Політичні відносини Хозарського каганату та Візантійської імперії в ІХ - Х століттях

Володимир Кузовков

Політичні відносини Хозарського каганату та Візантійської імперії в ІХ - Х століттях

У статті розглядаються відносини між Хозарським каганатом та Візантійською імперією, які входили до числа провідних центрів сили на політичній карті Євразії доби раннього середньовіччя. Автор вибудовує динамічну модель взаємодії між двома державами та досліджує її вплив на середньовічні державні утворення на теренах сучасної України. Окрема увага приділяється відносинам обох держав із Київською Руссю.

У добу раннього середньовіччя характер міжнародних відносин у Східній Європі в багатьох випадках визначався взаємовідносинами між Хозарським каганатом та Візантією. Обидві імперії були не тільки державами-лідерами в регіоні, але й провідними діячами системи міжнародних відносин Євразії. Реконструкція моделі відносин між двома державами в хронологічній послідовності ускладнена з урахуванням фрагментарності джерельної бази. У VII - VIII ст. обидві держави підтримували союзницькі відносини, багато в чому продиктовані загрозою з боку Арабського халіфату. Період IX - X ст. недостатньо висвітлений у сучасній історіографії. Більшість авторів торкались окремих проблем хозарсько-візантійських відносин цього часу. П.К.Коковцов, а пізніше О.Прицак і Н.Голб торкались джерелознавчих проблем, досліджуючи пам'ятки єврейсько-хозарського листування [1]. Окремі аспекти історії зовнішньої політики Хозарського каганату розкриті в узагальнюючих працях М.І. Артамонова та А.П.Новосельцева [2]. В.Е.Науменко розглянув відносини Хозарії та Візантії в Криму, зокрема у зв'язку з дипломатичною місією Костянтина Філософа до Хозарії та розповсюдженням християнського впливу у Східній Європі у середині ІХ ст. [3]. К. Цукерман підіймав проблему впливу угорського фактора на відносини Візантії та Хозарського каганату у ІХ ст., а також досліджував тристоронні відносини Хозарії, Візантії та Русі у середині Х ст. [4]. Попри велику увагу, що приділяється проблемам візантійсько-хозарських відносин існує потреба в дослідженнях, які б реконструювали їх протягом всього періоду. Метою статті є спроба побудувати цілісну динамічну модель хозарсько-візантійських відносин у IX - X ст., яка необхідна не тільки з точки зору систематизації наших знань про історію Хозарії та Візантії, але й для кращого розуміння процесу зміни політичної карти Східної Європи, де серйозні ролі починають відігравати Київська Русь, Аланія, печеніги, угорці й ін.

Брак чітко датованих відомостей про Хозарський каганат на початку ІХ ст. не дозволяє нам упевнено говорити про характер хозарсько-візантійських відносин того часу. Однак деякі припущення ми можемо зробити. Ряд дослідників [5] відносять прийняття правлячою верхівкою каганату іудаїзму до межі VIII - IX ст. Згідно з матеріалами єврейсько-хозарського листування [6], прийняттю іудаїзму передував диспут при дворі хозарського правителя, у якому брали участь православний священник, мусульманський мулла й іудейський раввін. Перемога в диспуті останнього сприяла вирішенню хозарами питання про віру на користь іудаїзму [7]. У добу раннього середньовіччя нав'язування своєї релігії іншим державам розглядалося як засіб розповсюдження свого політичного впливу. Актом прийняття іудаїзму хозарська еліта заявляла про себе як про третю політичну силу в Східній Європі, яка намагалася проводити політику, незалежну від таких значних ідеологічних центрів, як Візантія і Арабський халіфат.

Цікаво, що візантійські автори обходять увагою факт прийняття хозарами іудаїзму. Можливо, ця подія не призвела до серйозної політичної реакції з боку Візантії, оскільки імперія була зайнята іншими проблемами. У перші десятиріччя IX ст. Візантія веде війни з Болгарією, мусульманськими державами, загострюються відносини з Франкською імперією, а слов'яни Далмації здобувають незалежність. На тлі зовнішньополітичних проблем загострюється внутрішня криза. Імператор Лев V (813 - 820) відновлює іконоборництво. Релігійна боротьба відводить на другий план інтереси розповсюдження християнства, тому факт прийняття хозарами іудаїзму залишається поза увагою візантійських джерел. За цих умов можемо припустити навіть деяке політичне зближення Хозарії та Візантії.

Симптомами цього зближення ми вважаємо відомості про звільнення Михайлом II Травлом (820 - 829) єврейських купців від податків. Продовжувач Феофана навіть звинувачує цього імператора в прийнятті іудаїзму. Таке рішення непрямо сприяло розвиткові єврейської міжнародної торгівлі, у якій була зацікавлена й хозарська правляча верхівка, оскільки каганат отримував неабиякі дивіденди від транзитних торгівельних зв'язків. У цей же час франкський імператор Людовик Благочестивий також надає привілеї єврейським купцям [8]. Можливо, політичні дії Людовика Благочестивого, Михайла II Травла, як і іудеїзація Хозарії сприяли виникненню торговельної мережі єврейських купців-рахданітів [9].

Не менш важливим є те, що в регіонах, де перетинались інтереси Візантії й Хозарії під час правління Михайла II, можна спостерігати покращення позицій імперії. У Прикаспійському та Закавказькому регіонах спостерігаються політичні рухи, спрямовані проти Арабського халіфату: з 816 р. рух хуррамітів Бабека, повстання еміра Тифлісу Ісхака, виступ куропалата Ашота в Грузії та санарійців у Кахетії [10]. Можна припустити, що саме провізантійська позиція Хозарії сприяла розгортанню визвольних та сепаратистських рухів у цьому регіоні халіфату. Однак на відкриту конфронтацію із Багдадом, як це бувало у VII - VIII ст., хозари вже не йшли. Можливо, це було пов'язано із зацікавленістю каганату в торговельних зв'язках із халіфатом.

Зв'язки Хозарії та Візантії поглиблюються за часів правління сина Михайла II, Теофіла (829-842). У ці часи Візантія продовжує тяжку війну з Арабським халіфатом. Найбільш цікаві воєнні події відбулися у 837 - 838 роках. Так, у 837 р. Теофіл організовує грандіозний похід в арабські володіння. Згідно з арабськими джерелами, у складі візантійської армії знаходились контингенти зі слов'ян, болгар та хозар. Об'єднана армія оволоділа важливою фортецею Созопетрою (Зіпатра) [11].

Із джерел важко встановити - чи була присутність хозарських контингентів у візантійській армії офіційно санкціонована хозарським урядом, чи то були найманці. Однак, по-перше, з арабських джерел відомо, що слов'янські та болгарські загони, які згадуються поряд із хозарами, керувалися своїми князями, тобто з боку Болгарії і слов'янських племен цей похід сприймався, як офіційна акція на підтримку імперії. По-друге, важко уявити присутність хозар у візантійській армії без згоди уряду каганату.

Проте у 838 р. арабам удалося взяти реванш. Халіф ал-Мутасим придушив виступ Бабека у Закавказзі, що дозволило йому перекинути найбільш боєздатні підрозділи арабської армії - тюркську гвардію - проти Візантії. Біля Дазимона Афшин, полководець ал-Мутасима, розгромив імператора Теофіла. Ця перемога дозволила арабам оволодіти Аморієм, найбільшим візантійським містом Малої Азії [12]. На щастя візантійців, араби не змогли продовжити наступ на Константинополь. Про участь у кампанії 838 р. хозар та інших союзницьких контингентів джерела не повідомляють. Можливо, відсутність хозар також була тим фактором, що сприяв поразці візантійців.

Стосовно причин відсутності хозар при Дазимоні можна зробити декілька припущень, які випливають із аналізу ситуації в Східній Європі. У 830-х роках спостерігаємо події, що можуть свідчити про хозарсько-візантійське співробітництво. Візантійські джерела повідомляють про візантійську місію на чолі з Петроною до Хозарії. Ця місія відбулася у відповідь на прохання хозарського хакана й пеха допомогти в будівництві фортеці Саркел на р. Дон. Близько 833 року Саркел було збудовано за допомогою візантійських інженерів. Однак місія мала також й інші наслідки. Невдовзі, за пропозицією Петрони, імператор Теофіл скасував автономію Херсону (Херсонесу) й заснував візантійську фему (провінцію) в Криму [13].

Спираючись на вищезгадані факти, на наш погляд, можна зробити висновок про існування у 830-х роках союзницького договору між Візантією та Хозарією. Можливо, цей договір зобов'язував хозар надавати військову допомогу Візантії у війні проти халіфату, а Візантію - визнавати лідерство Хозарії в Східній Європі. При цьому, можливо, Хозарія визнавала приналежність Херсону Візантії.

Якщо для Візантії підтримка Хозарії була важливою у зв'язку з війною проти Арабського халіфату, то для Хозарії врегулювання відносин із імперією було необхідним, оскільки в цей час ускладнюється політична ситуація в Східній Європі. Хозари вимушені миритися з появою в степовій зоні угорців, а в ареалі мешкання східнослов'янських племен - нового державного об'єднання - Русі.

Присутність угорців у північнопричорноморських степах відзначається дослідниками з 830-х років. Характер їхніх відносин із хозарами оцінюється по-різному. Деякі дослідники вважають ці відносини ворожими [14]. Однак аналіз джерел говорить нам про існування в ІХ сторіччі певної залежності угорців від Хозарії [15].

Інший характер мали відносини з Руссю. Згідно з Бертинськими анналами, володар Русі приймає в цей час титул хакана, чим кидає відвертий виклик хозарському впливові в Східній Європі [16]. У 838 - 839 рр. посольство русів побувало в Константинополі, де було прийнято імператором Теофілом, а потім, разом із візантійськими послами, відвідало франкського імператора Людовика Благочестивого в Інгельгеймі. Показово, що переговори, які вели в цей час візантійці із франками, торкались можливостей спільних дій проти мусульман. Таким чином, посольство Русі з'явилося у Візантії в той час, коли Константинополь гостро відчував потребу в союзниках для боротьби з халіфатом. Руси могли намагатись перехопити в хозар ініціативу в міжнародних відносинах, позиціонуючи себе як нового лідера й члена можливої антимусульманської коаліції. Ми можемо констатувати, що з 830-х рр. у відносинах Хозарського каганату і Візантійської імперії все більшу роль починає відігравати руський фактор. Можливо, саме конфліктом із Руссю можна пояснити відсутність хозарських контингентів у складі візантійської армії у 838 р.

Серйозні зміни у відносинах двох держав відбуваються за правління візантійського імператора Михайла ІІІ (842 - 867). У 842 - 856 рр. у період малолітства Михайла III, функції правителя Візантійської держави виконувала його мати Феодора, яка у 843 році відновила іконошанування. Цей крок закріпив ідеологічну єдність правлячої еліти Візантії й дозволив у найближчій перспективі використати розповсюдження християнства як фактор політичного впливу на сусідів. Так, у період правління Феодори, болгарський цар Борис I під тиском Візантії приймає православ'я й хрестить Болгарію [17].

Однак у 840 - 850-х роках відносини Хозарського каганату і Візантії, певно, залишаються теплими. У 851 - 855 рр. хозари підтримують антиарабський рух у Закавказзі, що було вигідно також і Візантії. У цей же час Хозарія вирішує проблему взаємовідносин із Руссю. За хронологією руських літописів, у 859 році відбувся поділ сфер впливу між норманами й хозарами в Східній Європі. Данниками Хозарського каганату стають східнослов'янські племена полян, сіверян і в'ятичів [18]. Цей факт може свідчити про відновлення на деякий час залежності Києва від Хозарського каганату.

Ситуація змінюється у 860 році, коли відбувся відомий похід русів під керівництвом київських князів Аскольда і Діра на Константинополь. Треба зазначити, що для нападу на Візантію руси повинні були перетнути зону впливу Хозарського каганату в Північному Причорномор'ї, тобто похід русів повинен був бути узгодженим із хозарами або їхніми союзниками. Можливим наслідком руського нападу на Візантію можна розглядати місію Костянтина Філософа до Хозарії у 861 році. Із біографії Костянтина-Кирила дізнаємося, що метою місії було навернення хозарського хакана до християнства, однак, швидше за все, могли вирішуватись також й інші політичні проблеми, не виключаючи урегулювання ситуації після нападу русів на Візантію.

Переговори могли торкатися також ставлення обох сторін до ситуації в Центральній Європі [19]. У середині ІХ сторіччя Велика Моравія, найбільша слов'янська держава цього регіону, вела боротьбу з Німеччиною, яка намагалася поширити свій вплив на Середнє Подунав'я. У цих умовах князь Великої Моравії Ростислав звернувся до Візантії з проханням прийняти хрещення з Константинополя [20]. Проте цікаво, що у 862 році офіційному проханню Ростислава передував похід угорців, союзників хозар, на допомогу Великій Моравії [21].

Отже посольство Костянтина-Кирила не вирішило суперечностей, що накопичились. Між 861 і 867 роками Київська Русь приймає хрещення з Візантії [22]. Ця подія у певному розумінні завдавала шкоди інтересам Хозарії, яка могла розглядати цей крок як спробу зближення Києва і Константинополя. Однак невдовзі з'являється новий конкурент Києва. Відповідно до «Повісті минулих літ», у 862 році Рюрик стає князем Ладоги, а пізніше його резиденцією стає Новгород [23]. Відносини Києва і Новгорода були напруженими, оскільки обидва центри намагались розповсюдити свій вплив серед східнослов'янських племен. У той же час спостерігається розвиток торгівлі Волзьким торговельним шляхом, важливими пунктами якого були Хозарія і Північна Русь. Таким чином, можна припустити, що Хозарія своїм поширенням зв'язків із Північною Руссю намагалася нейтралізувати вплив Візантії на Київ.

У 867 році останнього представника Аморійської династії Михайла ІІІ було вбито й візантійський трон зайняв Василь І (867 - 886), що заснував Македонську династію. У період його правління продовжується візантійсько-арабський конфлікт і підсилюється візантійський вплив у Закавказзі. Грузинські князі все частіше вирішують династичні суперечки в Константинополі, а у 885 році незалежним від Багдада стає Вірменське царство. Поява незалежних держав одночасно із послабленням халіфату підсилювала позиції Візантії в сусідньому із Хозарією регіоні.

Таким чином, припускаємо, що у зв'язку зі змінами в Закавказзі й перемогою християнства в Болгарії та Києві, візантійські політики більше не розглядають Хозарський каганат у ролі стратегічного партнера в Східній Європі. Тепер Хозарія, що відмовилась прийняти християнство, стає на шляху розповсюдження візантійського політичного впливу в регіоні.

За подібних обставин відносини Хозарського каганату і Візантійської імперії могли серйозно погіршитись. Першим симптомом початку візантійського наступу на Хозарію, на наш погляд, можна вважати репресії проти іудеїв у 873 році, які розпочав на території імперії Василь І [24]. Переслідування могли зашкодити інтересам хозарських купців-іудеїв, завадивши їхній торгівлі на території імперії.

Цікаві свідчення про візантійсько-хозарське протистояння наводить Кембриджський анонім. У цьому документі, який можна датувати другою половиною ІХ - серединою Х ст., розповідається про візантійські політичні інтриги проти Хозарії протягом правління трьох хозарських царів - Веніаміна, Аарона та Йосипа. Відповідно до цього документа, у часи правління хозарського царя Веніаміна внаслідок підбурювань «царя Македона» проти Хозарії виступило декілька племен, у т. ч. буртаси та печеніги [25]. «Царем Македона», на наш погляд, міг бути Василь І (867-886), якого навіть візантійські джерела того часу, підкреслюючи його походження, називають «Македонянином».

Швидше за все, такий розмах дій візантійської дипломатії став можливий завдяки зростанню впливу Візантії в Східній Європі та Закавказзі, про що ми говорили вище. Саме в період правління Василя I Візантія охопила системою союзів величезну територію, що простягнулася від Києва, через Болгарію і Константинополь, до Вірменії. Ці успіхи дозволили візантійцям установити контакт навіть із печенігами, кочів'я яких могли знаходитись у межиріччі Волги й Уралу. Візантійська політика сприяла політичній ізоляції Хозарії. Хозари змогли завдати поразки коаліції, тільки закликавши на допомогу Аланію [26].

Можливо, саме боротьба з Візантією зашкодила Хозарії активно протидіяти об'єднанню Русі під владою новгородського князя Олега, який змінив Рюрика. Олег, як відомо, убив київського князя Аскольда й переніс свою резиденцію з Новгорода до Києва. Ця подія, що, згідно з літописною хронологією, відбулась у 882 р., суперечила інтересам Візантії, оскільки замість дружньої православної династії трон у Києві посів язичницький рід Рюриковичів. Послаблені хозари не змогли втримати своїх данників - східнослов'янські племена радимичів і сіверян, яких Олег приєднав до своєї держави [27].

Підсумовуючи розвиток хозарсько-візантійських відносин періоду правління візантійського імператора Василя I, зауважимо, що вони вступили в стадію серйозного загострення, пов'язаного зі спробами Візантії розповсюдити свій політичний вплив у Східній Європі. Однак плани візантійських політиків так і не були реалізовані. Одним із наслідків зайнятості Хозарії і Візантії боротьбою за вплив стало об'єднання східнослов'янських племен під владою Київської Русі, яка все відкритіше виступала з претензіями на лідерство в Східній Європі. Це оначало поразку візантійської політики в регіоні, оскільки було зруйновано систему союзів, сформованих ще за часів правління Михайла ІІІ. Об'єднання східнослов'янських племен також суттєво підривало позиції Хозарії як регіонального лідера.

Результати зовнішньої політики Василя І серйозно вплинули на становище Візантії в період правління Лева VI (886 - 912), Олександра (912 - 913) і перше правління Костянтина VII (913 - 920). У ці часи залишаються ворожими відносини Візантії з мусульманським світом, завдяки чому християнська імперія отримує низку поразок у цій боротьбі. У Центральній і Східній Європі Візантія також відчуває наслідки зовнішньополітичної лінії, яку вона реалізовувала за часів правління Василя І. Так, Болгарія, закінчивши християнізацію, активізує свою зовнішню політику. Правитель Болгарії Симеон (890 - 927) намагається закріпити свій вплив на Балканах, що призводить до тривалих візантійсько-болгарських війн. Ці воєнні дії призвели до перерозподілу сил у регіоні та опосередковано вплинули на подальший розвиток хозарсько-візантійських відносин.

Наприкінці ІХ ст. Хозарія була вимушена шукати вирішення проблем, народжених політичною смутою 870 - 880-х рр. й об'єднанням Русі. У цей час хозари, використовуючи союз із огузами, завдають поразки печенігам [28], витісняючи їх у Північне Причорномор'я, що призвело до зіткнення печенігів з угорськими племенами [29]. Для хозарських політиків важливим завданням стає врегулювання положення в Північному Причорномор'ї.

Аналізуючи подальші події, можна припустити, що наприкінці ІХ ст. відбулося тимчасове зближення позицій Хозарії та Візантії щодо ряду проблем у відносинах, оскільки в умовах виникнення нових загроз, старі суперечки могли відійти на другий план. Так, деякі факти опосередковано свідчать про хозарсько-візантійське співробітництво, що було спрямоване проти посилення Болгарії. Відомо, що у 894 р., коли Болгарія почала воєнні дії проти Візантії, у складі візантійської армії знаходилася хозарська дружина [30]. Після однієї з битв, яку було програно візантійцями, хозарський підрозділ потрапив у полон до болгарів, які, за наказом царя Симеона, відрізали полоненим носи.

Союзниками візантійців виступили угорці, які завдали поразки Симеону з півночі й примусили його вести війну на два фронти. Однак Болгарії вдалося отримати допомогу від печенігів, що серйозно послабило угорців [31]. Як відомо, угорці протягом ІХ ст. визнавали зверхність хозар, а з печенігами хозари незадовго до цих подій вели війну.

У 896 р. Симеонові вдалося зруйнувати плани антиболгарської коаліції. Він завдав поразки візантійцям при Булгарофігоні й змусив Візантію укласти мир [32]. Однак і після 896 р. ситуація в Східній Європі залишалася напруженою.

У 907 р. київський князь Олег здійснив похід на Константинополь [33]. Його флот пройшов повз узбережжя Болгарії, що вимагало узгодження дій із Симеоном Болгарським. Результатом походу стали договори між Руссю та Візантією в 907 - 911 рр.

Можливо, на переговорах розглядалося питання про дії русів проти мусульман. Принаймні мусульманські письмові джерела повідомляють про активізацію русів на Каспії, починаючи з 908 р. Тут вони діють проти мусульманських правителів Дербенту й Ширвану, васалів Саджидів, мусульманських намісників Азербайджану [34]. На початку Х ст. Дербент і Ширван також ведуть війну проти Хозарського каганату, а Саджиди - проти Вірменії, що була союзницею Візантії [35]. Ці факти свідчать про існування на початку Х ст. широкої антимусульманської коаліції, основу якої складав хозарсько-візантійський союз, підтриманний Руссю.

Однак хозарська правляча еліта не могла ігнорувати торговельні інтереси, які пов'язували її з мусульманським світом. Результатом цих зв'язків стала поява великої мусульманської спільноти в самому каганаті. Хозарські правителі утримували в услужінні мусульманську гвардію, яка складалася з вихідців із Хорезму. Ці обставини сприяли поступовій зміні орієнтирів у хозарській зовнішній політиці.

На наш погляд, вихід Хозарського каганату з антимусульманської коаліції можна поставити в один ряд із подіями, що відбулися близько 915 р., коли мусульмани Хозарії розгромили русів, які повертались додому після походу на мусульманські країни [36]. До 916 - 917 рр. також відносять спільні політичні акції хозар і Саджидів у Ширвані й Дербенті [37]. Ці події можуть свідчити про політичне зближення Хозарського каганату з мусульманським світом.

Таким чином, у 886 - 921 рр. відносини Хозарського каганату з Візантією залишались суперечливими. З одного боку, ці держави були вимушені співпрацювати з метою протистояння посиленню Русі й Болгарії. З іншого - посилення мусульманського впливу в Хозарії викликало напруженість у відносинах двох держав, що робило хозарсько-візантійське співробітництво ситуативним.

Проте Візантія й у цей період не відмовляється від політичної лінії на послаблення каганату шляхом зміцнення зв'язків із васалами Хозарії. Так, за свідченням Кембриджського аноніма, у часи правління хозарського царя Аарона, Аланія, яку підбурювала Візантія, виступила проти Хозарії. Однак хозари, маючи союз із огузами, завдали поразки аланам [38]. Провізантійська ж орієнтація Аланії могла бути викликана фактом її християнізації. Коли престол патріарха в Константинополі посів Микола Містик (901 - 907), аланський цар прийняв християнство й почав християнізацію своїх володінь. На наш погляд, хозарсько-аланський конфлікт може бути пов'язаний із цими подіями. Пізніше, у 932 р. хозарам удалося нейтралізувати вплив Візантії в Аланії, вигнавши звідти християнських священників [39].

Відносини Хозарського каганату з Візантією серйозно загострюються під час правління візантійського імператора Романа I Лакапіна (921 - 944). Після смерті Симеона Болгарія відмовляється від претензій на лідерство й Візантія відновлює свій вплив на Балканах. Відсутність безпосередньої загрози в Європі дозволила імперії перейти в наступ проти мусульман. Так, протягом 926 - 944 рр., завдяки діям Іоана Куркуаса, який керував візантійською армією в Малій Азії, Візантії вдалося оволодіти Самосатою, Мелітіною й розширити свої володіння аж до Євфрату [40].

Наслідком антимусульманської політики Романа I могло стати посилення релігійного фанатизму у Візантії. У 930-х рр. Роман I поновлює репресії проти іудеїв [41], від яких вимагає прийняття християнства. Подібні політичні заходи могли істотно погіршити хозарсько-візантійські відносини. Ураховуючи зміни, які мали місце в хозарській політиці після 915 р., каганат повинен був розглядатися Романом І як союзник мусульманського світу. Крім того, після приєднання Болгарії й Сербії до орбіти візантійського впливу в Східній Європі Хозарський каганат міг виступати як сила, що ставала на шляху цього впливу. Тому, можливо, репресії проти іудеїв у Візантії були провокацією.

Хозарія відповіла на агресивну візантійську політику низкою заходів: як ми вже згадували вище, у 932 р. з Аланії були вигнані християнські священники [42], а в 932 - 934 рр. проти Візантії виступив союз кочових племен нукабард (угорці), беджнак (печеніги), башкірд (башкіри) та яджна, дії яких могли координуватися з Хозарії [43].

Удар кочовиків поставив перед Візантією питання про необхідність пошуку нових союзників проти Хозарії. Так, із середини 930-х рр. для візантійської політики в Східній Європі знов актуальним стає союз із Руссю. Ще в 934 - 935 рр. руські контингенти діють у складі візантійського флоту біля Італії [44], а пізніше Русь виступає активним учасником хозарсько-візантійського протистояння.

Кембриджський анонім, одне із головних джерел про ці події, повідомляє, що Візантія мала намір спертися на Русь у протистоянні з Хозарією. Однак хозарам удалося завдати серйозної поразки Русі й примусити її виступити проти Візантії. Невдовзі відбувся похід Русі на Константинополь, який теж закінчився для неї поразкою [45]. Швидше за все, під походом Русі на Константинополь Кембриджський анонім мав на увазі дії київського князя Ігоря проти Візантії в 941 р., що були описані й іншими письмовими джерелами. Але для того щоб відбити напад русів, Візантія була вимушена докласти неабияких зусиль. У воєнних діях узяла участь значна частина візантійського флоту й більшість воєнних контингентів із Балкан та Малої Азії під керівництвом Іоана Куркуаса [46].

Цілком вірогідно, що похід 941 р. був тільки одним із епізодів великої війни. У 943 р. візантійцям довелося відбивати напад угорців на Балкани [47]. Ураховуючи події 932 - 934 рр. та політичну ситуацію на початку 940-х рр., можна припустити, що дії угорців були скоординовані з діями Хозарії та її союзників.

У 944 р. похід князя Ігоря закінчився перемир'ям із Візантією [48]. Спираючись на свідчення єврейсько-хозарського листування, можна припустити, що в цей же час налагодились відносини й Хозарії з Візантією [49]. Наслідком урегулювання взаємовідносин міг бути похід русів у Закавказзя в 945 р. та спільні дії проти мусульман під Берда'а [50].

У грудні 944 р. у Візантії було повалено Романа I Лакапіна [51]. Почався другий етап самостійного правління Костянтина VII [52]. Підсумовуючи розвиток хозарсько-візантійських відносин у період правління Романа I (921 - 944), зауважимо на їх ворожий характер. Роман I, спираючись на посилені позиції імперії на Балканах, зробив спробу підірвати вплив Хозарії в Східній Європі. Однак політика Візантії була невдалою, і Хозарії вдалося створити антивізантійську коаліцію в Східній Європі. Візантія зазнала серйозних ударів, і візантійська політична еліта була вимушена відмовитись від відкритих антихозарських акцій. Хоча Хозарії й удалося зберегти свої позиції, загрозливим для неї стає можливе зближення Русі та Візантії.

За часів правління Костянтина VII (945 - 959) Візантія намагається вирішувати зовнішньополітичні проблеми в Східній Європі в дипломатичний спосіб. Подібна тенденція знайшла відображення у відомому творі імператора «Про управління імперією».

Згідно зі свідченнями Костянтина VII, відносини Візантії та Хозарії в період його правління залишаються ворожими. Так, Візантія не відмовляється від можливостей створення нової антихозарської коаліції та розглядає як потенційних союзників Аланію й огузів [53]. Костянтин VII вважає також за можливе використання печенігів проти таких потенційних противників, як Русь, угорці та Болгарія [54]. Цікаво, що використання печенігів проти хозар праця імператора не передбачає. Швидше за все, печеніги були недостатньо сильними для цього і навіть знаходилися в певній залежності від Хозарії. Таку думку підтверджують й свідчення єврейсько-хозарського листування [55].

Дипломатія Костянтина VII приділяє велике значення розриву традиційних союзницьких зв'язків Хозарського каганату. У 948 р. до Константинополя приїздять угорські вожді Булчу та Д'юла [56], що сприяє зміцненню візантійсько-угорських зв'язків.

Ще більш загрозливим для каганату стає нове русько-візантійське зближення. У праці «Про управління імперією» Русь розглядається як потенційний суперник Візантії, що можна пояснити фактом русько-хозарського співробітництва в 941 - 945 рр. [57]. Однак у 955 чи 957 рр. у Константинополі побувала руська княгиня Ольга, яка прийняла там хрещення [58]. Хрещеним батьком Ольги став сам імператор. Також важливим фактором, що мав вплив на зближення Русі та Візантії в середині 950-х рр., було вороже ставлення обох країн до Хозарії.

Східноєвропейська політика Костянтина VII була вдалою й сприяла зовнішньополітичній ізоляції Хозарії та послабленню каганату. У 960-970-х рр. київський князь Святослав завдав воєнної поразки Хозарії. Цілком імовірно, що успішним діям Святослава, деякою мірою, сприяла й візантійська політика. Однак падіння каганату не призвело до встановлення візантійського домінування в Східній Європі. Місце Хозарського каганату тепер зайняла Русь.

Висновки

Таким чином, протягом ІХ - Х ст. відносини Хозарського каганату й Візантії поступово змінювались від союзницьких до відверто ворожих. У першій половині IX ст., коли у Візантії правила Аморійська династія, яка проводила іконоборницьку політику, Хозарський каганат і Візантія підтримували дружні стосунки. Однак починаючи із середини ІХ ст. відносини двох держав погіршуються у зв'язку з перемогою у Візантії іконошанування й посиленням християнізаторської діяльності, а потім і політичного впливу імперії в Східній Європі. Хозарський каганат протистояв зростанню візантійського впливу в регіоні, тому Візантія намагалася організувати коаліцію східноєвропейських племен проти каганату. Зі збільшенням напруженості у відносинах із Візантією Хозарський каганат усе більше орієнтується на мусульманські країни. Поступово партнером імперії в протистоянні з Хозарією стає Русь.

Література

1. Коковцов П. К. Еврейско-хазарская переписка в Х в. - Л., 1932. - 132c; Голб Н., Прицак О. Хазарско-еврейские документы Х века. - М. - Иерусалим, 1997. - 240с.

2. Артамонов М.И. История хазар. - Л., 1962. - 524с.; Новосельцев А.П. Хазарское государствао и его роль в истории Восточной Европы и Кавказа. - М., 1990. - 263 с.

3. Науменко В. Е. Византийско-хазарские отношения в середине ІХ в. // Хазары. Евреи и славяне. - М. - Иерусалим, 2005. - Т. 16. - С. 231 - 244.

4. Цукерман К. Венгры в стране Леведии: новая держава на границах Византии и Хазарии ок. 836 - 889 г. // МАИЭТ. - Симферополь, 2001. - Вып.VI. - С. 663 - 688; Цукерман К. Русь, Византия и Хазария в середине Х века: проблемы хронологии // Славяне и их соседи. - 1996. - Вып. 6. - С. 68 - 80; Цукерман К. Хазары и Византия: первые контакты // МАИЭТ. - Симферополь, 2001. - Вып. VIII. - C. 312 - 333.

5. Артамонов М.И. Вказ. Праця. - С.270; Новосельцев А.П.Вказ. праця. - М., 1990. - С.153.

6. Коковцов П. К. Еврейско-хазарская переписка в Х в. - Л., 1932. - С. 77 - 80, 94 - 97.

7. Там само.

8. Мишин Д. Е. Сакалиба (славяне) в исламском мире в раннее средневековье. - М., 2002. - С. 145.

9. Ибн Хордадбех. Книга путей и стран. - Баку, 1986. - С. 123 - 124.

10. Сумбат Давитис-Дзе. История и повествование о Багратионах. - Тбилиси, 1979. - С. 30 - 32.

11. Ал-Масуди. Золотые копи и россыпи самоцветов. - М., 2002. - С. 266; Мишин Д.Е. Указ. пр. - С. 123.

12. Продолжатель Феофана. Жизнеописания византийских царей. - СПб., 1992. - С.57 - 60; Ал-Масуди. Золотые копи и россыпи самоцветов. - М., 2002. - С. 124.

13. Продолжатель Феофана. - СПб., 1992. - С. 56-57; Багрянородный Константин. Об управлении империей. - М., 1990. - С. 171-172.

14. Цукерман К. Венгры в стране Леведии: новая держава на границах Византии и Хазарии ок. 836 - 889 гг. // МАИЭТ. - Симферополь, 1998. - Вып. VI. - С. 663 - 688.

15. Кузовков В. В. Международное положение Хазарского каганата в ІХ в. // Збірник наукових праць Міжнародної студентської наукової конференції «Історія очима молодих дослідників». - Донецьк: Донецький Державний університет, 1999. - Т.1. - С. 23-25.

16. Сахаров А. Н. Дипломатия Древней Руси. ІХ - первая половина Х в. - М., 1980.

17. Продолжатель Феофана. Указ. пр. - С. 72-73.

18. Новосельцев А. П. Хазарское государство и его роль в истории Восточной Европы и Кавказа. - М., 1990. - С. 209 - 210.

19. История Византии. - М., 1967. - Т.2. - С. 203; Артамонов М. И. История хазар. - Л., 1962. - С. 331-332.

20. История Византии. - М., 1967. - Т.2. - С.200.

21. Шушарин В.П. Ранний этап этнической истории венгров. - М., 1997. - С.36.

22. Продолжатель Феофана. Вказ. пр. - С.84.

23. Повість врем'яних літ. - К., 1990 - С. 28-30.

24. Цукерман К. Венгры в стране Леведии: новая держава на границах Византии и Хазарии ок. 836 - 889 г. // МАИЭТТ. - Симферополь, 1997. - Вып. VI. - С. 676.

25. Голб Н., Прицак О. Указ. пр. - С.140, 158-160.

26. Там само.

27. Повість врем'яних літ. - К., 1990. - С. 34-36.

28. Багрянородный Константин. Указ. пр. - С. 155.

29. Там само.

30. Продолжатель Феофана. Указ. пр. - С. 149; Истрин В.М. Указ. пр. - С. 529.

31. Багрянородный Константин. Указ. пр. - С. 163-165.

32. Продолжатель Феофана. Указ. пр. - С. 149-150.

33. Повість врем'яних літ. - К.,1990. - С. 42-48.

34. Сахаров А. Н. Дипломатия Древней Руси: ІХ - первой половины Х в. - М., 1980. - С. 83-84.

35. Минорский В. Ф. История Ширвана и Дербента Х и ХІ вв. - М., 1963. - С.83-84.

36. Там само.

37. Там само.

38. Голб Н., Прицак О. Вказ. пр. - С. 141.

39. Артамонов М. И. История хазар. - Л., 1962. - С. 364.

40. Продолжатель Феофана. - Указ. праця. - С. 177.

41. Голб Н., Прицак О. Вказ. пр. - С. 113.

42. Артамонов М. И. Вказ. пр. - С. 364.

43. Кузовков В. В. Хозаро-візантійські відносини та війна Візантії проти коаліції кочовиків у 30 - х роках Х ст. // V Сходознавчі читання А. Кримського. - Київ, 2001. - С. 16-17.

44. Сахаров А. П. Указ. пр. - М., 1980. - С. 203.

45. Голб Н., Прицак О. Вказ. пр. - С. 142.

46. Продолжатель Феофана. - Указ. пр. - С. 175-176. Диакон Л. История. - М., 1988. - С. 57.

47. Там само. - С. 178.

48. Повість врем'яних літ. - К., 1990. - С. 66-68.

49. Коковцов П. С. Указ. пр. - С. 61-64.

50. Сахаров А. Н. Указ. пр. - С. 204-207.

51. Продолжатель Феофана. - Указ. пр. - С. 178; Истрин В.М. Указ. пр. - С. 569.

52. Там само. - С. 571.

53. Багрянородный Константин. Указ. пр. - С. 51 - 53. Цукерман К. Русь, Византия и Хазария в середине Х века: проблемы хронологии // Славяне и их соседи. - 1996. - Вып. 6. - С. 68-80.

54. Там само. - С. 37-41.

55. Коковцов П. С. Указ. пр. - С. 102.

56. Шушарин В. П. Ранний этап этнической истории венгров. - М., 1997. - С. 136.

57. Багрянородный Константин. Указ. пр. - С. 37-39.

58. История Византии. - М., 1967. - Т.2. - С. 232.