Ліквідація релігійних громад та монастирів Римо-католицької церкви на теренах Станіславської області в 1944-1960 роках

Ліквідація релігійних громад та монастирів Римо-католицької церкви на теренах Станіславської області в 1944-1960 роках

Автор:

Ігор Андрухів,

доктор історичних наук,

доцент, начальник кафедри

теорії та історії держави і права

Прикарпатського юридичного інституту

Львівського державного університету внутрішніх справ,

підполковник міліції

м. Івано-Франківськ

У статті досліджуються причини та механізми ліквідації релігійних громад та монастирів Римо-католицької церкви на теренах Станіславської області в 1944 - 1960 рр. Автор доходить висновку, що політику радянської влади у сфері релігійних культів на теренах західноукраїнських областей УРСР у повоєнні роки, у тому числі й на Станіславщині, було спрямовано на планомірну ліквідацію громад та монастирів РКЦ, у результаті якої на початку 60-х років в області не залишилося жодної діючої релігійної громади, хоча тут проживало понад 3 тис. громадян польської національності.

Актуальність дослідження діяльності громад Римо-католицької церкви (РКЦ) на території України в період Другої світової війни та повоєнні роки зумовлена як науковим, так і суспільно-релігійними аспектами. Науковий аспект полягає в тому, що ця проблема недостатньо досліджена, особливо на регіональному рівні, у тому числі й на території Станіславської (з 1962 р. - Івано-Франківська) області. Водночас слід зазначити, що за останні роки діяльність РКЦ перебуває в центрі уваги досліджень українських і польських науковців [1].

Суспільно-релігійний аспект пов'язаний із необхідністю глибшого пізнання історії польського народу та його Церкви в контексті суспільно-політичних реалій, а також вивчення взаємовідносин із представниками інших вірувань в умовах радянської дійсності, коли утисків та гонінь зазнавали всі без винятку конфесії.

Таким чином, об'єктом дослідження виступає політика радянської влади у сфері релігії, а предметом - діяльність релігійних громад РКЦ на території Станіславської області в 1944 - 1960 рр.

Метою дослідження є висвітлення механізмів реалізації антирелігійної політики радянського режиму з ліквідації римо-католицьких громад. Досягнення мети передбачає завдання розкрити форми й методи планомірного зняття з реєстрації релігійних громад та їх подальші наслідки.

Починаючи з кінця березня й до кінця жовтня 1944 р. території західних областей було повністю звільнено від фашистських окупантів. На звільнених територіях поступово відновлювалася діяльність довоєнних органів радянської влади. Не залишилося поза увагою і питання релігії, у зв'язку із чим відновилася діяльність такої структури, як Рада у справах релігійних культів (РСРК) при облвиконкомах, уповноважені якої здійснювали облік і контроль за діяльністю громад різних віросповідань. Оскільки Ватикан був головним ідеологічним противником більшовицького режиму, то основний удар було спрямовано проти католицизму, який міг стати на заваді не лише відновленню радянської влади на території західних областей, де діяли підпорядковані Апостольському Престолу Римо-католицька та Греко-католицька церкви, а й у Західній Європі, де для кремлівського керівництва відкривалися перспективи поширення радянської системи співжиття в країнах, звільнених від фашизму. До ліквідації католицизму було залучено Російську православну церкву (РПЦ), відродження якої відбулося з волі Сталіна 8 вересня 1943 р., коли на Архієрейському Соборі, оперативне проведення якого підготував начальник відділу НКВС із питань релігії полковник держбезпеки Г. Карпов, було відроджено патріаршество й обрано патріархом Московським і всієї Русі митрополита Сергія (Страгородського). Він та його наступник партіарх Олексій (Симанський), за влучним висловом одного з релігієзнавців української діаспори, старалися «не так на славу Божу, як для добра Комуністичної партії» [2]. Наступ на Ватикан, який включав і знищення УГКЦ під виглядом «возз'єднання» з РПЦ, розпочався в березні 1945 р. на основі широкомасштабного плану, розробленого Г. Карповим [3].

Оскільки РКЦ на відміну від УГКЦ не мала з РПЦ «спільних коренів», то «возз'єднати» її було нереально, тому проти неї було використано механізм у формі переселення українського та польського населення для їх «возз'єднання з історичною батьківщиною». Юридичною основою для таких переселень стала Люблінська угода від 9 вересня 1944 р. між урядом УРСР та Польським комітетом національного визволення, згідно з якою «добровільно і без примусу» планувалося переселити громадян польської національності з УРСР до Польщі, а громадян української, білоруської, російської національностей із Підляшшя, Холмщини, Лемківщини та Надсяння - до УРСР [4]. Незважаючи на те, що обидва уряди офіційно пояснювали необхідність цієї акції прагненням розв'язати проблему етнічних меншин та «возз'єднати» їх із батьківщиною, вона ще переслідувала й удало приховану релігійно-політичну мету - ліквідувати соціальну базу РКЦ на теренах СРСР, а передусім у західних областях УРСР. Якщо польський уряд, можливо, й отримав сприятливий момент для «очищення» національного генофонду від «інородців», то уряд УРСР перш за все думав лише про «очищення» від римо-католиків. На таку думку наводить той факт, що у вересні 1939 р., підписуючи договір про дружбу й кордон із фашистською Німеччиною, уряд СРСР мав можливість «возз'єднати» українське населення Закерзоння з батьківщиною, однак залишив його в німецькій окупаційній зоні, оскільки тоді неслов'янська Прибалтика була більш важливою в політиці Сталіна, ніж «брати-українці». Тоді ж, заручившись на Ялтинській конференції (лютий 1945 р.) підтримкою союзників антигітлерівської коаліції щодо повоєнного устрою Польщі, Сталін перекреслив не лише сподівання поляків, а й частини українського громадянства західних областей, яке, відчувши наслідки радянізації 1939 - 1941 рр., теж прагнуло відродження Польщі в кордонах 1939 р. Крім того, свідченням небажання знову жити в умовах радянської влади були й масові акції протесту, що відбулися в містах і селах Станіславщини в лютому 1944 року, коли Червона армія наближалася до теренів області. Зокрема, у резолюції велелюдного віча, що відбулося в Станіславі 17 лютого, його учасники наголошували, що добре пам'ятають про «мільйони замордованих і знищених голодом більшовицькою Москвою українців», а тому «помсту за їх мученицьку смерть» вважають «своїм національним обов'язком». Крім того, протестували «перед цілим культурним світом проти нікчемної більшовицької пропаганди, начебто галицькі українці в 1939 р. добровільно й одноголосно приєдналися до Совєтського Союзу», уважаючи, що вибори були «проведені під терором більшовицької адміністрації включно з НКВС» і «були зразком найбільшого обману і шахрайства» [5]. Аналогічні резолюції було ухвалено на вічах у Коломиї, Галичі, Калуші, Надвірній та інших населених пунктах.

Зацікавленим у відновленні Польщі в кордонах 1939 р. було й духовенство РКЦ та УГКЦ, оскільки до «золотого вересня» 1939 р. воно мало більше релігійної свободи, ніж в умовах радянської влади. А оскільки саме духовенство в західних областях УРСР мало незаперечний влив на віруючих, то саме РКЦ й УГКЦ були головними ідеологічними противниками радянського режиму, де, крім того, розпочали проти нього збройну боротьбу ОУН та УПА.

Слід наголосити, що для уряду Польщі Люблінська угода давала можливість не лише повернути на батьківщину своїх громадян, а й урятувати їх від репресій, як це мало місце щодо польських осадників, військових, урядовців та інших категорій польського населення в 1939-1941 рр. Безперечно, що практика спецвиселень неодмінно мала б продовження й після закінчення Великої Вітчизняної війни.

Таким чином, головна стратегічна вигода від Люблінської угоди для кремлівського керівництва, на нашу думку, полягала в тому, що, по-перше, давала можливість позбавити РКЦ соціальної бази. По-друге, переселяючи українське населення з Польщі в Україну, радянська влада завбачливо продумала план приєднати згодом греко-католиків до РПЦ, оскільки більшість переселенців і так уже були православними після ліквідації УГКЦ на польських теренах у 1875 р.

На виконання Люблінської угоди РНК УРСР та ЦК КП(б)У ухвалили 19 веpесня 1944 p. спільну постанову «Про реалізацію угоди між урядом Української РСР і Польським комітетом національного визволення з евакуації українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР», згідно з якою пеpедбачалося пеpеселити в Укpаїну 76106 сімей у складі 305806 осіб. Із них 66552 сім'ї (267640 осіб) мали розселити в східних областях України, а 9554 сім'ї (38166 осіб) - у західних, у тому числі 1500 сімей у складі 6030 осіб у Станіславській області [6].

У західних областях органами НКВС було взято на облік 256428 польських сімей (797907 осіб), у тому числі на виїзд до Польщі готували 233121 сім'ю (675096 осіб), з яких станом на 1 жовтня 1945 р. було відправлено 158614 сімей у складі 480483 особи [7].

Усього за час репатріаційної акції, що тривала з жовтня 1944 р. до серпня 1946 р., із Польщі було переселено 518219 осіб, із яких 488662 особи осіли на території УРСР (решта - в інших регіонах СРСР), у тому числі 42184 сім'ї було розселено в чотирьох західних областях, а саме: 9428 сімей - у Львівській, 5747 - у Дpогобицькій, 5370 - у Станіславській і 21639 сімей - у Теpнопільській області [8].

Із СРСР до Польщі переселилося 1485137 осіб (117212 - у 1944 р., 723488 - у 1945 р., 644437 - у 1946 р.) [9], у тому числі зі Станіславської області 26568 сімей (77930 осіб). Категорично відмовилися виїжджати до Польщі лише 3471 сім'я (13573 особи), тоді як із Польщі - 39454 сім'ї (155278 осіб), а 6340 сімей, які спочатку подали заяви на переселення, невдовзі теж відмовилися виїжджати [10].

Для порівняльного аналізу зазначимо, що станом на 1939 р. на теренах Станіславського воєводства налічувалося 185 римо-католицьких парафій (191608 віруючих), 14 монастирів, 207 костелів, 155 ксьондзів [11]. Певна кількість римо-католицьких громад припинила своє існування на теренах області в 1939 - 1941 рр., коли згідно з постановами РНК СРСР від 29 грудня 1939 р. та від 2 березня 1940 р. із західних областей УРСР у східні регіони СРСР було виселено понад 17 тис. сімей у складі майже 90 тис. осіб, у тому числі 1810 сімей (9083 особи) зі Станіславщини [12].

Вплинула на зменшення кількості римо-католицьких громад на теренах області й фашистська окупація. Упродовж 1941-1944 рр. нацистами було знищено 223920 мирних жителів [13] й вивезено на каторжні роботи до Німеччини 68361 особу [14]. Приблизно третину від убитих і вивезених, за нашими підрахунками, складали громадяни римо-католицького віросповідання. Але найбільше зменшилася кількість римо-католицьких громад під час переселень 1944-1946 рр. Так, із жовтня 1944 р. до 1 січня 1946 р. кількість костелів на території Львівської римо-католицької архідієцезії скоротилася з 1099 до 227, парафій - із 400 до 79, ксьондзів - із 754 до 135 [15]. На території Станіславської області кількість громад зменшувалася в такій послідовності: станом на жовтень 1944 р. було 92 громади, на липень 1945 р. - 53 [16], на 1 січня 1946 р. - 8, на 1 серпня 1946 р. - 4 зареєстровані громади і два ксьондзи [17].

Слід мати на увазі, що існуюче законодавство дозволяло реєструвати релігійні громади лише за наявності не менше 20 віруючих, культового приміщення і священика. Однак унаслідок репатріації чимало громад утратило своїх пастирів, а без них такі громади не реєструвалися. Крім того, уповноважені в областях змушували малочисельні громади об'єднуватися, навіть якщо вони й мали священиків, тобто діяло правило «чим менше - тим краще». Відповідно - у Станіславській області хоча й залишилося офіційно 8 громад та 7 священиків, однак були зареєстровані уповноваженим лише чотири громади й два священики.

Представники громадськості неодноразово зверталися в різні інстанції з проханням допомогти у вирішенні питання зі священиками. Навіть пропонували, щоб тимчасово богослужіння проводили греко-католицькі священики, проте у відповідь отримували відмову. Навіть РСРК при РНК СРСР та її уповноважені в областях, які при потребі реально впливали на розв'язання кадрових проблем церкви, під різними причинами відмовлялися допомогти.

Священиками, як правило, були переважно забезпечені громади обласних та районних центрів. У сільських парафіях усе залежало від волі уповноваженого, оскільки саме він вирішував, чи дозволяти священику обслуговувати дві й більше парафій.

У зв'язку з переселенням до серпня 1946 р. на теренах Станіславщини «добровільно» припинили своє існування й усі римо-католицькі чоловічі та жіночі монастирі (16 отців-єзуїтів і 69 сестер), зокрема: у Станіславі - отців-єзуїтів [18], сестер-уршулянок [19], сестер-альбертинок [20], сестер-служебниць [21], сестер милосердя [22], сестер-шариток [23]; у Коломиї - отців-єзуїтів, сестер-уршулянок, сестер-служебниць [24].

Монастирські житлові приміщення та костели перейшли в комунальну власність і використовувалися за «новим призначенням». Наприклад, у житловому будинку отців-єзуїтів розмістилися чиновники з обласних профспілок, а в костелі - профспілковий клуб [25]; приміщення й костел сестер милосердя перейшли в розпорядження трудових резервів [26], а уршулянок - під шкільні класи [27].

Слід зазначити, що в області лише 36 костелів із 128 знятих із реєстрації було «освоєно», зокрема, 8 - під складські приміщення, 28 - під клуби, кінотеатри, шкільні класи, а 92 - не використовувалися й нищилися [28].

Згідно з розпорядженням РМ УРСР від 3 серпня 1946 р. під керівництвом Комітету в справах мистецтв в усіх костелах було проведено облік наявних у них органів і фісгармоній із метою їх подальшого використання. За даними інформаційної довідки заступника уповноваженого РСРК при РМ СРСР в УРСР Сазонова, протягом 9-ти місяців було проведено демонтаж музичних інструментів, хоча окремі з них мали історичну й мистецьку цінність. Зокрема, до таких він відносив органи та фісгармонії у костьолах Болехова, Солотвина, Ланчина, Кут та Отинії Станіславської області [29]. Окремі з них було демонтовано й передано для театрів Києва, Харкова та інших міст СРСР, а доля решти - невідома.

Уповноважений в області та облвиконком постійно вимагали від організацій й установ, яким було передано костьоли, знімати хрести, знищувати куполи, аби нічого не нагадувало, що вони колись були культовими будівлями [30]. Після таких «косметичних» утручань безповоротно було знищено чимало історичних архітектурних пам'яток.

Після офіційного завершення кампанії з переселення на теренах Станіславської області станом на 1 січня 1947 р. залишилося проживати понад 3 тис. польських громадян. В окремих населених пунктах і районах їх було достатньо для того, щоб створити «церковні двадцятки» та зареєструвати їх як самостійні релігійні громади відповідно до чинного законодавства. Наприклад, у Станіславі проживало 1850 віруючих, у Болехові - 136 [31], у Бурштинському районі - 73, Кутському - 189, Букачівському - 126, Надвірнянському - 131, Косівському - 163, Отинійському - 40, Рожнятівському - 80, Жовтневому - 26, Калуському - 26 [32]. Однак було зареєстровано й узято на облік лише релігійні громади в Станіславі, Бурштині, Букачівцях, а в лютому 1947 р. - у Болехові. Усім іншим громадам було відмовлено або з причини відсутності священика, або з «неспроможності фінансово утримувати культове приміщення та ксьондза». Наприклад, громаді селища Кути (183 віруючих) та с. Ценяви Коломийського району (274 віруючих) було відмовлено в реєстрації з причини відсутності ксьондзів, тому віруючі цих громад змушені були лише час від часу збиратися в костелі для спільних молитв, а богослужіння не проводилися [33].

Незважаючи на те, що в Станіславі проживало 1850 римо-католиків, було чотири костели, кілька ксьондзів похилого віку, які могли б у межах міста відправляти богослужіння, влада зареєструвала лише одну римо-католицьку громаду, причому віддала їй костел, що був одним із найменших. Тільки після численних скарг 18 вересня 1947 р. міськвиконком передав громаді костел Пресвятої Діви Марії - колишню головну катедру римо-католицької колегіати, в якому також містилася й родинна усипальниця Потоцьких, засновників і власників міста. Обслуговувати парафію було дозволено ксьондзу Войцеху Ольшовському (1916 р. н.) [34]. А щоб польська громада міста не претендувала ще й на інші костели, то їх швидко «перепрофілювали» для «господарських потреб» [35].

Другою за чисельністю в області була Букачівська парафія, що складалася з віруючих навколишніх сіл (у Журові було 34 віруючих, Тенетниках - 14, Новому Мартинові - 35, Черневі - 13, Букачівцях - 33), а богослужіння проводив ксьондз Юзеф Сліпко (1884 р. н.) [36].

Бурштинську та Болехівську парафії з дозволу уповноваженого обслуговував ксьондз В. Ольшовський, який навідувався в ці громади раз на тиждень у чітко визначені уповноваженим дні.

Оскільки до 1948 р. римо-католицькі громади в Ценяві та Кутах так і не знайшли собі священиків, то їх було знято з реєстрації [37]. А 27 серпня 1949 р. «за порушення законодавства про культи» уповноважений зняв із реєстрації ксьондза В. Ольшовського, який без дозволу чиновника поїхав до Бурштина, де провів передсмертне причастя хворого [38]. У вересні того ж року органи МДБ, сфальсифікувавши справу, притягли його до кримінальної відповідальності за ст. 54-10 КК УРСР. На волю він вийшов у 1956 р., але до Станіслава не повернувся, а осів на Поділлі [39].

З арештом ксьондза В. Ольшовського перед загрозою зняття з реєстрації опинилися релігійні громади у Станіславі, Бурштині та Болехові. Зрештою, це й сталося з Бурштинською парафією, яку 11 вересня 1950 р. було знято з реєстрації, а костел передано районній бібліотеці [40].

Майже через рік, після неодноразових звернень віруючих до різних інстанцій, лише в жовтні 1950 р. до Станіслава прибув із Латвійської РСР ксьондз Язеп Янович Павіліаніс, який час від часу обслуговував і Болехівську парафію [41].

Не витримавши постійного тиску з боку місцевих органів влади, на початку 1958 р. покинув парафію і виїхав до Польщі ксьондз Юзеф Сліпко, а 1 жовтня того ж року Букачівську громаду було знято з реєстрації, костел якої передали під спортзал райвідділу освіти [42].

Оскільки костел Пресвятої Діви Марії як історична пам'ятка перебував у занедбаному стані, а міська влада і не думала проводити ремонт, то на початку 1959 р. церковний комітет вирішив відремонтувати його власним коштом і розпочав збір грошей серед членів громади. Про це дізнався уповноважений і звинуватив ксьондза Павіліаніса у порушенні законодавства про культи (було зібрано понад 3 тис. крб.), заборонивши йому проводити богослужіння. Крім того, ним зайнялися органи КДБ. Одночасно відділ у справах будівництва й архітектури при облвиконкомі (очевидно, не без «поради» уповноваженого), на балансі якого перебував костел, подав на релігійну громаду позов до суду. Громаду звинувачували в тому, що вона з часу користування костелом не провела в ньому… ремонт, чим завдала костелові «значної шкоди». Позивач вимагав стягнути з громади 442 301 крб. 99 коп., тобто повну вартість майбутнього капітального ремонту [43].

Відсторонення ксьондза Павіліаніса від богослужінь призвело до зняття з реєстрації 19 грудня 1959 р. Болехівської громади, костел якої було передано місцевій школі під спортзал [44].

Суд, який відбувся над станіславською громадою РКЦ 19 лютого 1960 р., не задовольнив клопотання позивача, а тільки оштрафував ксьондза Павіліаніса на 3 тис. крб. Натерпівшись страху від КДБ і сплативши штраф, він невдовзі виїхав до Латвії. А 21 червня 1960 р., за погодженням з РСРК при РМ СРСР, станіславську громаду було знято з реєстрації [45].

Таким чином, станом на 21 червня 1960 р. на теренах області не залишилося жодної громади РКЦ.

Слід зазначити, що після припинення діяльності станіславської громади костел Пресвятої Діви Марії ще майже чотири роки стояв пусткою і ніхто його не ремонтував. На початку січня 1964 р. міськвиконком спочатку ухвалив рішення передати його обласному аптекоуправлінню… під склад, а в березні скасував своє рішення й передав костел під геологічний музей Івано-Франківського філіалу Львівського політехнічного інституту [46]. Під час ремонту костелові як архітектурній пам'ятці було завдано значної шкоди, зокрема, пошкоджено внутрішні стінні розписи, перероблено інтер'єр тощо. Музей було відкрито в 1966 р., а через кілька років перенесено до приміщення Івано-Франківського інституту нафти і газу. У костелі після чергового ремонту з 18 травня 1980 р. почав діяти художній музей, який міститься в ньому й досі. Принагідно слід зазначити, що з проголошенням державної самостійності України польська громада міста неодноразово просила місцеву владу повернути їй релігійну святиню, однак безрезультатно, що, звичайно, не робить честі як місцевим владним структурам, так і становленню добросусідських партнерських відносин у культурно-релігійній сфері між українцями та поляками.

Політику радянської влади у сфері релігійних культів на теренах західноукраїнських областей УРСР у повоєнні роки, у тому числі й на Станіславщині, було спрямовано на планомірну ліквідацію громад та монастирів РКЦ, у результаті якої на початку 60-х років в області не залишилося жодної діючої релігійної громади, хоча тут проживало понад 3 тис. громадян польської національності. Це - переконливе свідчення того, що проголошена в конституції СРСР та УРСР і законодавчих актах гарантія свободи совісті й віросповідань розходилася з практикою в особі владних структур, які самі ж часто грубо порушували чинне законодавство про культи.

Сучасний стан українсько-польських відносин дає шанс виправити помилки тоталітарної системи. Це необхідно для подальшого співжиття, взаєморозуміння та поваги у відносинах між двома сусідніми народами. Важливу роль у кроках назустріч один одному повинні зробити й історики обох країн. Зокрема, потребують глибшого дослідження такі аспекти, як релігійне життя римо-католицьких громад на території як України загалом, так і в окремих регіонах, взаємовідносини римо-католиків з іншими релігійними конфесіями та інші питання.

Література

1. Див.: Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917 - 1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: У 2 кн. - К., 1994; Білоусов Ю. Київсько-Житомирська римсько-католицька єпархія. Історичний нарис. - Житомир, 2000; Войналович В. Римо-католицькі громади України у вимірах державної релігійної політики (ІІ пол. 40-х - 50-ті роки ХХ ст.) / Історія України. Маловідомі імена, події, факти: Зб. наук. праць. За ред. П. Т. Тронька, О. Г. Бажана, Л. А. Гречини. - К., 1999; Лисенко О., Михайлюк В. Розіп'яті на хресті: Католицькі конфесії України в період Другої світової війни. - К., 2003; Hlebowicz A. Koњciуl w niewoli. Koњciуl rzymskokatolicki na Bialorusi i Ukrainie po II wojnie њwiatowej. - Warzsawa, 1991; Hrycak J. Historia Ukrainy 1772 - 1999. Narodziny nowoczesnego narodu. - Lublin, 2000; Mniejszoњci polskie i Polonia w ZSRR /Red. H. Kubiak. - Wroclaw - Warszawa - Krakфw, 1992; Zieliсski Z. Koњciуl i narуd w niewoli. - Lublin, 1995; кs. J. Szymaсski. Koњciуl katolicki na Podolu Obwуd Winnicki 1941-1964. - Lublin, 2003 та ін.

2. Нагаєвський І. Патріярхати їх початок і значення в Церкві та Український патріярхат. Історично-правна студія. Друге, виправлене й доповнене видання. - Лондон: Центральний Патріархальний Комітет Помісної Української Католицької Церкви у Великій Британії, 1976. - С. 50.

3. Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917 - 1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: У 2 кн. Кн. 1. - К.: Либідь - Військо України, 1994. - С. 310 - 312.

4. Державний архів Івано-Франківської області (далі - ДАІФО). - Ф. Р-295. - Оп. 2. - Спр. 3. - С.197.

5. Станиславівське слово. - 1944. - 5 березня.

6. ДАІФО. - Ф. Р-295. - Оп. 2. - Спр.3. - Арк. 167 - 168.

7. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917 - 1953. - С. 241.

8. ДАІФО. - Ф. Р-295. - Оп. 2. - Спр. 38. - Арк. 19.

9. Там само. - Спр. 3.- С. 3.

10. Сергійчук В.І. Депортація поляків з Галичини в Польщу в 1944-1946 рр. // Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ ст. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (21-22 листопада 1996 р.). - Івано-Франківськ: Плай, 1997. - С. 276.

11. ДАІФО. - Ф. 2. - Оп. 7. - Спр. 538.- Арк. - 230.

12. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917 - 1953. - С.153 - 154.

13. ДАІФО. - Ф. Р-98. - Оп. 1. - Спр. 1. - Арк. 87.

14. Там само. - Спр. 2. - Арк. 12.

15. Лисенко О. Є., Михайлюк В. В. Розіп'яті на хресті: католицькі конфесії України в період Другої світової війни. - К.: Інститут історії України НАН України, 2003. - С. 105.

16. ДАІФО. - Ф. Р-388. - Оп. 2. - Спр. 1. - Арк. 111 - 112.

17. Там само. - Спр. 64. - Арк. 64.

18. Там само. - Спр. 30. - Арк. 11; Спр. 31. - Арк. 17, 62; Спр. 41. - Арк. 4; Спр. 44. - Арк. 3.

19. Там само. - Спр. 31. - Арк. 17, 19, 62; Спр. 44. - Арк. 3.

20. Там само. - Спр. 31. - Арк. 15, 17; Спр. 44. - Арк. 38.

21. Там само. - Спр. 30. - Арк. 11; Спр. 31. - Арк. 17, 62; Спр. 44. - Арк. 3.

22. Там само. - Спр. 31. - Арк. 17; Спр. 44. - Арк. 2 - 3;

23. Там само. - Спр. 44. - Арк. 3 - 4, 37.

24. Там само. - Спр. 7. - Арк. 7,11, 14, 17.

25. Там само. - Спр. 57. - Арк. 74.

26. Там само. - Спр. 83. - Арк. 25.

27. Там само. - Спр. 17. - Арк. 19.

28. Там само. - Спр. 7. - Арк. 41

29. Лисенко О., Михайлюк В. Розіп'яті на хресті... - С. 117.

30. ДАІФО. - Р-388. - Оп. 2. - Спр. 93. - Арк. 31.

31. Там само. - Спр. 64. - Арк. 6.

32. Там само. - Спр. 66. - Арк. 1 - 30.

33. Там само. - Спр. 5. - Арк. 39 - 41.

34. Там само. - Спр. 54. - Арк. 51.

35. Там само. - Спр. 83. - Арк. 25.

36. Там само. - Спр. 64. - Арк. 6.

37. Там само. - Спр. 7. - Арк. 41.

38. Там само. - Спр. 54. - Арк. 79.

39. Ks. Jуzef Szymaсski. Koњciуl katolicki na Podolu Obwуd Winnicki 1941 - 1964. - Lublin, 2003. - S. 310 - 311.

40. ДАІФО. - Ф. Р-388. - Оп. 2. - Спр. 53. - Арк. 27, 43, 58.

41. Там само. - Спр. 54. - Арк. 79.

42. Там само. - Спр. 56. - Арк. 64, 85.

43. Там само. - Спр. 54. - Арк. 122.

44. Там само. - Спр. 55. - Арк. 85.

45. Там само. - Спр. 54. - Арк. 139.

46. Там само. - Арк. 145.