Більшовизм, Сталін, голодомор

БІЛЬШОВИЗМ, СТАЛІН, ГОЛОДОМОР

Іван КОТОВЕНКО,

кандидат юридичних наук

Як відомо, політичним режимом називається сукупність способів та методів здійснення політичної влади в тій чи іншій державі. У пресі, наукових колах тривалий час точиться полеміка стосовно суті, змісту, назви того політичного режиму, який впродовж більше сімдесяти років панував в Україні і завдав українській державі, суспільству, майже кожній українській сім'ї колосальних втрат, в окремих випадках невідворотніх, - мова йде в першу чергу про Голодомор 1932-1933 рр. Той режим називають по-різному: «тоталітаризмом», «сталінізмом», «фашизмом», «комунізмом» тощо. Але жодна із вказаних дефініцій, на думку автора, не відображає суті того режиму. А без правильного означення (назви) явища важко аналізувати його витоки, спрямованість, зміст, його системні зв'язки з іншими явищами та процесами. «Ab ovo», - говорили давні латиняни, коли треба було по-справжньому розпізнати річ, - тобто потрібно повернутися до початку.

Отже, почнемо з "Ab ovo".

1. Більшовизм

Почнемо з того, що ті члени РСДРП, які на ІІ-ому з'їзді РСДРП (1903, Брюссель-Лондон) під час виборів до керівних органів партії, підтримали Леніна (Ульянова) і утворили свою партійну фракцію, певний час звались більшовистами. Відповідно та частина партії на чолі з Мартовим (Цедербаумом), яка опинилась у меншості, звалась меншовистами. Слова «більшовик» та «меншовик» з'явились значно пізніше. Взагалі-то розібратися до щирця з термінами «більшовисти» («більшовики)», «меншовисти» («меншовики») досить важко, - плутанини і мороки вдосталь. Наприклад, прихильники Мартова на ІІ-му з'їзді РСДРП отримали більшість при голосуванні за пункт статуту, що визначав членство в партії. Прихильники Леніна опинились у меншості. Отже мартовці у тій ситуації були більшовистами (більшовиками), а ленінці відповідно - меншовистами (меншовиками). Прихильники Мартова оформилися на ІІ-му зїзді РСДРП у свою фракцію і відмовились брати участь у ІІІ-му з'їзді (Лондон, 1905), скликавши власну партійну конференцію. Вони увійшли до складу ІІ-го Інтернаціоналу, де, аж до його розпуску і створення натомість Соціалістичного інтернаціоналу (1951), складали більшість. Так що з цього боку так званих «меншовиків» теж цілком правомірно можна називати «більшовиками».

Проте, зрозуміло, що мова має йти не про кількісний показник атрибутивного означення термінів: більшовик - меншовик. Мова йде про якісну сторону, позаяк, приміром, напередодні жовтневого заколоту, організованого і здійсненого ленінською партією, в Російській імперії знала про більшовистів мізерна кількість населення, мізерним було і число її членів. Більш-менш достатньою інформацією про РСДРП та її лідера Леніна (Ульянова) володіли лише департамент поліції міністерства внутрішніх справ царської Росії та розвідувальна служба генерального штабу кайзерівської Німеччини. Царська поліція та контррозвідка, з одного баку, і кайзерівська розвідка, з іншого, у цій площині змагались одне з одним. Програли і ті, й ті. Перемогла партія Леніна, вона своєю перемогою користувалася більше, ніж сімдесят років, вчинивши жахливі за своїм складом і масштабами злочини, які до цього часу, на жаль, на міжнародному правовому рівні не засуджено.

На II-му екстреному з'їзді РСДРП (березень, 1918) партію на пропозицію Леніна було перейменовано в Російську Комуністичну партію (більшовиків) - РКП(б), на XIV-му з'їзді (грудень, 1925) на пропозицію Сталіна - у Всесоюзну Комуністичну партію (більшовиків) - ВКП(б).

ХІХ з'їзд ВКП(б) (жовтень, 1952) пропозицією Сталіна перейменував більшовистську партію на Комуністичну партію Радянського Союзу - КПРС. Про те, що перейменування партії аж ніяк не вплинуло на її сутність, способи та методи здійснення політичної влади, було вказано у самій постанові про перейменування. Аргументація була такою (наводимо мовою оригіналу): «Двойное наименование партии («коммунистическая» и «большевистская») исторически сложилось в результате борьбы с меньшевиками и имело целью отгородиться от них. Поскольку меньшевистская партия в СССР давно сошла со сцены, двойное наименование партии потеряло смысл, тем более что понятие «коммунистическая» наиболее точно выражает содержание основной задачи партии - построение коммунистического общества» (див.: История Коммунистической партии Советского Союза». - М., 1982. - С. 519-520).

Отже, суть, мета партії з новою назвою КПРС залишились тими ж, які вони були у більшовистської партії. З урахуванням внутрішніх і міжнародних реалій дещо змінились методи. Тобто від переміни назви суть партії не змінилась.

Втім, продовжимо з того, з чого ми розпочали.

Отже, після ІІ-го з'їзду РСДРП, а також після її ІІІ-го з'їзду, коли фракції Леніна і Мартова оформились в окремі партії, певний час їхніх прихильників називали відповідно більшовистами (рос. мовою - большевисты) і меншовистами (рос. мовою - меньшевисты). Пізніше більшовисти прибрали для себе зручнішу (революційнішу!) назву - більшовики (большевики), а меншовистів почали називати меншовиками (меньшевиками). Зазначимо, що російською мовою похідні прикметники від них залишались із наростком [-ст]: большевисткий, меньшевистский (за російською граматикою мало б бути - большевицкий, меньшевицкий: порівн. сотник - сотницкий).

Робимо вислід: якщо не вдаватись до евфемізмів, правильно треба вживати: «більшовизм - більшовист» та «меншовизм - меншовист» (скажемо так: хоча б за аналогією з «марксизм - марксист», «фашизм - фашист», «нацизм - нацист»). Так надалі автор і буде вживати вказані терміни: більшовист, більшовистська партія, більшовистський режим (більшовизм).

Читач запитає: «А чи так важливо сьогодні згадувати про те, як колись називалась, чи як треба тепер називати Комуністичну партію та її членів?» На думку автора, се питання не другорядне. Мова йде про сутність режиму, уособленням якого була партія більшовистів.

У певний час нагорі цього режиму перебували Ленін, Сталін, Хрущов, Брежнєв, Андропов, Черненко, Горбачов. Як відомо, та чи інша особа, особливості її характеру, харизми, стану психічного здоров'я тощо мають значення з погляду визначення місця особи в історії. Проте не тільки і не стільки особливостями особи визначається рух, явище, характер історичних змін, які сталися внаслідок діяльності особи та які та особа репрезентує (репрезентувала). Головне значення мають інші обставини. Скажемо так, феномен культу Сталіна міг з'явитися лише в Росії і ні в якій іншій країні, як культ Мао - в Китаї: згадаймо, приміром, що в Індії існував, існує і буде існувати культ Махатма Ганді, в Україні - культ жінки, козацької матері, у Великій Британії - культ королеви (як символ британських вікових традицій), у Японії відповідно - мікадо тощо.

Тоталітарний режим, на чолі якого з 1924 по 1953 рр. перебував Сталін, часто називають сталінізмом. Жахливі злочини режиму пояснюються особливостями характеру Сталіна та культом його особи. Далебі, це знову не так.

По-перше, зміст терміну «сталінізм», не вичерпується з погляду строків тривалості цього режиму в Радянській імперії (він із деякими змінами, повторимо, проіснував до 1991 року).

По-друге, термін «сталінізм», безумовно можна вживати, але він не є правильним з погляду суті того режиму: якби Радянською імперією керував не Сталін, а якийсь інший зверхник із числа вождів більшовизму, то чи характер тоталітарного режиму в СРСР був би іншим? - пробі, то є великою помилкою так вважати!

Не є правильним, на думку автора, і термін «комунізм» стосовно до визначення тоталітарного режиму в СРСР.

Ми не будемо тут вдаватися до кореляції понять «комунізм» і «більшовизм». Скажемо лише одне: Ленін (Ульянов) був найбільшим опортуністом і ревізіоністом у міжнародному комуністичному русі. Винайдена ним теза про можливість побудови соціалізму в окремо взятій країні (іншими словами - ревізія вчення Карла Маркса про шляхи побудови комуністичного суспільства та про стратегію і тактику комуністичного руху) стала тією авантюрою, яка призвела до найстрашніших катастроф ХХ-го століття у планетарному масштабі.

Таким чином, автор вважає, що правильно тоталітарний режим, який з 1917 до 1991 року правив в Радянській державі, потрібно називати більшовизмом. Він з'явився і оформився, починаючи з 1903 року, і існував та розвивався поряд з фашизмом та його різновидом - нацизмом у гітлерівській Німеччині.

За означенням, більшовизм є політичний, антинародний режим, що являє собою диктатуру партії більшовистів, яка після Лютневої революції 1917-го року злочинним контрреволюційним шляхом заволоділа політичною владою в Росії і яка тоталітарними способами і методами здійснювала політичну владу в радянській державі впродовж 1917-1991 рр.

2. Сталін

Основоположником більшовизму, як теорії і практики захоплення і здійснення політичної влади, творцем і першим очільником відповідного режиму був Ленін (Ульянов). Продовжувачем справи Леніна (Ульянова), керівником більшовистської партії і радянської держави впродовж 1924-1953 рр. став Сталін (справжнє прізвище Джугашвілі, мав псевдоніми та революційні прізвиська «Давид», «Коба», «Ніжерадзе», «Чижиков», «Кінь», «Іванович» - 21.12.1879-05.03.1953).

Біографія Сталіна (Джугашвілі) достатньо відома. Поряд з цим, на думку автора, дослідники біографії Сталіна (Джугашвілі) недостатньо акцентували увагу на його діяльності у 1917-1920 рр. стосовно до України. Тим часом, як свідчать опубліковані останнім часом документи, Сталін був повноважним представником Леніна та більшовистського режиму майже в усіх питаннях, що торкалися України. Він брав активну участь у створенні Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), проголошення якої відбулось 25.12.1917 р. на т. зв. «ІІ-му Всеукраїнському з'їзді Рад», а також обраного на з'їзді кишенькового уряду новоствореної Радянської України. Сталін був головним організатором маріонеткової Комуністичної партії (більшовистів) України, безпосередньо керував роботою з'їздів і конференцій КП(б)У, урядових організацій УСРР, виробляв стратегію і тактику українських більшовистів. За 1918-1920 рр. у більшовистській пресі ним опубліковано цілий ряд робіт, у яких втілювались настанови російських більшовистів стосовно до боротьби з незалежністю України, її окупації та створення на українській території маріонеткової «республіки». Назвемо деякі з них, назви промовисті: «Відповідь товаришам українцям у тилу і на фронті», «Про Україну і Раду», «Про Українську Раду», «Що таке Українська Рада?», «Про київську буржуазну Раду», «Записка по прямому проводу Народному Секретаріатові Української Радянської республіки», «Український вузол», «Україна звільняється» тощо.

Навесні 1918 р. Сталін очолював делегацію РСФРР на переговорах з «німецько-українським командуванням» у Києві. На ІІ-му з'їзді КП(б)У (Москва, жовтень 1918) обирався членом ЦК КП(б)У та спільно з Артемом (Сергєєвим) і секретарем ЦК КП(б)У Квірінґом - членом Закордонного бюро ЦК КП(б)У. 1920-го р. взяв участь у роботі IY-ї конференції КП(б)У (Харків); цікаво, що в анкеті, яку мав заповнити кожний делегат конференції, Сталін вказав про свій фах таке: «письменник (публіцист)». Був головою Української трудової армії (Укррадтрудармії), у засіданнях, на яких під керівництвом Сталіна вироблялись заходи що використання вказаного формування, брали участь керівники УСРР Петровський, Мануїльський, Раковський, Чубар.

Перелік офіційних державних і партійних посад Сталіна, що прямо стосуються до України, вражає. Проте і цим вони не вичерпуються. Окрім того, Сталін на різних постах у формуваннях червоних військ очолював боротьбу Радянської Росії проти військ УНР, повстанських рухів, що завершилася окупацією України.

Промовистим є наказ командувача Південно-Західного фронту «Про заходи щодо остаточної ліквідації бандитизму на території України» Єгорова О. І. від 7 березня 1920 р. № 277, Харків, який Сталін підписав як член Реввійськради фронту.

У наказі, зокрема, вказувалось:

1. Начальнику тилу фронту, до підпорядкування якого передано з фронтового резерву Латдивізію і 21-у бригаду 7-ї дивізії з 7-м кавполком та з армійського резерву 14-ї армії 121-у бригаду 41-ї дивізії, в найкоротший термін розгромити частинами Латдивізії:

а) залишки махновських та інших банд в районі Верхньодніпровськ - Катеринослав - Олександрівськ - Пологи - Царекостянтинівка - Чаплине - Павлоград;

б) банду Малашка в районі Кривий Ріг - Софіївка і закінчити в найкоротший термін частинами 21-ї та 121-ї бригад ліквідацію Павленківських банд (Тютюнника, Кацюри, Чучупака, Гулого-Гуленка та ін.) в районі Ротмистрівка - Ново-Українка - Елисаветград - Знам'янка - Чигирин - Сміла; остання операція, розпочата згідно з моїми вказівками ще командармом 14-ї, повинна здійснюватись під безпосереднім керівництвом начальника тилу названої армії. […]. Після захоплення населених пунктів, які укривають у своїх районах бандитів, останні оголошувати на облоговому стані […], накладати контрибуції, забираючи у них коней, худобу та запаси продовольства. З метою попередження виникнення бандитизму у майбутньому в тих населених пунктах, де останній уже звив собі гніздо, забирати заручників, яких у випадку появи нових бандитів, розстрілювати».

Сталін, перевіряючи виконання наказу, влітку 1920 р. особисто відвідав Кременчук, Синельникове, Волноваху, Маріуполь, Лозову, Олександрівськ (Запоріжжжя). 24 червня 1920 р. в органі ЦК КП(б)У газеті «Комуніст» під заголовком «Про становище на Південно-Західному фронті» було опубліковано бесіду Сталіна з працівником УкрРОСТА.

Після громадянської війни увага Сталіна до України продовжувала залишатись неусипною. Він особисто приймав рішення про формування керівних партійних і державних органів в Україні, тримав під постійним контролем їхню діяльність, особисто виробляв усі рішення з'їздів та конференцій КП(б)У, гостро реагував на будь-які прояви, що не вкладались у визначені ВКП(б) шляхи існування та розвитку радянської влади в Україні.

Особливе значення має роль Сталіна, яку він зіграв в організації та здійсненні більшовистським режимом Голодомору в Україні.

3. Голодомор

Голодомор 1932-1933 рр. в Україні ми визначаємо як геноцид проти української нації, здійснений більшовистським режимом в СРСР під особистим керівництвом Сталіна з метою придушення опору українців тоталітарному режимові в умовах проголошеної більшовистською партією так званої «суцільної колективізації» на селі, національно-визвольного руху за незалежність України, підриву базових основ існування і розвитку нації.

Перший голод в Україні за часів більшовистського режиму стався у 1920-1922 рр. внаслідок політики, яку запроваджував на окупованій території України більшовистський режим Радянської Росії. Головним його завданням було знищення того прошарку аграріїв, який, в основному, забезпечував виробництво зерна та іншої сільськогосподарської продукції (т. зв. куркулів).

У цьому плані ще раз варто звернути увагу на вироблений і підписаний Сталіним цитований вище наказ командувача Південно-Західного фронту «Про заходи щодо остаточної ліквідації бандитизму на території України», у якому вказувалось: «Після захоплення населених пунктів, які укривають у своїх районах бандитів, останні оголошувати на облоговому стані […], накладати контрибуції, забираючи у них коней, худобу та запаси продовольства. З метою попередження виникнення бандитизму у майбутньому в тих населених пунктах, де останній уже звив собі гніздо, забирати заручників, яких у випадку появи нових бандитів, розстрілювати».

Обійдемося без коментарів і повернемося до іншого документу.

23 березня 1920 р. під час головування на згаданому вище заключному засіданні IV-ї конференції КП(б)У у Харкові Сталін, зокрема, зазначив: «Я вважаю, що тут на Україні ми переживаємо ту ж стадію у розвитку держави, яку Росія переживала рік, півтора тому, коли усе Поволжя і весь центр Росії перебував у смузі повстання. Я вважаю, що смуга повстань тільки-но розпочалась і ті делегати, які думають обдурити куркуля чи середняка, помиляються глибоко. Україною піде біль серйозніша і глибша смуга повстань, тому що український куркуль сильніший від російського. Він багатший, у нього землі більше. […]. Тут доводиться залізною рукою здійснювати ту продовольчу політику, про яку тут говорили, і ту резолюцію, яку тут прийняли по роботі в селі. Треба опиратись на бідняка. Більш нічого не залишається на Україні. Ви не думайте і не надійтесь, що середняк перейде на наш бік, поки не переконається, що бути куркулем небезпечно. Середняки розумні люди. Вони переходять на наш бік, коли бачать, що куркулів б'ють, що куркулів побили. Тільки після цього вони переходять до нас. […]. До цього часу робота на Україні шкутильгала, шкутильгала безумовно, тому що цілком живилась міським пролетаріатом, на 9/10 мала характер роботи в містах. Між тим, українське село важливіше великоруського, тому що воно на Україні представляє великий резервуар для того, щоб підходити до пролетаріату. Ще тому, що тут в селі нас чекають великі операції стосовно до ізоляції куркуля, вилучення середняка з-під влади куркуля і стосовно до оформлення [нашої] політики».

Звідси випливає один вислів: саме вказані заходи, поряд з політикою т. зв. «воєнного комунізму» та «продрозкладкою», коли у селян забиралось останнє збіжжя (подібні методи ще з більшою жорстокістю застосовувались напередодні та під час штучно створеного Голодомору 1932-1933 рр.), спричинили перший голодомор в Україні 1920-1922 рр.

Політика НЕП'у, до якої більшовисти вдалися після 1922 р. з єдиною метою - зберегти владу режиму, і яка була тимчасовою, призвела до деякого покращення умов життя в українському селі, об'єктивного відродження того (основного) прошарку українського населення (т. зв. куркулів), що здійснював виробництво продовольства, тобто того прошарку, який, на думку Сталіна, являв собою (з його суспільно-економічним статусом) основну загрозу для більшовистського режиму, насамперед в Україні. Політика НЕП'у у другій половині 20-х років почала згортатись. Режим знову вдався до репресивних методів. Зокрема, з метою пошуку коштів на закупівлю за кордоном техніки знову почалось насильницьке відбирання зерна у селян.

У грудні 1927 р. на XY-му з'їзді ВКП(б) було прийнято рішення про здійснення в СРСР «суцільної колективізації». У виступах Сталіна та документах з'їзду, зокрема, вказувалось: «Якщо селянське господарство може розвиватись далі, необхідно міцно забезпечити також і подальший перехід, а подальший перехід неминуче полягає у тому, щоб найменш вигідне і найбільш відстале, дрібне, відокремлене господарство поступово об'єднуючись, зорганізувало громадське, крупне, землеробське господарство» (див.: КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій та пленумів ЦК. - М., 1970. - Т. 43, с. 148).

Внаслідок здійснюваних більшовистським режимом заходів стосовно до «суцільної колективізації» в Україні та деяких інших районах Радянської імперії уже 1928-го р. виникли передумови голоду. Опір більшовистському окупаційному режиму почав поступово відроджуватись. Про це яскраво свідчать партійні документи, зокрема, хоча б ті, у яких зроблено аналіз політичного та економічного становища в СРСР на той час. «Класова боротьба в країні загострилась, - говориться в одному із партійних видань. - Вороги намагались використати хлібну скруту 1928 року. До відставання зернового господарства (відставання не було, навпаки, економічні показники по Україні свідчили про поступовий підйом виробництва сільськогосподарських продуктів в Україні. - прим. автора) додався неврожай на півдні України та Північному Кавказі (об'єктивних передумов для неврожаю в Україні не було, Північний Кавказ - це Кубань, де значний прошарок населення складали українці. - прим. автора). Куркульство, яке виросло в умовах непу, маючи великі запаси хліба, відмовлялось продавати його державі по цінах, визначених Радянською владою. Воно намагалось тероризувати середняків, які продавали надлишки хліба. Куркулі всіляко прагнули ослабити і підірвати колгоспне будівництво. Вони шкодили колгоспам, підпалювали хлібні зсипні пункти, вбивали з-за рогу партійних і радянських працівників у селі. Партія і Радянська влада, твердо здійснюючи класову політику в селі та опираючись на підтримку мас (під масами треба мати на увазі найбільш злюмпенизовані прошарки сільського населення, на які більшовисти опирались для захоплення влади в Росії та боротьби з національними і соціальними опорами в імперії під час громадянської війни. - прим. автора), зламали опір куркулів. До них було застосовано надзвичайні заходи. За приховування хлібних надлишків (чит.: усього зерна, що вироблялось господарниками. - прим. автора) куркулів притягали до суду, рішенням якого хліб конфісковувався. При цьому чверть конфіскованого хліба віддавалась селянській бідноті (тобто, люмпенам. - прим. автора) в позику. При проведенні хлібозаготівель застосовувався метод самооподаткування. Селянам надавалось право самим розкладати план хлібозаготівель між окремими господарствами (такі «плани» складались виключно під керівництвом репресивних органів радянської влади на селі, будь-яка самодіяльність виключалась. - прим. автора). Таким чином, у боротьбу за хліб залучались бідняцько-середняцькі маси села. Вони об'єднувались навколо партійних та радянських організацій проти куркулів» (див.: История Коммунистической партии Советского Союза. - М., 1982. - С. 361).

Наведені заходи, як свідчать статистичні документи того періоду, об'єктивно призвели до того, що 1929/30 господарського року поголів'я крупної рогатої худоби в країні скоротилось на 14,6 мільйонів голів, свиней - на третину, овець і кіз - більш ніж на одну чверть. Почався масовий відплив селян з колгоспів. Протягом другої половини березня вибуло 915,2 тис. селянських дворів, відсоток «колективізованих» господарств зменшився з 64,4 до 46,2. По окремих регіонах ця цифра була набагато більшою. Зокрема, у Сумській окрузі кількість «колективізованих» господарств з 10 березня по 20 вересня зменшилась у 4,7 рази, в Уманському - в 3,3 рази, у Бердичівському, Білоцерківському, Криворізькому, Одеському - в 3 рази.

Посилювався опір «суцільній колективізації» в гостріших формах.

Як свідчать ті ж документи, головною рушійною силою опору були саме господарники, власники, які забезпечували (чи могли забезпечити у відповідних умовах) виробництво зерна та іншої сільськогосподарської продукції: «Після ліквідації поміщиків і капіталістів куркулі залишались останнім оплотом реставрації капіталізму всередині країни. Вони саботували заходи Радянської влади, організовували антирадянські повстання, тероризували сільських активістів, всіляко намагались закабалити і підпорядкувати своєму впливу бідняків та середняків. […] Вони розраховували, що в умовах неп'у їм вдасться зміцнити своє становище і досягти відновлення старих, капіталістичних порядків» (див.: там само, с. 376).

Спротив "суцільній колективізації", методам її втілення окупаційним режимом свідчить інше радянське видання. Так, вказується у ньому: «Масовий колгоспний рух зустрів жорстокий опір з боку куркульства, яке намагалося будь-якими заходами зірвати колгоспне будівництво. Поряд з шаленою антиколгоспною агітацією і шкідництвом куркулі вдавалися до терору проти колгоспного, радянського і партійного активу. Лише у другій половині 1929 р. на Україні було зареєстровано 290 терористичних актів. Куркулі намагалися організувати антирадянські повстання, антиколгоспні «волинки» та ін. […] Проводячи політику, спрямовану на ліквідацію куркульства, Комуністична партія (чит.: більшовистський режим. - прим. автора) керувалася вказівкою В. І. Леніна про те, що миру з куркулем у Радянської влади не може бути, що «ми стояли, стоїмо і будемо стояти в прямій громадянській війні з куркулями. Це неминуче» (див.: Історія Української РСР. - К., 1967. - Т. ІІ, с. 265). Побіжно зазначимо - те, що видання радянської доби називали «куркульським терором», насправді було відповіддю українського народу на розгорнутий проти нього терор більшовистського режиму.

Про масштабність опору українського населення красномовно свідчить і доповідна записка керівника ДПУ в УСРР Всеволода Балицького, яку він надіслав 16 березня 1930 р. 1-му секретареві ЦК КП(б)У Косіору С. В., голові ОДПУ СРСР Ягоді Г. Г. та начальнику СОУ ОДПУ СРСР Євдокимову Ю. Г. Балицький, зокрема, повідомляв: «Вчора приїхав до Тульчинської округи. Вся округа охоплена хвилюваннями і повстаннями. З 17 районів округи вражені 15 районів. На сьогодні хвилювання відбуваються у 153 селах. Цілком вигнано Радянську владу з 50 сіл […] У деяких селах виступають під гаслами СВУ (Спілки визволення України. - прим. автора), заявляючи, що Єфремова (академіка ВУАН, заарештованого у справі СВУ. - прим. автора) судять […] У деяких селах - збройні виступи. Викопано окопи навколо сіл, що зайняті озброєними, які не пускають у село. В окремих селах співають «Ще не вмерла Україна» й викидають гасла «Геть радянську владу! Хай живе самостійна Україна!»

Визначний німецький, а згодом - американський історик та філософ Ганна Арендт (1906-1975) у своїй фундаментальній роботі «Джерела тоталітаризму», перекладеній, до речі і українською мовою, зокрема, писала, що однією із особливостей більшовистського терору в Україні нібито була відсутність спротиву з боку уярмлених людей. Так, вказувала у своїй роботі Арендт: «Один міліціонер може конвоювати цілі групи людей, і вони слухняно йтимуть, і жоден не втече».

Тепер запитаймо: був чи не було спротиву українців проти політики більшовистського режиму в Україні у 1928-1932 рр., тобто напередодні і під час Голодомору?

Відповідь на це питання, гадаємо, має значення.

Думка про те, що українці нібито як слухняні вівці підкорялись більшовистському режиму, постулюється у всіх, майже без виїмку, зарубіжних та вітчизняних дослідженнях про український Голодомор 1932-1933 рр. Але, як свідчать вище наведені документи (а не вірити їм не можна), спротив, і жорстокий спротив терору з боку українського народу, був. Додамо ще й таке. У дефініції Голодомору автор визначив його як геноцид проти української нації з метою придушення опору українців тоталітарному режимові в умовах проголошеної більшовистською партією так званої «суцільної колективізації» на селі, а також національно-визвольного руху. В кінці 20-х - на початку 30-х років органами НКВС було заарештовано і піддано репресіям цілий ряд визначних представників української наукової, технічної, творчої інтелігенції, церковних конфесій. Їх було звинувачено у причетності до підпільної діяльності антирадянських організацій, зокрема, Української військової організації (УВО), Спілки визволення України (СВУ), Спілки української молоді (СУМ), Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО), Українського національного центру (УНЦ). Режимом були організовані гучні судові процеси, зокрема, у Харкові по справі СВУ (09.03.-19.14.1930). У справі СВУ звинувачення у контрреволюційній діяльності було пред'явлено 45 підсудним, серед яких перебували академіки Сергій Єфремов та Михайло Слабченко, церковний діяч Володимир Чехівський, письменниця Людмила Старицька-Черняхівська, літературознавець Андрій Ніковський та ін. Більшість дослідників історії України того періоду вважають, що справа і процес по СВУ та стосовно до заарештованих по інших справах були сфабриковані органами НКВД, що підпільні антирадянські організації нібито існували лише «в хворобливій уяві працівників каральних органів», що нібито саме працівники каральних органів «зорганізували» заарештованих у неіснуючі підпільні центри УВО, СВУ, СУМ тощо.

Це - неправда, глибока лжа, яка ображає пам'ять українців, загиблих у боротьбі проти тоталітарного режиму: їх були мільйони.

Невже можна допуститись думки, що С. Єфремов, В. Чеховський, А.Ніковський, Г. Голоскевич, Л. Старицька-Черняхівська та десятки тисяч інших представників української інтелігенції прихильно сприйняли сталінський режим, що український народ схвально ставився до радянської влади, колективізації, закріпачення, голодомору тощо і ніякого спротиву не вчиняв?

Брехня.

У цій брехні можна переконатися, варто лише відволіктися від стереотипів, нав'язаних суспільству одним із найжорстокіших сталінських сатрапів Хрущовим про те, що репресії нібито не були відповіддю каральної системи на її неприйняття українським народом, а були породжені лише Сталіним, Ягодою, Єжовим, Берія тощо. Відволіктися від невірогідних, хибних положень, інкорпорованих у свідомість суспільства і до цього часу з дивною одностайністю повторюваних нашими вченими, політологами, журналістами, нав'язаних з єдиною метою - зняти з себе відповідальність за злочини більшовизму Відволіктись і з чистим, не просякнутим стереотипами мисленням уважно вивчити архівні документи про українські національно-визвольні рухи та організації у 20-х- 30-х рр.

Продовжимо далі.

Постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» (sic! - т. зв. «допомога колгоспному будівництву» являла собою, за Леніним, «пряма громадянська війна з куркулями», тобто терор більшовистського режиму проти українського народу - прим. автора), колективізація мала закінчитися в Україні у стислі строки восени 1931-го або навесні 1932-го року (певно, що закінчення «суцільної колективізації» в Україні, за планами більшовистів, повинно було стати початком масового голоду в Україні, - і масовий голод розпочався). Виконання партійної постанови в Україні здійснювалось з шаленою швидкістю, тим паче, що листом від 24 лютого 1934 р. ЦК КП(б)У доповів, що вважається за можливе здійснити цю кампанію ще раніше - до осені 1930-го року.

Наведемо один із численних фактів, що свідчать, якими темпами здійснювалась «суцільна колективізація».

Так, у повідомленні Управління ДПУ про події у с. Слободище Бердичівського округу, надісланого в окружний комітет КПб)У, зокрема, вказувалось (цитуємо мовою оригіналу): «…Находящаяся в селе рабочая бригада под руководством уполномоченного районного партийного комитета Купермана занималась систематическими обысками и изъятием хлеба у всех без исключения контрактантов. Куперман, вместо политмассовой работы, запугивал крестьян арестами, отправкой их в ДОПР и другими репрессиями. Обращался с крестьянами грубо. 27 декабря 1931 года на пленуме сельсовета в своем выступлении заявил: «Нужно взять гада (тобто селянина. - прим. автора) за глотку и тогда он отдаст хлеб…» (див.: Роман Подкур, ст. науковий співробітник Інституту історії України НАН України. - «За повідомленнями ГПУ…» // Народна армія // 15.01.2008 р.).

«Пряма громадянська війна з куркулями» призвела до виникнення в Україні найбільшого, без перебільшення можна сказати, в історії планети голодомору. Навіть віддані більшовистському режиму партійні керівники в Україні Петровський і Чубар осягнули масштабність катастрофи і 10 червня 1932 р. звернулись (окремо) до Сталіна та Молотова з проханням зменшити плани заготівель, накладені на республіку, яку охопив голод, та надати термінову продовольчу допомогу. Сталін визнав, що в Україні «ряд урожайних районів опинився у стані спустошення і голоду», а «декілька десятків тисяч українських колгоспників все ще роз'їжджають усією європейською частиною СРСР і розкладають нам колгоспи своїми скаргами і скиглінням». Проте на прохання про зниження планів та надання допомоги відповідь дав негативну.

У той час генеральний секретар ЦК ВКП(б) перебував на відпочинку у Сочі (червень - серпень 1932 р.), але ситуацію в Україні він тримав під суворим контролем. У директивах Кагановичу та Молотову Сталін не стримував себе у грубих виразах щодо українських керівників. Так, він писав: «Чубар своєю розхлябаністю та опортуністичним нутром і Косіор своєю гнилою дипломатією (по відношенню до ЦК ВКП) і злочинно-легковажним ставленням до справи - загублять врешті Украйну». Сталін дав вказівку направити на ІІІ-ю Всеукраїнську конференцію КП(б)У (Харків, 6-9 липня 1932 р.) Молотова і Кагановича з жорстким наказом: «Ізолювати плаксивих і гнилих дипломатів (не дивлячись на особи!) і забезпечити по-справжньому більшовистське рішення конференції».

З поставленим завданням найвищі після Сталіна керівники більшовистської партії упорались, хоча і не без труднощів.

11 серпня 1932 р. Сталін з Сочі дав чергове розпорядження Кагановичу, який на той час керував роботою Політбюро ВКП(б), стосовно до ситуації в Україні. Зокрема, він зазначив (підкреслення і виділення - безпосередньо у документі): «Найголовніше тепер Україна. Справи на Україні геть погані. Погано по партійній лінії. Кажуть, що в двох областях України (здається, у Київській і Дніпропетровській) біля 50-ти райкомів виступили проти плану хлібозаготівель, визнавши його нереальним. В інших райкомах справи, як стверджують, йдуть не краще. На що це схоже? Це не партія, а парламент, карикатура на парламент. Замість того, щоб керувати районами, Косіор весь час лавірує між директивами ЦК ВКП і вимогами райкомів і ось долавірувався до ручки. Правильно говорив Ленін, що людина, яка не має мужності піти у потрібний момент проти течії, - не може бути справжнім більшовистським керівником. Погано по лінії радянській. Чубар - не керівник. Погано по лінії ДПУ. Реденс (на той час уповноважений ОДПУ в ДПУ УСРР, вказівкою Сталіна замінено на Балицького - прим. авт.) не здатен керувати боротьбою з контрреволюцією у такій великій і своєрідній республіці, як Україна. Якщо не візьметься тепер за виправлення становища на Україні, Україну ми можемо втратити. Майте на увазі, що Пілсудський не дрімає, і його агентура на Україні у багато разів сильніша, як думає Реденс чи Косіор. Майте також на увазі, що в Українській компартії (500 тис. членів, хе-хе) перебуває не мало (так, не мало) гнилих елементів, свідомих і не свідомих петлюрівців, нарешті - прямих агентів Пілсудського. Як тільки справи стануть гірші, ці елементи не забаряться відкрити фронт в середині (і поза) партії, проти партії. Найгірше це те, що українська верхівка не бачить цієї небезпеки. Так далі тривати не може».

Сталін у своїх виступах, документах неодноразово підкреслював значення України у складі СРСР, він прекрасно розумів, що без України існування Радянської імперії неможливе. Україна, крім усього іншого, розглядалась Сталіним як окремий «плацдарм» для побудови утворення, яке б стало прикладом для усіх інших республік СРСР у побудові «соціалістичного» суспільства, продемонструвало б «переваги та приваби» соціалізму перед народами капіталістичних країн. Сталінський «рай» в Україні створювався більшовистськими методами, які перетворили територію з найродючішими у світі чорноземами, прекрасними природніми умовами, потужним економічним потенціалом, талановитою нацією майже в пустелю. Питається, чи стався б голодомор в Україні, якби значна частина нації тоді не виступила проти більшовистських методів «суцільної колективізації»? Стовідсотково можна відповісти, що не стався б. Придушити волелюбний дух українців можна було лише терором, геноцидом проти нації. Більшовизм в Україні цієї мети досяг. Але чи була альтернатива, тобто чи зголосився б український народ добровільно сприйняти здійснювані методи режиму щодо «суцільної колективізації», методи, головною метою яких було знищення господарника, його права на землю та новітнє закріпачення селян? Ні, такої альтернативи не було і, з урахуванням національного характеру, і бути не могло.

Голодомор 1932-1933 рр. спричинив масову загибель українців, як в Україні, так і поза її межами в місцях їхнього компактного проживання. Точне число жертв, на жаль, до цього часу, не визначено, та й, напевне, з урахуванням масштабів катастрофи, цього зробити не можна. Цифри сягають від семи до дев'яти мільйонів. Жертви - то найкращі представники української нації. А ще треба додати, що найбільше постраждали жінки - репродуктивна частина нації та діти - її майбутнє. Інтелект нації більшовизм теж намагався знищити (і досяг багато чого у цьому) впродовж поряд з Голодомором і в подальших 30-40 рр.

Висновки

Організований і здійснений більшовистським режимом в Україні Голодомор 1932-1933 рр., попри час, безумовно повинен бути визнаним міжнародним судом як один з найтяжчих його злочинів і кваліфікуватись як злочин проти людства і людяності. Але поряд з цим (чи насамперед) міжнародною спільнотою більшовизм на правовому рівні повинен бути поставлений в один ряд з німецьким нацизмом і відповідно підданий такому ж означенню.