Політика держави щодо мусульман східної України в радянський період

Костянтин Зуєв

Політика держави щодо мусульман східної України в радянський період

Стаття присвячена дослідженню політики держави щодо мусульман Східної України в радянський період. Зазначається, що політика радянської держави щодо мусульман за радянських часів змінювалась і в цілому була спрямована на поступову ліквідацію як мусульманських громад та організацій, так і релігійного світосприйняття етносів у Східній Україні, які традиційно сповідують іслам.

Радянський період є етапом найбільш гострих політичних, соціальних та економічних змін в історії України, які наклали відбиток на всі сфери життя українського суспільства, особливо релігійну, і котрі мають відлуння і в сучасній Україні. Проблема державно-церковних відносин та політики держави щодо релігійних організацій в СРСР та УРСР в останні десятиліття була ґрунтовно досліджена Єленським В.Є., Одинцовим М.І. та ін.[1-7], але всі зазначені дослідники в основному торкаються тих аспектів державно-церковних відносин, що є загальними для всіх конфесій і майже не торкаються специфічних моментів політики держави щодо кожної з них окремо (крім православної церкви).

Питання політики держави щодо мусульман Східної України в радянський період є важливим, бо дозволяє більш повно і глибоко виявити сучасні політичні тенденції щодо релігій, які не є масово поширеними на території України. Іслам є традиційним для окремих етносів, що проживають на території України і представники яких є її громадянами. Звідси випливає мета даної статті - дослідження процесу формування і етапів розвитку політики держави щодо мусульман Східної України в радянський період, її правової основи, цілей, а також методів втілення цієї політики у життя.

Географічні рамки даного дослідження визначаються територіями Донецької, Харківської та Луганської областей (що розглядається як Східна Україна), де знаходились місця компактного проживання волго-уральських татар - етносу, котрий сповідував іслам (в основному мігрували з території сучасної Росії і проживали в промислових містах біля підприємств). Здебільшого це були робітники вугільних копалень, металургійних підприємств.

За короткий термін часу - з 1917 по 1920 рік - в Україні відбулись події, котрі мали значний вплив на її майбутню історію, а саме: падіння царської влади, встановлення влади Центральної Ради і створення влітку 1917 р. в Києві УНР, з якою УСРР з моменту свого створення у грудні 1917 р. в Харкові знаходилась у стані громадянської війни, і остаточне встановлення радянської влади і КП(б)У в 1920 р. На кінець 1919 - початок 1920 р. радянська влада остаточно встановилася на всій території України. А УНР припинила існування як державне утворення. 30 грудня 1922 р. УСРР ввійшла до складу СРСР. Таким чином, територія Східної України у 1922 р. була одночасно в складі УСРР та СРСР.

Починаючи з періоду громадянської війни, а особливо з моменту певної стабілізації політичної та суспільної ситуації в країні, органи радянської влади з 1919 р. (а КП(б)У з початку 1920-х років) почали проводити політику відокремлення церкви від держави, а також антирелігійну пропаганду, зокрема і серед татар Східної України через місцеві комітети КП(б)У.

Політика держави в руслі поступового обмеження релігійного життя мусульман відбувалась у радянський період в межах всього СРСР, але мала деякі відмінності і певні періоди в Східній Україні, з яких можна виділити три основних: 1 період - від 1920 по 1930 р. - період, коли держава ще широко не застосовувала насильницькі, примусові дії проти мусульманських громад, а вступала в діалог; 2 період - з початку 1930-х і до 1980-х рр. - активна ліквідація мусульманських громад, політика обмеження поширення мусульманських традицій; 3 період - з початку „перебудови” наприкінці 1980-х рр. - відхід від політики ліквідації і легалізація релігійного життя і діяльності релігійних громад, у тому числі мусульманських.

Основою політики радянської держави щодо релігійних організацій стали нормативно-правові акти, котрі були прийняті органами влади у радянський період. Зауважимо, що Україна, як і кожна республіка СРСР, мала власне законодавство у сфері релігії, але до того моменту, коли воно було синхронізоване з законодавством РРФСР згідно з постановою РНК УСРР від 3 серпня 1920 р. „Про погодження законодавчої практики УСРР і РРФСР в питанні про відокремлення церкви від держави”[8], котре встановлювало однакові вимоги до релігійних організацій. Коло повноважень республік поступово звужувалося, що відповідало вимогам централізації влади в СРСР, а нормативно-правові акти, що приймались центральними органами влади, вважались обов'язковими на всій території СРСР, значною мірою замінюючи собою нормативно-правову базу республік.

Основним нормативним актом, який визначав відносини між державою і релігійними організаціями до початку „перебудови”, був Декрет Тимчасового уряду України від 22 січня 1919 р. „Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” [9]. Цей документ в основному повторював Декрет РНК РРФСР від 23 січня 1918 р. „Про відокремлення церкви ...”, за одним винятком. В УСРР згідно з законом від 1919 р. релігійні громади мали права юридичної особи. Але і ця розбіжність була ліквідована в Україні в 1920 р. постановою „Про погодження законодавчої практики ...”. За новим законом, релігійні організації були позбавлені державою права реєстрації громадянського стану (народження, сімейний стан, смерть), а також відокремлювались від навчальних закладів. Останні передавались державі, в них заборонялось викладати релігійні віровчення. Інші документи, зокрема „Циркуляр з питання про відокремлення церкви від держави” [10], Постанова НКЮ РРФСР від 24 серпня 1918 р. „Про порядок втілення у життя Декрету „Про відокремлення церкви ...”[11], „Інструкція з питань, пов'язаних з втіленням у життя Декрету „Про відокремлення церкви від держави”[12], розкривали основний закон у галузі регулювання, виникнення та діяльності релігійних громад (майно релігійних організацій, юридична реєстрація і супровід релігійних громад та ін.). Мусульман, згідно з додатком „Про порядок втілення в життя Декрету ...”, відносили до магометанського „сповідання” (термін „церква” встановлювався лише для християнських конфесій). Також додатками до декрету були документи, що стосувалися релігійної освіти та відокремлення школи від церкви: „Про релігійні обряди і викладання „закону божого” в радянській українській школі”[13], „Про духовні училища і семінарії” [14], Кодекс законів про народну освіту, затверджений ВУЦВК 22 листопада 1922 р.)[15]. Вони встановлювали, що заклади освіти і сама освіта вважалися світською, а також впроваджували нову систему викладання (замість медресе створювались татарські школи при НКОсвіти). Але на відміну від РРФСР, де у 1924-1925 рр. мусульманським громадам було дозволено відновити надання релігійної освіти, в Україні це було заборонено [16]. Вся ця юридична основа політики держави щодо релігійних організацій знайшла своє остаточне вираження в Конституціях УРСР 1924 і 1937 рр. [17]. Інші документи радянської влади (Карний, Адміністративний та ін. кодекси) щодо релігійних організацій лише доповнювали або розкривали основний закон. Таким чином, держава відокремлювала від себе релігійні організації і брала на себе функції реєстрації громадянського стану (народження, шлюби та ін.) і освіти населення. Релігійним громадам відводилася роль задоволення релігійних потреб людей.

На мусульманські громади та організації поширювалась вимога чинного законодавства про приватні організації, але з певними відступами у порядку заснування і реєстрації. Заява про реєстрацію релігійної громади мала бути подана до місцевих органів влади (виконавчих комітетів Рад районів, округів) за підписами 50 повнолітніх фундаторів (для реєстрації нерелігійних громадських об'єднань потрібно було 10 підписів) [18].

Центральними державними органами СРСР, які займалися роботою з релігійними організаціями, були VIII відділення НК юстиції РРФСР, Постійна комісія з питань культів при Президії ВЦВКа (1929-1934 рр.) і Постійна комісія з культових питань при Президії ЦВК СРСР (1934-1938 рр.). Верховним органом влади в 1920-х -1930-х рр. в УСРР, котрий втілював у життя положення декрету про відокремлення церкви від держави, був ВУЦВК (до 1938 р.), а в ньому Народний комісаріат внутрішніх справ та НК юстиції УСРР. Загальний контроль за дотриманням положень декрету на місцях здійснювали місцеві органи влади (виконкоми). Функції безпосереднього контролю за діяльністю та завідування обліком релігійних громад були доручені ліквідаційним комітетам (комітети з відокремлення церкви від держави НКЮ при виконкомах місцевих органів влади) до 1924 р. [19;20], з 1924 р. його функції були покладені на Адміністративний відділ НКВС при місцевих органах влади, в якому було створено відділ релігійних культів (проіснував до 1938 р.) [21]. В УСРР проекти статутів релігійних громад приймались виконкомами і через адміністративний відділ окружних виконкомів направлялись на реєстрацію в Міжвідомчу комісію у справах товариств та союзів (МІКТСО). Центральна МІКТСО була створена при НКВС УСРР з представників НКВС, НКЮ, ВЦРПС і підпорядковувалася НКВС.

Вже у період Громадянської війни пропагандистські органи радянської влади агітували серед мусульманського населення Східної України (а також солдат-мусульман) з метою залучення їх на свій бік [22]. Агітаційно-пропагандистську роботу серед татар Східної України проводила татсекція при місцевих комітетах КП(б)У, яка була створена у 1920 р. на прохання голови Центрального бюро народів Сходу при ЦК РКП(б) М.Султан-Галієва для роботи серед мусульман-татар на території Східної України (комуністична партія і її органи, по-перше, працювали серед нацменшин, і антирелігійна робота серед них проводилась як один з напрямків загальної антирелігійної роботи серед населення). Саме татарам відводилась роль майбутніх пропагандистів ідей комунізму в республіках Сходу СРСР. Тобто Східна Україна була експериментальною базою не тільки боротьби з ісламом, але і створення людей „нового суспільства” [23].

Вагому роль у релігійній політиці держави відігравали органи НКВС. Їх завдання полягало не тільки в реєстрації та обліку релігійних громад, але і в контролі за їх діяльністю - в сферах відправ культу, економічного життя, внутрішнього устрою та управління тощо. Різниця між формально-юридичним підходом, що контролював виконання декрету, і революційним імперативом, який стояв за ним, мала на меті викоренення релігії як пережитку минулого. Релігійні громади не мали статусу юридичної особи (тобто не були суб'єктами правових відносин), а отже, не мали права володіти та розпоряджатися майном громади, тобто були виключені з економічних відносин (тільки фундатори і члени громади мали на це право). Все майно релігійних громад було націоналізоване і передавалось органам місцевої влади. Культові споруди безплатно надавались релігійним громадам за договором (договір підписували не менше 20 осіб місцевих жителів, які відповідали за збереження культового майна) [24]. Така політика держави щодо мусульман виводила відносини між державою та віруючими на рівень особистої ініціативи. Це обмежувало право окремих членів виступати від імені всієї релігійної громади. Для вирішення різних питань, а особливо у справах реєстрації громади, збирали її членів мулли [25-27]. Життя мусульман у Східній Україні в 1920-і роки хоча і було складним через політичні умови, але велося активно. Органи влади дозволяли зібрання мусульман, якщо мусульманські громади діяли у межах чинних законів, як для регулювання внутрішнього життя громади [28], так і для проведення мусульманських свят і підтримки мусульманських традицій [29-31]. Також з дозволу НКВС проводились з'їзди мусульманського духівництва України [32]. НКВС і ліквідком проводили процес оформлення мусульманських громад на сході України, зокрема в Харкові (1923 р.), Юзівці (Донецьку) (1924 р.) та Алчевську (1926 р.), де мусульмани виявили намір зареєструвати свої статути і, таким чином, отримати юридичний статус [33-35]. А в 1926 р. в УСРР, з подання НКВС УСРР, було зареєстровано Центральне духовне правління мусульман РРФСР [36]. Разом з тим, органи влади часто або зволікали з оформленням документів про реєстрацію, або відмовляли в реєстрації мусульманської громади [37-39]. З 1929 р. розпочалась ліквідація офіційно зареєстрованих громад [40;41]. Органи радянської влади і КП(б)У ставились до ісламу як до „буржуазного” пережитку, спрямованого на духовне покріпачення робітників, а мулл вважали „класовими” ворогами та антагоністами робітничого класу. Хоча мулли продовжували свою діяльність, як і до революції, при рудниках і шахтах, вони почали зазнавати утисків з боку держави за свою приналежність до духівництва (були законодавчо позбавлені політичних та економічних прав). Їх, зокрема, виселяли (депортували) за межі УСРР (до РРФСР), причому не тільки за участю органів ДПУ, які в основному займались депортацією. Місцеві органи влади (виконкоми округів, районів) [42-44], а також місцеві комітети КП(б)У надавали інформацію по мусульманському духівництву до НКВС і ДПУ [45-47]. Агітробота КП(б)У щодо мусульман через татсекції включала: проведення безпартійних конференцій серед робітників-татар; проведення лекцій на антирелігійні теми (природознавчі науки, походження релігії); листування з ЦК РКП(б) з приводу роботи серед татар, для їх вступу у КП(б)У та ЛКСМУ, направлення на отримання вищої освіти в ВНЗ РРФСР; робота серед молоді, жінок щодо їх відходу від традиційного мусульманського побуту і створення „нового побуту”; проведення світських свят замість релігійних і агітробота у період мусульманських свят (Гайд, Курбан-Байрам, Рамазан та ін.), а також комсомольських та „Червоних Гайдів”; поширення антирелігійної літератури (книг, журналів, газет); створення організацій безбожників серед тюрко-татар (Дахріляр) та їх державна підтримка [48-53]. До непрямих методів антирелігійної роботи можна віднести лікнеп, створення клубів, червоних куточків та ін. Водночас органи КП(б)У починаючи вже з 1924 р. намагались передати якщо не всю, то частину антирелігійної роботи серед татар-мусульман громадським спілкам - таким як „Дахріляр” [54-57], (ця організація діяла до початку 1930-х рр.). Слід зазначити, що основні інструкції з антимусульманської роботи органам КП(б)У в Східній Україні надходили від ЦК РКП(б), а не від ЦК КП(б)У[58]. Це було викликано тим, що мусульман було небагато в УСРР, і тому ЦК КП(б)У приділяло більше уваги проведенню загальної антирелігійної роботи, а у РРФСР проживало багато мусульман, що і сприяло активній антимусульманській пропаганді.

На початку 1930-х років на території Східної України залишалась одна зареєстрована мусульманська громада у м. Харкові (яка теж невдовзі була ліквідована), і незареєстрована у м. Макіївка, де активізувалось релігійне життя мусульман, що відмічалось органами КП(б)У [59;60]. Але релігійне життя мусульманських громад продовжувалось і в інших містах проживання татар, незважаючи на юридичну неоформленість громад, а також тиск з боку органів влади [61].

Таким чином, у 1920-х - на початку 1930-х рр. політика держави щодо мусульман Східної України, спираючись на нормативно-правову базу у сфері релігії, з одного боку, не протидіяла діяльності мусульманських громад і мусульман, з іншого - жорстко вимагала додержання законів, відокремлення релігійних громад від держави і закладів освіти від цих громад. Держава здійснювала системні дії щодо обмеження поширення ісламу в Східній Україні.

З початку 1930-х рр. репресії серед татар набули масового характеру, особливо до тих, кого підозрювали у незаконній підтримці мусульманських традицій [62;63]. Особливо це стосувалось мулл: були репресовані (піддані тортурам або розстріляні) мулла м. Харкова - Узбяков Р., мулла м. Макіївка - Абдюханов і його брати та ін. [64;65]. Окрім фізичної ліквідації мусульманського духівництва, почалося руйнування культових споруд мусульман - мечетей. Початкові мусульманські навчальні заклади були передані державі ще на початку 1920-х рр. під татарські школи [66].

Уряд УРСР та КП(б)У продовжував лінію на поступову ліквідацію релігійного життя населення країни, хоча вже з 1933 р. місцеві органи КП(б)У відмічають пожвавлення діяльності релігійних громад і релігійного життя [67. 68].

У роки Вітчизняної війни німецька окупаційна влада дозволяла мусульманам Харкова, Сталіно, Чистякового (сучасний Торез) та ін. відкрито сповідувати іслам, надавала будівлі під молитовні будинки [69;70]. Але з поверненням і відновленням радянської влади релігійна діяльність мусульман була знову загнана у підпілля. Були створені органи державної влади спеціально для взаємодії з релігійними організаціями та релігійною сферою суспільного життя - це Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР та її представництва в УРСР та областях республіки (з 1943 р.), а з 1966 р. - Рада у справах релігій при РМ СРСР та її представництва в УРСР (уповноважені по УРСР та її областях) [71]. Вони виконували роль посередників між державою і релігійними громадами, контролювали дотримання і виконання законів про культи з боку державних органів, релігійних організацій та інших громадських об'єднань. Хоча ставлення ВКП(б) та КП(б)У, а також вищих органів влади СРСР та УРСР до релігійних організацій та релігії з 1943 р. стало більш толерантним, мусульманські громади були під негласною забороною. Це проявилося в таких моментах, як негативне ставлення до існування мусульманських громад і накази їх ліквідації, особливо у період хрущовської боротьби з релігійними організаціями у 1950-х - початку 1960-х рр. [72]. Пізніше влада, маючи інформацію про нелегально існуючі мусульманські громади на території регіону, проведення мусульманських обрядів, не протидіяла і не заохочувала це [73;74]. Такий стан підтверджується існуванням у Східній Україні окремих „татарських” цвинтарів, або частин загальних громадських цвинтарів, які спеціально надавались татарам для здійснення похорон за „національними”, тобто мусульманськими, обрядами. Таким чином, державні органи влади, маючи інформацію про існуючі мусульманські громади, мали знати, що татарські кладовища є насправді мусульманськими [75;76]. Не протидіючи тому, що частина татар продовжувала дотримуватись мусульманських традицій і зберігати їх, влада не давала можливості поширювати ці традиції як в глибину (серед татарської молоді та інших людей-немусульман), так і в ширину (тобто на нові території) [77]. Для проведення всіх обрядів та дотримання традицій потрібні були мулли (священнослужителі) - спеціально підготовлені люди зі знанням релігійних традицій. Але в Східній Україні у другій половині ХХ ст. ніхто не здобував спеціальної мусульманської релігійно-правової освіти, і в регіон не приїжджали люди, які б мали таку освіту. Тобто державна політика була фактично спрямована на поступову, ненасильницьку з боку держави самоліквідацію ісламу і мусульманських традицій через відсутність їх підтримки і збереження з боку молоді, а також священнослужителів, яких майже не залишилось на цих теренах. Це призвело до того, що муллами (неофіційно) ставали рядові члени громад (старі чоловіки), котрі знали певні мусульманські традиції (або навіть такими ставали жінки). Отже, вся лінія державної політики, яка була практичним втіленням рішень комуністичної партії, була спрямована на поступове вмирання мусульманських традицій.

За роки радянської влади релігійне життя мусульман у Східній Україні було майже знищене. З 1930-х по 1980-ті рр. не зареєстровано жодної мусульманської групи чи громади, хоча держава мала уявлення про ситуацію серед татар-мусульман. Тільки „перебудова” і зміна в політиці держави у всіх сферах суспільного життя, у тому числі і релігійній, надали змогу мусульманським громадам вийти з підпілля і відкрито сповідувати іслам. Це виявилося у реєстрації громад в органах влади, спочатку в Макіївці у 1990 р. [78], а потім у Харкові у 1991 р. [79].

Нові можливості, а також поворот у політиці держави і відхід від попередньої практики в сфері релігії були закріплені прийняттям у 1989 р. спочатку загального закону СРСР про свободу совісті, а потім „Закону України про свободу совісті та релігійні організації” 23 квітня 1991 р., який є базовим у відносинах держави з релігійними організаціями до сьогодні [80].

Таким чином, політика держави і її цілі щодо мусульман Східної України в радянський період, яка знаходилась у прямій залежності від поглядів пануючої „одержавленої” комуністичної партії, була сформована за невеликий термін вже на початку існування Радянської держави. Вона полягала в повному відокремленні релігії і релігійних інститутів від держави, а також витісненні релігії з суспільного життя. Протягом 1920-30-х рр. політика змінювалась з толерантної (поступове зменшення кількості мусульманських громад та організацій, проведення активної пропаганди проти мусульманських традицій) на насильницьку (закриття громад, арешти та депортація мулл за межі регіону, залякування та ін.). З 1943 р. держава, формально не визнаючи існування мусульманських громад і традицій, не протидіяла підтримці цих традицій серед етнічних груп, котрі традиційно сповідували іслам. У той же час державними органами створювалися умови для поступового відмирання мусульманських традицій. Тільки політика „перебудови” надала мусульманам можливість вільно і відкрито сповідувати іслам і відродити громади.

Перспективою подальших розробок цієї теми може бути дослідження державної політики щодо розвитку мусульманських громад в сучасній Україні.

Література

1. Бабинов Ю.А. Государственно-церковные отношения в условиях России: историко-методологический анализ: Дис... д-ра филос. наук. 09.00.10./ Моск. гос. ун-т им. М.В. Ломоносова, Севастопольский приборостроительный институт. - М., 1993. -289 с.

2. Бєлоглазов Р.М. Політика радянської влади щодо релігійних конфесій у 1920-і роки (за матеріалами Кримської АРСР): Дис... канд. іст. наук. 07.00.01. / Таврійський національний університет ім. В.І.Вернадського. - Сімферополь, 2001. - 234 арк.

3. Єленський В.Є. Державно-церковні взаємини на Україні (1917-1990).- К.: Знання,1991. - 72 с.

4. Ишмухаметов З.А. Социальная роль и эволюция ислама в Татарии (исторические очерки). - Казань: Татарское кн. изд-во, 1979. - 224 с.

5. Одинцов М.И. Государство и церковь 1917-1938 гг. - М.: Знание, 1991. - 64 с.

6. Одинцов М.И. Путь длиною в семь десятилетий: от конфронтации к сотрудничеству (церковно-государственные отношения в истории советского общества). Сборник статей / Под ред. Д.Е. Фурмана, отця Марка (Смирнова). - М.: Прогресс, 1989. - 496 с.

7. Ященко А.С. Еволюція державно-церковних відносин в Україні: Дис... канд. філос. наук. 09.00.06./ АН України ін-т філософії. - К.,1993. -150 с.

8. Законодавство про релігійні культи / Під ред. П.Ф.Дарманського. - Київ: Політвидав України, 1973. - арк.83.

9. Так само, арк.71.

10. Так само, арк.72.

11. Так само, арк.77.

12. Так само, арк.80-83.

13. Так само, арк.84.

14. Так само, арк.85.

15. Так само, арк.86.

16. ДАХО. - ф.Р-845. - оп.2. - спр.958. - арк.21.

17. Законодавство про релігійні культи / Під ред. П.Ф.Дарманського. - Київ: Політвидав України, 1973. - арк.90.

18. Так само, арк.107.

19. ДАДО. - Ф.Р-2. - оп.2. - спр.26. - арк.120.

20. ДАДО. - Ф.Р-2375. - оп.2. - спр.11. - арк.73.

21. ДАДО. - Ф. Р-2375. - оп.2. - спр.11. - арк.82.

22. ЦДАГО України. - Ф.1. - оп.20. - спр.50. - арк.29,30.

23. ЦДАГО України. - Ф.1. - оп.20. - спр.334. - арк.47,48,50,51,52,54,57,66,71.

24. Законодавство про релігійні культи / Під ред. П.Ф.Дарманського. - Київ: Політвидав України, 1973. - арк.78.

25. ДАДО. - Ф.Р-2. - оп.2. - спр.26. - арк.45,47,505.

26. ДАХО. - Ф.Р-845. - оп.2. - спр.958. - арк.38,41, 48,54.

27. ДАЛО. - Ф.Р-435. - оп.1. - спр.1029. - арк. 2,3.

28. ДАДО. - Ф.Р-303.- оп.1. - спр.7. - арк.44.

29. ЦДАВОВУ України. - Ф.1. - оп.1. - спр.118. - Ч.1. - арк.30.

30. ЦДАВОВУ України. - Ф.1. - оп.1. - спр.118. - Ч.2. - арк.65.

31. ДАДО. - Ф.Р-2. - оп.2. - спр.26. - арк.116,145.

32. ДАДО. - Ф. Р-2375. - оп.2. - спр.48. - арк.28,29.

33. ДАДО. - Ф.Р-2. - оп.2. - спр.26. - арк.502-523.

34. ДАХО. - Ф.Р-845. - оп.2. - спр.958. - арк.11-25.

35. ДАЛО. - Ф.Р-435. - оп.1. - спр.1029. - арк.4-11.

36. ЦДАВОВУ України. - Ф.5. - оп.2. - спр.2723. - арк.2-9.

37. ДАДО. - Ф.Р-2. - оп.2. - спр.26. - арк.500.

38. ДАДО. - Ф.Р-2375. - оп.2. - спр.72. - арк.4.

39. ДАДО.- Ф.Р-575. - оп.1. - спр.8. - арк.26.

40. ДАЛО. - Ф. Р-243. - оп.1. - спр.782. - арк.99.

41. ДАЛО. - Ф. Р-243. - оп.1. - спр.758. - арк.80.

42. ДАДО. - Ф.Р-277. - оп.1. - спр.2. - арк.53.

43. ДАДО. - Ф. Р-2375. - оп.2. - спр.48. - арк.27.

44. ДАДО. - Ф.Р-575. - оп.1. - спр.1. - арк.14,15,36.

45. ДАДО. - Ф.П-1. - оп.1. - спр.1741. - арк.34,77,158.

46. ДАДО. - Ф.П-1. - оп.1. - спр.1792. - арк.9.

47. ДАДО. - Ф.П-1. - оп.1. - спр.1794. - арк.21.

48. ДАДО. - Ф.П-1. - оп.1. - спр.306, 307, 309, 394, 787, 788, 818, 827, 829, 833, 840, 973, 1247, 1284, 1288, 1310, 1314, 1439, 1754, 1770, 1775, 1788, 1789, 1790, 1791, 1792, 1793, 1794, 1901, 1978, 2163, 2164, 2169, 2184, 2193, 2194, 2204, 2205, 2206, 2207, 2209, 2210, 2274, 2366, 2380, 2381, 2398.

49. ДАДО. - Ф.П-1. - оп.3. - спр.100, 107.

50. ДАДО. - Ф.П-8. - оп.1. - спр.84, 202, 334, 497.

51. ДАДО. - Ф.П-9. - оп.1. - спр.27, 28, 146, 267, 347, 435, 442, 445, 453, 574, 575, 580, 595, 705, 803.

52. ДАХО. - Ф.П-1. - оп.1. - спр.293. - арк.1.

53. ДАЛО. - Ф. П-34. - оп.1. - спр.90. - арк.1,5,6.

54. ДАДО. - Ф.П-1. - оп.1. - спр.2193. - арк.92.

55. ДАДО. - Ф.П-9. - оп.1. - спр.445. - арк.1.

56. ДАДО. - Ф.П-9. - оп.1. - спр.574. - арк.17.

57. ДАДО. - Ф.П-9. - оп.1. - спр.575. - арк.125.

58. ДАДО. - Ф.П-1. - оп.1. - спр.1741. - арк..97-104.

59. ДАДО. - Ф.П-9. - оп.1. - спр.705. - арк.8,32,40.

60. ДАДО. - Ф.П-9. - оп.1. - спр.803. - арк.30,32,36.

61. Джаббаров Р.Мусульмане Тореза// Арраид.- 2003.- №4(51)Апрель. - С.5.

62. Нікольський В.М. Національні аспекти політичних репресій 1937 р. в Україні // Укр. іст. журн. - 2001. - №2. - С.71-90.

63. Нікольський В.М. Українці Донеччини, репресовані в 1937-1938 рр.: Соціологічний аналіз статистики // Схід. - 1995. - №3. - С.37-45.

64. Брагин Р.Б. Ровесница независимой Украины // Аль - Баян. - №4(48) июль-август 2001. - С.5.

65. Інтерв'ю з заступником голови президії Духовного центру мусульман України Джаббаровим Р. - Макіївка. 10 березня 2006 р.

66. Брагин Р.Б. Ровесница независимой Украины // Аль - Баян. - №4(48) июль-август 2001. - С.5.

67. ДАДО. - Ф.П-326. - оп.1. - спр.316. - арк.7,8.

68. ДАДО. - Ф.П-326. - оп.1. - спр.637. - арк.132-135.

69. Джаббаров Р.Мусульмане Тореза// Арраид.- 2003.- №4(51)Апрель. - С.5.

70. Інтерв'ю з головою мусульманської громади м. Харкова Брагіним Р.Б. - Харків. 1 березня 2006 р.

71. Законодавство про релігійні культи / Під ред. П.Ф.Дарманського. - Київ: Політвидав України, 1973. - арк.94-100.

72. ДАДО. - Ф.Р-4021. - оп.1. - спр.130. - арк.32,130,134,262,271.

73. ДАДО. - Ф.Р-4021. - оп.1. - спр.137. - арк.111,203.

74. ДАДО. - Ф.Р-4021. - оп.1. - спр.312. - арк.17,61,104-106.

75. Інтерв'ю з головою мусульманської громади м. Харкова Брагіним Р.Б. - Харків. 1 березня 2006 р.

76. Джаббаров Р.Мусульмане Тореза// Арраид.- 2003.- №4(51)Апрель. - С.5.

77. ДАДО. - Ф.Р-4021. - оп.1. - спр.312. - арк.17,104-106.

78. ДАДО. - Ф.Р-4021. - оп.1. - спр.621. - арк.2,4,12,13,14.

79. Брагин Р.Б. Ровесница независимой Украины // Аль - Баян. - №4(48) июль-август 2001. - С.5.

80. Україна. Закони. Закон України про свободу совісті та релігійні організації. // Відомості Верховної Ради. - 1991. - №25. - 23 квітня. - С.283.