Особливості суспільно-політичної діяльності Осипа Назарука в 1930-х рр.

Особливості суспільно-політичної діяльності Осипа Назарука в 1930-х рр.

Лілія Бурачок,

кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, м. Івано-Франківськ

У статті висвітлюються особливості суспільно-політичної діяльності Осипа Назарука в Західній Україні як відомого журналіста і публіциста, головного редактора католицького часопису "Нова зоря", розкрито його взаємовідносини з єпископом Григорієм Хомишиним та участь у консолідаційних процесах українського політичного життя в 1930-х рр.

Розбудова української демократичної держави кін. ХХ - поч. ХХI ст. відкрила можливості для об'єктивного дослідження історичного минулого українського народу, всестороннього осмислення його духовних чинників. Дедалі більшу зацікавленість у наукових колах та серед широкої громадськості викликає творча спадщина діячів, які брали активну участь у процесах українського національного відродження, своєю активною діяльністю сприяли поширенню ідеї національної самосвідомості серед українства. У зв'язку з цим історична персоналістика стала важливим напрямком досліджень сучасності.

Суспільно-політична діяльність О.Назарука, його творча спадщина залишаються маловідомими, вивченими фрагментально. Аналіз джерельної бази, зокрема неопублікованих документів ЦДІАУЛ, у якому є окремий 359 фонд О.Назарука [1], дають можливість по-новому розкрити проблему. Найбільш вивченими в цій темі є проблема взаємовідносин О.Назарука і В.Липинського у працях І.Лисяка-Рудницького [2] та М.Дядюк [3]. Окремі епізоди біографії О.Назарука та його громадсько-політичної діяльності в 1930-х рр. розкриті в дослідженнях М.Швагуляка [4]. Внесок у розвиток українського християнського руху в Галичині в 1920-1930-х рр. проаналізував у своїх дослідженнях М.Москалюк [5]. Стосунки Г.Хомишина й О.Назарука достатньо ґрунтовно висвітлено у праці О.Єгрешія [6]. У більшості праць, присвячених історії України, постать О.Назарука згадується лише епізодично.

Мета статті - на прикладі конкретних товариств та організацій означити особливості суспільно-політичної діяльності О.Назарука в 1930-х рр.

Основними факторами світоглядної еволюції Осипа Назарука від радикалізму, республіканізму до консерватизму й монархізму були невдачі визвольних змагань 1917-1923 рр., міжпартійна боротьба першої половини 1920-х рр. у Західній Україні та в українському еміграційному середовищі, релігійне протиріччя в Канаді та США, а також захоплення ідеями В. Липинського. Клерикальні, католицькі нахили О. Назарука усталилися, коли він 1926 р. очолив редакцію католицького органу "Америка" та став прихильником поглядів єпископа К.Богачевського.

У цих умовах для єпископа Г. Хомишина, що тривалий час виношував ідею створення впливової клерикальної організації в Галичині, досвід О. Назарука міг стати незамінним. Відомо, наприклад, що станіславівський владика мав намір заснувати газету широкого християнсько-суспільного характеру, котра б уміщувала не лише повідомлення вузького релігійно-церковного змісту, а й статті широкого - суспільно-політичного звучання. Новий часопис вірогідно готувався як орган нещодавно утвореної Української Християнської Організації (УХО), яка, попри свій аполітичний статус, досить жваво цікавилася політичним життям. Видається, що цей друкований орган мав нагадувати часопис "Руслан", який виходив ще в "австрійську" добу й був органом Християнсько-суспільної партії.

Додамо, що перший з'їзд УХО пройшов 4 серпня 1925 р. у Львові [7]. Новостворена організація прагнула згуртувати всіх християн-католиків українського народу, незважаючи на їх партійну належність. Завданням УХО було домагатися, щоб партії у своїй діяльності не відходили від духу і науки Греко-католицької церкви [10]. Ідейне кредо цієї інституції - примножувати релігійні цінності в галицькому українському суспільстві цілком співпадало з життєвою позицією самого Г. Хомишина. Друкований орган УХО - часопис "Нова зоря" почав виходити з 1926 р. Фінансував видання газети станіславівський ієрарх.

Станіславівський владика, звісно, усвідомлював, що для перетворення УХО на серйозну впливову силу потрібна підтримка досвідчених та авторитетних професіоналів. Крім того, Г. Хомишин, напевно, розраховував на допомогу громадсько-політичних діячів, котрі б мали хист до журналістики. У таких умовах, кандидатура "багатогранного" О. Назарука виглядала цілком прийнятною. Уже в листопаді 1927 р. він увійшов до Центрального проводу УХО [9].

Поступово О. Назарук став провідною людиною в УХО, опорою Г. Хомишина у вирішенні питань взаємин цієї структури з галицько-українськими інституціями. Вірогідно, усі аналітичні статті, котрі змальовували б взаємини УХО з різними політичними організаціями, належали перу О. Назарука.

Зазначимо, що на 1927 рік припадає якраз погіршення взаємин між УХО і провідною галицько-українською партією - Українським національно-демократичним об'єднанням (УНДО). Єпископ Г.Хомишин вважав, що ундівці не повинні блокуватися з партіями лівого політичного спрямування, зокрема з соціалістами-радикалами, соціал-демократами та членами "Селянського союзу" [10]. У "Новій зорі" все частіше почали з'являтися повідомлення про доцільність утворення нової політичної клерикальної партії або ж трансформування УХО в політичну організацію.

У травні 1928 р. Г.Хомишин організував збори священиків Станіславівської єпархії, на яких закликав перетворити УХО на політичну партію [9]. Щоправда партію було створено лише у 1930 р. за безпосередньої участі О.Назарука. У спеціальній заяві з нагоди створення нової клерикальної організації відзначалося, що політика жодної української партії не була повністю співзвучна з католицькою ідеологією. Додамо, що програма нової партії визначалася автономією Галичини в складі польської держави [11].

Митрополит А.Шептицький обережніше ставився до діяльності українських національно-державницьких сил, підтримував ідею розбудови незалежної української держави. Для примноження релігійних цінностей в галицько-українському суспільстві митрополит власне й ініціював створення УКС, котре в політичних питаннях цілком солідаризувалося з діяльністю згаданого вже УНДО. Утім, про організацію А. Шептицького О. Назарук писав: "УКС був як залежне спеціальне поставлення УНДО, як напівполітичне, напіврелігійне... щоб ми не могли проти нього виставляти своїх засад, бо він вже виступив у костюмі релігійнім" [12].

В умовах ускладнення наприкінці 1920-х - початку 1930-х рр. взаємин між митрополитом А.Шептицьким та єпископом Г.Хомишиним, поступового виділення в середовищі Греко-католицької церкви двох течій, між якими мали місце ідейні суперечності не лише релігійно-обрядового, а й суспільно-політичного характеру, Осип Назарук підтримав позицію Григорія Хомишина.

Упродовж 1931-1932 рр. єпископ Григорій Хомишин написав пастирського листа "Про політичне положення українського народу в польській державі" і твір "Українська проблема", в яких виклав своє бачення нормалізації українсько-польських взаємин. Владика відкинув радикальні методи боротьби націоналістичного підпілля, дотримувався думки, що політичний терор може тільки загострити етнополітичну ситуацію в Галичині. Г.Хомишин вважав, що "шовіністичні чинники польської суспільности" використають вияви політичного екстремізму для оправдання своїх злочинів перед європейськими миротворчими організаціями. Водночас, станіславівський єпископ піддав критиці шовінізм польських властей, вважаючи, що асиміляторська політика щодо українців як найчисленнішої національної меншини призведе до ослаблення самої Речі Посполитої, зробить її беззахисною перед Радянським Союзом. За таких обставин Г. Хомишин вважав недоцільним українській стороні ставити незалежницькі гасла, радив обмежитися вимогами автономії Галичини у складі Польщі [13].

Як засвідчують першоджерела, з 1932 р. єпископ Г. Хомишин почав утілювати свої ідеї на практиці. Тоді у Станіславові відбулася спільна українсько-польська конференція, в якій взяли участь з польської сторони відомі особи: С.Лось, М.Бобжинський, П.Дунін-Борковський, станіславівський воєвода З.Ягодзинський, граф Є.Погоновський, князь Радзивілл. Українську делегацію представляли Г.Хомишин, О.Назарук, І.Волянський та деякі інші особи. На конференції мова йшла про поглиблення діалогу між консервативними колами обох сторін. Поляки заявили, що будуть проводити для майбутньої угоди підготовчу пропагандистську роботу з польською громадськістю і звернулися до українців із такою ж пропозицією [14].

Додамо, що контакти між українськими і польськими консерваторами тривали далі, причому зустрічі відбувалися не тільки на території Галичини, а й етнічної Польщі. Так, 11 листопада 1932 р. єпископ-помічник І.Лятишевський надіслав О.Назаруку листа, запрошуючи його від імені Г.Хомишина на українсько-польську конференцію, яка мала відбутися 19 листопада того ж року з ініціативи Я. Бобжинського у Варшаві [15].

Утім, починаючи з літа 1933 р. ситуація дещо змінюється. Г.Хомишин був невдоволений цинічними висловлюваннями сина М.Бобжинського під час зібрання гуртка 24 травня 1933 р. Ішлося зокрема про питання голодомору в Радянській Україні 1932-1933 рр. Поляки висловлювали співчуття потерпілим у Радянському Союзі, водночас говорилося, що ця проблема мала зацікавити польську громадськість так, як радянських людей справа росту безробіття в Польщі. Було сказано, що ослаблення сусідньої держави будь-яким способом є корисним для Речі Посполитої. З виступу Я.Бобжинського було зрозуміло, що він не визнає права українців на свою суверенну державу й навіть не вважає їх окремою нацією [16].

Вражений такою позицією поляків, Г.Хомишин 11 вересня 1933 р. написав листа редакторові "Нової зорі" О. Назаруку, в якому у різкій формі вимагав відреагувати на цей цинічний виступ польської сторони. Станіславівський владика підкреслив, що за таких обставин українцям необхідно або тимчасово припинити контакти з польською стороною, або взагалі розірвати з нею стосунки [17]. Помітний вплив на прийняття остаточного рішення Г.Хомишиним мала якраз позиція О.Назарука. Редактор "Нової зорі" схилявся до думки, що необхідно розірвати стосунки з польськими консерваторами, звинувативши їх у політичній дволичності, оскільки, з одного боку, Я.Бобжинський афішує свої приязні стосунки з Г.Хомишиним, а з іншого, орган польських консерваторів "Nasza przyszіoњж" ("Наше майбутнє") друкує подібні шовіністичні публікації. Ця обставина, як вважав О.Назарук, може зашкодити репутації станіславівського владики в Галичині та створити ієрарху імідж "патрона імперської польської ідеї" [18].

Однією з причин, що могла спонукати Г.Хомишина зменшити контакти з поляками, були погрози українських націоналістів здійснити проти нього терористичний акт. Так, у травні 1932 р. ієрарх надіслав листа О.Назаруку, в якому, повідомляючи про ймовірний замах, пропонував йому поки що утриматися від активних контактів із польською стороною [19].

Схоже, що саме значні труднощі в налагодженні станіславівським владикою українсько-польських взаємин підштовхнули його до співпраці з іншими політичними організаціями. Так, 1933 р. встановлено контакти Г.Хомишина з колишнім гетьманом П.Скоропадським. Зауважимо, що станіславівський єпископ був прихильником конституційної монархії як форми державного правління, тому із симпатією ставився до особи П.Скоропадського і не відкидав варіант його майбутнього гетьманування в Україні. На прохання гетьмана єпископ навіть виділив 5 000 злотих на розвиток часопису монархічного спрямування "Хліборобський шлях" [20]. Великий вплив на формування монархічних настроїв єпископа мав О.Назарук. Після смерті В.Липинського, з яким мав конфлікт, він знову наблизився до гетьманського руху. О.Назарук впливав на ієрарха задля того, щоб якомога тісніше співпрацювати з гетьманцями, бо такий союз, на його думку, міг би прискорити процес переростання Української католицької народної партії у впливову політичну силу [21]. Додамо, що з 1932 р. Українську Католицьку Народну партію перейменовано в Українську Народну Обнову (УНО).

Зауважимо, що О.Назарук болісно сприйняв невдачу реалізації програми українсько-польського порозуміння. Ці переживання очевидно поглибилися внаслідок невдалої спроби втілення програми порозуміння і парламентським шляхом. Партія УНДО, з якою клерикали йшли на парламентські вибори 1935 р. в одному блоці, імовірно, через відсутність продуманої тактики парламентської боротьби членами УНО невдовзі почала ігнорувати Р.Лободича й І.Волянського (їхніх представників відповідно в сенаті і сеймі) як автономну політичну структуру. Зрештою, єпископ Г.Хомишин 1 грудня 1935 прийняв рішення відкликати своїх представників із парламенту [22].

У листопаді 1937 р. О.Назарук і Г.Хомишин приєдналися до заяви українських громадських діячів та представників Греко-католицької церкви з протестом проти репресій польського уряду щодо галицьких українців [23]. Відзначалося, що за таких обставин існує потреба консолідації національно-державницьких сил в українському таборі різних напрямів та ідеологій. Додамо, що під цим зверненням, крім Г.Хомишина й О.Назарука підписалися відомі суспільно-політичні та релігійні діячі: митрополит Андрей Шептицький, єпископ Йосафат Коциловський, К.Левицький, Д.Левицький, М.Рудницька, І.Макух, М.Стахів, Д.Паліїв, К.Малицька та ін.

Складна міжнародна ситуація, трагічне становище українців у Радянському Союзі посилили в Галичині тенденцію до об'єднання національно-державницьких сил. Ще в грудні 1937 р. у Львові був створений Контактний Комітет (КК), до складу якого ввійшли Українська соціалістична радикальна партія, Українська соціал-демократична партія, Українська Народна Обнова в особі О.Назарука, Фронт національної єдності, Союз Українок та опозиційна група Українського національного демократичного об'єднання. КК розглядався як координаційний центр боротьби проти польського наступу [24]. Члени КК пропагували також ідею створення загальнонаціонального проводу для пошуку шляхів порозуміння серед українського громадянства.

Діяльність О.Назарука припала на дуже складний історичний період (трагічні перипетії Першої світової війни, складний, передусім у моральному вимірі, післявоєнний період, коли всі без виключення національно свідомі галицькі українці гостро переживали окупацію Галичини Польщею, поширення в міжвоєнний період в краї прорадянських настроїв, "пацифікація" польської влади, активізація діяльності українського націоналістичного підпілля тощо). Діяльність клерикалів була своєрідною відповіддю на поширення серед галицько-українського суспільства релігійно індиферентних настроїв. Упродовж 1930-х рр. О.Назарук був правою рукою єпископа Г.Хомишина в його суспільно-політичній і певною мірою культурно-просвітницькій діяльності. По суті, жодне вагоме рішення станіславівський єпископ не приймав без попередньої консультації з головним редактором "Нової зорі".

Таким чином, у 30-х рр. ХХ ст. О.Назарук, як і весь український консервативно-клерикальний табір, виступав за нормалізацію польсько-українських відносин на засадах національно-територіальної автономії українських земель у складі Польщі. Разом із тим, О.Назарук був активним поборником консолідації західноукраїнського суспільства. Консолідаційні акції, в яких він брав участь, були направлені на об'єднання зусиль національно-державницьких сил у боротьбі проти наступу польського режиму.

Література

1. Центральний державний історичний архів України у м. Львові (ЦДІАУЛ), фонд 359, опис 1, справа 9.

2. Лисяк-Рудницький І. О.Назарук і В.Липинський: історія їхньої дружби і конфлікту // В'ячеслав Липинський. Архів. Т.7. - Листи Осипа Назарука до В'ячеслава Липинського. - Філадельфія. Пенсільванія, 1976. - С. ХV - XCVІІ.

3. Дядюк М. В. Липинський на сторінках щоденника й у листах Осипа Назарука // Молода нація. - 2002. - № 4. - С.127-160.

4. Швагуляк М. Осип Назарук: сторінки біографії // Український Ліс. - 1995. - № 1. - С. 57-58.

5. Москалюк М. Українська католицька народна партія і проблема польсько-українського порозуміння // Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ ст. - Івано-Франківськ: Плай, 1997. - С. 221 - 224.

6. Єгрешій О. Єпископ Григорій Хомишин: портрет релігійно-церковного і громадсько-політичного діяча. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2006. - 166 с.

7. Центральний державний історичний архів України у м. Львові (ЦДІАУЛ), фонд 359, опис 1, справа 397. - Арк. 2.

8. Наші вісти. - 1925. - 20 листопада.

9. Центральний державний історичний архів України у м. Львові (ЦДІАУЛ), фонд 359, опис 1, справа 397. - Арк. 5.

10. Соляр І. Українське національно-демократичне об'єднання (перший період діяльності 1925-1928). - Львів, 1995. - С. 38-39.

11. Нова зоря. - 1930. - 17 липня. - С. 2.

12. Центральний державний історичний архів України у м. Львові (ЦДІАУЛ), фонд 359, опис 1, справа 9. - Арк. 167.

13. Пастирський лист Григорія Хомишина до Всечесного клира і вірних Станиславівської єпархії про політичне положення українського народу в польській державі. - Львів, 1931. - 37 с.; Українська проблема. Написав для духовної і світської інтелігенції українського народу Григорій Хомишин Станиславівський єпископ. - Станиславів, 1932. - 190 с.

14. Державний архів Івано-Франківської області (ДАІФО), фонд. 2, опис 1, справа 899. - Арк. 2.

15. Центральний державний історичний архів України у м. Львові (ЦДІАУЛ), фонд 359, опис 1, справа 282. - Арк. 25.

16. Нова зоря. - 1930. - 17 липня. - С. 1.

17. Центральний державний історичний архів України у м. Львові (ЦДІАУЛ), фонд 359, опис 1, справа 331. - Арк. 82.

18. Там само, справа 197. - Арк. 35.

19. Там само, справа 331. - Арк. 48

20. Там само, справа 332. - Арк. 2.

21. Там само, справа 197. - Арк. 18.

22. Там само, справа 332. - Арк. 38.

23. Там само, справа 385. - Арк. 3.

24. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху (ХІХ ст. - 1939). - Івано-Франківськ, 1993. - С.192.