Мазепа і мазепинці

Мазепа і мазепинці

Іван Мазепа - загадка української історії

На другий день після арешту Самойловича, 25 липня 1687 р. на майдані над р.Коломак, оточеному полками князя Голіцина, був обраний новий гетьман. Козацька рада пройшла без несподіванок: обдаровані напередодні старшини прокричали рекомендоване Голіциним ім'я генерального осавула Івана Мазепи. Ще через день Мазепа завірив підписом так звані Коломацькі статті з 22 пунктів, які загалом повторювали попередні, Конотопські. Вносилися, однак, і певні доповнення, спрямованість яких виглядала вже традиційно - декларуючи збереження прав і свобод, бодай на частку посилити залежність гетьмана від московських влад. Зокрема, ухвалювалося, що він не матиме права зміщувати старшину без волі й указу і забирати у неї маєтки, надані царем. Новинкою стали ті пункти статей, які передбачали згладження різниці у сферах підданства українців і росіян. Так, рекомендувалося, аби старшина всілякими засобами, у тому числі й мішаними шлюбами сприяла зближенню обох народів до нерозірваної і міцної згоди... щоб ніхто не виголошував [голосов таких не испущал], що Малоросійський край - гетьманського регіменту, а відповідали б скрізь одноголосно - їх Царського Пресвітлого Величества самодержавної держави гетьман і старшина, народ малоросійський разом з великоросійським народом.

Так починалося 21-літнє правління Івана Степановича Мазепи-Колединського, людини, постать якої лишається донині однією з найбільш спірних в українській історії, а життєпис обріс плетивом фантастичних легенд. Цьому додатково сприяло те, що за доби романтизму доля Мазепи силою випадку й моди опинилася у фокусі зацікавлень багатьох європейських митців - художників, музикантів, поетів (так, з-поміж останніх гетьману присвятили свої твори Джордж Байрон, Віктор Гюго, Олександр Пушкін, Юліуш Словацький). З певністю можна сказати, що жодний інший діяч української історії не став героєм стількох зарубіжних художніх творів, як Мазепи, набувши свого усталеного іміджу, параметри якого, задані романтиками першої третини ХІХ ст., зберігаються і донині.

Життєвий шлях гетьмана складався досить звивисто. Народився він 20 березня 1639 р. у с.Мазепинцях Білоцерківської замкової округи (називають і інші дати) в родині місцевого замкового шляхтича Степана-Адама Мазепи-Колединського. Його батько, як і решта дрібної білоцерківської шляхти, підтримав козацьку революцію, а у 1654 р. навіть став білоцерківським городовим отаманом; згодом належав до партії Виговського. Мати, Марія Мокіївська, після смерті чоловіка під іменем Магдалини постриглася в черниці; з 1686 р. була ігуменею Києво-Печерського Вознесенського монастиря. Освіту хлопець отримав у Києво-Могилянській колегії, а далі - у єзуїтській колегії у Варшаві. Завдяки знайомству батька з певними людьми з придворних кіл молодий провінціал був прийнятий на двірську службу як покойовий паж Яна Казимира; на королівський кошт впродовж 1656-1659 рр. вивчав військову справу у Німеччині, Італії та Франції. Після повернення служив при дворі, виконуючи дипломатичні доручення в Україні, зокрема - у посольствах до Івана Виговського (1659), Юрій Хмельницький (1660), Павла Павла Тетері (1663). Після 1663 р. виїхав додому, найімовірніше - у зв'язку з похилим віком батька. Пізніша романтична традиція з подачі автора одного з тогочасних щоденників (і особистого недруга Мазепи) Яна Хризостома Пасека прив'яже від'їзд Мазепи з двору до любовної авантюри: чоловік Мазепиної коханки буцімто наказав його, голого, прив'язати до необ'їждженого коня, а той заніс бідолаху з-під Варшави аж ... в українські степи.

Між 1668-1669 рр. Мазепа входить до вужчого кола правобережної козацької старшини, одружившись з дочкою білоцерківського полковника Семена Половця, одного зі сподвижників Богдана Хмельницького (київські шляхтичі Половці-Рожиновські вважали себе нащадками старовинного половецького княжого роду). Завдяки цьому шлюбу вчорашній королівський придворний близько сходиться з Петром Дорошенком, невдовзі досягнувши високого рангу генерального осавула і очолюючи важливі гетьманські місії до Криму й Туреччини. Під час чергової поїздки в Крим 1674 р. був захоплений у полон запорожцями, які переправили до лівобережного гетьмана Івана Самойловича. Варто нагадати, що саме у 1674 р. багато хто з Дорошенкової старшини, зневірившись у його політиці, перейшов на Лівобережжя. Цей шлях обрав і Мазепа, невдовзі привернувши до себе симпатії Самойловича настільки, що той зробив його опікуном і вихователем власних синів, а з 1682 р. - генеральним осавулом Військом Запорозьким.

Стрімкій кар'єрі нового гетьмана сприяв не тільки життєвий, військовий та політичний досвід, вигідно відтінений освітою і добрими манерами. Природа наділила Мазепу унікальним даром приваблювати до себе людей, проникливо розуміючи людську психіку. Ось як згодом напише про це один з найближчих спільників гетьмана, його генеральний писар Пилип Орлик:

Ніхто-бо не міг краще обробити людину, притягти її до себе. Не осягнувши з першого разу своєї мети, він не складав зброї, не кидав обробляти людину, аж доки не зробив її своєю... Небіжчик Мазепа вельми гарно провадив розмову, й любо було його слухати, все одно - з ким і про що не говорив.

Варто додати, що гетьман вільно володів, окрім польської і російської, латинською, італійською, німецькою, та, мабуть, французькою й татарською мовами, тож дійсно міг говорити все одно з ким його мовою у буквальному сенсі.

Придворний вишкіл юнацьких років і освітні подорожі по Європі пояснюють дещо незвичний для козацької старшини спосіб життя гетьмана. Так, Балюз відзначав куртуазію, притаманну панові Мазепі, світську приємність спілкування з ним та розкішні прийоми у гетьманській резиденції - заміському палаці на Гончарівці під Батурином. Оповідає Балюз також про прекрасну колекцію зброї та картин і добірну бібліотеку гетьмана. Про останню ностальгічно згадував на еміграції і Орлик, пишучи, що вона обіймала книжкові багатства, рівних яким не було в Україні, у тому числі латинські та німецькі інкунабули і старовинні ілюміновані рукописні кодекси.

Ймовірно, не без впливу матері гетьман лишив слід в історії церковного будівництва як один з найщедріших меценатів, яких знала Україна. Перелік будівель Мазепиної фундації вражає: дослідники нараховують 12 новозбудованих і до 20 відреставрованих на його кошт храмів, а старшина після смерті Мазепи в Бендерах навіть не змогла докладно підрахувати всього, що він видав... щедрою рукою у побожному намірі на будову багатьох церков і монастирів.

Щоб опукліше уявити світ цієї багатогранної людини, слід згадати про інтимну сторону життя Мазепи, зокрема - про його любовні пригоди. Усе життя гетьмана супроводжувала слава завойовника жіночих сердець, однак апофеозом став зв'язок 60-літнього суворого вояка з власною хрещеницею Мотрею, 16-літньою донькою генерального судді Василя Кочубея. Батьки дівчини рішуче запротестували проти їхнього шлюбу, бо, не кажучи про різницю віку, церква забороняла одруження між хресним батьком і хрещеницею. Закохані бачилися потай, аж доки 1704 р. дівчина не втекла до свого коханця; її рішучість і палкість були настільки нестримними, що родичі вважали - їй пороблено. Злякавшись церковного прокляття і нечуваного скандалу, який вкрив би Мотрю ганьбою, а для нього обернувся непередбаченими політичними наслідками, Мазепа відіслав дівчину назад до батьків. Збереглося 12 написаних ним після цього таємних листів до Кочубеївни, сповнених ніжності, суму і обіцянок любити до смерті, хоч будеш за мною, хоч не будеш.

Варто додати, що внаслідок цієї пригоди гетьман нажив в особі Кочубея непримиренного ворога. Шляхи помсти були вже випробуваними: у 1707 р., віддавши доньку за одного з козацьких старшин Чуйкевича (згодом Мотря разом з чоловіком буде заслана до Сибіру, а після повернення пострижеться у черниці), Кочубей послав царю Петру донос, звинувативши Мазепу у державній зраді. Навесні 1708 р. повторний донос підписав, окрім нього, і полтавський полковник Іван Іскра . Однак підкуплене Мазепою слідство, яке провадили московські приятелі гетьмана, визнало змовниками... самих донощиків. Після тортур їх у кайданах вислали до Мазепи, який у той час стояв похідним табором біля с.Борщівки під Білою Церквою. Саме тут у липні 1708 р. відбулася публічна страта - обидвом відтяли голови, хоч до подій, які підтвердили правдивість звинувачень, лишалося всього кілька місяців.

Завдяки доносу Кочубея та Іскри до нас дійшов унікальний текст нібито складеної у 1698 р. Мазепою думи, яку донощики приклали до своїх пунктів на доказ його неблагонадійності. Окрім виразних літературних якостей, дума водночас справді являє собою яскравий програмовий маніфест козацької старшини (про що детальніше йтиметься далі). Закінчується вона закликом, який невдовзі сам автор спробує перевести з площини поезії в площину життя:

Гей, панове-єнерали, чому ж єсте так оспали? І ви, панство-полковники, без жадної політики Озмітеся всі за руки - не допустіть гіркой муки Матці своїй більш терпіти, нуте врагів, нуте бити! Самопали набивайте, острих шабель добувайте, А за віру хоч умріте і вольностей бороніте! Нехай вічна буде слава, же през шаблю маєм права!

Шлях до полтавської катастрофи

Між 1687 і 1708 р., тобто в період Мазепиного гетьманування, на території лівобережної Козацької держави не велася жодна внутрішня війна. Відтак у часи мирного перепочинку тут остаточно усталилися норми соціального укладу, які більшою чи меншою мірою визначали політичне обличчя Гетьманщини впродовж усього ХVІІІ ст. аж до ліквідації її автономії. Зокрема, стабілізувалася соціальна структура суспільства і стало цілком очевидним, наскільки далекими від життя були популістські гасла козацької революції про старі звичаї, що їх скасувала козацька шабля. Коли хвиля перемін спала, виявилося, що змінилися тільки імена й титули людей, які заступили місце колишньої шляхти. Вирішальну роль у закріпленні такого status quo, оформлення якого розпочалося ще за Хмельницького й Брюховецького, відіграли заходи Івана Мазепи , зокрема, його нововведенням (яке насправді лише узаконило існуючу практику) стало те, що до корпусу нової (старшинської) еліти почали зараховувати вже не саму тільки посадову старшину Війська Запорозького, а й членів розгалужених старшинських родин, яким не вистачило урядів у військово-адміністративній ієрархії. Йдеться про розпочате гетьманом пожалування титулів знатних товаришів - бунчукового, значкового і військового. Вони надавалися родичам генеральної, полкової і сотенної старшини, особам, які чомусь лишилися без посад, або й просто заслуженим на певних послугах людям. Ці титули урівнювали їх носіїв з посадовою старшиною, практично вже не пов'язуючись з виконанням службових функцій у війську чи адміністрації і стверджуючи прецедент існування спадкової привілейованої групи, відмежованої від рядового козацтва.

Нова козацька аристократія останньої чверті ХVІІ ст. наполегливо називає себе шляхетською, в чому виразно проступає спадковість традицій Речі Посполитої, продуктом політичної культури якої лишався і сам Мазепа , і зміцнена його зусиллями когорта нової знаті, котра багато в чому нагадує політичний народ Речі Посполитої - шляхту. Уже наприкінці ХVІІ ст., тобто в часи Мазепи , нова старшинська еліта починає вперше відкрито підкреслювати свою пряму наступність щодо руської дореволюційної шляхти, шукаючи ліній споріднення і приймаючи на цій підставі шляхетські герби. У зв'язку з відзначеним у відповідному місці книги масовим покозаченням київсько-брацлавського регіону та переходом на бік повсталих частини шляхти Гaличини й Волині зробити це було неважко, бо шляхетських родичів міг дійсно відшукати будь-хто. Тож дуже швидко нова знать починає гордовито прикрашати свої печатки гербами, поширеними серед польської, руської та литовської знаті.

Зміцнення привілейованого, відокремленого від простолюду стану йшло паралельно принциповим змінам у системі землеволодіння. Деякий час після Хмельниччини проблеми землі не існувало: обшари колишніх магнатських латифундій при невисокій заселеності Лівобережжя давали достатньо простору для започаткованої революцією форми землеволодіння, що звалася займанщиною. Так, ще в універсалі Брюховецького 1668 р. проголошувалось вільне кожному, де хто захоче, помешкання, причому земля, в яку була вкладена праця, автоматично ставала невідчужуваною власністю.

Селяни (посполиті) нарівні з козаками осідали на вільних землях, вважаючись підданими Війська Запорозького, тобто підлягаючи військовій адміністрації і сплачуючи певні податки (частково грішми, частково натурою, частково відробітком) на користь скарбу. При цьому селянська верства відрізнялася від козацької не обсягом прав, а характером обов'язків: хто мав потяг до військової служби і був достатньо заможним, щоб озброїтися і нести її, міг легко записатися у козаки, і навпаки - зубожілий козак вільно переходив до дешевших селянських повинностей.

Поруч з селянськими й козацькими шляхом освоєння займанщин на вільних землях витворювалися і більші, старшинські маєтки. Власник великої займанщини, підтвердженої гетьманом, отримував право закликати слободи, тобто оселяти на своїй території людей легких (як висловлюються тогочасні акти) - бездомних і неосілих, надаючи їм робочий інвентар і допомагаючи завести власне господарство. Завдяки війнам на Правобережжі і селянським втечам з Волині, Гaличини та Південної Білорусі легких людей не бракувало. Вони охоче стікалися на старшинські слободи, отримуючи багаторічні (до 15 років) пільги. Але пільгові строки рано чи пізно закінчувалися, а це автоматично перетворювало слобожан на підданих землевласника.

Окреме явище у витворенні на Лівобережжі латифундій "нових багатих" склали так звані рангові маєтності, тобто землі державного скарбу, заселені посполитими, що призначалися на утримання певних посадових осіб. Ці володіння передавалися під фінансове забезпечення того чи іншого уряду (рангу) разом з селянами, які тут мешкали. Старшина досить швидко почала трактувати рангових посполитих як власних підданих. Це закорінювалося тим легше, що рангові маєтності стали надаватися відставним особам у якості винагороди за службу, а на поповнення рангового фонду приписували інші села, підпорядковані державному скарбу. І якщо до Мазепи гетьмани ще скупо користувалися таким засобом винагороди, то новий гетьман роздавав прибутки з рангових володінь надзвичайно широко, у тому числі вдовам і дітям старшини. Останні ж, за логікою нових соціальних практик, намагалися скористатися не тільки прибутками від маєтків, але й працею посполитих, переданих їм нібито у підданство.

Форми селянської залежності від землевласників тодішні документи визначають як обрклоє [звичне] послушенство. Ще в останній чверті ХVІІ ст. воно зводилося, очевидно, до сезонних відробітків і продуктової данини. Проте на зламі ХVІІ-ХVІІІ ст. вперше натрапляємо на давно забуту панщину, тобто регулярну працю кожної селянської родини на панському лані чи дворі.

Отже, як бачимо, переживши бурю соціальних потрясінь, розірване коло знову замкнулося, і соціальні відносини повернулися до звичної моделі підданства, яка існувала в переддень Хмельниччини. Зрозуміло, це не додавало популярності серед простолюду ні Мазепі , якого у народі завжди називали ляхом, ні його старшинському оточенню. Соціальний спротив "новим багатим" знайшов яскравий вираз у бунті 1692 р. військового канцеляриста Петрика (Петра Іваненка), який за допомогою запорожців і хана намагався здійснити антигетьманський переворот, розсилаючи з Січі закличні універсали і щедро пересипаючи антимосковські заклики соціальною демагогією:

Мазепа і старшина при підтримці московського царя поділили між собою нашу братію, позаписували її собі ... в неволю і тільки що до плуга не запрягають.

Ще більшої непопулярності додавала гетьманові його лояльність до московських влад. За царським розпорядженням, прямим виконавцем яких був Мазепі, котрого запорожці називали за це не батьком, а вітчимом України, козацтво втягали у безперервні, виснажливі, іноді безглузді походи. Так, у 1689 р. був здійснений черговий марш на Крим, коли військо під командою князя Голіцина за участю 40-тисячного загону козаків дійшло до Перекопа і, навіть не штурмуючи його, відступило. У 1695-1699 рр. молодий честолюбний цар Петро I провадив так звані Азово-Дніпровські війни, воюючи з султаном за азовсько-чорноморське узбережжя як формальний учасник Священної Ліги, тобто антитурецького союзу Австрії, Венеції, Речі Посполитої і Росії. У цій тяжкій війні на козацьке військо припала велика частка боїв, а відтак і людських втрат у зв'язку з безуспішною боротьбою за турецькі фортеці в пониззях Дніпра, але ще більший тягар несло мирне населення, страждаючи від передислокацій московської армії.

Однак гірші часи були попереду. У 1700 р. почалась так звана Північна війна, що точилася до 1721 р. за контроль над балтійським узбережжям між Швецією, з одного боку, і Росією та її союзниками - Данією, Саксонією, Польщею та Пруссією - з іншого. Балтійські плани Петро I були безмежно далекі від інтересів України, більше того - пізніша примусова переорієнтація української торгівлі на російське "вікно в Європу", прорубане Петром, завдала тяжкого удару економіці України, порушивши традиційні торговельні шляхи на Захід через Польщу. Однак козацькі полки змушені були брати участь і в цій війні. Її початок ознаменувався розгромом у листопаді 1700 р. царської армії під шведською фортецею Нарва [нині на території Естонії]; загинуло тут і кілька тисяч вояків з 12-тисячного козацького корпусу, очоленого небожем Мазепи Іваном Обидовським (тут же наклав головою і він сам). Протягом 1701-1704 рр. численні українські сили під командуванням полковників Михайла Бороховича, Данила Апостола і Михайла Миклашевського воювали в Естляндії [Естонії], Лівонії [Латвії] та Литві, беручи участь у здобутті фортець Нотебург [перейменований Петром на Шліссельбург; нині під м.Санкт-Петербургом], Нієншанц [на цьому місці 1703 р. був закладений Санкт-Петербург, Кінґісепп [нині на російському боці прикордонної з Естонією р.Нарви,] Дерпт [нині м.Тарту в Естонії] та ін.

У 1704 р. загальновійськова ситуація додатково ускладнилася подіями в Польщі. Карл ХІІ увів сюди свої війська ще 1702 р., захопивши в блискавичному марші Краків і Варшаву і окупувавши водночас територію Великого князівства Литовського. Шляхта, яка вважала головним винуватцем поразок обраного 1697 р. на польський трон правителя Саксонії Августа ІІ Саса, об'єднавшись у Варшавську конфедерацію, влітку 1704 р. проголосила його детронізованим і обрала на престол познанського воєводу Станіслава Лєщинського. Восени 1705 р. той підписав польсько-шведську мирну угоду, спрямовану проти Росії. Водночас інша частина магнатів і шляхти, уклавши Сандомирську конфедерацію, не визнала вибір Лєщинського і підтримала Августа ІІ Саса та укладений ним оборонно-наступальний союз з Петром I. Це перетворило Річ Посполиту на арену затятої війни і між сусідніми державами, і між різнобіжними партіями власних громадян. Активну участь у ній, діючи в Гaличині та Білорусі, брали й козацькі полки, очолені полковниками Іваном Мировичем та Михайлом Миклашевським (1706 р. перший потрапив у полон, де й помер, а другий загинув у бою). Восени 1706 р. Карл ХІІ, намагаючись нейтралізувати Августа ІІ, вступив на територію належної йому Саксонії і примусив до сепаратного миру. Згідно з підписаною в Альтрандштадті угодою, Август відрікався від польської корони на користь Лєщинського і розривав військовий союз з Росією. Петро I, втративши союзника, розпочав гарячкові приготування до війни на власній території, оскільки навесні 1707 р. очікувався генеральний наступ з'єднаних польсько-шведських сил через Білорусь і Смоленськ - на Москву, а через Волинь - на Київ.

Передислоковані наприкінці 1706 р. в Україну царські полки, очікуючи розгортання нової кампанії, поводилися тут як на окупованій території і чинили зухвалі беззаконня й реквізиції харчів, фуражу та худоби, хоча офіційний тягар надзвичайного податку був уже сам по собі величезним. У 1706 р. почалося прискорене будівництво Києво-Печерської фортеці, якій Петро I надавав великого значення як опорному пунктові на шляху можливого просування противника. Екстреним порядком на ці городові роботи були кинуті козаки Гадяцького, Переяславського, Київського, Чернігівського та інших полків. Полковники скаржилися Мазепі , що московські пристави козаків палками б'ють, вуха шпагами відтинають, а тим часом по їхніх домівках великоросійські люди грабують їхні хати, розбирають і палять, жінок і дочок гвалтують, коней, худобу і всілякі пожитки забирають, старшину б'ють до смерті.

Глуха ненависть старшини, на очах якої руйнувалося козацьке військо, нищилися багатства української землі і обмірковувалися шляхи ліквідації решток її незалежності, поволі доходила критичної межі. Одні, як запорожці, вважали Мазепу вітчимом України, царським запроданцем, котрий живе в Москві, тільки тінь його в Україні. Інші покладали надію на гетьманську ініціативу. Так, прилуцький полковник Дмитро Горленко прямо говорив гетьману:

Як ми за душу Хмельницького завжди Бога молимо і ім'я його благословляємо, що Україну від ярма лядського визволив, так, навпаки, і ми, і діти наші у вічні роди душу й кості твої будемо проклинати, якщо нас за гетьманства свого по смерті своїй у такій неволі зоставиш.

Мазепа бачив, слухав, вагався і вичікував. Як ніхто зі старшини, він розумів, що ні перемога Росії, ні перемога Швеції та підтримуваної нею Польщі не обіцяє Україні добра. З осені 1705 р. за посередництвом тітки нового короля княгині Анни Дольської, що стала його кумою в Дубні під час походу на Правобережжя, Мазепа починає обережне листування зі Станіславом Лєщинським. Ймовірно, на початку 1707 р. до цих контактів долучився і Карл ХІІ. Прямої інформації про посередницькі переговори, які точилися між Мазепою, Карлом ХІІ і Лєщинським, не збереглося: вони були настільки втаємниченими, що навіть Георг Нордберг, сповідник і майбутній біограф Карла, передає їхній зміст досить плутано.

Дату перелому, що стався в душі обережного гетьмана, зафіксував його найближчий спільник Пилип Орлик. Як він згодом детально опише, 27 вересня 1707 р. посланець приніс Мазепі два чергові листи, зашиті у шапці - від княгині Дольської і від короля Станіслава, де повідомлялося, що проект договору готовий, слово за гетьманом. Цієї ночі ні Мазепа , ні Орлик не спали. На ранок Мазепа закликав писаря до себе і, тримаючи в руках хрест, сказав:

Я присягаюся перед Богом, що роблю це не для власної користі, не для високих почестей, не для більшого багатства або якихось інших цілей, але для вас усіх, що єсте під моїм урядом, для жінок і дітей ваших, для спільного блага матері нашої, бідної нещасної України, для користі всього Війська Запорозького та народу малоросійського, для піднесення й поширення прав і вольностей Війська. Я хочу з Божою поміччю вчинити так, щоб ви, ваші жінки й діти і наша батьківщина разом з Військом Запорозьким не загинули ні від Москви, ні від шведів. Коли ж я це роблю заради якихось приватних інтересів, то нехай поб'є мене на душі й тілі Бог у Трійці Святій Єдиний і безневинні муки Христові.

Після цих слів Мазепа поцілував хрест і попросив присягнути на ньому Орлика. На той момент йому було майже 70 років, він був бездітним і казково багатим, відтак не думав про забезпечення своїх нащадків. Не бракувало й почестей: з 1700 р. Мазепа став першим кавалером щойно встановленого Петром I почесного ордену Андрія Первозваного, а в канцелярії німецького імператора у Відні вже лежав виклопотаний царем диплом про пожалування гетьману княжого титулу. Тож можна вірити, що старий політик чи не вперше за все життя сказав Орликові правду: не честолюбство й користь штовхали його на смертельний ризик, а почуття відповідальності за долю бідної отчизни. Так у ніч між 27 і 28 вересня 1707 р. був кинутий небезпечний жереб.

На початку 1708 р. тристороння угода, про яку писав король Станіслав Лєщинський, була погоджена. Її точний зміст залишається не достатньо проясненим донині у зв'язку з найсуворішою секретністю переговорів. На думку Миколи Андрусяка й Ореста Субтельного, які реконструюють зміст українсько-польсько-шведських домовленостей на підставі різноманітних побіжних свідчень, угода спиралася на ідеї Гадяцького трактату 1658 р.: Україна в якості Великого князівства Руського як рівноправний третій член федерації мала б увійти до складу Речі Посполитої, а гарантом дотримання пунктів угоди виступав шведський король. До повного завершення військових дій з ним укладався договір суто військового змісту: Карл ХІІ брав на себе обов'язок обороняти Україну від Петра I власним допоміжним військом, яке на території Козацької держави мусило б діяти під командою гетьмана; на період війни шведи отримували право дислокуватися у Стародубі, Мглині, Батурині, Полтаві й Гадячі.

Фатальний збіг обставин прискорив події. Через серію нещасливих випадковостей Карл ХІІ зазнав несподіваної невдачі в наступі на Москву і в жовтні 1708 р. раптовим маршем перейшов з Московської Сіверщини на територію Стародубського полку. Присутність шведської армії потенційно перетворювала Україну на арену головних військових операцій, однак ні гетьман, ні втаємничена в його плани старшина не були до цього готові, оскільки порозуміння з Карлом ХІІ надалі лишалося глибокою таємницею, тим часом як рядове козацтво готувалося воювати проти шведа. Із 10 полків, що перебували під регіментом гетьмана, на жовтень у його розпорядженні знаходилося лише три, а решта була задіяна в боях у Польщі й Білорусі. Враховуючи безпосередньо підлеглі Мазепі три компанійські та чотири сердюцькі полки, його сили загалом були більш, ніж скромні - не більше 7 тис. вояків (замість обіцяних Карлу 30 тис.).

Марш Карла ХІІ на південь став для гетьмана шокуючою несподіванкою. Як напише згодом Орлик, на звістку про це він не зміг стриматися від вигуку: "Який нечистий жене його сюди? Він же приведе мені всю московську зграю!" Так насправді й сталося. Московські відділи, перейшовши український кордон, рушили в напрямі Батурина, а Петро І почав листами квапити Мазепу до походу. Коли царський авангард був уже в двох днях переходу від гетьманської столиці, Мазепа, лишивши близько 3 тис. людей для оборони Батурина, виїхав з рештою 4 тис. назустріч Карлові ХІІ.

Vae victis*

Чутка про перехід Мазепи на бік шведів застала Петра I в с.Погребках неподалік Новгорода-Сіверського. 7 і 8 листопада були оголошені перші царські маніфести, де сповіщалося, що вор Мазепа ... забувши страх Божий і свою присягу зрадив царя, аби Малоросійську землю обернути в рабство. Населення умовляли не піддаватися на заклики вора, підтримати великоросійське військо; безпрограшним ударом у маніфесті було те, що Петра I декларував скасування надзвичайних військових податків, буцімто накладених гетьманом для власного збагачення, про що він, цар, лише нині з обуренням довідався.

Першою жертвою царського гніву впала гетьманська столиця: Петра наказав Меншикову Батурин ... другим за приклад спалити увесь. Взяте в облогу 11 листопада місто мало добру артилерію і заздалегідь підготовлені запаси пороху та харчів, тобто могло б протриматися до підходу Мазепи, однак розв'язку прискорила зрада. На світанку 13 листопада (2 за ст.ст.) 1708 р. московське військо вступило в місто і раптовим ударом перебило козацьку залогу Чечеля й німця КеніҐсена, керівників оборони. Після цього вояки взялися за беззбройних городян: за один день було винищено близько 6 тис. батуринців (за іншими даними - до 15 тис.), у тому числі жінок і дітей. Трупи нещасних жертв каральної акції вкривали вулиці, а понівечені тіла узятих в полон козаків прив'язували до дощок і кидали в р.Сейм, аби, пливучи, вони наводили жах на усіх, хто наміриться підтримати Мазепу. КеніҐсен виявився щасливішим від Чечеля, бо вмер від ран; Чечеля на пострах населенню колесували в Глухові.

Події в Батурині стали ніби прелюдією до терору, який охопив Україну. Невдовзі в Лебедині почала діяти спеціальна слідча комісія, яка жорстокими тортурами виривала признання від запідозрених. Число закатованих Лебединською комісією жертв сягало до 900 осіб (враховуючи, що на той час в Україні жило близько 800-1000 старшинських родин, терор, як бачимо, обминув небагатьох). Ховали нещасних на спеціальному кладовищі гетьманців, відокремленому від звичайного християнського. В цілому ж, як доповідав своєму Міністерству закордонних справ французький посол у Росії,

московський генерал Меншиков приніс на Україну всі страхіття помсти та війни. Всіх приятелів Мазепи безчесно катовано; Україна залита кров'ю, зруйнована грабунками і виявляє скрізь страшну картину варварства переможців.

Зібравши 17 листопада в присутності кількох церковних ієрархів старшинську раду в Глухові, Петра I оголосив гетьманом стародубського полковника Івана Скоропадського. Напередодні виборів йому пропонували кандидатуру молодшого й енергійнішого чернігівського полковника Павла Полуботка, але цар відвів її з промовистою мотивацією: Полуботок надто хитрий, з нього може вийти другий Мазепа. Формально царське призначення виглядало, щоправда, як обрання: ім'я Скоропадського полковники, поставлені в коло, назвали самі (як запише очевидець, помолчав мало всі).

За день до виборів у Глухові провели імітацію страти екс-гетьмана. На майдані був встановлений ешафот з шибеницею, на нього ж поставили опудало, яке символізувало Мазепу. Меншиков і Головкін голосно зачитали вирок, а далі кат повісив опудало, попередньо зірвавши з нього стрічку кавалера Андріївського ордену.

На дев'ятини після символічної страти, 23 листопада 1708 р., одночасно і в Глухові, і в Москві було інсценізоване знамените анафемування Мазепи (відтоді церковну анафему на гетьмана проголошували понад 200 років по всіх церквах Російської імперії у першу неділю Великого Посту аж до її урочистого зняття за гетьманату Павла Скоропадського 10 липня 1918 р.). Це відбувалося в церкві у присутності царя, новообраного гетьмана та старшини при великому зібранні народу. Духівництво у чорному одязі несло свічки чорного кольору; кат, проволочивши через усе місто "тіло" символічно повішеного гетьмана, тобто опудало, затягнув його до церкви. Священики, обступивши "тіло" і виспівуючи псалми, обертали свічки полум'ям униз, а новгород-сіверський протопоп Афанасій Заруцький, котрий вів відправу, кінцем жезла ударяв опудало в груди, вигукуючи: "Анафема! Нехай буде проклятий!" Опісля "тіло" гаками було витягнуте з церкви, немовби на поталу псам.

Тим часом військові справи Карл ХІІ і Мазепи складалися не найкраще. Просування шведської армії, яка в умовах надзвичайно суворої зими 1708-1709 рр. терпіла від браку помешкань і одягу, йшло тяжко. Реквізиції харчів і фуражу викликали опір населення: непоінформований про вищі наміри війни простолюд дивився на шведів як на окупантів. Закличні королівські й гетьманські універсали мало покращували становище: гетьман-лях був надто непопулярним у народі, і власне на цю антипатію спиралася царська контрагітація. Про Мазепу поширювали чутки, що він - таємний католик, що наміряється повернути Україну в польське ярмо, що в якомусь селі буцімто зірвав у церкві образ Богородиці, топтав його ногами й присягав на шведську віру. Вояки Карла як протестанти додатково наражалися на елементарну селянську ксенофобію, бо не хрестили лоба, не ходили до церкви, їли м'ясо в пісні дні, говорили незрозумілою мовою. Ворожість населення особливо посилилась після невдалої спроби Карл ХІІ оволодіти на початку 1709 р. Слобідською Україною, коли в боях зазнали руйнації Краснокутськ, Котельва, Мурафа, Опішня.

У цій загалом маловтішній ситуації єдиною втіхою Мазепи стало те, що в березні 1709 р. на його бік перейшла Запорозька Січ, вічний опонент гетьмана впродовж усіх довгих літ його правління. Колишніх ворогів помирила спільна антиросійська позиція, тож кошовий Кость Гордієнко, розбивши по дорозі кілька московських залог, 6 квітня 1709 р. привів 8-тисячне військо до ставки Карла й Мазепи. Відповідь Петра I на дії запорожців була швидкою і рішучою. На початку травня на бунтівну Січ рушив 2-тисячний полк Яковлєва. Спускаючись по Дніпру, Яковлєв спершу спалив козацьке містечко Келеберду, далі вирізав близько 3 тис. мешканців запорозької фортечки Переволочна, розташованої нижче впадіння Ворскли у Дніпро, і спалив річкову флотилію січовиків, що стояла тут же на переправі. Після цього, 25 травня, завдяки зрадницькому посередництву компанійського полковника Гната Галагана, який царським словом обіцяв недоторканість Січі, Яковлєв без бою оволодів і самими січовими укріпленнями. У полон потрапило 300 запорожців, котрих було наказано тут же по достойности казнить. Так наближався момент вирішального шведсько-московського зіткнення. Сили обидвох сторін стягалися до Полтави. Карл ХІІ розраховував, оволодівши містом, забезпечити свою армію провіантом і амуніцією (ще з часів Мазепи у тутешній фортеці були зосереджені великі запаси харчів, фуражу, пороху й одягу). Водночас взяття Полтави дозволяло б встановити контроль над басейном р.Ворскли, а отже - і над зручною річковою переправою через Дніпро у Переволочній, а це, своєю чергою, полегшило б безперешкодний зв'язок з Кримом, Туреччиною і польськими загонами Станіслава Лєщинського. Однак спроби взяти фортецю облогою й штурмами ослабленим шведським полкам на вдалися. Врешті на світанку 8 липня (27 червня за ст.ст.) 1709 р. обидві армії зійшлися у відкритому бою на полі біля с.Яківці під Полтавою. Битва тривала всього кілька годин, і ще до полудня шведська армія була розгромлена: її втрати рахувалися на 9 тис. загиблих і понад 2.800 полонених. Причина страхітливої поразки доти непереможного героя Карла ХІІ, яка змінила політичну карту Європи, висунувши на одне з перших місць Росію і фактично назавжди підірвавши міць Польщі й Швеції, донині дебатується істориками як певного роду феномен. Сили противників чисельно були нерівними (шведсько-козацька армія нараховувала до 25 тис. вояків, а військо Петра разом з козаками Скоропадського - понад 42 тис.), однак фінал бою вирішила не ця обставина. Вважають, що фатальну роль відіграло те, що Карл, легендарний вождь, один вигляд якого підносив дух солдат, не зміг особисто очолити військо. Напередодні він був тяжко поранений у ногу, після операції лежав п'ять днів непритомний, а в день битви його возили по позиціях на ношах. Між генералами, котрим було довірене командування, панувала ревнива незгода, а, окрім того, вони просто не звикли в критичних ситуаціях давати собі раду самі. До всього, у якийсь момент гарматне ядро розірвалося під ношами Карла, вони розламалися навпіл, і король упав, знепритомнівши. Військові здалося, що його вбито, і це стало поштовхом до загального безладдя і втечі.

Карла вдалося всадити до карети, а водночас розпочати організований відступ до дніпровської переправи на Переволочній. Однак пороми й запорозькі човни, що стояли на переправі, як уже згадувалося, були спалені під час руйнування Січі. Після довгих умовлянь генерали переконали Карла, аби він у супроводі прибічної гвардії в ніч з 10 на 11 липня переправився через Дніпро, прямуючи в турецькі володіння, а головний відділ з 13 тис. вояків мусив лишитися для прикриття; надвечір 11 липня він капітулював. Разом зі шведами на момент капітуляції знаходилося близько 3 тис. козаків, з яких у полон потрапило не більше 500, бо решта, знаючи, що пощади їм не буде, кинулась у річку, долаючи її під обстрілом уплав. Ще близько 2 тис. козаків (переважно запорожців Гордієнка, які, власне, й роздобули кілька човнів та влаштували пором для перевезення короля і гетьмана) переправились у почті Мазепи, котрий відступав разом з Карлом. 18 липня поблизу Очакова втікачі перейшли турецький кордон, а 12 серпня прибули в Бендери, де турецька адміністрація погодилася надати їм притулок. Лестощами і навіть підкупом Петро І намагався схилити Стамбул до видачі гетьмана, обіцяючи 300 тис. золотих за його голову, однак султан під тиском Карл ХІІ й іноземних дипломатів оголосив Мазепу недоторканим гостем.

Проте політичні інтриги вже мало хвилювали гетьмана. Знесилений поразкою і тяжким переходом через розпечені степи, Мазепа майже не вставав. Помер, як оповідають свідки, під час грози й страшенної зливи увечері 2 жовтня (22 вересня за ст.ст.).

Урочистий похорон відбувся 4 жовтня під Бендерами; невдовзі тіло гетьмана було перевезене до монастиря св. Георгія в Галаці над Дунаєм ·нині на території Румунії, і поховане в крипті монастирського собору. Не зазнавши спокою за життя, Мазепа не знайшов його і після смерті: під час російсько-турецької війни 1710-1713 рр. грабіжники, шукаючи гетьманських скарбів, викинули прах з домовини, тож зусиллями Орлика його було перепоховано втретє. Врешті, у ХІХ ст. останки гетьмана були нібито ще раз перенесені з крипти собору на подвір'я монастиря, але це не підтверджується документально, тож могила Мазепи і донині лишається такою самою загадкою для істориків, як і його бурхливе життя.

Спроба реваншу Пилипа Орлика

У Бендерах на день смерті Мазепи знаходилося близько 4-5 тис. козаків (переважно запорожців Костя Гордієнка) і до 45 осіб зі старшинського оточення гетьмана. Матеріальне становище втікачів, особливо рядового козацтва, було невтішним: уже на осінь 1709 р. запорожці заставляли і продавали зброю, аби забезпечити собі прожиток, а частина навіть наймалася на роботу коло землі. Тим часом плани реваншу значною мірою залежали від наявності грошей, цього споконвічного "нерву війни". Тому після смерті Мазепи з особливою гостротою постало питання про його спадщину, що включала і цінності військової скарбниці, і приватні надбання найбагатшої в Козацькій державі людини (враховуючи готівку, золоті злитки й коштовне каміння, майно Мазепи оцінювалося у фантастичну суму до 1,2 млн. шведських рейхсталерів).

Перед смертю гетьман рекомендував Війську в якості спадкоємця влади свого племінника Андрія Войнаровського, і тоді мазепинська скарбниця не виходила б з-під козацького контролю. Проте Войнаровський ухилився від почесного уряду, залишаючи все ж за собою право на спадщину. Справа набула конфліктного характеру, тож за розпорядженням Карл ХІІ була створена спеціальна комісія, що мала визначити пропорцію між приватою і фіском у майні покійного. Опитавши ряд свідків, зокрема, управителя гетьманських маєтків Бистрицького, комісія вирішила спір на користь приватного спадкоємця, відписавши дядькову спадщину Войнаровському. Не став дошукуватися глибшої істини й король: переживаючи фінансову скруту, він заборгував покійному гетьману, а далі вже в Бендерах Войнаровському близько 300 тис. талерів і волів мати справу з приватним кредитором, а не з військовою скарбницею. Відтак емігранти зосталися практично без засобів до прожитку, і хоча згодом шведський уряд почав надавати їм невелику грошову пенсію, фінансова скрута переслідувала мазепинців усе життя.

Доки в Бендерах ішов спір за спадщину, паралельно дебатувалася і кандидатура нового гетьмана. Врешті 16 квітня (н.ст.) 1710 р. ним був обраний генеральний писар покійного Мазепи Пилип Орлик (1672-1742), котрому судилося стати одним з найблагородніших подвижників української історії ХVІІІ ст. Коріння Пилипа Орлика тяглося з чеського баронського роду Орликів, одна гілка якого під час Гуситських воєн ХV ст. емігрувала до Польщі, а звідти з часом перемістилася у Західну Білорусь. Саме тут у с.Косуті поблизу Ошмян 21 жовтня (н.ст.) 1672 р. народився майбутній гетьман. Мати, Ірина Малаховська, охрестила хлопця у православному віросповіданні, а батько Стефан, польсько-білоруський шляхтич-католик, загинув у бою з турками під Хотином (1673), коли малому не було й року. Середню освіту Пилип здобув у найближчій Віленській єзуїтській колегії, а для продовження студій помандрував до православної Києво-Могилянської академії. Тут звернув на себе увагу професора філософії, майбутнього місцеблюстителя патріаршого престолу Стефана Яворського; за рекомендацією Яворського у 1693 р. обійняв посаду секретаря канцелярії Київського митрополита, а наступного року перемістився в Батурин до гетьманської канцелярії, свого роду кабінету міністрів Козацької держави. На освіченого шляхтича-канцеляриста швидко звернув увагу Мазепа, і невдовзі молодий чужинець починає стрімко злітати на щаблях гетьманської адміністрації, у 1706 р. досягнувши однієї з її найвищих посад - генерального писаря Війська Запорозького.

Генеральні писарі з часів Виговського традиційно стояли найближче до гетьмана, оскільки були втаємничені у найделікатніші справи внутрішньої і зовнішньої політики. Не став винятком з цього правила й Орлик: йому одному Мазепа звірявся у небезпечних планах, перед ним, як уже оповідалося, виголосив клятву про безкорисливість своїх намірів і взяв з нього взаємну присягу на вірність.

Гетьманську булаву 38-річний Орлик брав без особливої радості, розуміючи, що доведеться покласти власне життя на вівтар обов'язку: вручаючи клейноди, козаки полишали на гетьмана турботи про повернення втраченої батьківщини. Ідеєю визволення від московського ярма втраченої батьківщини пройнята ухвалена в день виборів угода між гетьманом з одного боку, а старшиною і військом - з другого, відома під назвою Конституції прав і свобод Війська Запорозького ·Пацта ет Цонстітутіонес леюум лібертатумяуе Ехерцітус Запоровіенсіс,.

Конституція починалась з історичного екскурсу - свого роду офіційної прокламації української історії під козацьким кутом зору, до чого ми ще повернемося детальніше наприкінці цього розділу. Далі окреслювалися головні елементи державної правосуб'єктності - кордони, територія, поняття народу, фінанси, судочинство, релігія. Особливо пильна увага приділена формам корисного державного устрою, який личить вільній нації. Його головною запорукою мала стати система законних обмежень гетьманського авторитаризму завдяки чітко структурованій драбині виборних влад у козацькій ієрархії. Представники останніх витворювали Генеральну раду - свого роду сенат, доповнений інститутом послів від полків та запорозького (низового) козацтва. Ці органи мусили вирішувати усі державні справи разом з гетьманом, регулярно збираючись на три щорічні сесії і стримуючи його завдяки свободі голосу від самоуправства та викривлення прав і вольностей. Опікуном же посполитого люду, тобто міщан і селян, оголошувався політичний народ держави - козацтво.

У преамбулі Конституції заявлялося, що осиротіле по кончині свого визначного Гетьмана [Мазепи] Військо Запорозьке не зневірилося здобути собі жадану свободу і з цією метою вдалося під покровительство найяснішої Королівської Величності Швеції; в заключній частині була вміщена присяга гетьмана, якою він зобов'язувався, серед іншого, бути до решти відданим і вірним нашій Вітчизні і ревно дбати про суспільне благо і соборність Матері - Малої Росії.

З наведених пасажів видно, що боротьба передбачалася безкомпромісна й конкретно спрямована - проти Петра I. Головним союзником у ній і надалі залишався Карл ХІІ, який у травні 1710 р. потвердним дипломом визнав себе протектором України. Знайшовся й інший, традиційніший спільник: у січні 1711 р. в Бахчисараї, після тривалих попередніх переговорів була підписана розгорнута угода з 23 пунктів між Орликом і ханом Девлет-Гіреєм.

Карл ХІІ, перебуваючи в Бендерах, теж доклав енергійних дипломатичних зусиль, аби залучити до спільних дій Туреччину й польську опозицію (у Польщі після полтавського розгрому, спираючись на царське військо, на троні знову утвердився АвҐуст ІІ Сас, а частина прибічників Лєщинського із загоном близько 3 тис. чоловік зосталася при Карлі). У підсумку наприкінці листопада 1710 р. султан оголосив війну Росії. Пробною експедицією перед виступом головного війська мав стати похід татар, козаків Орлика і згаданих поляків.

У січні 1711 р. кіннота хана разом з Кубанською Ордою рушила на Слобідську Україну, дійшовши до Харкова, проте глибокі сніги паралізували дії вершників, і в цілому похід скінчився безрезультатно. Майже одночасно з-за Дністра на Правобережну Україну виступив Орлик з польським загоном і майже 20-тисячною кіннотою ногайців Буджацької та Білгородської орд. Спершу наступ розвивався успішно, навіть втягуючи місцеве населення, так що козацькі сили збільшилися з трьох до 16 тис. Однак під час затяжної облоги Білоцерківської фортеці, яку не вдалося взяти штурмом, ногайці вийшли з-під контролю. Наближалася весняна повінь, що утруднювала б їхній поворот додому, а похід без ясиру не обіцяв жодних вигод. Резони, що хан присягнув не пустошити козацький край, для ногайських мурз, споконвіку опозиційних Бахчисараю, важили мало. Тож покинувши армію, татари розпустили дрібні загони від рр. Росі й Тетерева до Дніпра, вибрали ясир і з ним завернули додому, в Степ. Розбіглися по домівках, рятуючи свої оселі, і ті люди, що приєдналися до Орликового війська, а гетьману з малою жменькою прибічників довелося ні з чим повертатися до Бендер. Так відбувся останній з масштабних ординських набігів на Правобережжжя, і власне цей спустошливий смерч (попри те, що мурзи з наказу султана були покарані, а бранців повернуто) коштував Орликові підтримки української людності, перекресливши його плани.

На початку літа Петро I розпочав контрнаступ. Його армія Петра попрямувала до кордонів Молдови, розраховуючи на підтримку тодішнього господаря Дмитра Кантеміра, який у квітні 1711 р. підписав угоду про союз з Росією. Однак не все у цих розрахунках справдилося, і в липні 1711 р. царські сили були блоковані поблизу с.Станілешти біля Ясс, на правому березі р.Прут. Взятому в кільце кількісно переважаючою армією турків, татар та їхніх союзників Петрові довелося капітулювати, підписавши так званий Прутський мир, у якому серед інших поступок він зрікався претензій до України, зобов'язуючись вийти геть із земель пов'язаних з Польщею козаків, запорожців, а також тих козаків, що перебувають у союзі з найяснішим ханом Криму. Як бачимо, цей пункт сформульований настільки розпливчасто і безвідносно до конкретних територій, що надавався на будь-яке тлумачення (є свідчення, що Петра I добився цього шляхом підкупу великого візиря). Тож невдовзі після укладення миру почалися дипломатичні дискусії російської і турецької сторін про те, що ж слід розуміти під землями козаків. Врешті, в квітні 1712 р. була укладена, а в червні підписана строком на 25 років Адріанопольська угода, згідно з якою землями козаків визнавалася тільки Правобережна Україна, і з неї цар зобов'язався вивести свої війська, а Лівобережжя й Київ лишалися під юрисдикцією Росії.

Ще напередодні погодження, 16 березня 1712 р., султан видав привілей на ім'я Пилипа Орлика - володаря України на цьому боці Дніпра [тобто Правобережжя й Січі] на території, де гетьман Запоріжжя й України Петро Дорошенко жив зі своїм народом. Орликовій державі надавався пільговий протекторат на Кримський зразок, тобто без сплати данини султану, але з обов'язком підтримувати турецьке військо під час війни. Цей привілей, як і колись Дорошенків, лишився мертвою буквою. Коли в лютому 1713 р. козацький загін під проводом Данила Горленка рушив утверджуватися на Правобережжі, то зустрів сильний опір з боку польських влад. Понад рік пройшло в перманентних боях, аж врешті 22 квітня 1714 р. Туреччина, заклопотана набагато важливішими для неї проблемами на Балканах, фактично відпродала Орликову державу Польщі, уклавши з нею договір про уступку спірної території.

Справа була програна, і в Бендерах робити далі було нічого. Наприкінці 1714 р. Орлик і 24 особи з його оточення виїхали через Відень до Швеції (решта гетьманських сподвижників, рушила додому на Лівобережжя в надії на амністію, а Кость Гордієнко з запорожцями повернувся на Січ). З цього моменту аж до смерті життя гетьмана-емігранта підпорядковувалося єдиній меті - переконати в потребі коаліції європейських держав проти Російської імперії. Добиваючись визволення бідної отчизни нашої України від тяжкого й тиранського московського підданства (як він сам пише), невтомний емігрант вперше заявив про небезпеку, що таїлася для Європи у зміцненні потужної держави Петра I, і про те, наскільки важливою є природна роль України як бар'єру для підтримання загальноєвропейської рівноваги. Збережена донині писемна спадщина вигнанця величезна: вона охоплює приватне та офіційне листування, політичні проекти, врешті - унікальний щоденник обсягом понад 2 тис. сторінок, який Орлик вів з 1720 по 1733 рр., описуючи свої кружляння по європейських дворах, нераз серед тяжкої матеріальної скрути і ще тяжчої безнадії, коли його охоплювала, як він сам признається, крайня розпука, котра готова привести мене до смерті, бо я знищений цілком, з голови до п'ят.

Поставленої мети "Дон Кіхот вимріяного образу", як відомо, не досяг: надто міцно стояла на ногах нова Росія, створена Петром I та його наступниками. Помер 70-літній Пилип Орлик на самоті (дружину й шістьох дітей життя розкидало по всій Європі) в Яссах 4 червня (24 травня ст.ст.) 1742 р. Місце його поховання невідоме.

Культура, освітлена загравами воєн. Народження козацько-руської вітчизни

Коли в жахливому хаосі Руїни зіткнулися розділені Дніпром береги України - московський і польсько-турецький, її вожді нарівні з народом стали жертвами власної недалекоглядності. Один за одним вони накладають життям (після Богдана Хмельницького жодного з гетьманів не обминуло мучеництво або й насильницька смерть), доводячи цим право власного розуміння блага для своєї землі. Парадоксально, але кожний з них розумів згубність розбрату. "Жалься, Боже, України, що не вкупі має сини", - віршував Іван Мазепа, а Дорошенко закликав універсалами обидва береги Дніпра з'єднатися в первісній згоді й братерській любові. До єднання кликали Михайло Ханенко, Іван Самойлович і бунтівний гетьман Суховій. Мотив осуду тих безрозсудних, що самі на себе шаблі обертають, та похвали тим, хто тяжіє до братерства й згоди, постійно присутній у листах тогочасної старшини будь-якої зі сторін. До припинення міжусобної бійні невпинно закликали і поважні церковні авторитети і численні анонімні поети 60-80-х рр., змальовуючи громадянську війну в апокаліптичних картинах, де брат брата убиваєт і самого отця кров проливаєт, де не один внук діда, не один сусід сусіда забив, власний брат на брата, батько на дитята меч нагострив.

Цілком зрозумілим для всіх, судячи з тогочасних пам'яток, було те, що не зовнішній ворог, а внутрішня незгода є головною причиною жахливих спустошень. Над хаотичною розбіжністю політичних орієнтацій, помноженою на неготовність до компромісу, височіє ідеальна мета для всіх - принести спокій і мир змученому війною краєві. На цій хвилі сам собою витворюється усталений словесний образ стражденної Матері-вітчизни, скривдженої нерозумними дітьми. Він присутній мало не в кожному документі 60-80-х років. Про милую свою матку, плачущую отчизну пише 1668 р. бунтівний гетьман Суховій. Цим образом постійно послуговується Петро Дорошенко та його старшина, говорячи про бідну Україну, милу отчизну нашу. Про оплакану отчизну нашу Україну нераз згадують Михайло Ханенко та його оточення. Долею занепалої отчизни журяться Іван Брюховецький, Іван Самойлович і гетьман-самозванець Петро Іваненко [Петрик]. В лічені роки колишня милая наша Русь (як частина загального простору політичної вітчизни - Речі Посполитої - ще в свідомості Богдана Хмельницького) завдяки трагедії братовбивства виростає у свідомості людей Руїни до самодостатньої духовної і територіально-політичної одиниці - милої отчизни нашої України.