Історія формування та розвитку військового судочинства на території України

ІСТОРІЯ ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ ВІЙСЬКОВОГО СУДОЧИНСТВА НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Ярослав Романовський, кандидат історичних наук, заступник начальника факультету Львівського військового ордена Червоної зірки інституту імені гетьмана Петра Сагайдачного Національного університету «Львівська політехніка»

Олександр Хлопецький, науковий співробітник наукового центру Сухопутних військ Львівського військового ордена Червоної зірки інституту імені гетьмана Петра Сагайдачного Національного університету «Львівська політехніка»

У статті проаналізовано процес створення і розвитку військового судочинства на території України від часів великокняжої Київської Русі-України. Досліджено фактори, які впливали на нього. Дана загальна характеристика діяльності органів військового правосуддя, а також системи покарань за військові злочини. Показано, що військові суди створювалися в періоди внутрішньої чи зовнішньої загрози державному ладу. Їхня компетенція була значно ширшою, коло осіб, справи яких вирішувались у цих судах, також розширювалось, а сам процес був позбавлений зайвого бюрократизму.

Ключові слова: Київська Русь, військове судочинство, суд, військова дисципліна.

Становлення й розвиток України як сучасної європейської держави можливі за умови гарантування її національної безпеки.

Важливим елементом національної безпеки є правова сфера, яку на сучасному етапі охопили глибокі перетворення.

У загальну систему судочинства України входить система військового судочинства. Вона має безпосередній вплив на боєздатність Збройних Сил України, соціальний захист військовослужбовців, зміцнення військової дисципліни та правопорядок.

Військове судочинство на сьогоднішній день перебуває в стані невизначеності. Поряд із поглядами про необхідність існування військових судів, як спеціальних установ, що входять до загальної системи судочинства України, існує думка про необхідність ліквідувати такі суди. Аргументи з обох боків наводяться досить вагомі, і не брати їх до уваги було б помилкою. Так само було б помилкою не враховувати досвіду провідних держав світу й досвіду наших попередників. Саме тому вивчення історичного досвіду формування та розвитку військового судочинства сприяє визначенню позитивних та негативних чинників, які мали місце раніше і які треба врахувати вже сьогодні. Військове судочинство, будучи лише одним із напрямків військової юстиції, безумовно, є найбільш вагомим із них, адже наслідками діяльності військових судів є найвища форма рішень, які постановляє державна влада, -- судове рішення.

Історія виникнення та розвитку військового правосуддя вивчалась багатьма науковцями, серед яких слід виділити С.А. Голунського та Д.С. Карєва, які у своїй праці «Военные суды и военная прокуратура» проаналізували процес створення військової юстиції не тільки на теренах колишнього Радянського Союзу, але й у світі в цілому [1].

Процес утворення та функціонування судочинства вже безпосередньо на теренах України розкрив у своїй праці «Історія суду Радянської України (1917-1967рр.)» Д.С. Сусло [2].

Незважаючи на те, що вищезгадані праці ідеологічно заангажовані, у них містяться цікаві думки й факти, які доводять необхідність існування військової юстиції в державі.

Сучасний період в історіографії цієї теми дослідження репрезентує робота В. В. Денисенко «Військові суди - органи правосуддя у Збройних Силах України», яку можна вважати однією з небагатьох праць, присвячених дослідженню окремих аспектів формування складових Військової юстиції України [3].

Ю.Є. Вовк висвітлив діяльність судових органів і військових судів як їх складової частини на теренах України в період з 1917 р. по 1920 р. у своїй праці «Судові органи УНР та Української держави 1917-1920 рр.» [4].

Отже, опубліковані роботи з питань військового судочинства здебільшого здійснюють суто юридичний аналіз нормативно-правової бази, тому питання, пов'язані з військовим судочинством у науковому плані, залишаються малодослідженими саме в історичному аспекті. Неповною мірою розкрито взаємозв'язок та не показано той суттєвий вплив, який мало військове судочинство минулого на сучасність.

Таким чином, метою нашого дослідження є дослідження історії розвитку та формування військового судочинства на теренах України, виявлення особливостей та тенденцій цього процесу.

У період існування ранньофеодальної держави Київська Русь судова влада, рівно як і законодавча та виконавча, фактично зосереджувалась у руках Великого князя. Князь очолював адміністрацію і суд. Він повинен був «володеть и судить» [5, с. 37]. За князювання Володимира була проведена реформа, унаслідок якої суди поділялися на публічні (державні) та церковні. Світське судочинство зосереджувалося в руках князя та його адміністрації - тисяцьких, посадників, волостелів та їхніх помічників. До компетенції виключно князівського суду належали справи, у яких хоча б однією зі сторін були представники феодальної знаті [6, с. 59].

Основними джерелами права в цей період були звичаєве право, договори Русі з Візантією, княже законодавство, «Руська правда». Перші норми, що були спрямовані на підтримання військового правопорядку, з'являються вже в «Руській Правді», але вони не були виокремленими в якусь групу. Більше того, ці злочини ототожнювались із державними. Як приклад можна навести такі злочини: повстання проти князя, перехід на бік ворога [5, с. 45].

Таким чином, справи військових - компетенція князівського суду, найвищого суду. Причина розгляду цих справ князівським судом полягала, найшвидше, не в специфіці військових злочинів, а в статусі суб'єктів, які утворювали військову аристократію. Військові злочини позиціонувались як державні злочини; у тодішніх законодавчих актах окремого розділу чи групи, яка б об'єднувала виключно військові злочини, не існувало.

Період перебування українських земель у складі Речі Посполитої, характеризується появою декількох редакцій Литовських статутів: Перший («Старий») 1529 р., Другий («Волинський») 1566 р. та Третій («Новий») 1588 р. Вони виникли як правові акти багатонаціональної держави, тому в них широко використано звичаєве право всіх народів, які проживали на її території, і норми «Руської Правди».

У статуті 1529 року військовому праву присвячено цілий другий розділ - про «земську службу», тобто про організацію військової служби [6, с. 119]. Відповідальність за військові злочини, згідно з вищезгаданим статутом, лягала лише на шляхту, а та в свою чергу здійснювала правосуддя щодо своїх підданих. Такі злочини, як бунт, зрада карались смертною карою. Смертною карою також каралось недбале несення служби на варті, пов'язане з несвоєчасним попередженням про появу ворога, чи самовільне залишення варти, яке спричинило загибель чи взяття в полон людей і втрату коней.

Отже, у кодифікованих актах цього періоду починають з'являтись вже цілі розділи, присвячені військовій службі. Відсутність спеціальних органів військової юстиції в цей період, а також у попередні, можна пояснити відсутністю постійного війська [4, с.76].

За часів існування Великого князівства Литовського і Королівства Польського почала давати паростки й українська козацька державність у Запорозькій Січі. Невпинне зростання чисельності козацтва, поширення на українських землях антифеодального руху, військова загроза з боку сусідів змусили королівську владу закликати на державну службу частину заможних козаків. Початок реєстрового козацтва покладено універсалом (5 червня 1572 р.) короля Сигізмунда ІІ Августа. Потрапивши до реєстру, козаки підпадали під виключну юрисдикцію реєстрового війська, яке мало і свій «присуд» - суди [5, с. 136]. Проте, уже в 1638 році сейм ухвалив постанову «Ординація Війська Запорозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої», якою на «вічні часи» знищувалися права реєстровців на обрання старшин та на козацьке судочинство [2, с. 104].

Зовсім іншою ситуація була на Запорожжі, яке стало зародком нової української державності. Козаки створили органи влади, які поступово зосереджувалися в руках козацької адміністративної та судової влади. Остання поширювалась як на козаків, так і на тих людей, що мешкали за межами Запорожжя в територіальних одиницях Січі - «паланках» [5, с. 106]. Судові функції виконували всі представники козацької старшини. Кошовий отаман (гетьман) був найвищим судовим органом, він же уособлював військову, адміністративну, духовну владу. Під час походу він діяв як необмежений диктатор і міг карати на смерть тих, хто не виконував його наказів. Кошового отамана обирали на рік. Другою після кошового отамана особою на Січі був військовий суддя, якого також щорічно обирали на військовій раді. Він був хранителем старих звичаїв і порядків, на яких тримався весь козацький устрій. Обов'язком суддів було здійснювати суд «скоро, право й нелицеприятно». Писаних законів на Січі ще не було, тому суддя керувався традиціями, які передавалися з покоління в покоління. Вироки з найбільш важливих справ він передавав на затвердження військовій раді чи кошовому отаману. Інколи військовий суддя заміщав останнього, називаючись «наказним кошовим отаманом» [6, с. 163]. Суд кошового отамана був судом першої інстанції для військової старшини, а судом другої інстанції була військова рада.

Курінні отамани та паланкові полковники також виконували судові функції в межах куреня та паланки (цивільне населення), але справи про тяжкі злочини вони передавали військовому судді та кошовому.

Найтяжчим злочином у козаків було вбивство свого товариша. За це карали на смерть, інколи навіть закопували живим у землю разом з покійником. До тяжких злочинів належали: нанесення побоїв козакові, крадіжки, гомосексуалізм, або «содомський гріх», дезертирство, насилля в християнських селах, пияцтво під час походу, приведення на Січ жінки, грубе поводження з начальством. Якщо в інших країнах за крадіжку могли оштрафувати чи посадити до в'язниці, то тут відрубали голову, у кращому випадку - руку. На смерть карали за пияцтво, дезертирство, невиконання наказів під час походів. Крім зазначених покарань, практикували також биття кийками, ламання рук, ніг, приковування до гармати за неповернутий борг [6, с. 165]. Судочинство і виконання вироків на Січі було публічним.

Військові суди в Запорозькій Січі були початковим етапом на шляху створення окремого (спеціального) виду судочинства. Незважаючи на жорстокість законів, їхнє існування було виправданим і багато в чому сприяло здобуткам того часу. Військове судочинство було надзвичайно демократичним та справедливим, непідкупним та неупередженим, а гласність, з якою відбувався судовий процес, не давала можливості сумніватись у правильності рішень, які виносились цими судами. «Щоб ні воєвода, ні боярин, ні стольник у суди військові не вступалися, але від старшин своїх, щоб товариство судимі були: де троє чоловіків козаків, тоді два третього мають судити» [5, с. 155].

Наступний період в історії України - XIX - початок XX ст. - характеризується відсутністю української національної державності. Українські землі були в складі як Російської, так і Австрійської імперій, а системи права на цих землях були відповідних імперій. Зауважимо, що військові суди в цих імперіях існували й належали до спеціальних судів.

В Австрійській імперії кримінальний кодекс 1852 р. видання вже в 1855 р. був доповнений військовим кримінальним кодексом, який посилив відповідальність військовослужбовців [5, с. 198]. Військові суди були трьох інстанцій - військовий суд, вищий військовий суд і найвищий військовий трибунал.

У Російській імперії військовослужбовці несли кримінальну відповідальність за «Воинским уставом» Петра І, який почав діяти 30 березня 1716 р., а указом царя від 20 грудня 1763 р. почав застосовуватись і в козацьких військових справах. Військовими судовими органами за цим статутом були полкові криґсрехти (суди), генеральні або вищі криґсрехти. До 28 вересня 1717 р. військові суди розглядали й цивільні справи.

Військово-судове законодавство Петра І діяло з деякими доповненнями до 1812 р.

У 1812 р. було прийнято «Постанови для управління великою діючою армією», де містився статут про військові суди й про порядок розгляду ними судових справ. Якщо за «Воинским уставом» Петра І передбачався безпосередній вплив адміністративного апарату як на утворення військових судів, так і на впровадження в життя рішень, винесених цими судами, шляхом їх затвердження чи незатвердження, то прийняття «Постанов для управління великою діючою армією» було позитивною зміною, адже відбулось запровадження гласності, права на захист, права на оскарження рішення суду до вищого.

Законодавство Російської імперії постійно вдосконалювалося. Так, у 1864 р. було розпочато роботу зі створення нового «Воинского устава о наказаниях». Уже в 1867 р. було завершено роботу над його Загальною частиною й у цьому ж році її введено в дію. У 1868 р. було введено в дію й Особливу частину цього статуту. Проте в 1874 р. було прийнято новий статут про загальний військовий обов'язок, що поставило вимогу перегляду та погодження з ним «Воинского устава о наказаниях» 1867-1868 рр. У результаті цієї роботи в 1875 р. був прийнятий новий «Воинский устав о наказаниях». Він ретельно регулював усі можливі засоби охорони військового правопорядку й згодом став основою для розробки діючих у XX ст. на території України військово-кримінальних законів.

Військове судочинство здійснювали полкові суди, військово-окружні суди й Головний військовий суд як касаційна інстанція.

Поряд із «Воинским уставом о наказаниях» у царській Росії діяв «Военно-морской устав о наказаниях», прийнятий у 1886 р.

У 1913 р. «Воинский устав о наказаниях» було видано в новій редакції, потім законами від 14 листопада 1914 р. і 12 січня 1916 р. до нього було внесено багато змін.

Слід зазначити, що в Російській імперії військова юстиція, на відміну від загальної, була побудована на більш прогресивних ідеях: гласність, право на захист, можливість оскаржити рішення суду у вищих інстанціях. Ці загальноправові принципи в цивільне судочинство впроваджувались після їх досить тривалого застосування у військовому судочинстві.

Висвітлюючи період відродження української державності (березень 1917 - квітень 1918 рр.), слід зазначити, що в цей період вживались заходи до налагодження діяльності військових судів. 5 березня 1918 р. була затверджена «Інструкція військовим революційним судам». Згідно з інструкцією, губернським військовим комендантам надавалась можливість створення військових революційних судів для розгляду справ про вбивства, підпали, пограбування, зґвалтування, розбійні напади, що були вчинені цивільними й військовими особами. Аналізуючи «Інструкцію військовим революційним судам» можна зробити висновок, що цей документ був досить ліберальним нормативно-правовим актом. Значна кількість справ розглядалась німецькими військово-польовими судами.

Для розгляду злочинів, що були вчинені військовослужбовцями УНР на її території, планувалось створити, згідно з наказом військового міністра №103 від 23 квітня 1918 р., два вищих військових суди в Києві та Катеринославі й 17 штабних судів - у Харкові, Полтаві, Одесі та інших великих містах. Через декілька днів після призначення суддів військових судів влада в країні перейшла до гетьмана Скоропадського.

Період Української гетьманської держави (квітень - листопад 1918 р.) характеризується процесом формування військових судів поряд зі створенням регулярної армії, якої в період Центральної ради практично не було. Уводиться в дію Закон «Про організацію військово-судових установ та їх компетенції» від 21 червня 1918 р. Цей закон змінив організацію діяльності військових судів та їх структуру. Суди поділялися на вищі і штабні (як і планувалось у період УНР), проте штабні вже діяли при штабах дивізій, корпусів і Головному штабі. Справи в цих судах розглядалися колегіями в складі голови та виборних суддів. У засіданні вищих судів, до яких належали Київський і Катеринославський військові суди, передбачалася участь прокурора й захисника. Обов'язковою у військових судах була посада військового слідчого. Усі військові судові установи у своїй діяльності мали керуватися колишніми російськими законами, щоправда, з одним застереженням - «наскільки постанови цих законів не будуть суперечити новим законам Української Держави» [6, с. 280]. Перелік справ, які підлягали розгляду у військових судах, визначався законом «Про військову підсудність» від 30 травня 1918 р.

За часів Директорії (листопад 1918 - листопад 1920 рр.) військове судочинство не зазнало суттєвих змін, проте командування військами Директорії видало наказ законодавчому відділу Головної військової судової управи перекласти українською мовою «Військовий карний статут». 7 липня 1919 р. такий переклад було зроблено в м. Кам'янець-Подільському.

26 січня 1919 р. було прийнято закон «Про надзвичайні військові суди». Негативом було те, що перелік злочинів, які розглядались надзвичайними військовими судами, встановлювався не законом, а наказом того чи іншого військового начальника, який поширювався на зазначені в наказі військові частини й території.

У ЗУНР поряд із формуванням загального судочинства розвивалося й військове. 16 листопада 1918 р. Державний секретаріат (уряд ЗУНР) видав розпорядження про організацію системи військових судів. Вона виглядала так: Вищий військовий трибунал, військові обласні суди, військові окружні суди.

Членів Вищого військового трибуналу призначав секретаріат військових справ, затверджувала Українська Національна Рада. Що стосується обласних й окружних судів, то їх головами автоматично ставали відповідні військові коменданти, членами - представники військових округів, корпусів і жандармерії (кримінальної поліції).

У зв'язку з ускладненням внутрішньої ситуації, що була пов'язана з обстановкою на фронті, 30 листопада 1918 р. на території ЗУНР були створені військово-польові суди, які могли виносити смертні вироки. Їх, щоправда, затверджував (або не затверджував) Держсекретаріат [6, с. 303].

У цей час Червона Армія за стан свого військово-кримінального законодавства не дуже турбувалась. Дисципліна в ній насаджувалась методами, винайденими Л. Троцьким: децимація, тобто розстріл кожного десятого за втечу з фронту, розстріл за відступ на місці, загороджувальні загони з кулеметами [7, с. 55].

Судоустрій Російської імперії як одну з форм «класового панування поміщиків і капіталістів» декретом Всеросійського ЦВК від 24 листопада 1917 р. було скасовано й замінено «революційним правосуддям». Дія цього декрету поширилась на Україну разом із радянською владою на початку 1918 р., а з 19 лютого 1919 р. Раднарком УСРР прийняв декрет про суд, яким скасовувались усі суди, організовані Центральною Радою, Гетьманатом та Директорією.

Метою «революційного правосуддя» в Україні стало придушення класових супротивників. Здійснювалось воно через революційні трибунали та народні суди, передбачені Тимчасовим положенням від 20 лютого 1919 р. Компетенція трибуналу була практично необмеженою.

Попри те, що до кінця 1922 р. Україна вважалася самостійною республікою, з 4 серпня 1920 р. на її території були введені видані в грудні 1919 р. в РРФСР «Керівні засади з кримінального права РРФСР». Після цього стало звичним введення в дію на території України актів РРФСР, а потім - СРСР, які регулювали відповідальність за військові злочини.

Положенням про Судоустрій Української РСР від 16 грудня 1922 р. військові трибунали, так само як і військово-транспортні, були віднесені до відання відповідних колегій Верховного Суду Союзу РСР, який мав бути організований найближчим часом у зв'язку зі створенням Союзу РСР. Незважаючи на те, що Верховний Суд РСР був створений у 1923 р., а свою діяльність фактично розпочав у 1924 р., військові трибунали ще деякий час залишались у віданні союзних республік, а їх вироки в касаційному порядку розглядались касаційною колегією в кримінальних справах Верховного Суду УРСР [5, с.72,73].

Відповідно до Положення про військові трибунали й військову прокуратуру від 20 серпня 1926 р. справи про військові злочини та деякі інші злочини, скоєні військовослужбовцями, почали розглядати військові трибунали, які створювались при військових округах, фронтах, арміях, флотах, корпусах, дивізіях. Загальне керівництво їх діяльністю здійснював Верховний суд УСРР.

Касаційною інстанцією для військових трибуналів стала вже остаточно військова колегія Верховного суду СРСР. У кожному військовому трибуналі був військовий прокурор і його помічник [5, с. 286].

27 лютого 1927 р. було прийнято «Положення про військові злочини», яке 8 червня цього ж року було введене в дію як один з розділів нового Кримінального кодексу УСРР.

Під час Другої світової війни та загрози нападу на СРСР спостерігалася тенденція розширення підсудності військових трибуналів. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 червня 1941 р. «Про воєнний стан» було розширено підсудність воєнних трибуналів. До їхньої компетенції потрапляли справи про злочини, спрямовані проти оборони, суспільного порядку й державної безпеки. Із компетенції загальних судів вилучалися й передавалися до військових трибуналів справи про розбій, умисне вбивство, крадіжку зброї тощо.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 вересня 1945 р. була скасована широка підсудність військових трибуналів.

До 1991 р. на території УРСР діяли військові трибунали, їх організація і діяльність регулювалися положенням, затвердженим Верховною Радою СРСР 25 грудня 1958 р. Військові трибунали були повністю підпорядковані Верховному Суду СРСР і в організаційному, функціональному, матеріально-технічному відношенні зовсім не були пов'язані із судовою системою України.

Після розпаду СРСР на території України продовжували діяти військові трибунали гарнізонів та з'єднань, які підпорядковувались військовим трибуналам військових округів та військовому трибуналу Чорноморського флоту.

Протягом трьох років незалежності апеляційною інстанцією для військових трибуналів регіонів і касаційною інстанцією для військових трибуналів гарнізонів були судові колегії з кримінальних та цивільних справ Верховного суду України.

З лютого 1993 р. постановою Верховної Ради України № 2979-ХІІ військові трибунали було перейменовано у військові суди.

Постановою Верховної Ради України від 24 лютого 1994 р. № 4007-ХІІ у Верховному Суді України створено військову колегію в складі голови колегії, його заступника та восьми суддів.

Законом України «Про судоустрій» від 21 червня 2001 р. військова колегія перейменована у військову палату Верховного Суду України.

Таким чином, аналіз вищевикладеного матеріалу дає підстави зробити деякі висновки.

1. Із появою регулярного війська в давньоруських державах, що розташовувались на території сучасної України, виникала необхідність створення та введення в дію системи покарань за особливий вид злочинів, які прийнято називати військовими, а також утворення судових органів компетенція яких - виключно військові злочини.

2. Процес розвитку військового судочинства можна розглядати як процес розвитку та утворення його двох складових: органів, які здійснюють військове судочинство, та законодавчої бази, яка направлена на розгляд справ, пов'язаних із військовими. І якщо норми, пов'язані з військовими злочинами, можна побачити в законодавчих актах ще князівської доби, то суди, які б спеціалізувались виключно на військових злочинах, з'являються лише в період Козаччини.

3. Протягом усієї історії існування військових судів на українській землі простежується певна тенденція щодо утворення спеціальних військових судів. Як правило, такі суди створювалися в періоди внутрішньої чи зовнішньої загрози державному ладу й мали різні назви: військово-польові; швидковирішуючі; надзвичайні. Їхня компетенція була значно ширшою, коло осіб, справи яких вирішувались у цих судах, також розширювалось, а сам процес був позбавлений зайвого бюрократизму. Звичайно, і вплинути на рішення такого суду було дуже важко, тому можна говорити про меншу корумпованість цих судів.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Голунский С.А. Военные суды и военная прокуратура / С.А. Голунский, Д.С. Карев. - М. : Академия, 1940. - 223 с.

2. Сусло Д.С. Історія суду Радянської України (1917-1967) / Д.С. Сусло. - К. : Вид. Київського університету, 1968. - 333 с.

3. Денисенко В.В. Військові суди-органи правосуддя у ЗСУ / В.В. Денисенко. - К. : Реферат, 2002. - 128 с.

4. Вовк Ю.Є. Судові органи УНР та Української держави 1917-1920 рр. / Ю. Є. Вовк. - Л. : Вид. Львівський університету. 2000. - 20 с.

5. Музиченко П.П. Історія держави і права України. [Навч. посібник] / П. П. Музиченко. - К. : Знання, 2001. - 429 с.

6. Чайковський А.С. Історія держави і права України / А.С. Чайковський. - К. : Юрінком Інтер, 2003. - 512 с.

7. Омельченко Г. Було колись в Україні - ревіли гармати / Г. Омельченко, В. Суковенко. - «Військо України». - 1993. - № 11. - 55 с.

8. Військовий карний статут 1865 р. - Кам'янець на Поділлю, 1919. - 179 с.

9. Кобликов А.С. Научно-практический комментарий к положению о военных трибуналах / А.С. Кобликов. - М. : Гос. изд. юр. лит., 1961. - 79 с.

10. Makowieckse Z. Sady Korony Polskiey / Z. Makowieckse. - Warszawa, 1917. - 40 с.

11. Heyman A.O sadownictwie w Krolestwie Polskiem / A. Heyman. - Warszawa, 1834.