податкових надходжень. Раніше князівська влада власноруч організовувала стягнення фінансових коштів для оплати послуг війська. Тепер для контролю за процесом стягнення податків та формуванням грошових фондів у всі великі і значущі міста були відправлені спеціальні чиновники - баскаки, які представляли фінансові інтереси степового царя, провідника Золотого Війська. В цьому сенсі золотоординський режим можна розглядати як своєрідну модель Мстислава, розповсюджену на всю територію держави. У свою чергу, модель Мстислава XI ст. можна вважати експериментом, який випередив золотоординський режим за два століття до його появи.

Золотоординський режим проіснував у Північно-Східній Русі приблизно з 1240 до 1480 р., тобто майже два з половиною століття. За цей час відбулося багато важливих подій: зміна релігійної приналежності правлячих ханів (якщо перші хани були християнами, або, принаймні, дуже лояльними до християн, то останні - мусульманами), централізація князівств цього регіону коло Москви. Була також і серйозна спроба Москви збройним шляхом послабити цей режим (1380 р., Куликове поле).

Проте симбіоз у своїх базових проявах зберігався, кращим підтвердженням чого може служити його транспортна інфраструктура. Із Степу в зону Лісу йшли так звані шляхи: Муравський шлях, Бакаїв шлях, Ізюмський шлях, Кальміуська сакма та ін. Ці дороги мали практичне значення сотні років, і протягом усіх цих сотень літ типовими переміщеннями ними були такі: з Півдня на Північ йшли кінні війська, а в зворотному напрямку, з Півночі на Південь - матеріальні цінності (продукти, грошова данина, невільники-бранці).

Слід зазначити, що у Московської автотрофної держави завжди була певна воля до опору (особливо ж вона збільшилася, коли Золота Орда обрала ісламську віру державною.

Матеріальною пам'яткою про цей опір стали так звані „засечные черты”, що проходили перпендикулярно шляхам і, так би мовити, пережинали їх. Однією з найбільших і історично перших була «Большая засечная черта», яка проходила на південь від Москви через Тулу, Вєньов і Шацьк і прикривала центр автотрофної держави (район Москви) від вторгнень з півдня і південного сходу.

Історія касимівських татар дуже нагадує історію чорних клобуків: і тих, і других було запрошено на військову службу; і тим, і другим було збережено високий ступінь автономії у складі держави (в першому випадку - Московської, в другому - Київської); були надані певні привілеї, імунітет і податкові пільги; і тих, і інших використовували передусім у боротьбі з їх співродичами, які мали подібні до їхніх військові навички.

Те, на що не звернула увагу офіційна російська історіографія, яка малювала примітивну картинку боротьби „етнічно-чистих” слов'ян проти „татарського іга”, не пройшло поза увагою самого народу. Інформація про широке залучення татар для боротьби з татарами ж у закодованій формі міститься у давньоруських народних билинах. Так, в одній із билин ідеться про те, як руський богатир Ілля Муромець бився проти татар і нічого не міг вдіяти, аж поки не взяв татарина за ноги і став ним бити інших татар. Тільки тоді він добився перемоги:

Да схватил татарина он за ноги,

Так стал татарином помахивать,

Стал он бить татар татарином -

Й от него татары стали бегати [3].

Напрoшуються деякі паралелі також між Касимівським царством та Запорозькою Січчю. Січ скасували після падіння Криму - коли вже півдню Імперії ніхто не погрожував. Касимівське царство скасували теж після того, як потреба у його військових послугах відпала - після приєднання до Москви Казані та Астрахані. Там Москва, скасовуючи рештки незалежності, відмовлялася від призначення нового касимівського царя (1681 р.); тут, на Україні, вона відмовлялася від призначення нового гетьмана (наприклад, „первая отмена гетманства” - після Мазепи, „вторая отмена гетманства” - остаточна, після Розумовського).

Подібні до касимівського випадку процеси розвивалися повсюди в Московії. “Точкові”, так би мовити, татарські царства, або просто самоврядні поселення військово-служилих татар, виникли в містах Юр'єві, Романові, Рузі, в околицях Серпухова, Кашири, Шацька та ін.

Москва хлібосольно приймала до себе та переманювала татарську знать, військову та адміністративну еліту. Руські літописи того часу та праці істориків повні згадок про татарських царевичів, мурз і беків, що перебували при дворі Московського Великого князя. Із цих людей з часом і склалися верхи московського дворянства і, взагалі, московської еліти.

Один з дореволюційних дослідників російського дворянства, Карнович, стверджував, що з вищої дворянської знаті Росії „кроме фамилий, происшедших от Рюрика, нет ни одной не только коренной московской, но даже вообще и великорусской фамилии” [4]. Навіть московський цар Борис Годунов був нащадком татарського мурзи на ім'я Чет, який перейшов свого часу на московську службу.

Ці факти є зараз цілком визнаними навіть російськими підручниками та навчальними посібниками: „Чингизидом по материнской линии был и сам Иван Грозный” [5].

Таким чином, автотрофна Московська держава, позбавившись опіки свого гетеротрофного симбіонта - Золотого Війська (Золотої Орди), почала широко використовувати його рештки для будівництва власної державності. Фрагменти тканин ослаблого симбіонта, що розкладався, вона перетворювала у свої власні тканини, яких їй бракувало, насамперед військові, та вбудовувала їх у свій власний організм.

Згодом Москва подібні технології використовувала й у відносинах з козаками, спільноти яких теж були осколками степового світу. Козацька Україна Богдана Хмельницького поєдналась з Московською державою на умовах, матеріальну сторону яких теж можна визначити як „утримання в обмін на військову службу”. Зазначено, що в період національно-визвольної війни 1648-1654 років в Україні внаслідок несприятливих природних умов був великий недорід і у багатьох областях лютував голод [7]. Москва погодилась на 60-тисячний козацький реєстр, на відміну від Польщі, яка готова була утримувати максимум 40 тисяч козаків. Крім того, Москва готова була почекати з перетравлюванням козацького ладу (у зазначеному в першій частині цієї статті сенсі) і залишити козакам до певного часу старі привілеї та вольності. Це багато в чому і визначило політичні переваги козацтва та особистий вибір Хмельницького на користь Москви. Таким чином, з точки зору тисячолітніх взаємин автотрофних держав зони Лісу зі Степом нічого принципово нового у Переяславській Раді 1654 р. не було.

Інформаційно-речовинні обміни між симбіонтами

Вище вже йшла мова про своєрідну транспортну інфраструктуру обміну речовин між симбіонтами (дороги-шляхи), стабільність цих обмінних процесів та про класичні переміщування у протилежних напрямках військ з одного боку, та продуктів з іншого. Але цим не вичерпується все розмаїття обмінів між симбіонтами.

Симбіонти обмінюються не тільки речовиною, але й інформацією, у широкому розумінні цього слова, тобто різноманітними соціальними технологіями, домінуючими ідеями, та навіть мовами. Краще навіть сказати, не просто інформацією, а чимось більшим і важливішим, що можна визначити як спосіб узагальнення інформації, або інформаційну концепцію сприйняття навколишнього світу та активності в ньому, а також способи спілкування.

Відбуваються також обміни людьми.

Крім цього, території як такі, тобто географічні простори, теж втягнуті у цю взаємодію, хоч сама по собі територія нікуди не „переїжджає”.

Наведу тут деякі приклади.

1. Обмін інформацією (домінуючими ідеями, соціальними технологіями, мовами спілкування)

А. Домінуючі ідеї. Нову релігію - християнство візантійського напрямку (православ'я) - Київська Русь отримала не в останню чергу через військовий тиск степових народів, які визнавали цю релігію, а також були союзниками Східного Риму. Втручання знов-таки степових царів два з половиною століття потому зміцнило інфраструктуру цієї нової для Русі релігії (передусім монастирі) та остаточно зафіксувало православний характер руської цивілізації. Яскравим прикладом цього фіксування є історія О.Невського. Цей новгородський князь завжди був у дуже добрих стосунках з Ордою (яка не зазіхала на православний характер новгородського і, взагалі, руського, суспільства) і отримував іноді з Орди навіть військову допомогу; натомість він чинив відчайдушний опір спробам католицького Заходу впливати на його державу.

Ще за кілька століть потому православ'я повернулося до Степу (що став уже на той час переважно ісламським) разом з московськими військами під час підкорення Казані, Астрахані та Криму.

Таким чином, можна побачити зворотно-поступальний рух домінуючої (в даному випадку релігійної) ідеї: Степ - Ліс - Степ.

Маятникових коливань, у розумінні географічного розташування, зазнавали і деякі центри управління церковної системи (центри єпархій). Так, при встановленні золотоординського режиму центр Переяславської єпархії, найстарішої в зоні князівств руського Лісу, було перенесено до головного міста Золотої Орди - міста Сарай (1261 р.). Титул єпископа Переяславського став звучати так: „Єпископ Сарайський і Переяславський”. Сам цар Батий відвідував храми цієї єпархії. Три століття потому, після приєднання Астраханського царства (на терені якого було колишнє золотоординське місто Сарай) до Москви, центр єпархії Сарайської і Переяславської було перенесено знов у князівську Русь (тільки вже не у Переяслав, а ближче до Москви - до Підмосков'я). Таким чином з'явилися підмосковні єпископи „Сарские”, тобто „Сарайские”. І хоч вони вже сиділи за тисячу кілометрів від місця колишньої резиденції, їх титул нагадував про старі часи. Знов можна відстежити рух: Ліс - Степ - Ліс.

Б. Соціальні технології. Москва перейняла у Орди основні податкові і фінансові технології, що зафіксовано навіть у сучасній російській мові, де слова „деньги”, „таможня” і „казна” - татарського походження.

Організація поштової служби („ямы” і „ямщики”) теж була запозичена у татар.

Більш жорстокою стала система покарань. Давньоруські звичаї покарання злочинців майже не передбачали смертну кару - навіть за вбивство злочинець найчастіше відбувався грошовим штрафом. Не так стало в Московській Русі під впливом ординських традицій. Слово „тюрьма” - тюркського походження.

Московія запозичила у Орди суттєві елементи воєнного мистецтва, передусім вміння діяти кіннотою, а також цілі роди військ, яких не було у Московії раніше (наприклад, улани).

В. Мова. У свою чергу, татари і козаки, ідучи на московську службу, вимушені були дедалі більше застосовувати російську мову і поступово кидали користуватися своїми тюркськими мовами. Закономірність полягає в тому, що гетеротроф поступово переймає мову автотрофа, і це виглядає цілком логічно, оскільки саме мовою автотрофа називається більша частина продуктів людської праці.

Москва здійснювала імпорт легітимності з Орди. Я маю на увазі прийняття Московським Великим князем Іваном Грозним царського титулу у 1547 р. То був дуже сильний державно-правовий хід, особливо в перспективі. Справа в тому, що ще довго після фактичного падіння золотоординського режиму суспільна думка вважала великокнязівський титул менш значущим, менш вагомим, ніж царський. Щоб виправити ситуацію, і було здійснено цей крок. Він дозволив Івану Грозному де-юре стати нарівні з татарськими царями і почати боротьбу за поглинення постзолотоординських царств - Казанського, Астраханського, Сибірського. До речі, державні герби цих підбитих царств (а також царства „Таврического”, тобто Кримського) згодом було розміщено на великому державному гербі Російської імперії.

2. Обмін територією. Цей крок (прийняття титулу „цар”) більш ніж виправдав себе. Московська держава багаторазово збільшилася у територіальному відношенні саме за рахунок поглинення татарських царств, успішно реінтегрувавши постзолотоординський простір під своєю владою. Ця швидкісна реінтеграція великою мірою стала можлива тому, що населення приєднаних татарських теренів вбачало в московському царі такого ж легітимного монарха, як і в своїх власних царях (ханах).

Спроби ж територіальної експансії в західному напрямку (Лівонська війна) зазнали фіаско. Такий контраст колосального успіху на східному напрямі та невдачі на західному лише підтверджує, що Московська держава та татарські царства, які вона поглинала, були однорідними або майже однорідними частинами якогось єдиного цілого.

Цей приклад швидкого територіального росту ілюструє також властивості та роль територій у рамках етноекономічного симбіозу. А головна властивість полягає в тому, що територія симбіозу є неначе спільним ареалом життя обох симбіонтів і що в рамках цієї спільної території за певних обставин може швидко і порівняно легко змінюватися кордон між ними та відбуватися перерозподіл територіального контролю в той чи інший бік в залежності від конкретних умов.

3. Обмін людьми. З плином часу вилюдніли значні області Орди, які раніше були густо заселені, наприклад, більшість улусів Поволжя. Однак одразу ж після цього, а іноді й одночасно, почався і протилежний процес - процес російської колонізації новопридбаних теренів Степу і Сибіру, тобто заселення їх людьми, прибулими зі старих, центральних районів Московської держави. Це були переважно солдати і козаки московських гарнізонів та засічних смуг, селяни, що пересувалися на схід та південь у пошуках нових земель, а також різноманітний підприємницький елемент: купці та промисловці, дрібні торговці та ремісники.

Вже за якесь століття після приєднання теренів татарських царств там буквально на пустому місці постали потужні промислові райони (Урал), а також нові райони землеробства (Поволжя). Цілинні степи, які були раніше ординськими пасовиськами, розорювалися прибулими російськими селянами.

Останнім з постзолотоординських ханств впало Кримське ханство (в другій половині XVIII ст.). Одразу ж після його поглинення автотрофна Московська держава скасувала за непотрібністю інше, залежне від себе гетеротрофне утворення - козацьке Запорозьке військо, що служило у ролі буфера між нею та Кримським ханством. Невдовзі в колишніх татарських та запорозьких степах виник новий потужний район промислового та аграрного розвитку - Донбас (і ширше - Новоросія), котрий на початок XX ст. у багатьох відношеннях залишив далеко позаду Центральний (Московський) промисловий район.

Виникли і швидко стали багатолюдними нові міста: Одеса, Катеринослав, Миколаїв, Херсон, Ростов, Юзівка. Населення у цей південний регіон прибувало з інших, північних теренів держави, тобто з районів старого заселення, а також з-за кордону.

Отже, маємо міграцію осередків, або ядер промислового і господарського розвитку з районів старого розвитку до районів нового.

Зворотно-поступальний рух, відзначений мною щодо руху домінуючої (або релігійної) ідеї (Степ - Ліс - Степ), притаманний і для переселенських процесів. Декотрі групи населення протягом кількох століть проходили повний цикл цього руху: вихід - освоювання на новому місці, досягнення успіхів - повернення до старого ареалу проживання предків, але вже у новій якості. Так сталося з великою кількістю татарських служилих фамілій. Однією з яскравих ілюстрацій цього може бути історія знатного російського роду князів Юсупових Засновник роду - ногайський князь Юсуф, який перейшов на московську службу (середина XVI ст.). Найбільш відомі представники: Григорій Дмитрович Юсупов (1676 - 1730) - сенатор, генерал-аншеф, голова Військової колегії; Борис Григорович Юсупов (1695 - 1759) - президент Коммерц-колегії, крупний підприємець, власник кількох мануфактур; Микола Борисович Юсупов (1750 - 1831) - сенатор, член „Государственного совета», шанувальник мистецтва, колекціонер, бібліофіл. Побудував кілька відомих двірцево-паркових ансамблів. . Цей рід - ординського походження, що видно навіть із самого прізвища (Юсупов - від ногайського імені Юсуф), освоївся та досяг висот у Москві, на московській службі, а після підкорення Криму юсуповський палац з'явився у Криму, де довго полюбляли мешкати представники цього роду. Тягнуло їх все ж таки у рідну стихію!

Зворотно-поступальний рух можна відстежити і відносно соціальних технологій. Сторони немов би грають у м'яч, котрий по черзі буває в руках у гравців. Наприклад, царська влада як реальна соціальна технологія і (частково) як ідея спочатку прийшла на Русь разом із степовими військами царя Батия (1240 р.), тривалий час залишалась чужою, татарською, але потім стала своєю, власною, російською (1547 р.). На наступному етапі вже російська царська влада знов прийшла до Степу, до татарського світу, щоб оволодіти ним.

Спочатку Степ своїм військовим втручанням припинив децентралізацію Русі в середині XIII ст., загальмував і певною мірою стримав її роздробленість на незалежні князівства. А потім Москва реінтегрувала кілька царств і орд (нащадків Золотої Орди) під своєю владою у XVI ст.

Так само почергово переходило з рук у руки і лідерство в рамках симбіозу: від 988 р. до 1240 р. воно було в руках у автотрофного симбіонту (князівств зони Лісу), з 1240 по 1480 р. - у гетеротрофного (царів Степу часів золотоординського режиму), а після 1480 р. - знов перейшло до автотрофа (Московського Великого князівства).

Сучасність і майбутнє Європи

Модифікація гетеротрофності. Симбіози XX століття

Московська держава від самого свого виникнення аж до XVIII ст. включно була автотрофним економічним організмом. Продукт, що там вироблявся, був достатнім для підтримання трофіки великих обширів Степу. Це давало змогу приручити багатьох ординських царевичів, ханів і мурз, утримувати залучені до московської служби татарські війська, оплачувати послуги різноманітних козацьких гетеротрофних військово-політичних утворень (Війська Донського, Війська Запорозького, Слобідських полків тощо). Надлишки продукту автотрофної економіки були матеріальною базою, що дала можливість поступово забезпечити політичне піднесення Московії та її панівну роль на постзолотоординському просторі.

Але сучасна Росія, яка є поєднанням колишнього Лісу та колишнього Степу (у визначених вище сенсах), яка є новим, об'єднаним організмом, сама набула чимало гетеротрофних характеристик. Таким чином, зараз можна вести мову про те, що гетеротрофні ознаки в Росії є домінуючими. Цей процес втрати автотрофності відбувся не відразу, а протягом останніх 150 - 200 років, особливо посилившись після більшовицької революції 1917 р.

Симптомами убування автотрофності є голоди, які періодично повторюються і ілюструють нездатність країни прогодувати своє населення. Ось їх неповний перелік тільки за останнє століття:

1) 1891 - 1892 рр. голод у Європейській частині імперії;

2) 1901 р. - голод у центральних губерніях Росії. При цьому урядовці так і не спромоглися організувати достатню допомогу голодуючим губерніям;

3) 1921 р. - голод у Поволжі. Вмерло більше 5 млн. людей. Факт масового голоду відбився навіть у прислів'ях;

4) 1928 - 1929 рр. Так званий „хлебозаготовительный кризис”;

5) 1932 - 1933 рр. голодомор на Україні. Загибель 7 млн. людей;

6) 1947 р. - голод в усьому СРСР.

Потім стало трохи заможніше, але так звана „Продовольча програма” часів Леоніда Брежнєва теж є свідченням того, що над СРСР навіть у найблагополучніші роки завжди висів дамоклів меч гострого дефіциту продуктів та „товарів народного споживання”.

А що зараз? Нова, „демократична” Росія не менше, а навіть більше, залежить від імпорту продуктів харчування, ніж Радянський Союз. Наприклад, за оцінками російських експертів, частка імпортних продуктів харчування у загальному споживанні населення Москви становить від 80 до 90 % (!). Подібною є й ситуація в Санкт-Петербурзі, Єкатеринбурзі та інших великих містах країни.

А російський Далекий Схід вже з десяток років харчується китайським продовольством. Цікаво з цього приводу переглянути російську пресу останніх років. Ось одна з багатьох статей з цієї тематики, сама назва якої досить красномовна: „России помогут пшеницей, мясом и рисом» [6]. «Дефицит продовольствия ощущается не только в депрессивных отдаленных регионах типа Чукотки или Магадана, - пише російська газета „Известия” - но даже и в крупных городах, где в основном и использовалось импортное сырье».

У цій статті, між іншим, ідеться про кредити, які надаються Росії Сполученими Штатами і Міжнародним валютним фондом на придбання харчів. Автор статті виражає задоволення з приводу пільгових умов цих кредитів. Цікава деталь, з чого радіє автор статті: „...Мы даже умудрились включить в сумму кредита доставку помощи..., хотя Соединенные Штаты никогда не кредитовали фрахт»[6]. Який, мовляв, успіх!

Таким чином, на відміну від недалекого минулого, виступає нова негативна риса російської господарської системи - неспроможність навіть доставити своїми силами вже отримане продовольство. Це свідчить про паразитарні тенденції сучасної російської економіки

Автотрофність та гетеротрофність я розумію як соціально-економічні характеристики. Дехто скаже, що деякі з перелічених випадків голоду були викликані штучно, і тому, мовляв, до автотрофності як соціально-економічної характеристики суспільства і його економічної системи жодного відношення не мають.

Так, голодомор 1930 - х років був створений штучно. Але він став можливим в умовах певного типу суспільства - комуністичного режиму з його утопічними цілями, тоталітарним мисленням та злочинним, позаправним способом дії.

Певною мірою штучною є і ситуація, коли уряд бажає, але не може надати допомогу голодуючим, як у 1901 р.

Взагалі, штучними, а не природними причинами голоду можна вважати всі причини, які кореняться не в сфері родючості землі, а в сфері соціальних відносин. Соціальні відносини можуть бути в одному випадку такими, які просто не зацікавлюють землеробів у результатах праці, і як наслідок, суспільство отримує невисокі врожаї, та й ті не доводяться в повному обсязі до споживача. Або, в другому випадку, соціальні відносини перешкоджають наданню допомоги голодуючим, роблять її неефективною. Або ж можуть бути такими, за яких стає можливою навмисна організація голодомору.

Таким чином, все це розмаїття причин голодів не виводить дослідження за межі соціальних явищ і не заважає розглядати втрату автотрофності як якісно неперервний (у своїй соціальності) процес.

Посилання на штучність деяких випадків голоду не скасовує її (автотрофності) соціального, соціально-економічного характеру, бо сама „штучність” є теж явищем соціальним.

Насправді штучними (в сенсі екзогенними) причинами втрати здатності прогодувати населення слід вважати суто природні катаклізми, які лежать поза межами людського впливу і можуть перешкодити отриманню врожаю. Тільки переважний вплив таких катаклізмів міг би унеможливити подальше дослідження (вивів би авто- і гетеротрофність за межу сфери соціальних явищ).

Багатство природних ресурсів, якому може позаздрити будь-яка країна світу, і разом з тим неспроможність нагодувати себе відповідно до оптимальних для людини стандартів (не будемо надто заглиблюватись у причини, відзначимо цей факт лише як узагальнюючий та очевидний результат функціонування російської економічної системи) - це і є переконлива ілюстрація втрати автотрофності.

Отже, для забезпечення трофіки залишається один шлях - гетеротрофний.

Гетеротрофність у сучасному світі не зводиться тільки до торгівлі своєю військовою силою (хоч і не відкидає її повністю). У зв'язку з загальним ускладненням матеріальної діяльності людства і розвитком світової індустрії прояви гетеротрофності модифікувалися. Життя цілих держав за рахунок трофеїв, які здобуваються примітивною військовою агресією або за рахунок здавання своїх військ немов би напрокат, стало неможливим. Гетеротрофність як результуюча узагальнююча характеристика господарства і відповідного державного організму віднині лежить не стільки у військовій площині, скільки в промисловій, економічній. Відповідно модифікується також провідний спосіб зв'язку гетеротрофів та автотрофів між собою: гетеротроф експортує енергоносії і сировину, а автотроф створює з цієї сировини і енергоносіїв предмети споживання, частину з яких віддає гетеротрофу як оплату спожитої сировини. Виникає основа для нового симбіозу на умовах: „енергоносії і сировина в обмін на готові для споживання матеріальні блага”.

Єдиною формою агресії, котру поки що не засуджує і сприймає світова цивілізація, є агресія країн проти власних земних надр. Гетеротрофи переключилися на цю агресію. Народ-військо змінив шаблі на відбійні молотки, а гармати - на прохідницькі гірничі комбайни і спустився в шахти. Цілі галузі видобутку сировини на обширах СРСР були організовані за армійським принципом. Тому же вчить і радянський фолькльор: „Шахтеры - гвардия труда”. Праця у радянській шахті, та й у сучасній російській та українській, нагадує військове бойовище, де вугільні генерали не рахуються з людськими втратами. Змінився ворог - це тепер нежива природна стихія. В іншому звички народу-війська і зрозуміла йому атмосфера битви залишилися - „битва за вугілля”, „битва за нафту”, нарешті, „битва за врожай”. Процес творчої, мирної праці із створення матеріальних благ у свідомості народу-війська було виражено і змальовано мовою війни.

Тимчасом складні види трудової діяльності не терплять авралу і штурмівщини. Країна-гетеротроф нездатна налагодити у себе випуск продуктів високого ступеня обробки або кінцевого (готового) продукту. Щоб вирішити проблеми своєї трофіки, така країна повинна отримати цей готовий продукт з автотрофної економічної системи каналами торгівлі, тобто відплатного еквівалентного за вартістю обміну. Що може запропонувати автотрофові країна, яка нездатна налагодити випуск якісних кінцевих товарів? Тільки сировину і, в кращому випадку, напівфабрикати. Тому країни-гетеротрофи знаходяться у самому низу технологічних ланцюжків, а всі наступні технологічні стадії сконцентровані в автотрофних системах. Одним з найбільших осередків усталеного автотрофного розвитку на планеті є Західна Європа.

СРСР / Росія у новітню історію взаємодіяли з автотрофною Західною Європою двома способами: і за допомогою військової сили, і за допомогою експорту енергоносіїв. Таким чином, можна вести мову про два паралельно існуючих варіанти симбіотичних взаємовідносин: нового (модифікованого) та традиційного, котрі пов'язували і пов'язують Західну Європу, з одного боку, та СРСР / Росію, з іншого.

Традиційний, воєнний, виявився, наприклад, у тому, що після Другої світової війни Росія перетворила Німецьку Демократичну Республіку і, ширше, всю підконтрольну собі частину Європи (Чехословаччину, Угорщину, Польщу, частину Австрії) у своєрідну модель Мстислава. З цих теренів, наводнених радянськими військами, було забезпечено надходження в Росію данини В СРСР існували унікальні військові частини, призначення яких полягало у забезпеченні надходження трофеїв. Ці військові частини займалися, наприклад, демонтажем та відправкою до СРСР цілих заводів і фабрик з Німеччини та інших окупованих країн в рахунок репарацій. Навіть їх назви красномовно свідчать про головне призначення. Так, наприклад, існувала „10-я отдельная трофейная бригада”[7], котра до 1947 р. перекидала до Союзу цілі заводи, часом разом із німецькими робітниками та інженерами, а після 1947 р. організувала видобуток уранової руди в містечку Іоганнгеоргенштадт (в Рудних горах) для радянської атомної зброї. Виходячи з усього, така „трофейная бригада” не була єдиною в своєму роді. у вигляді тих видів продукції, котрих бракувало в СРСР або котрі взагалі не вироблялися в СРСР. При цьому зберігалась видимість національного суверенітету цих країн. Називалося це (одразу ж після війни) репараціями з Німеччини і її сателітів, а дещо пізніше - „міжнародною соціалістичною кооперацією” і „соціалістичним міжнародним поділом праці”. Базою симбіозу нового типу (на основі модифікованої гетеротрофності) служить те, що в сировинному, енергетичному і економічному аспектах Західна Європа та Росія надто доповнюють один одного, і можна сказати, що обидві сторони надто зацікавлені у тісному симбіотичному зв'язку. Цей зв'язок існує майже весь післявоєнний час і проявляється у експорті енергоносіїв і сировини Росією та в імпортуванні нею продуктів споживання європейського виробництва. Віддзеркаленням цього на політичному рівні є традиційно довірливі стосунки Росії з Німеччиною, провідною країною Євросоюзу та великим споживачем російського газу. У цьому контексті цікаво поставити наступні запитання. Чи можна спрогнозувати наслідки цього нового симбіозу? Що буде наслідком взаємодії (інтеграції) Європи та Росії? Які зміни і перетворення відбудуться у довгостроковій перспективі в кожному з симбіонтів та в Європі в цілому?

Для пошуку відповіді на ці та інші запитання треба розв'язати ряд допоміжних, або, можна сказати, методологічних питань.

Чи є сучасний російсько-європейський симбіоз настільки сталим, довготерміновим, щоб його можна було розглядати як явище, яке у своїх політичних, економічних та інших проявах відповідає аналогам минулого, наприклад, симбіозу Орди з Москвою (або, ширше, гетеротрофного Степу з автотрофними князівствами Лісу)? Яким закономірностям буде підпорядковуватися економіко-сировинний і, можливо, військовий симбіоз Європи та Росії? Інакше кажучи, чи повторюється історія, і якщо так, то якою мірою?

Відповідності історичних періодів у розвитку різних етноекономічних симбіозів

Таблиця 1. - Відповідності історичних періодів у розвитку різних етноекономічних симбіозів

Цей рік я обрав як межу періоду тому, що тоді до Москви було приєднано Сибірське ханство. Ця подія завершила першу низку великих поглинань Москвою постзолотоординських татарських держав. Останньою важливою подією цього роду можна вважати поглинення Кримського ханства, але воно відбулося лише у другій половині XVIII ст., після довгої „перерви”. Отже, ця межа досить умовна і може бути без шкоди для логіки цього дослідження пересунута на значно пізніший час. У свою чергу, можна припустити, що нинішня хвиля розширення НАТО і ЄС на схід Європи не є останньою.

Як бачимо з таблиці 1, кожному значному періоду в історії взаємин Русь - Орда (або Ліс - Степ) відповідає аналогічний період у відносинах Європа - СРСР / Росія. Різні часи, різні імена і назви, але логіка зберігається.

Таким чином, деякі закономірності та паралелі, в принципі, існують. Схоже, що вони інваріантні відносно конкретики кожної епохи.

Отже, прогноз майбутнього розвитку є цілком можливим.

Яким може бути майбутнє Європи (у широкому розумінні цього слова, тобто Європи разом з Україною, Росією та більшістю інших пострадянських країн)?

Майбутнє Європи в довгостроковій перспективі

При збереженні симбіотичного зв'язку між Європою та пострадянськими країнами (насамперед Росією) з високим ступенем ймовірності можна спрогнозувати наступні процеси.

1) Осередки промислового розвитку. Будемо мати міграцію осередків (ядер промислового і господарського розвитку) з районів старого розвитку до районів нового. Районом нового розвитку в об'єднаній Європі буде Європа Східна. Промислові потужності дедалі більше будуть пересуватися із Західної Європи до Східної. Початок цих процесів ми спостерігаємо вже зараз.

2) Обмін людьми. Найтиповішими переміщеннями людей в об'єднаній Європі будуть такі. З Росії до Європи будуть переселятися представники різноманітних еліт російського суспільства (бізнес-еліти, наукової еліти, взагалі висококласні фахівці незалежно від галузі прикладання), особи вільних професій - лікарі, викладачі, адвокати, журналісти, люди мистецтва. Назустріч їм з Європи до Росії будуть їхати „прості люди” - фермери на запустілі російські землі і робітники - на заводи, де бракує рук. У досить великій кількості з Європи до Росії будуть переселятися підприємці: представники промисловості та торгівлі, котрі бажатимуть заснувати нові підприємства. Звичайно ж, відвідувати Росію будуть мільйони туристів, котрі бажатимуть відкрити для себе незнайому половину Євразії.

Деякі групи населення Росії та України протягом кількох десятиліть пройдуть цикл, котрий колись пройшли Юсупови, тобто повний цикл зворотно-поступального руху: від'їзд зі старого середовища проживання (з Росії, з України) - освоювання на новому місці, досягнення успіхів (у країнах Заходу) - повернення до старого ареалу проживання, але вже у новій якості (з великими грошима та новими ідеями).

3) Мова. У відповідності до сформульованої мною закономірності, котра полягає в тому, що саме гетеротроф засвоює мову автотрофа, а не навпаки, можна передбачити такі процеси. В Росії російська мова буде дедалі відчувати сильний вплив з боку західноєвропейських мов, насамперед англійської. Буде відбуватися серйозне засмічення російської мови англійськими словами, а в деяких регіонах європейської частини країни, можливо, словами інших мов. Серед росіян буде збільшуватися питома вага людей, для яких англійська мова стане другою рідною мовою паралельно з російською. У довгостроковій перспективі можливе значне звуження сфери застосування російської мови в самій Росії. Будуть відбуватися реформи, націлені на спрощення правил орфографії. Відбудеться певна деградація російської мови. За таких умов, як не парадоксально це звучить, Україна може стати своєрідним заповідником, ареалом зберігання „правильної” російської мови. Це відбудеться тому, що в Україні російська мова не має державного статусу і саме завдяки цьому залишиться осторонь реформ, спрямованих на фіксацію деградації. З іншого боку, в Західній Європі будуть існувати численні російськомовні громади з високим ступенем культурної і мовної автономії (своєрідні Касимівські ханства посеред Європи).

4. Релігія. Вплив православних ідей і кількість прихильників православ'я буде збільшуватися в західноєвропейських країнах, натомість в Росії ймовірне зростання кількості прихильників інославних (тобто інших християн в християнській громаді -прим. ред.) віровизнань. Відбудуться суттєві зміни церковної структури світового православ'я. В Англії та деяких інших країнах Західної Європи виникнуть помісні національні православні церкви, які об'єднуватимуть в собі як російських емігрантів та їх нащадків, так і корінних жителів. Виникнуть також нові православні єпархії в Західній Європі. Натомість зазнають занепаду деякі „корінні” російські єпархії.

5. Інші домінуючі ідеї. Зворотно-поступальний рух, притаманний рухові домінуючої ідеї між симбіонтами старих часів (Степ - Ліс - Степ), буде притаманним і для процесів майбутнього. Прикладом може служити рух ідеї соціальної справедливості у т.зв. „нові часи”. Спроба побудувати суспільство на ідеї соціальної справедливості, соціалізм, була зроблена в Росії і завершилася кров'ю і стражданнями мільйонів людей. Потім ця ідея, незважаючи на дискредитуючий її досвід СРСР, була спийнята у Західній Європі, і, у підсумку, в післявоєнні часи Західна Європа стає „соціалістичною”, хоч і не зовсім у тому розумінні, яке вкладали в цей термін в СРСР. З'явилося те, що звуть „шведським соціалізмом”, а у Франції, Італії та Західній Німеччині цілі десятиліття поспіль при владі перебували ліві та лівоцентристські партії соціалістичного і соціал-демократичного спрямування. Високі соціальні стандарти стали нормою життя в Західній Європі. У свою чергу, після того як Росія у 1991 р. почала будувати „дикий капіталізм”, забувши про будь-які соціальні стандарти і гарантії, ці самі соціальні стандарти можуть у майбутньому знов повернутися до країни, але вже не як власний винахід, а як „подарунок” Євросоюзу або наслідування його політики, копіювання цих стандартів.