Діяльність одеського товариства історії та старожитностей у галузі вивчення і збереження книжкових пам’яток (перша половина ХІХ ст.)

ДІЯЛЬНІСТЬ ОДЕСЬКОГО ТОВАРИСТВА ІСТОРІЇ ТА СТАРОЖИТНОСТЕЙ У ГАЛУЗІ ВИВЧЕННЯ І ЗБЕРЕЖЕННЯ КНИЖКОВИХ ПАМ'ЯТОК (ПЕРША ПОЛОВИНА ХІХ СТ.)

Наталія Шалашна,

Слов'янський державний педагогічний університет

Стаття присвячена одному з аспектів науково-теоретичної та практичної діяльності Одеського товариства історії та старожитностей, а саме плідній праці членів цієї організації в галузі виявлення, збереження й дослідження книжкових пам'яток на території Південної України у першій половині ХІХ ст. Аналізується методика й завдання цієї діяльності, визначаються найбільш вагомі здобутки Одеського товариства. Розглядається роль науковців Одеси у початковому етапі формування української історії книги як самостійної науки.

Використані скорочення:

ІР НБУВ - Інститут рукопису національної бібліотеки України ім. В.Вернадського

Культурне надбання, яке залишає кожне покоління наступникам, підлягає збереженню, дослідженню й примноженню - в цивілізованому суспільстві це не повинно піддаватися сумніву. І особливо важливе місце в структурі цього надбання посідає книга як матеріальний носій культурної пам'яті народу, людства. Для української культури ставлення до книги як феномену культури можна простежити вже від доби Київської Русі, коли, за висловом М. Грушевського, “незалежно від свого змісту, котрий таки й не легко було сконтролювати й оцінити кожного разу, письмо й книга проголошувалися річчю святою для загалу” [1, с. 13].

Однак відчуття святості книги, її цінності як пам'ятки духовності не одразу призвело до початку свідомої роботи над дослідженням історії вітчизняної книжності. Як самостійна наука історія книги в Україні остаточно сформувалася лише в 20-30-х роках ХХ ст., в основному завдяки діяльності вчених Українського науково-дослідного інституту книгознавства, і на сьогодні має значні здобутки й оптимістичні перспективи [2, с. 40]. Однак той попередній підготовчий період, який призвів до виникнення українського історичного книгознавства як науки, все ще не достатньо досліджений. Причина цього полягає насамперед у самому характері цієї галузі наукової думки - міждисциплінарний її статус на стику історії, літературознавства, мистецтвознавства та філософських наук породжує „розпорошеність” зусиль вчених і, відповідно, фрагментарність наукових здобутків. Тому актуальними є будь-які зусилля по дослідженню історії становлення вітчизняної історико-книгознавчої науки насамперед тому, що процес її розвитку є важливим свідченням національного відродження українського народу і початку наукової рефлексії суспільства над власною культурою.

Особливо важливою в контексті сказаного є робота з дослідження здобутків українських збирачів та дослідників книги тих періодів вітчизняної історії, які були найбільш плідними для формування національної самосвідомості. Одним з таких періодів є 30-50-ті рр. ХІХ ст., і однією з найважливіших для розвитку нашої культури на той час наукових організацій є Одеське товариство історії та старожитностей.

У даній статті ставиться мета дослідити лише один з аспектів великої й плідної діяльності Одеського товариства історії та старожитностей, а саме головні напрямки його роботи з виявлення, збирання, дослідження й збереження книжкових пам'яток Півдня України в першій половині ХІХ ст. Відповідно головними задачами роботи виступає встановлення місця цієї організації в контексті процесу формування вітчизняної книгознавчої науки й практики вказаного періоду та окреслення головних здобутків Одеського товариства в цьому напрямку.

Історіографія процесу формування українського книгознавства ХІХ ст. не є багатою. Історіографічні нариси про цей період наявні в ґрунтовних працях з історії вітчизняної книги Я. Ісаєвича [2] та Я. Запаска [3], існують дисертаційні роботи, що стосуються даної тематики, О. Колосовської та авторки цієї статті, на окремі моменти досліджуваної тут діяльності Одеського товариства історії та старожитностей вказується в спеціально присвячених цій організації працях, починаючи з Ф. Брауна [4]. Однак у вказаних публікаціях окреслені вище задачі не були предметом вивчення і відповідно не отримали належного висвітлення. В плані методологічному слід відзначити, що поняття „книжкова пам'ятка” використовується в тлумаченні, поданому Г. Ковальчук [5, с. 587].

Отже, на початку ХІХ ст. в Україні вже були необхідні умови для того, щоб розпочалася систематична праця з історичного вивчення книжкових пам'яток. Серед факторів, які найбільше спричинили початок теоретичного та історичного осягнення національної книжкової спадщини, перш за все слід відзначити процес національно-культурного відродження українського народу, що викликало загальний інтерес до власної культури, в тому числі й книжності. Також важливим фактором слід вважати розвиток європейської науки про книгу. Наприкінці XVIII - на початку ХІХ ст. в Європі активно відбувався процес формування теорії бібліографії, бібліотекознавства, книгознавства, з'являються перші теоретичні праці з цієї тематики І.М.Франке, Г.Ф. Дебюра, М. Деніса, Г. Пеньо, Ж.Ш. Брюне, Т.Х. Хорна, Ф.А. Еберта та ін. [6]. В Росії та Польщі в цей же час з'явилися роботи В.Сопікова, К. Калайдовича, П. Строєва, І. Сахарова, Й.Д. Гофмана, Є.Бандтке, Й. Лелевеля [2]. Одночасно виникає перша теоретична концепція бібліології, що належала П. Ярковському, в Україні [7].

Ще один важливий фактор початку історичного вивчення книжкових пам'яток в Україні в першій половині ХІХ ст. - розвиток вітчизняної науки, освіти та друкарства. Книга починає відігравати все більшу роль у суспільстві, що викликає об'єктивну потребу в її науковому осмисленні. Відповідно з'являються праці, спеціально присвячені книзі, її історії й ролі в культурі. В той час, про який йтиме мова, були опубліковані дослідження Є.Болховітінова [8], М. Максимовича [9], Д. Зубрицького [10]. Серед наукових організацій, в діяльності яких досить чітко простежується подібна тематика, можна назвати Київську археографічну комісію та Київську духовну академію [11]. Крім цього, невеликі фрагменти книгознавчої думки розсипані у різних працях істориків, філологів, краєзнавців, церковних діячів того часу. На цьому тлі робота Одеського товариства історії та старожитностей в сфері дослідження й збереження книжкових пам'яток вигідно вирізняється систематичністю, послідовністю і визначним для свого часу науковим рівнем.

Вже з 30-х рр. ХІХ ст. розпочинаються систематичні заходи Одеського товариства історії та старожитностей в галузі публікації текстів різноманітних історичних документів, збирання архівних матеріалів, рукописів та історичного дослідження книжкової спадщини. Діяльність ця мала метою створення науково організованої джерельної бази для подальшого історичного вивчення краю. Систематичний характер цієї роботи доводиться наявністю досить чітко сформульованої програми опрацювання наявних у Новоросійському краї документальних пам'яток, рукописів та стародруків. Ця програма складалася з трьох етапів. Перший етап передбачав виявлення документів, рукописів, стародруків, що мали історичну цінність, шляхом перегляду архівів офіційних та військових установ краю (було знайдено спеціальний термін, яким позначалася така робота, - „археологічний об'їзд”). Робота ця розпочалася, як повідомляє один з найактивніших членів товариства, видатний вітчизняний історик ХІХ ст. Аполлон Олександрович Скальковський, у 1835-36 рр. [12. - Арк. 13]. Другий етап роботи полягав у заходах із передачі по можливості виявлених документів, стародруків, рукописів до фонду музею, який щойно почав формуватися при Одеському товаристві історії та старожитностей. Для цього доводилося звертатися іноді до найвищих органів влади за дозволом вилучити той чи інший документ із архіву офіційної установи або купувати рукописи, стародруки, акти тощо у приватних осіб. При неможливості цього документи копіювалися. Третій етап згаданої програми вимагав найцікавіші з історичної точки зору тексти публікувати в „Записках Одеського товариства історії та старожитностей”, які почали виходити з 1844 р. Звіти про результати цієї роботи зачитувалися на засіданнях товариства та фіксувалися в його документах [Там само. - Арк. 13 - 18].

З точки зору історико-книгознавчої науки ця робота має значний інтерес. Публікації текстів, як правило, передбачали супровідну статтю, яка у випадку публікації текстів рукописів або стародруків іноді являла собою гідне уваги історико-книгознавче дослідження і містила важливі історичні відомості про книжкову спадщину краю. Те ж саме можна стверджувати стосовно звітів про поїздки з метою виявлення документів - найбільш цікаві з наукової точки зору пам'ятки часто у звітах характеризувалися докладно, у тому числі з історико-книгознавчого погляду. Так, А. Скальковський 3 жовтня 1839 р. представив на розгляд товариства звіт про обстежені ним архіви Миколаєва, Херсона та ін. [Там само. - Арк. 13-18]. Дослідник повідомляє про обсяг того чи іншого архіву, його склад і наявність у ньому цікавих для історії краю документів. У разі наявності таких повідомляється про їх зміст, стан збереженості, походження, звідки й коли потрапив той чи інший документ або книга до архіву. Також наводяться відомості з історії формування кожного архіву і в якому він зараз стані.

Подібні відомості містяться і у статті, якою Одеське товариство історії та старожитностей у 1850 р. розпочало цикл публікацій документів, знайдених в архівах офіційних установ та приватних осіб Бесарабії [13]. Передбачалася довготривала систематична робота з пошуку та публікації пам'яток книжкової старовини та історичних документів, тому у згаданій статті формулювалася мета і наводився загальний план дій товариства у цьому напрямку. Сформульовані принципи застосовувалися також і в історичному вивченні рукописів та стародруків, тому доцільно буде охарактеризувати їх тут докладніше.

Перш за все відзначається в якості мети збирання й публікації грамот, рукописів та взагалі будь-яких документів, які знаходяться в архівах офіційних установ та приватних осіб Бесарабії, наступне:

- важливість цих пам'яток як свідчень старовини, як історичних реліквій;

- значення їх з філологічної точки зору як носіїв слов'янської мови певного періоду;

- цінність для історії краю тих відомостей, які містяться у документах.

Далі голова Одеського товариства заявляє про наміри якомога скоріше вилучити згадані пам'ятки з тих архівів або зібрань, де вони знаходяться, і передати їх для зберігання до Одеського історичного архіву. Відібрані документи планувалося публікувати по мірі надходження в „Записках”. Одразу ж формулювалися принципи публікації: „придерживаясь подлинника слово в слово, буква в букву” [13, С. 562].

Таким чином, маємо досить систематично розроблену і сформульовану на той час програму виявлення, збереження і публікації місцевих документальних та книжкових пам'яток. Звичайно, власне книги, як рукописи, так і стародруки, посідали в цій роботі доволі скромне місце. Пояснюється це відсутністю на даній території значної кількості пам'яток книжкової культури через недавнє на той час заселення краю. Однак тим цінніша увага членів товариства вже при самому початку його діяльності до історії книги як вагомої частини історії культури.

Другим після пошуку, опису та забезпечення зберігання напрямком історико-книгознавчої діяльності науковців Одеського товариства історії та старожитностей протягом усього періоду його існування залишалися супровідні статті при публікаціях текстів цікавих з історичної точки зору рукописів. Спочатку це були короткі нариси про те, де знайдено той чи інший рукопис, у якому стані він перебував, хто, вірогідно, є автором книги, якщо це викликало сумнів. Однак поступово почала формуватися певна загальна структура таких повідомлень, і найголовніша увага приділялася саме історії створення та існування книги. Така увага була закономірною, оскільки історія рукописної книги та особистість автора (авторів) давала можливість краще зрозуміти контекст, у якому та чи інша пам'ятка створювалася.

Одним з найкращих прикладів історико-книгознавчих нарисів, написаних членами товариства, є супровідна стаття до публікації тексту „Повесть известна и к удивлению достойна о мощах неизвестного святого…” (1634-1635 рр.). Автором цієї статті є один з найактивніших членів товариства князь М. Оболенський. Насамперед науковець пояснює мету публікації тексту і наукової характеристики його: цікавість з історичної точки зору змісту (в рукописі вперше згадується про наявність у давні часи на місці міста Інкерман християнських святинь) і відсутність відомостей про цей рукопис або у вітчизняній бібліографії [14, Арк. 168]. М. Оболенський виказує зрілий науковий підхід до справи датування рукопису, намагаючись знайти точні відомості про час створення книги. Задля цього він порівнює події, описані в рукописі, із записами в книгах посольського Приказу за згадане число і наводить у статті ці записи повністю. Оскільки ніяких відомостей про описані автором рукопису, священиком Іаковом, події в книгах посольського Приказу немає, М. Оболенський робить висновок, що рукопис писався пізніше, тобто не у ті ж самі числа, коли нібито відбувалися описані в „Повісті” дива. Отже, дата, вказана автором рукопису, не є точною, і слід вважати, що книга створена у 1634 - 1635 рр. Цей науковий підхід до визначення датування рукопису варто відзначити. Справа в тому, що наявність сумнівів у точності датування книги може викликати сумнів і у вірогідності її змісту. Зміст же книги був дуже цінний з ідеологічної точки зору, оскільки в рукописі міститься пророцтво про приєднання Криму до Русі, заступництво святих.

Також М. Оболенський відшукує у наявних на той час бібліографічних працях згадки про досліджуваний ним рукопис і повідомляє про результати цього пошуку в статті: відомий лише один список з тексту „Повісті”, який зберігається в Рум'янцевському музеї і описаний П. Востоковим. Подається в супровідній статті і зовнішня характеристика рукопису: письмо, формат, обсяг, склад збірника, у якому вміщено рукопис, стан збереженості і місце знаходження книги на момент її опису.

Подібний зміст має супровідна стаття до публікації перекладу з польської праці Іоанна Ботеро „Всеобщее описание земли”. Як свідчить посвята, переклад зроблено 15 вересня 1838 р. [15, Арк. 18] Однак рукописний переклад з польської є, в свою чергу, перекладом друкованої італійської книги. Таким чином, текст рукопису має цікаву історію, яка і викладена у супровідній статті. Також охарактеризовані коротко особистості всіх авторів книги: автора тексту Іоанна Ботеро, учителя дітей герцога Савойського; та автора польського перекладу Павла Ленчинського, члена польського посольства до Лжедимитрія у Москву. З наукової точки зору ця супровідна стаття значно поступається праці М. Оболенського, однак вона має свою цінність як одна з перших статей подібного змісту.

Найактивнішим істориком книги серед членів Одеського товариства історії та старожитностей був, безумовно, Микола Ничипорович Мурзакевич, директор славнозвісного Рішельєвського ліцею, керуючий Одеським учбовим округом, один з організаторів товариства і редактор перших 12 томів його „Записок”. Саме йому належить найбільша кількість супровідних статей, в змісті яких помітні елементи історико-книгознавчих відомостей. Так, кілька опублікованих в „Записках Одеського товариства історії і старожитностей” грамот, актів, рукописів, знайдених в архівах офіційних установ та приватних осіб Бесарабії, мають супровідні статті, написані М. Мурзакевичем [16]. Якщо супровідна стаття має предметом дослідження рукописну пам'ятку, повідомляються обставини знахідки рукопису, обсяг, особливості оформлення, наявність оправи, стан збереженості. При наявності відомостей про час створення рукопису та автора, ці факти також повідомляються, якщо ж автор рукопису є історичною особою, то повідомляються обставини його життя. Слід відзначити, що М. Мурзакевич свої історико-книгознавчі нариси створював завжди за чіткою схемою, уникаючи зайвих подробиць і по можливості подаючи усі необхідні відомості, а також завжди відзначаючи мету публікації тексту.

Проте М. Мурзакевича можна вважати одним з перших істориків книги України не лише завдяки його супровідним статтям до публікацій текстів, а насамперед через те, що він є автором першої спеціально присвяченої історії книги праці в Новоросійському краї - „Начало книгопечатания в Новороссийском крае” [17]. Цю статтю було опубліковано у 1848 р., коли в Україні лише розпочиналася робота із систематичного наукового вивчення історії вітчизняної книги та друкарства. На той час, як уже згадувалося, із праць українських авторів, спеціально присвячених історії книги, були відомі лише „Historyczne badania o drukarniach rusko-sіowiaсskich w Galicyi” Д. Зубрицького (1836 р.), розвідка М. Максимовича про „Дидаскалію” Сильвестра Косова та стаття Є. Болховітінова “Иоанн Федоров”, що вийшла вперше у 1806 р., а потім у нових варіантах публікувалася в 1813 р. в журналі “Вестник Европы”, 1818 р. та 1827 р. в його ж “Словаре исторіческом о бывших в Россіи писателях духовного чина”. Тим ціннішою є праця М. Мурзакевича як свідчення розвитку вітчизняної історико-книгознавчої думки. Відповідно й сама стаття заслуговує на більш пильну увагу.

Стаття власне є супровідною до публікації тексту першої, як вважає М. Мурзакевич, виданої у Новоросійському краї книги „Канон вопиющія во грехах души ко Спасителю” (1791 р.). Публікуючи текст цієї пам'ятки, дослідник вважає за потрібне докладно оповісти про історію заснування тієї друкарні, де було видано книгу, а також про початки друкарства в краї взагалі. Засновнику друкарні князю Потьомкіну М. Мурзакевич присвячує захоплений панегірик як просвітителю краю, „прозорливому начальнику”, який піклується про всі справи й усі потреби своїх підданих та дивиться вперед, в майбутнє. Мотиви заснування друкарства дослідник приписує князю, однак зрозуміло, що помислів та бажань князя М. Мурзакевич знати не міг, і „реконструкція” ставлення Потьомкіна до друкарства є власне віддзеркаленням поглядів на роль друкарства самого М. Мурзакевича. Оскільки подібних праць, як уже було вказано, до нас дійшло дуже мало, ці погляди видаються цікавими. Отже, друкарство вирішує, на думку дослідника, потрійну задачу: по-перше, це облагородження й просвіта населення краю: „ему [князю] хотелось дать краю жителей новых, кротких и по возможности трудолюбивых и образованных” [17, с. 211]; по-друге, це поширення російської мови в краї через розповсюдження друкованої офіційної продукції: „книгопечатание, как средство водворения отечественного языка в новой стране” [Там само, с. 212]; і, по-третє, спосіб князя, що був людиною непересічною й цікавився мистецтвом, повідомити загалу свої поетичні спроби: „давал ей [типографии] печатать не одни правительственные постановления, но и плоды своих душевных помыслов” [Там само]. Характеризуючи власне книгу, М. Мурзакевич дотримується вже звичної для себе схеми: вказує формат, обсяг, рік видання, основні характеристики змісту й причину свого звертання саме до цього тексту: книжка є бібліографічною рідкістю як перша в своєму краї. Цікаво відзначити, що ім'я автора тексту на книзі не зазначено. Є відомості, що у розпорядженні Одеського товариства історії та старожитностей був рукописний варіант цього тексту, то можна припустити, що саме він став підґрунтям для встановлення авторства М. Мурзакевичем [18, Арк. 2]. В будь-якому разі ми маємо справу з якісним науковим підходом до дослідження стародруку, однією з найважливіших складових якого є встановлення по можливості всіх відсутніх у заголовку відомостей.

Автор називає також і інші друкарні, сучасні Кременчуцькій, в Новоросійському краї: засновану у 1792 р. в Нахічевані вірменським архієпископом Йосипом, друкарню в Ясах, започатковану у 1790 р., Миколаївську друкарню Чорноморського адміралтейства, яка почала працювати з 1798 р., та Катеринославську, відкриту у 1800 р. Стосовно кожної з друкарень М. Мурзакевич наводить цікаві відомості про її засновників, деякі обставини створення, книги, які були в ній видані, та загальну характеристику її діяльності в контексті історії заселення краю. Закінчує він цю досить докладну й змістовну як на свій час історичну розвідку задоволеним висновком: «Итак, в девять лет - в новом крае уже пять типографий и вышедшие из них книги содержания духовного, нравственного, учебного и стихотворческого; кажется на первый раз довольно» [17, с. 219].

Діяльність Одеського товариства історії та старожитностей із збереження пам'яток вітчизняної книжкової культури, як уже було відзначено вище, включала також і заходи щодо збереження рукописів та стародруків. Величезну роль у цьому відіграло заснування у 1840 р. музею товариства. У 1858 р. до нього було приєднано міський Музей старовини, заснований раніше (у 1825 р.). В фондах цього музею було зібрано значну кількість документів, у тому числі й пам'яток книжності, які були предметом дослідження багатьох членів товариства.

Із тематики історико-книгознавчих та бібліографічних досліджень, здійснених науковцями Одеського товариства історії та старожитностей, можна зробити висновок, що предметом вивчення була саме книга як пам'ятка культури. Членами товариства досліджувалися рівною мірою грецькі, єврейські, перські манускрипти, слов'янські рукописи та стародруки різних часів - тобто не робилося акценту на конфесійних чи ідеологічних засадах вивчення книги, цікавила дослідників насамперед рідкісність книги, її мистецька та історична вартість.

Так, вже у першому томі „Записок Одеського товариства історії та старожитностей” (1844 р.) було вміщено повідомлення про єврейські кодекси, знайдені у 1840 р. в бібліотеках Чуфу-Кале, Карасу-Базара, Феодосії та інших міст А. Фірковичем, вчителем-караїмом з Євпаторії. Книги було передано на збереження в музей товариства, і одразу ж вони стали предметом дослідження для німецького фахівця доктора Піннера. Результати його праці виявилися цікавими для широкого наукового загалу, і у 1848 р. Одеське товариство вирішило опублікувати це дослідження у своїх „Записках”. Проте за браком місця і великим обсягом в праці німця матеріалу герменевтичного змісту його дослідження було опубліковане не повністю, а у скороченому й адаптованому для широкого читача вигляді. Це завдання буле здійснене членом товариства І. Міхневичем, який зробив скорочений реферат ґрунтовної праці німецького вченого і написав пояснювальну супровідну статтю до публікації, де коротко розкрив значення цих кодексів та історію їх знайдення і дослідження [19]. Цікаво, що у публікації наводиться не все дослідження д-ра Піннера, а лише його історична й описова частина, філологічна ж і герменевтична майже повністю опущені, тобто ще раз доводиться, що науковців цікавила насамперед історико-культурна цінність книги. Скориставшись нагодою, Одеське товариство повідомляє наукову громадськість про склад своєї колекції єврейських кодексів, подає відомості про кожну книгу, її історичну долю, склад, зміст, приписки, зовнішній вигляд тощо. Така цікавість до колекції рідкісних на той час книг свідчить про сформованість в освіченому суспільстві розуміння книги як пам'ятки культури, необхідності її всебічного вивчення і збереження.

Та ж тематика й методика дослідження використані і в інших статтях, предметом розгляду яких є пам'ятки книжкової культури з фондів Одеського товариства [18, Арк. 8]. Взагалі робота із вивчення вітчизняної книжкової культури, проведена цією організацією, так само як і особистий внесок у цю роботу М. Мурзакевича та А. Скальковського, гідні більш докладного розгляду, і дана стаття є лише початком дослідження цієї цікавої теми. Проте вже на основі сказаного можна стверджувати, що історико-книгознавча тематика була однією з важливих складових діяльності Одеського товариства історії та старожитностей, було досягнуто значних результатів, а окремих науковців можна поставити в ряд перших вітчизняних істориків книги ХІХ ст. Важливо також відзначити яскраву патріотичну забарвленість цієї діяльності й свідоме прагнення науковців вберегти національну книжкову спадщину від знищення, а також наявність чітко сформульованої програми реалізації цих намірів.

Таким чином, Одеське товариство історії та старожитностей, поряд із Київською археографічною комісією та Київською духовною семінарією, можна вважати однією з перших українських наукових організацій, які свідомо поставили своїм завданням історичне вивчення національної культури книжності. Ця робота продовжувалася товариством і в подальші роки, однак це вже є предметом розгляду іншої статті, оскільки відбувалося в дещо інших історичних умовах.

Література

1. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т., 9 кн. - К., 1993. - Т. 2. - 264 с.

2. Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. - Львів, 2002. - 520 с.

3. Запаско Я.П. Пам'ятки книжкового мистецтва. Українська рукописна книга. - Львів: Світ, 1995. - 478 с.

4. Браун Ф.К. Одесское общество истории и древностей, его записки и археологические собрания. - Одесса, 1870.

5. Ковальчук Г.І. Книжкові пам'ятки (рідкісні та цінні книжки) в бібліотечних фондах. - К., 2004. - 643 с.

6. Симон К.Р. История иностранной библиографии. - М., 1963. - 736 с.

7. Ковальчук Г. Книгознавча концепція П. Й. Ярковського (до джерел історії вітчизняної бібліологічної науки) // Наукові праці НБУВ. - Вип. 3. - К., 2000. - С. 167 - 175.

8. Болховитинов Е. О славянорусских типографиях // Вестник Европы. - 1813. - Ч. 70. - № 14. - Июль. - Отд. 2. - С. 104 - 129.

9. Максимович М. О первом издании Дидаскаліи Сильвестра Коссова // Временник Имп. Московского общества истории и древностей российских. - 1850. - Кн. 7. - С. 77 - 78.

10. Subrycki D. Historyczne badania o drukarniach rusko-sіowiaсskich w Galicyi. - Lwуw: Druk. Inst. Stawropig., 1836. - 2, 90 s.

11. Шалашна Н. М. Історія книги як наука в першій половині ХІХ ст. // Наукові праці Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського: Вип. 10. - К., 2003. - С. 42 - 60.

12. Інститут рукопису національної бібліотеки України ім. В.Вернадського (ІР НБУВ). - Ф. V. - № 614. - 18 арк.

13. Записки Одесского общества истории и древностей. - 1850. - Т. 2. - Отд. 2,3. - С. 562 - 568.

14. ІР НБУВ. - Ф. V. - № 627. - 169 арк.

15. ІР НБУВ. - Ф. V. - № 649. - 19 арк.

16. Записки Одесского общества истории и древностей. - 1850. - Т. 2. - Отд. 2, 3

17. Мурзакевич Н. Начало книгопечатания в Новороссийском крае // Записки Одесского общества истории и древностей. - 1848. - Т. ІІ. - Отд. І. - С. 211 - 219.

18. ІР НБУВ. - Ф. V. - № 1597. - 12 арк.

19. Михневич И. О еврейских манускриптах, хранящихся в музеуме Одесского общества истории и древностей // Записки Одесского общества истории и древностей. - 1848. - Т. ІІ. - Отд. І. - С. 47 - 77.